Сплячу красуню ми поклали на ліжко у спальні другого поверху.
Так, у моєї бабусі двоповерховий будинок.  Коли я став заробляти пристойно, навіть дуже, для  бабусі я зробив усе, втім, як і вона свого часу, коли мене ростила.
Ми спустилися на кухню та сіли пити чай.  Бабуся варить найсмачніший чай.  Я розповів їй всі подробиці сьогоднішніх події.
- Не знаю чому, але мені здається Оля хороша дівчинка.  Видно ж не фіфа, не силіконова, якась справжня. - з мудрим виглядом сказала бабуся.
- Не знаю.  Як знати... А втім яка різниця, завтра відвезу її куди скаже.
- Хто знає до чого тобі цей подарунок...
- Угу, подарууунок... -протягнув,- гаразд, бабусю, дякую за смачний чай, я спати,  до завтра. - поцілувавши бабусю в щічку, я подався спати.
- На добраніч, Максимко.
Чомусь сон не йшов.  Крутилися слова бабусі: "якась справжня".  А вона у мене чітке око має.  Ще жодного разу її шосте чуття не підвело.  Хоча, яка мені різниця, чи справжня Оля, чи ні.  А от Маринку бабуся не долюблює... До речі, ОЛЯ гарне ім'я.  Ой, короче, чому ж не спиться.  А губи, то гарні.
Вранці прокинувся від запашного аромату бабусиних оладок.  Тільки вона вміє так готувати.  Я до речі їм тільки домашню їжу, коли до бабусі приїжджаю.
Спустився на кухню і здивувався.  Поруч із бабулею за столом сидить і та сама Оля, чай попивають.  І чомусь у мене серце підстрибнуло, як перед першим у житті побаченням.

ОЛЯ
Прокинулась.  Згадую вчорашні події.  Не по собі стало.  Дивлюсь на стелю.  Не моя.  Як ошпарена зістрибнула з ліжка.  "Де я?"  Чую десь шум каструль.  Іду на звук.  Розумію, що треба спуститись на поверх нижче.
- Доброго ранку, дитинко. -з посмішкою промовила якась бабця, - як спалося?  Виспалася?
- Н-не знаю. - Протягнула я, так як сама ще не в курсі.
- Сідай, не соромся.  Я Марія Іполітівна. Оладки любиш?
-Угу, - задумливо, - мене Оля звуть.
– Знаю, Максим сказав.  Та ти не хвилюйся, все добре.
Я мовчу, якось соромно стало.
Марія Іполітівна налила мені чай і почала розповідати мені як добре тут у селі і яке корисне тут повітря.  Чую хтось зайшов на кухню.  Здається це був той чоловік, що підвіз мене вчора.  А я і не помітила який він гарний.  Сірі очі, каштанове волосся, а тіло...  Я аж трохи пістрибнула.  Ой, куди тікати і як.  Відчуваю, що почервоніла.
-Доброго ранку внучок.  - радісно, ​​наче співала, Марія Іполітівна.
-Доброго, бабусю.
Мені чомусь стало ніяково, змогла я лише кивнути, і якось відвести очі від чоловіка.
Він сів поряд за стіл.  Марія Іполітівна подала оладки та чай онукові.
- Ну що, Оля-мандрівниця, як настрій? - м'яко запитав у мене Максим.
Я несміливо підняла на нього очі і ледь чутно сказала:
- Не знаю, нормально.
- Бачу потрібна тобі реабілітація, добре набирайся сил,— обернувся до Марії Іполітівни і додав,— тут повітря корисне, хай Оля трохи відпочине, а я поки що у справах поїду.  Бабусь, проведеш мене?
- Так-так, звичайно.  – Марія Іполітівна поспішила за онуком.
А я здивувалася.  Як це.  Я ніби додому хочу.
- Мій Максим, він такий, дбайливий. - з усмішкою повернулася Марія Іполитівна.
- Вибачте, тут автобуси ходять? - Запитала я.
- А навіщо тобі?  Я тебе чимось образила?
- Ні-ні, що ви.  Мені якось не зручно.  Додому треба.
- Так Максимка тебе відвезе.  Зараз просто справи якісь вирішує.  Ти краще піди до своєї кімнати, приляж і відпочинь ще.  Думки свої розклади.
Марія Іполитівна, як у воду дивилась.  Із думками і справді треба було розібратись.  І "о, у мене тут вже навіть є своя кімната?"  Гаразд, піду ляжу, подумаю.

МАКС
Я вийшов надвір, бабуся за мною.
- Що, передумав дівчинку відвозити додому? - Як завжди у бабусі зір віщунки.
- Угу, ти наглянь за нею, будь ласка.  Куди її у такому стані відвозити.  Я по обіді буду.  Подивимося.
- Ну звичайно, і пригляну, і не ображу твою знайому.  А зараз куди?  До Міши?
- Так, заскочу.
Мішка мій друг дитинства.  Маринку він також не любить.  Я на секунду замислився, її ніхто не любить.  А я люблю?  Ми повинні одружитися, а я все ніяк не можу визначитися з датою.