Звичайнісінький собі день у цій залитій дощем країні. Автобусна зупинка, стою чекаю транспорт, у вухах навушники, а там грає гурт «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» – «Най би вже весна». Шкода, що тут до весни далеко: початок осені, хоча душа так і волає в такт музиці.
Настрій кепський, як і погода, а ще жахливо хочеться спати, бо лише на світанку повернулася додому. Учора була вечірка на честь початку навчання, а сьогодні намагаюся потрапити до школи, але автобус ніяк не приїздить. Не вистачало запізнитися в перший навчальний день.
У бік штовхає Яніна – новоспечена подруга, вона ж – сусідка, учора саме вона потягнула мене на ту кляту вечірку.
– Ось приїхав наш автобус, і витягни банани з вух нарешті! Ти ж зовсім не слухала, що я тобі про Марка розповідала, того, з рудим волоссям. Пам’ятаєш, симпотний такий? Я вас учора познайомила, ти сподобалася йому, Ірен.
– Ага, а як сьогодні побачить, то в річку з мосту кинеться від моєї небесної краси.
– З якого ще мосту?
– Яка різниця з якого, тут що мостів мало? Довкола одні мости та річки куди не глянь.
– Гей, ти, не розкисай, я розумію, хандра через переїзд, я такий стан теж пережила три місяці тому, але ти не сама, у тебе є я. А до Марка все ж придивися, він красунчик, та ще й із Карою розійшлися ще влітку.
Ми зайшли в автобус. Яніна продовжувала теревенити без упину, я непомітно заткнула друге вухо без дротовим навушником та дивилася всю дорогу у вікно, за яким тільки посилювався дощ. У вухах кричало: «Зачекай, зима. Зачекай, невідома».