Сонце зійшло. Час і мені вставати. Недарма ще мій дідусь казав: «От ви, молодь, вічно скаржитесь, що життя коротке, часу ні на що не вистачає, а ви встаньте на світанку, разом із сонцем і помітите, як багато всього можна встигнути, якщо не спати до полудня».

У кімнаті відчувався «легкий» аромат одягу, у якого тижнями не було близького контакту з милом.

То все! Підйом. Годі ніжитися! Знову свербить ця діра замість ока. Щоранку, зараза. О-о-о, чудово. Одяг. Де він? На підлозі. Ну і ганчірки. Треба буде на ринку придбати всім новий одяг. Окрім Калеба. Дуже темна людина. Не довіряю йому.

Такс. Вмитися. Поголити голову. Пов'язка для ока. Сива моя борода, ну і вигляд у тебе, Орум. Таким обличчям лише дітей лякати. Хоча, і за бувалого добряка дорфа, який багато чого побачив на своєму віку, теж зійдеш. Щоб сидіти біля вогнища і страшилки цькувати.

Що у нас там із фінансами? Тридцять золотих. Не густо. А ще треба машину підремонтувати, одяг купити, сокиру собі приглянути. Стару я у розпалі сутички з грифусами втратив. Шкода, чудова була сокира. Таких у всьому світі штуки дві й усе.

Де ж гроші взяти? Той мізерний аванс, що вчора дали, і людям соромно показувати, засміють. Точно! У багажнику ж залишилося три автомати, які я прихопив у грифусів. Ал усе наполягав, що нам вогнепальна зброя стане в нагоді. Але в принципі, він же не казав, що конче потрібні саме три автомати. Я думаю, якщо продати два з них, то він не дуже засмутиться. З огляду на нинішнє становище на збройовому ринку їх можна вигідно продати. Ех, молодь, щоб ви без мене робили?

Досі всі сплять, мабуть. Акуратно прикрити двері. У просторому коридорі другого поверху пусто. Хм. Може, хтось уже прокинувся і складе мені компанію?

Перші двері ліворуч. З-під ковдри стирчить тільки світле волосся. Єлена спить. Як дитя. Завжди хотів собі доньку, звичайно, не таку... небезпечну, але таку саму красуню.

Хто у нас за наступними дверима? Ох, йо. Та й запашок. Ал. Знову до ранку колобродив. Цікаво, що в нього з офіціанткою? Все-таки не хочеться програти парі.

Останні двері на поверсі. Хто це нерухомо лежить на ліжку? Майже не дихає. Калеб? Нічого собі. Я думав, у нього немає такої функції, як сон. Ну, зрештою, всі ми люди. Старий дурень! Ти ж дорф. Родичі засміяли б за таке порівняння.

Сходи на перший поверх. Праворуч — вхідні двері, ліворуч — велика вітальня, що вела на кухню. Виберу я праворуч.

А свіжо на вулиці. Люблю ранній ранок, тиша, спокій, порожні вулиці. Так, треба прихопити автомати та сходити перекусити. Має бути хоч щось уже відкрито.

Пройшовши два квартали, тягнучи на спині мішок з автоматами, нарешті наткнувся на відкриту булочну. Назва її, до речі, виявилася прямо повною несподіванкою. На стіні біля дверей була акуратно прибита вивіска «Буложна». Неграмотність це, чи креативність, хто його знає? Вибирати у такий час, на жаль, не доводиться. Але власником був явно не дорф, такого він би точно собі не дозволив. Родичі не зрозуміють.

Два золоті за чай і дві булочки! Очманіли тут зовсім. Та навіть у столицях ціни менші. Ну та гаразд. Потрібно з грошима легко прощатися. Прийшли, пішли. Це не головне.

Півгодини поневірянь по провулках, і ось я на головній вулиці міста. З учора тут нічого не змінилося. Народу тільки обмаль. Але ось торгові лавки та магазини починали потихеньку відкриватися. Ну і чудово, зате штовханини не буде.

В очі відразу кинувся сірий фургон немаленьких розмірів, припаркований на узбіччі. Біля нього копошилися два дорфи. На вигляд найзвичайніші представники нашої раси: бородаті, кремезні, в легких ганчіркових курточках. Той, що був молодший, збирав широкий довгий стіл. Старший його товариш — усіляко допомагав йому… словами та вказівками.

— Довгих років життя, земляки.

— І тобі гарного життя, — здивовано відповів мені той, що був за головного, — велика рідкість зустріти в цих краях нашого брата.

— Згоден, — дорф мав рацію, наше плем'я рідко виходило за межі Сталевого краю, тільки якщо можна було заробити чимало грошей. — Помічник? — хитнув я головою у бік другого бородача.

— Та який там! Дармоїд і ледар.

— Батьку! — вигукнув молодий дорф.

— А що? Я не правий? Замість того щоб будувати кар'єру на фабриці з такою освітою, колесить з батьком по світу, об'їдаючи його і всіляко заважаючи. Такі гроші в тебе вбухав, сподіваючись, що станеш знатним дорфом. А ти… тьху!

Чесно, я не зміг стримати сміху. Дуже давно вже я не бачив інших порядних дорфів. І це миле спілкування батька та сина, ніби на кілька секунд повернуло мене на Батьківщину.

— Ви, до речі, чим торгуєте?

— А чим ще може торгувати приїжджий дорф у заможному Вільному місті?! Зброєю звісно.

— О-о-о, так це сама доля звела нас цього чудового ранку, я якраз зброю шукав.

— Грим, безглузда твоя макітра, достатньо зі столом цим вошкатись! Не бачиш, що клієнт у нас дуже важливий!

— Та звичайнісінький я…

— Ні, ні! Що ви. Прикмета у мене є гарна, яка ще жодного разу не давала осічки. Якщо першим покупцем на новому місці дорф буде – то все, що привіз, обов'язково продам.

— Ем. Я, на жаль, хотів продати, а не купити.

Торговець на мить замовк, щось обговорюючи з самим собою в думках.

— То це теж підійде. Головне, що обмін відбудеться. А обмін – це вже торгівля.

— Згоден, — усмішка знову з'явилася на моєму обличчі. Щоб дорф відмовився від вигоди — та не було ще такого ніколи.

— То чим дивуватимете?

— Автомати. Два. В гарному стані. Але без патронів.

— Грим! Щоб тебе! Ти вже закінчив із цим столом?

— Е-е-е, ні батько, ти ж велів...

— За що мені таке покарання? Бачите шановний… — дорф затнувся, розуміючи, що й досі не знає мого імені.

— Орум.

— Бачите Орум, з якою бездарністю доводиться працювати. Грим! Ледачий ти коротько! Ану швидко зібрав цю підставку.

— Зараз зберу.

— Перепрошую, — винувато сказав торговець.

— Нічого, я не кваплюся.

Ми на хвилину замовкли, спостерігаючи, як Грим безуспішно намагається розібратися з опорами для стільниці.

— Ви тут уперше? — вирішив я випередити черговий прочухан у бік Грима.

— О, ні, що ви. Я тут майже як свій уже. Кронум, як то можна сказати, мій основний ринок збуту.

— І як, процвітає цей ринок?

— Не те слово. Вогнепальна зброя розлітається, як пух за вітром.

— А як же ціни? Я чув, що зараз дефіцит вогнепала.

— Так то воно так, та тільки люди в Кронумі не бідують. Хоч би яку захмарну ціну я не поставив, завжди знайдеться покупець.

— Хм. Дивно.

— Чого це ви?

— Ну, я бував у багатьох Вільних містах. І в усіх люди жили дуже бідно, крім хіба що правителя міста. А у Кронумі все по-іншому. Шикарні будинки, просторі вулиці, он навіть дороги кам'яні є. Для вільних міст це взагалі дикість.

— О-о-о, мій любий Оруме. Вся справа у місцевому виробництві.

— Ви про ферми за містом? Так на них багато не заробиш, а те, що й заробиш, то правитель забере.

— Ви вперше в Кронумі? — здивовано спитав дорф-продавець.

— Ага.

— А колись чули про нього?

— Та ні, вперше.

— Тоді ви здивуєтеся, — хитро промовив мій співрозмовник.

— Готовий дивуватися, — з неприхованою цікавістю відповів я.

— Ферми з вогнеящірами! — торговець не обдурив, я справді здивувався.

— А що вони з ними роблять на цих фермах?

— Мені б краще про це не поширюватися, ну та гаразд, землякові можна. Не скажу де, і не скажу як, але бував я там одного разу. Під землею, неподалік міста, є катакомби. Старі, але міцні та воістину гігантські. Там люди й розводять вогнеящірів. Точніше, не розводять, а використовують. Коротше ящірки там розмножуються. А плоди їхнього кохання, тобто яйця, кронумці продають. Шкаралупа від яєць вогнеящірів — один з найміцніших і найдорожчих будівельних матеріалів. А вогнеящіри, що тільки-тільки вилупилися, — це найвишуканіший делікатес у Королівстві Віндіна. Тамтешні вельможі гори золота платять за ніжне м'ясо маленьких вогнеящірів, запечене з імбирним соусом. Отак місцеві й збивають собі статки, — заздрісно промовив дорф останні слова.

— А як їм удається тримати вогнеящірів під контролем? Ще й під землею, у замкнутому просторі?

— Це ціла технологія! Спочатку їх засліплюють. Потім видирають пазурі, відрубують крила, виривають ікла. Але це не гарантує повної безпеки. Тому вони щодня накачують тварин різними сильнодіючими наркотиками.

— Дикуни.

— Не згоден. Жителі Кронуму відкрили для себе золоту жилу, і я тільки радий, — підморгнув мені дорф.

— Готово! — повідомив Грим про закінчення своєї роботи.

— Не минуло й півроку, — пробубнив собі під ніс начальник і за сумісництвом батько «ледаря». — Ну що, Оруме, давайте оцінимо ваш товар.

Я перехопив мішок, підняв його над столом і вивалив на дерев'яну поверхню два автомати. Торговець похмикав. Торговець торкнувся. Торговець придивився.

— Скільки за них хочете?

— Сто за кожен, — не роздумуючи, сказав я.

— Оруме, ну що ж ви… Начебто такий колоритний і знатний дорф, а грабуєте мене на рівному місці. Чисто з поваги до одного з вами зросту, дам за обидва сто.

— Сто вісімдесят.

— Сто п'ятдесят.

— По руках.

Сто п'ятдесят золотих за два автомати, непогано. Можна було б звичайно і більше виторгувати, але якось не лежала сьогодні душа до торгів. Торговець вручив мені важкий гаманець з грошима, потис руку, побажав вдалого дня і далі продовжив тероризувати свого сина.

Поки збував наші військові трофеї, час якось дуже швидко пробіг повз мене. Більшість магазинів уже відкрилися, та й людей на вулиці побільшало, подекуди навіть був чутний заливистий дитячий сміх. Тепер за покупками.

Минуло півгодини моїх пригод по торгових місцях Кронуму й ось уже я готовий повертатися до особняка. Тільки як усе це доперти тепер туди? Нові кристали; кермо та мастило для машини; новий одяг; нове взуття; спальні мішки; точильний камінь для Єлени; тютюн для себе коханого; казанок для їжі. Більш-менш пристойну сокиру я, на жаль, не зміг знайти. Так само як і Гірський шип та піхви для Меча ченців. Тут таких див, за словами торговців, ніколи не водилося. Стояти. Щось я забув. Точно! Деталі для пасток, мін та бомб. Ох і дорого, напевно, мені все це обійдеться.

Хух. Дотяг. Нарешті. Втомився, як собака. Не ті роки вже. Або просто треба зайнятися собою. Щодня говорю собі, що треба попросити Єлену потренувати мене. І вічно забуваю. Або просто ліньки. Гаразд. З покупками розібрався, тепер можна і машинку доглянути.

Гараж, який займав половину першого поверху особняка, спокійно зміг вмістити три машини. А якщо постаратися, то сюди можна було запхати та всі шість. Загалом, для мене такий будинок та ще й з таким гаражем — мрія. Інша справа, що ця мрія, швидше за все, так і залишиться нездійсненим бажанням. На найманському ринку праці багато не заробиш. Хоча ні, не так. Заробити можна, але необхідність постійно витрачатися на зброю, транспорт і провізію, невблаганно наближає чистий дохід до нуля. А ще ж і розслаблятися іноді треба.

Міцні двері гаража легко відчинилися, не видавши при цьому ні звуку. Одразу видно, стежать за будинком.

Ось вона, старенька. Не пам'ятаю, щоб у гараж її заганяв, ну та гаразд. Скільки ж ти проїздила, скільки господарів поміняла… У кого ж грифуси тебе таку гарну відібрали? Знущалися, мучили, бідненьку. Ну нічого. Я тебе підлатаю. Ми ще повоюємо.

Відкрив капот. Ух! Який запах. Запах ностальгії. Відразу спогади нахлинули.

Ось мені тридцять років, пік молодості. Молодий, тоді ще, кучерявий дорф тільки-но закінчив навчання на ремісника. Попереду все життя, планів купа, здоров'я навалом. Гори готов згорнути.

Насамперед треба влаштуватися на роботу. А куди може піти працювати дорф, який щойно здобув освіту, без копійки в кишені? Правильно. Лише на автомобільний завод.

Так, кристали замінив, мастило залив, треба кермо поміняти.

І знову спогади. Оруму тридцять п'ять. Стаж роботи – п'ять років. Звичайним носієм металу вже й соромно працювати. Іду на підвищення. Мій безпосередній начальник переводить молодого, але перспективного дорфа, нібито за своєю ініціативою, у штампувальники кермового колеса. І зарплата вища, і робочий день коротший на годину. Кар'єрне зростання, однак, щоб його іржа взяла. Мене відправляють до канцелярії, поставити якісь штампи. Я заходжу до кабінету та бачу її. Кохання всього мого життя — Кару. Варто зауважити, що в основній своїй частині, жінки дорфи мало чим відрізнялися від чоловіків, на вигляд, такі ж грубі, кремезні, деякі навіть з вусищами. Але Кара. Вона була ідеальною. Брюнетка, красиві та акуратні риси обличчя, в міру вгодована фігура та неймовірної краси зелені очі. Ех.

Щось я зовсім відволікся. Потрібно машину помити. Це в пустелі можна на будь-якому брудному кориті їздити, а тут усе, цивілізований світ. Не завадило б, звичайно, її пофарбувати, але ліньки, мороки багато. За день не впораюся.

Води набрав, тепер трохи піни туди. Ось. Чудово. Мочалку десь бачив у кутку гаража. Зараз відмиємо тебе, моя люба, будеш не гірше цих міських плюгавок виглядати.

І знову гарна пам'ять, характерна для всіх дорфів, закинула у думки фрагмент з минулих часів.

Опівдні. Я з моїм п'ятирічний сином Расті натираємо нову машину до блиску. Я тоді захопився гонками. Воно якось саме вийшло. Мене призначили керівником складальної бригади, і підлеглі запропонували у вихідні сходити на перегони. А чому б і ні? Плюс я був дуже непоганим гонщиком. І якось так вийшло, що я виграв.

Довгоочікуване підвищення, виграш машини, романтична вечеря з дружиною, в одному з найдорожчих ресторанів міста, колупання в автомобілі разом із сином. Славні були дні.

Що за шум? Сподіваюся, це просто Єлена розім'ятись вирішила у дворі, а не вогнеящір напав на особняк.

Ну, машину я вже вимив, справи всі зробив, можна сходити й подивитися, що там діється, а заразом і перекусити. На чаї та двох пиріжках далеко не поїдеш.