Вранці прокинулася, потяглася.  Трохи ще поніжившись в ліжку, я вирішила спуститися вниз.
- Доброго ранку, Маріє Іполітівно.  Що сьогодні готуватимемо? - весело запитала я.
- Доброго, Олечко.  Яблучний пиріг.
- Улюблений пиріг Макса? - упевнено я простягла.
- Ні.  Це я для тебе стараюся, бо знаю, що він у мене дуже смачний виходить, - тепло бабуся сказала, - а Максим на роботу поїхав, до суботи не приїде.
- Зрозуміло.
Мені стало сумно.  Хоча повинна розуміти, у нього весілля незабаром, і вчора він це не заперечував.
- Але на роботу поїхав у легкому настрої і просив, щоб ми без нього не нудьгували, - підморгнула мені бабуся.
- Маріє Іполитівно, а коли у вашого онука дата святкування ?
- Якого? - здивувалася вона.
- Весілля.
- Ааа, щоб її.  Він ще сам не знає.  І з датою не визначився.  І добре, може й не буде того весілля.
- Угу, - протянула я задумливо.
Бабуся окинула мене цікавим поглядом.
- Ну, тобто ясно.- швидко протороторила я.
- Невже мій онучок сподобався?  - примружилася Марія Іполітівна, - ну гаразд, поживемо, побачимо.  Давай яблука ріж на пиріг.
Я здивувалася, але мовчки різала яблука.
Дні йшли один за одним.  З бабусею ми не сумували: то готували, то балакали.  Я з головою втекла від своїх неприємностей.  Але, лаючись сама на себе, сумувала за Максом.  Як згадаю його теплі, сильні руки, його погляд, гарячий подих, аж мурашки по шкірі.
У п'ятницю Максим зателефонував Марії Іполітівній та сказав, що в суботу його не буде, так як приїжджає його наречена.  Прикро якось стало...

МАКС
Які в неї красиві очі.  Я такого почуття ще ніколи не відчував, трепетно, бажання захищати, обіймати, цілувати, не відпускати.  І тут мені нагадали про мою наречену і мене як струмом вдарило.
Вранці, поки Оля спала, я швидко прийняв душ, попрощався з бабусею та поїхав на роботу.
Робочі дні довго й нудно йшли.  У четвер до мене підійшла секретарка Наталя та вручила коричневий конверт.
- Вам просили передати... особисто. - здригнулася в неї рука.
- Хто?
- Я його не знаю.  Одягнений весь у чорне і попередив, якщо не передам, то він мені...- і полилися сльози.
- Заспокойся, - м'яко я сказав, - ніхто тебе не чіпатиме, конверт у мене, вме добре.
Трохи заспокоївшись, вона пішла до свого робочого місця.  Я ж зайшов до свого кабінету, хоч збирався на обід.
Відкрив конверт, який до речі без адресанта, і був в шоці, у великому шоцв.  Там були знімки.  І не які небудь, а фото моєї нареченої на курорті, на пляжі з цілуючим чоловіком, фото в кімнаті, на ліжку і ще кілька фоток, які я вже не дивився.  Мені не було боляче, але я був злий, що мене тримали за дурня.  Наступної миті мені прийшло смс від невідомого номера: "чоловік на фото Гюльбарге, але Марина його кличе Гюль".  Турка, значить, знайшла.  Ну ок
І тут як на замовлення дзвонить її величність Марина.  Я не хотів брати слухавку, але вирішив розіграти спектакль.
- Слухаю.
- Любий мій, я завтра приїду.  Ти мене зустрінеш?  Я тааак скучила.  Не можу дочекатися, щоб обговорити дату весілля.
Мене нудило від неї.
- Добре.  Коли в тебе виліт?
- Ну чому ти такий бука, пупсику?
- Я на роботі і зайнятий.
- Ой все, я ж можу і образитися, ну добре, я тебе поки що прощаю.  Завтра о 5 вилітаю.  В аеропорту буду о 9-й вечора.
- Зрозумів, пока.
Я швидко поклав слухавку, щоби не нагрубити.
Хотів Міші зателефонувати, але передумав.  Я і так знаю, що він скаже "я ж казав".
Наступного дня вранці зателефонував бабусі, що не приїду у суботу, бо Маринку треба зустріти.  Бабуля щось невдоволено пробурмотіла.
О 20:30 я вже був в аеропорту, з фотографіями.  Пив каву, чекаючи "суджену-ряджену", як любив висловлюватися Мішка.
Вона зійшла з літака і побігла мене обіймати.
Я повів її до ресторану, де зробив їй пропозицію.
Ми повечеряли, вона розповідала, як чудово проводила час.
Я пропускав все повз вух.
А потім перебив:
- Марино, а поїхали додому?
- Вже не терпиться зірвати з мене одяг, теж скучив? - радісно муркотіла Марина.
"Так, звичайно, мрію чимось заразитися", подумав я, але вголос сказав:
- Я тобі тобі сюрприз.
- Обожнюю подарунки, а особливо від тебе.
- Тільки я хочу до тебе додому поїхати.
Марина здивувалася, так як у неї ми були рази 4 і то на початку відносин, але не відмовилася.
- Гаразд..., їдьмо.
У машині вона мене допікала:
- Котик, а коли ми одружимося?  Треба вже дату спланувати, гостям запрошення розіслати, - невгамовувалась вона, - пупсику, ти мене слухаєш?  Чому ти мовчиш?  Ти взагалі мене кохаєш?  Я ж можу образитися.
Мене розпирало від злості.
- Так.  – сухо відповів.
- Що так?  Альо, коханий, ти де літаєш?
- У хмарах.
- Що?
- Кажу уявляю, як ти сюрпризу зрадієш.
Ми зайшли до неї в квартиру і вона одразу почала мене цілувати, але я ухилився.
- Спершу сюрприз.
- Ааа, добре .- відповіла Марина.
Ми сіли у вітальні за стіл.  І сидимо мовчки.  Через 5 хвилин Маринка не витримала:
- Пупсик, а що ми чекаємо? - якось дивно, тихо вона запитала.
- не ЩО, а КОГО.
- І кого?
- Дуже хорошу людину.
- А я його знаю?  Це знаменитість?
- Знаєш.
- Хто він?
- Так, це він.
- Що?
- Кажу Гюльбарг.
Марина округлила очі і глянула на мене.  І я повторив, але інакше:
– Гюль.
Її щоки відразу спалахнули червоним кольором, а голос почав тремтіти.  І я переконався, що це правда.
- Який Гю ..., що-що?
- Ти що, забула цю хорошу людину?  Так я нагадаю.
Я жбурнув їй фотографії.  Підійшов до виходу і промовив:
- Як ти розумієш, жодного весілля не буде.  Речі твої завтра зберу і відвезу тобі, не хочу, щоб ти з'являлася в моєму домі.  У Марини видно пропав дар мови, і я спокійно вийшов.
На душі полегшало, я відчув волю.  Хотілося якнайшвидше дати відповідь Олі на її слова: "у тебе наречена є", що немає ніякої нареченої, я вільний.  Але подзвонив я Міші і запросив до себе.
Через годину він приїхав і просто офігевав від моїх новин і сказав:
- Я ж тобі говорив.
Та хто б сумнівався.  Ми зібрали всі речі колишньої нареченої.  Випили віскі, відсвяткували так би мовити.  Він пообіцяв, що замість мене відвезе Маринці сумку з речами.  Я полегшено зітхнув і вирішив, що все-таки поїду в суботу до бабусі та Олі.  Зроблю їм сюрприз.  "Щось мене на сюрпризи понесло", хмикнув я і пішов спати.