Ранок.  Субота.  Сумно.  Я вирішила все-таки встати з ліжка і прогулятися околицями села.
Марія Іполитівна, як завжди щось мудрує на кухні.
- Доброго ранку вам.
- Доброго.  Але без Максима і ранок не такий.  Правда? - з  надією, що я теж в цьому дусі щось скажу, запитала бабуся.
- Я прогуляюся трохи.  А то вже тиждень гостюю і не знаю ваших що тут і як.
- Іди дитинко, йди.  Тільки не довго.  Я сирники печу, чекаю на тебе на сніданок.
- Добре. - я посміхнулася і швидко вийшла.
Надворі було вогко, як після дощу.  Напевно, вночі він таки йшов.  Я ішла неквапливо.  Навколо нічого особливого.  Дерева, будинки.  Ось і старенький магазинчик намалювався.  Завернула за магазин і стежкою спустилася вниз.  Дійшла до річки.  Присіла на край берега і слухала дзюрчання води.  Так було тихо, спокійно та чарівно.  Позаду почувся шорох.  Я обернулася - це був друг Макса.
- Привіт.  Не заважатиму? - сівши біля мене, спитав Міша.
- Привіт.  Хіба це має значення?  Ти вже сів.
- Щого така колюча?
- Тобі здалося.  Мені пора.
Міша схопив мене за руку:
- Значить все-таки завадив?
- Ні, Марія Іполітівна чекає на сніданок. - висмикнула свою руку.
- Вона мене любить.  Я з тобою піду. - швидко підвівся Міша.
Мені якось не по собі стало і швидким кроком я пішла, а він за мною.
- Гей, красуне, ти що, боїшся мене?
Я зупинилася і дратівливо запитала:
- Міш, що тобі треба?
- А може ти мені подобаєшся і я одружуватися хочу.
- Поспішаю тебе розчарувати, ти не в моєму смаку.
- А хто в твоєму смаку?  Макс?  Так він пограє з тобою як у кішки-мишки і все, досвідос.
Я розвернулася і мовчки пішла.  Дійшла до хати бабусі, Міша теж.  Ми зайшли, і я застигла.  На подвір'ї стояли Марія Іполітівна та Макс, здивовано дивлячись на нас.

МАКС
Приїхав я до бабусі приблизно о 10 ранку.
Бабуся вийшла на вулицю мене зустрічати.
- Таки приїхав.  А я відчувала.  А Оля прогулятись пішла.  Думаю, скоро повернеться.
- Куди? - я здивувався, - вона ж не знає місцевості.
- Тому я й думаю, що далеко не піде.
І тут відчиняються ворота.  Оля та Міша.  Я на мить не зрозумів, що тут відбувається.
- Здоров, друже.  А я тут вашу Олю привів, вона заблукала.
Я помітив, як Оля на нього неприємно зиркнула і в мене з душі відлягло, але з'явилося нове хвилювання-чи не образив її Мішка.
- Діти, ходімо сирники з чаєм їсти. - бабуля спробувала розрядити обстановку.
Оля швидко влетіла до хати, бабуся за нею.  А я до Михайла.
- Макс, не кипи.
- Міш, я тебе попереджав, не смій до неї торкатися.
- Та не чіпав я її.
- Я тобі подзвоню пізніше, бувай.  - буркнув я і зайшов до хати.
Попили чай із сирниками, бабуся пішла до себе відпочивати.  Ми з Олею залишилися вдвох.
– Марія Іполітівна казала, що ти не приїдеш?
- Вирішив сюрприз зробити.
- У, ясно.- тихо сказала Оля.
- Оль, ти з Мішою гуляла по селі? - Обережно я запитав.
- Ні.  Я сама гуляла, з ним випадково зустрілася. А що?
- Він тебе хоч не скривдив?
- А що міг?
- Не повинен, але це ти мені скажи.
- Ні, все нормально.  Але він хотів на сніданок до нас, казав, що Марія Іполитівна його обожнює.
- Ще чого, - напружено, але посміхнувся, - бабуся ніколи йому не довіряла, як і моїй наре... кхм.  - І тут я запнувся.
- До речі, а чому сам приїхав?
- А з ким я маю приїхати?
- Ну як, твоя наречена повернулася з відпочинку.
- Вона валізи розпаковує.
- Піду до себе. - різко Оля сказала і пішла.
Я не став її затримувати.  З собою привіз французького вина та фруктів, думаю ввечері посидимо.

ОЛЯ
"Як несподівано він приїхав, дивно, що без нареченої."  Лежала я і міркувала.  У мене почали злипатися очі і я заснула.  Прокинулася я від стуку у двері.
-  Відкрито.- тихо і сонливо я сказала.
Двері обережно відчинилися, зазирнув Макс.
- Що робиш?
- Нічого.
- Підемо повітрям подихаємо?
У мене серце підстрибнуло, і я погодилася.
Ми пішли у внутрішній двір, сіли на гойдалку.
- Олю, чому ти сумна?  Щось трапилося?  Все-таки Міша образив?
- Ні, чесно.  Просто вдень заснула, ось і стан напевно такий.
- Слухай, ми так і не разу толком і не спілкувалися, - він подав мені келих, - розкажи про себе. - І налив нам вина.
Я зробила ковток і солодкий смак розлився по тілу.
- Що сталося тієї ночі? - Запитав Макс.
Я глянула йому в очі і сухо промовила:
- Наречений покинув.
І відвернулася, попиваючи смачне вино.
- Дурень значить.  Тебе не можна кидати.
- Чому? - Так і не повернулася до нього.
- Тому що ти в будь-яку погоду, у будь-який час можеш піти куди завгодно.
Я посміхнулася і обернулася.  Його посмішка була чарівною.  І мало-помалу я йому все розповіла.
- А знаєш, що найцікавіше?
- Що?
- Я нітрохи за ним не сумую.  Так, на Катьку, я зла, все ж таки подругою була.
- Тоді добре, що він тебе покинув.
Я округлила очі.
- Зате я тебе зустрів, - сказав Макс, заправляючи пасмо волосся мені за вухо.
Не довго думаючи, я відповіла:
- І що? У тебе ж наречена є.
Він відкинувся на спинку гойдалки.
- А немає ніякої нареченої.  Дівчина, з якою я зустрічався, виявляється крутила роман із турком.
- А як ти дізнався? - я намагалася зробити сумну міміку.
- Мені фото показали.  А я й радий.  Чим довше я з нею був, тим більше не хотів одружитися.  Я аналізував наші стосунки і дійшов висновку, що не люблю її.  І ці її сюсі-мусі, і грошей дай на те, дай на це, якось дратувало.
Мене накрило приємною хвилею.  Ми трохи розгойдувалися, говорили.  Вже темніло і було прохолодно.  Макс мене з легка обійняв і я глянула йому у вічі.
- Ти не проти?  Це щоб ти не замерзла.
Я похитала головою, даючи зрозуміти, що не проти.
Максим трохи нахилився до мене і я піддалася.  Наші губи зімкнулися в ніжному, трепетному поцілунку.  В моєму животі затанцювали метелики. Коли він відсторонився, на його губах грала приємна посмішка.  Він нахилився своїм чолом до мого.
- Оля, що ти робиш зі мною? - млосно сказав Макс.
Потім обійняв мене, поцілував ще раз і сказав:
- Ходімо в будинок.
Обійнявши мене за талію, ми пішли.  Тихенько піднялися на 2 поверх.  Я прошепотіла:
- На добраніч, Максим.
Швидко хотіла зайти в кімнату, але він утримав мене, трохи сміливіше поцілував.  І ніжно прошепотів мені на вухо, трохи торкаючись губами:
- На добраніч, мавка.
Зайшовши до кімнати, я довго не могла заснути.  Фонтан емоцій вирував у мені.  Руки, губи, шепіт.  Посмішка з обличчя не сходила.  Я навіть не думала, чому він назвав мене мавкою.