Шкільна програма мені завжди видавалася нудною, особливо література. Ні, я обожнюю книги, але страшно не люблю, коли мене змушують читати. Ну, розумієте, книга, яку читаєш, має бути власним вибором, а не обов’язковим завданням, яке мусиш виконати. Більшість із того, що доводилося читати за шкільною програмою, було або надто нудним, або я ще не на стільки подорослішала, щоб це зрозуміти.
Сьогодні на уроці літератури ми розбирали роман Булгакова «Майстер та Маргарита». Вирішила, що для всіх буде краще, якщо я просто помовчу. Я вже прочитала її ще минулого року, але глибини так і не зрозуміла. Чортівня якась та й годі. Я не кажу, що вона погана, просто мені здається, що змушувати читати цю книгу в сімнадцять занадто рано.
Мої глибокі філософські роздуми перервав учитель, зовсім молодий. По школі ходили чутки, що це перший його рік викладання.
– А що ви думаєте із цього приводу, Ірино? – він застав мене зненацька, адже питання я, звісно ж, не чула. – Пробачте, Леопольде Андрійовичу, я не зовсім почула питання. Чи не могли б ви повторити для мене ще раз? Класом пробіг смішок. Так, ім’я в нашого викладача було й справді смішне, я б сказала, котяче. Але я не розгубилася. І з розумним виглядом дивилася на нього. – Яка головна проблема твору? Розкажіть нам, що ви думаєте із цього приводу, – повторив учитель. Я стояла як заклякла, адже те, чого так боялася, таки трапилося. На щастя, пролунав дзвоник, і я з полегшенням видихнула.
– Усі вільні, оголосив викладач.
Я забрала книги й збиралася прошмигнути, але голос Леопольда Андрійовича мене зупинив:
– Ірино, напишіть на аркуші свою думку щодо питання. Я сподіваюся, ви ще пам’ятаєте, про що я вас запитував?
– Так, звісно!
– Ось і чудово, наступного тижня чекатиму.