Вірші
***
Крик душі мого життя,
Непевності момент.
Терпіння, гнів та зубожіння,
Творить плоть мою та кров.
Той крик луною йде,
А я за ним ходою ницою простою.
Чи пощастить мені сьогодні,
Тішу думкою себе.
Страху не маю в серці зовсім,
Тільки лінь у груди жме.
Піднятись важко,
Тому я вже стільки років йду на дно.
Правда б'є у душу камнем,
Кров в моїх словах все червоніє,
Ллється на моїх братів сестер.
Розіпнусь серед дороги,
Щоб не бачити своїх страждань.
1
0
118
***
Вуста твої так хочеться відчути,
Як сонячні проміння ніжної весни.
Я ніколи не забуду твоїх слів і болю,
А в погляді твоїм,
Відчув би насолоду.
Хочеться твого тепла і ніжності твоєї.
Зігріла б ти мене, від холоду людського?
Якщо так, тоді проміняв би я свободу,
Аби рабом залишитись твоїм.
І буду я чекати участі своєї,
Що крок за кроком гониться за мною,
А в серці лиш бажання буде, а в душі печаль.
Хочу я тебе навіки, але тебе нема нажаль.
2
0
146
***
Ступаю я по гострих каменях надій.
Бачу в далечені спини своїх мрій,
А за мною лиш багацько сивих снів.
Йдучи скуто і повільно,
Не кваплю я подій.
Страх і ненависть як цвяхи
Впиваються в п'яти моїх ніг.
Мовчки кричу, благаю я людей,
Не про допомогу,
Хочу лиш одне,
Щоб минали всі мене,
Коли впаду один!
Впасти і померти,
Згадати нічого в житті.
В безодні я знайду те,
Що я ніколи не шукав
І буду щасливий,
Що щастя я не мав.
2
0
107
***
Краєм ока бачу гори,
Хмарами вони повиті,
Там далеко між горбами,
Ворон губить Прометея,
А Геракл зовсім скоро,
Звільнить нашого пророка.
І день за днем, і рік за роком,
Втрачають сенс вони невпинно,
Забуті вже колись легенди,
Зникають із сердець навік.
Тільки тінь забутих сенсів,
Чує їхній відгомін.
На сторінках життя немає літер,
Що прагнули б їх воскресить,
Лишень загублені слова,
Ще більш загублених персон,
Вказують на наявність
Хоч якихось там думок.
Йти по краю не погано,
Якщо літати можеш ти.
Так і не погано пам'ятати,
Що старі сенси не вмирають,
Коли роджаються нові.
2
0
89
***
В темних проявах душі криється істинна буття,
Вона невпинно б'є людей
За те що гомонить у їх серцях.
Легко зав'язати шнур на горлі
Та пригнути з стільця,
Набагато важче жити,
Ніж не жити зовсім.
Так здається тим,
Хто сліпий повік.
Хто ж зрячий розуміє,
Ми тут і зараз,
І це прекрасно.
Знаєм лише одне,
Життя одне.
В пустих очах немає сенсу,
Людей сліплять лиш вони.
Народ шукає щось,
Що вже у їх руках.
Не знайдуть вони нічого,
А як знайдуть то тільки горе та печаль.
1
0
51
***
Дивлюсь на зорі,
А мені відповідають поглядом безмежним.
Часом хочеться дістатися до них.
Тоді душа моя реве від болю
Яка серце ріже на шматки.
Стою я на землі,
А вони дивляться лишень на мене.
Блукати там серед галактик,
Серед планет далеких
Та думати лишень про них.
Опустити всі свої тривоги
Та підняти почуття любові.
Поринути у їх безодню,
Значить з ними бути назавжди.
Я уже давно люблю оці світи,
Які глузуючи із мене закохують мене завжди.
І знову відчуваю їх сяйво на своїх вустах.
Хотілось про них забути,
Щоб не відчувати цю печаль.
1
0
71
***
Хочеться відчути глибину і відчай,
Що переплітає в моїм серці жаль.
Мрійництво згубне, це наркотик,
Але без нього не обійтись мені нажаль.
Під проводом небесних сил,
Створити б світ кращий ніж оцей.
Небесні землі
Разом із земними небесами,
Правду повідали б мені.
Я всього лиш ниций ледар,
Мій шлях йде до пекла
Точно не у рай.
В принципі всі ми грішні,
Але є грішніші від грішних.
Рабство це свобода,
Коли взмозі вибрати ти кнут,
Яким потрібно себе бити.
Темрява це світло,
Коли є місце більш темніше.
Обертати колесо життя потрібно мовчки.
Щоб не розпатякати усе святе,
Богом дароване тобі.
Смерть це всього лиш страх,
Перед яким тремтять дорослі.
Тому боятися безглуздо!
Не можна ж боятися того,
Що ти ніколи не робив.
На стіні вісить ікона.
Поглядом своїм,
Вона змушує мене забути,
Що я і ще живий.
Безглузді ці рядки мої,
Призначенні для Бога.
Як і життя моє безглузде та дурне.
Забутися десь там далеко
Було б добре.
Але не втікти мені нажаль тепер.
1
0
108
***
Піднятися б на гору ту небесну,
Зачитати б св'яте слово там.
Біля Бога було б добре певно,
Але місця там для мене вже нема.
З небес бачив би людей
І навіть їх гріхи земні.
Темними масивами вони,
Кидають людство у безодню.
У пеклі ж грішники байдужі,
Плавають у морі власних же надій.
Для мене небуття прекрасне,
Тому краще під Божим поглядом зникнути мені.
1
0
92
***
Під проводом забутих мрій,
Я очі підніму свої до небозводу.
Життя було колись, але не так давно.
Дивлячись на глибину безмежну,
Бажаю я одне.
Втопитись там, серед хмарин,
Провалитися в ніщо!
І перед останнім подихом своїм,
Я заволаю наче звір!
Невже ось так пройшли літа мої?
Дні веселі, безтурботні та прості?
Не хочу я у пекло йти!
Жити там би знову захотів.
Неначе грім в мені росте кривавий
І з глузду точно я злетів.
Буду битись з самим собою
Та зникну з ранішнім дощем.
І хай, краще небуття!
Плакали небесні сили,
З неба сипалась вода,
Чомусь жити захотілось
Бодай же вас чортам.
1
0
68
***
Сірий ґрунт лісів вічно зелених,
Крізь пальці його сію, ніби він зерно.
В літню спеку, в ньому і в мені
Проростають спогади минулих літ.
Десь там, точно вже не тут
Знайшов би радість, а за нею сум.
Згубитись хочу я завжди в лісах ось тих,
Серед берез і вільх, осик і лип.
Через браму ту зайти зелену
І ніколи не вертатись.
Подумки вже там
І вже давно молю,
Аби мене ніхто й ніколи
Більше не знайшов!
Потрібно йти.
Знаю я, але гублюсь завжди,
Серед дитячих мрій
Надій та спогадів чудесних,
Що мене весь час кликали й вели.
Збудувати б хижу як колись,
Шугатись від тої безмежної краси.
Ні, потрібно йти!
Але чим далі я від тих часів,
Від тих чудових сновидінь,
Тим більше плачу і реву.
Сяду у тіньку, в траві сухій
І зачерпну жменю сірого піску.
1
0
96
***
Дотик твій, як ніж у серце,
А погляд й усмішка твоя,
Б'є мене у груди камнем.
Дивлюсь на тебе зараз,
Та переплітає мою душу жаль.
Як можна бити мою гордість?
Знущати серце?
Красти сон?
Чому побачив в твоїх очах красу,
А в своїх відчай?
Чому без тебе щастя я не знаю?
Ти ж промінь мого світла,
Дума моїх слів,
Вогонь в морозну ніч,
Прикраса мого життя,
Ти сонця відблиск,
Але скоріше сонце відблиск твій.
1
0
84
***
Зжимає серце біль, кривиться життя.
Не думати, не спати днями,
Хай не сідає сонце взагалі.
Вечір настає ж,
Ховається зоря,
А я лежу один.
Зі мною сотні мрій та сподівань,
Плід щастя в голові.
Вони завжди ходять під сонцем,
Йдуть вони усі.
Прийдуть до мене інші гості,
Та буду я сумний.
Вийшов місяць, за ним і відчай,
Біль, журба, туга, скорбота.
І буду плакати, щоб легше на душі було,
А далі ранок,
За ним же я іду обозом.
1
0
86
***
Знову серце розриває на шматки.
Біль у грудях мучить вже давно.
Боюсь очі я закрити,
Боюсь бути, на самоті.
Ножі в спину,
Сам собі я заганяю.
Кров з очей іде моїх,
Чи це все сльози?
Я не знаю.
В снах моїх я лиш нездара.
А вжитті я лиш кораблик,
Який все іде на дно.
В дзеркалі своїм я бачу незнайомця,
В думках ж своїх,
Я з всіх найліпший.
Кричу я знов, у подушку свою.
Чому і як, за що?
Не люблю я вечір,
Не люблю я сон.
Люблю я пісню,
В серці вона лине,
Це вий собак під звуки ліри.
Реквієм мого життя.
Він закінчується на ноті,
Яку не впишуть в спогади свої,
Люди, друзі, рідні і навіть вороги.
1
0
108
