ЛИСТIВКА

Андрій Лаврик

Поволі вона виростала із власного міста, Як малюки виростають з дитячих светрів. Струнка, мов сірник, та настільки ж легкозаймиста, Вона опинилась під владою кілометрів. Я вперше її зустрів на вокзалі, у серпні. Засмага на шкірі креслила міддю ескізи. Вона мала очі пекучі, майже нестерпні, І сонцем Мадрида пахли її валізи. І кожен, хто був у той час на міському вокзалі, Дивився на неї з жагою, тамуючи спрагу. Вона була боса. Тримала в руках сандалі І збірку поезій, - на що я звернув увагу. Таксисти її обходили стороною, Шукаючи для поживи простішу здобич. Й вона поділилася планами втечі зі мною. Маршрут то був дивний: Берлін – Анкара – Дрогобич. І ми смакували тепле, огидне пиво. Під стукіт коліс нам пляшки танцювали в буфеті. Так вечір підкрався до нас по-шпигунськи зрадливо, І спеки хижак причаївсь на її сигареті. А вже коли ранок умив квіти з клумби росою, Я серцем почув її ніжну жіночу турботу, - Напівжартома її шепіт: «Не хочеш зі мною?» І відповідь: «Ні. В понеділок мені на роботу». Про мене вона не забула навдивовижу, Та іноді пише: «Привіт», - хоч життя її квапиться. Я навіть отримав листівку із видом Парижу, Як згадку про те, що зі мною ніколи не трапиться.

2023-02-01 20:29:21

Інші вірші поета

Стервятники прочат себя в орлы СПАЛЬНІ РАЙОНИ МУДРІШІ САМОТА Небо цветом твоей помады

Інші поети

Hania K.G.

@ArkCrimson

Thomas Agud

@thomasagud

Ren

@Panda_4010

Схожі вірші

Всі

Мої слова

Ай

Мої слова нічого не варті, але я більше нічого не вмію, Лише нестерпно кохати те, що згодом вб'є усі мої квіти. Те, що загубить мене і все, що я маю, викличе аритмію, Але віддам усього себе й обіцяю, що не буду жаліти. Бо завжди волів проміняти комфорт на більш вартісні речі. Запам'ятав назавжди: жалість до себе породжує лише порожнечу, Якщо життя чогось і навчило, то плести лише проти течії. Мої слова нічого не варті, але лунатимуть в тебе під вечір.

4151

La lune

Nadine Tikhonovitch

Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!

1169