Від автора – Глава навіяна піснею Accident Will Happen - Thomas&Friends

Маша

«Після»

Сіра, брудна підлога огортає мале тільце холодом і пилом. Вікна забиті слюдою і завішані щільними, темними, старими, ніколи не праними, шторами. Сонце, що так тепло гріє усіх за межами цього будинку, не потрапляє до кімнати, де лежить на брудній, сірій, холодній підлозі дитина. Дівчинка років трьох, може чотирьох. Не більше.

На її голому тілі синіючи плями і ушкодження.

Але їй не боляче. Точніше, вона не відчуває фізичний біль.

Вона лежить біля проходу між двома кімнатами цього будинку. І біля неї купа посліду худоби. Кіз, яких тримала її мати. І кози теж ходять по будинку, двері якого відчинені на двір і на вулицю. Усі двері відчинені. Кози дивляться відсторонено, так, як дивляться тварини. Без осмислення. Без включення.

Їх багато. Але вони не можуть допомогти. Вони ж просто кози. Малій дівчинці вже ніхто не допоможе. Бо немає ЇЇ – мами. Вона поїхала до міста. Її вже давно немає. А коли вона повернеться, то все рівно нічого не зробить. Не допоможе.

І дівчинці залишається лежати та відчувати тільки пустоту і самотність. Мама її не захистила і не захистить потім. Не відстоїть інтереси і безпеку дівчинки. Але вона не ненавидітеме маму. Вона стане ненавидіти кіз. Вони були поряд. І нічого не зробили.

А ще у дівчинки зявиться алергія.

***

Маша звикла до цього сну. Він приходить різними відрізками. То повний, то частинами, як зараз. Ця частина «Після». Найнеприємніша. Бо в ній приходять почуття. Образа дитини, яку покинули. Яку не врятували. Якій не допомогли. Маша ненавидить цю частину, бо найбільше нанавидить відчувати свою слабкість.

***

Сьогодні всю ніч снилися бридкі сни – купа кіз, холод, бруд. Від них болить голова. У таких випадках я приймаю пігулку знеболюючого. Вона не прибирає головний біль, але змушує повірити, що я його не відчуваю. Мігрені у шістнадцять років. Мило. А далі що? Радикуліт? Склероз? … Геморой?

Я не знаю, чого не хочу більше – іти до школи, де чекає порція насмішок, чи лишатися в сірій, пустій кімнаті, яка нагадує про сон. Зміна обстановки має прийти на користь, тільки у випадку коли обстановка змінюється на більш позитивну. У моєму випадку з корабля на бал.

Я б хотіла сказати, що приймаю холодний душ, щоб освіжитися, але ж немає душової кімнати у цій будівлі. Тому я просто миюся холодною водою, гарячу поки не дали. Все ж вирішивши іти до школи, бо насправді вибору у мене немає. Не хочу зайвий раз пропусками привертати увагу порядком дратуючого керівника мого класу. Останнім часом все менше хочу його бачити.

Через його присутність мої долоні пітніють, а пальці пропускають статичне навантаження, яке може неприємно щіпати коли торкаюся ручок дверей, крану, води з під крану і перил. Через його присутність у мене тахікардія. Через його присутність у животі віхри почуттів. Які я не хочу відчувати. Які відчувати буває боляче.

Останній раз, коли він попросив залишитися після уроку і розповісти дамашню роботу, я починала збиватися і не могла це зробити. Ну і через те що я нічого не запам’ятала. Я честно вчила. Всю ніч повторювала. Кожне слово по сто разів. А через годину не могла його згадати.

Моя увага, моя пам’ять, концентрація, усе десь далеко. Вони затьмарені мігренями і проблемами недоречними підлітку. Наче мій мозок економить енергію як тільки може. За рахунок моєї успішності звичайно. Але якщо раніше мене мало хвилювало навчання в школі, бо я не бачила дальніх перспектив у майбутньому, то зараз мене хвилює як мінімум той сором, який я відчуваю потупивши погляд в носки кед, коли не можу відповісти своєму мучителю вчителю. Тому після школи я намагаюся виконувати домашні роботи. Ключове слово намагаюся. І, як от учора, вчу нову мову. Але мозок кардинально відмовляється сприймати і запам’ятовувати нові назви вже відомих речей. Тому вночі, через виснагу та ослаблену фатку, пробираються бридкі сни. Чим більше я втомлена, тим бридкіше відчуття після прокиданя. А заради чого це? Щоб не осоромитися перед вчителем, перед яким я і так давно осоромилася одним тільки своїм статусом секс-працівниці. Як він тоді сказав? Щось, що це була помилка, його помилка і більше він так помилятися не хоче. Я – його помилка. Червоний курсив в ідеальному чорно-білому документі. А його спроба якось втрутитися в мою життєву ритину пропозицією допомогти – тільки йому вигідна спроба відкупитися від недолугого підлітка, який не вписується в його світ ідеально випрасованих костюмів і начищених туфель. І, якщо на чистоту, то чим він може мені допомогти? Він не знає, як я живу насправді і всіх нюансів мого життя. Тому з його сторони найправильніше просто залишити мене у спокої. Не чіпати і не вплутуватися в те, в чому він безкорисний мені. Бо допомогти собі можу тільки я сама. Так було завжди. Так буде і на далі.

Іноді прокрадається думка, що могло бути легше, якби я була відмінниця. Ну так, хай все ще простиГосподи, але ж відмінниця: талановита, старанна. Було б не так соромно. Але я відганяю «було б краще, якби» бо його немає. І думки про це – ще одна даремна трата енергії. Тому це причина, по якій я не дуже хочу ходити до школи. А ще одна – однокласники. Мене не ображає їх ставлення до мене, як до третього сорту, а може і взагалі браку, мене дратує сама увага з їхнього боку до мене. Бо вона порушує блаженну тишу одиночки. Вириває з моїх думок, змушує покинути мою зону комфорту. Змушує слухати непотрібні мені пусті балачки і змушує виконувати зайві дії. Як, наприклад, підняти і без того пошарпаний пенал з підлоги, на яку його скинув Коля одним різким рухом руки; знімати рюкзак з пильної шафи, на яку цого закинув Захар; стирати крейду, якою щедро натерла мій стільчик Лера. Мене бісить, що мені доводиться виконувати зайві рухи, накшталт втримання рівноваги після підніжки – дівчата, ну вже ж не у сьомому класі, може вже без підніжок? – хоча їх небагато. Мене не турбують образи і брудні слова та жести в мою сторону. Мене турбує зайвий шум. Бо від нього тільки сильніше болить голова. Бо доводиться зайву енергію витрачати. Енергію, якої потім не вистачає, щоб блокувати бридкі сни, від яких болить голова, в хатинці, яку збудував собі Джек.

Думки, як рій комах, гучно шумлять та жалять. Набридли, дратують. Хочу тиші. Хочу слухати пісні. Не логічно? А от і ні, усе логічно. Мозок концентрує увагу на музиці і словах пісні і переключається від зайвого.

Люблю одну сумну пісню з веселим мотивом. Я її в дитячому мультику чула. У мене сусідка в гуртожитку дитину має. Стіни тонкі і я чудово чую його вподобання щодо мультиків. Хороший хлопчик і мама його любить. Шкода, що їм доводиться жити по сусідству з проститутками, маргіналами і наркоманами. Вони мене іноді пригощають супчиком, або на чай кличуть. Правда, я рідко приймаю запрошення, бо не маю чим віддячити. Та всеж гостювала і та пісенька з мультику так в’їдливо засіла в голові, що довелося її знайти. Тепер вона в моєму плеєрі. Іноді я користуюся в бібліотеці комп’ютерами з безкоштовним інтернетом. Але не для навчання. Ні-ні. Тільки щоб скачати нові пісні. Ще переписую переклад деяких. Ця про те, що іноді щось неприємне трапляється. Як наприклад аварії на залізничних коліях. Про це і є дитяча пісня. Мило, сумно і трохи психоделічно. Мені подобається. Бо з усіма іноді відбувається щось неприємне.

Під музику я не помічаю, як швидко доходжу до школи і закінчується милий мені момент єднання зі своїми нормальними, не хворими думками. При чому закінчується не через мою на те волю, бо я ще планувала на хімії, яка у нас першим уроком, послухати музику, заховавши під волоссям один навушник. Але пісня різко змінюється оточуючим мене шумом. Навушники хтось висмикнув і потягнув разом с плеєром.

- Машка, ну і смак у тебе. Буууее. Ти що, дитячі пісні слухаєш? – імітує звук блювоти Толя. Ще пара однокласників біля гардеропної по черзі слухають, що лунає з мого плеєру, а потім, наче ненавмисне, але показово, Толік кидає його на підлогу і, наче ненавмисне, але показово, наступає.

- Ой, Машунь, вибач, я такий не ображений, – і щірий, гучний сміх!

- Ти охренів ламати мої речі? – ну не бігти ж плакати в кабінку туалету, яких і немає, і не було в школах ніколи, бо про особистій простір там не чули, ссить не зачиняючись, бо дверей немає! Ось справжній лозунг справжної середньої школи.

- Ну кицька, я випадково, усі бачили? Я ж випадково?

- Так!

- Ми свідки, він ненароком!

- От, а ти кіпіш влаштувала. Здалося тобі це старе барахло. Заробиш на новий. Як ти вмієш заробляти, – Толя робить характерні мінету рухи, язик за щокою, – ось так же вмієш, – і стадний сміх фоном. Уже порядком велика кількість школярів зібралася подивитися на можливий скандал, а то і бійку. Ранок без видовища це не ранок. Може ще і зняти на мобілку вдасця, щоб викласти в мережу смішне відео «бішенасуканарвалася», або щось подібне. Тому стає все більш шумно. Мене дратує шум. І мій розбитий МР3 де була моя ретельно зібрана підбірка пісень. Ну якого?

Я намагаюся забрати те, що лишилося від програвача, щоб, по можливості, його зремонтувати, але шансів немає, його не полагодити. А шуму стає все більше. І від нього вже не вийде сховатися за хвилями мизики. Доведеться взагалі якийсь час жити без неї. Бо треба купити новий МР3, нові навушники, а зайвих грошей я не маю, тому доведеться іти на підробіток, а потім ще вихідний витрачати на пошук моєї музики, скачування, перекидати це на флешку, доречі і її треба купити, бо навідь вона не витримала і не уціліла. А ранок тільки почався.

До другого уроку у мене вже не на жарт розболілася голова. Але з уроку історії нікого не пускають навідь до туалету. Тому і до шкільної медсестри мені не дійти. Як на зло я забула пластинку пігулок вдома. Та і не факт, що медсестра дасть пігулку. Хіба що розчином брильянтового зеленого запропонує намазати. Розчином брильянтового зеленого… .

***

«До»

У кімнаті з сірою, брудною підлогою грається дівчинка років трьох-чотирьох. Не більше. Іграшок зовсім трохи. Але вона майже не використовує їх у іграх. Їй цікаво пальцями імітувати ходьбу. Мами уже давно немає. Але вона завжди повертається. Просто їй треба в місто. І завжди брати з собою дитину складно. Мама хоче побути одна. Трохи відпочити. А дівчинка доволі тиха. Немає з нею клопоту. Тихо чекає на маму.

Скоро вона має йти по дорозі, яку, хоча і погано через слюду, але все ж видно з вікна. Силует мами вона упізнає. Вона любить маму, а мама любить її. Це її мама.

Двері кімнати зачинені, але все рівно це не ізолює від шуму за межами спальні. Там, у сусідній кімнаті, знову п’ють її старенька бабуся зі своїм співмешканцем. Дівчинка ніколи його не називала дідом. А він ніколи не називав її онукою. Вони просто існували на спільній території.

Краще зараз не привертати їх увагу. Зробити вигляд, що дівчинки тут немає. Бо їй трохи страшно, коли вони п’ють. Особливо коли п’є чоловік. На бабусю просто неприємно дивитися, але вона безпечна.

Мами вже давно немає.

Може дівчинка хотіла їсти, може щось впало, може вона випадково вдарилася і заплакала. Але вона таки привернула увагу.

До кімнати зайшов він.

***

Шкільної медсестри немає на місці. Тому доводиться іти до класного керівника, щоб відпроситися сходити додому. В інший раз я б не зробила це, та і зараз, підійшовши до його кабінету і відчувши вже за метра два від неї аромат його порфуму, я думаю повернутися, дотерпіти і з чистою совість піти додому після закінчення уроків. Тільки б не бачити його і не відчували наелектризованість в кінчиках пальців і цей парфум. Але голова так сильно болить. Болить і гордість, тому я всеж на носочках розвертаюся в протилежну від кабінету англійського сторону та планую повернутися в клас, щоб просто дотерпіти ще три уроки, але врізаюся в когось теплого. Підвожу голову, а на мене дивляться його карі очі.

– Марія, ви щось хотіли?

Роман Сергійович

Коли це ти, дорослий чоловік з життєвим досвідом, та своїми турботами, почав хвилюватися від того, що одна, просто- дівчина і просто-твоя-учениця просто-колишня-напів-коханка настільки поряд? Звичайно, зовні жоден м’яз на тілі не скоротився, ти зберігав Poker Face та субординацію, але раптовий неочікуваний поворот від дівчини, що невпевнено пару секунд мялася біля твого кабінету, і тепер не зводить своїх глибоких очей від твоїх, і ти вибиваєш себе з колії рівноваги та спокою. Дивні очі, не мають статичного кольору. То вони зелені, коли темно в приміщенні, то сірі, коли сонце потрапляє своїм промінням на обличчя дівчини.

– Марія, ви щось хотіли? – а може просто краще розійтися вже і не стояти так близько?

– Хотіла спитати, чи можу я на пів години відпроситися? – дівчино, відведи свої очі, бо ти не всилах перший це зробити.

– А що за невідкладна ситуація могла статися у такої відповідальної юної леді? Праску забула вимкнути, чи каструлю на плиті залишила, і тільки зараз згадала? – що ти мелеш, яку каструлю? Яку праску? Чого до неї взагалі докопуєшся, якщо треба, хай іде і тренує відповідальність стосовно повернення після пів години відсутності.

– Ні, не забула, просто погано себе почуваю, прийму ліки і повернуся, – чекає відповіді але не дочекавшись продовжує, дивлячись своїми винуватими очима у твої, – я не брешу, честно погано себе почуваю.

Дійсно, не бреше.

– У тебе температура? – ти прикладаєш тильну сторону долоні до її лоба і одразу відчуваєш легке пощіпування. Статичний ток. Легкий, але кусючий, відштовхує твою руку. Та пора вже переривати ваше двустороннє порушення особистого простору. Ти не встиг відчути, чи гарячий лоб у дівчини, але на другий раз не ризикуєш до неї торкатися. Відходиш і прямуєш до свого кабінету.

– У мене вікно, якщо не проти, я підвезу тебе. Якщо тобі дійсно погано, то не надто добре ходити пішки, тим паче під мою відповідальність за здоров’я учнів. Розумієш?– Рома, а ти хороший маніпулятор, та дівчина не погоджується, каже, навіщось ідучи за тобою в кабінет, що сама дійде, їй не так далеко йти.

– Я обіцяю, що через пів години, а може і швидше повернуся. Я сама дійду, не треба підвозити, – просто відпусти і залиш її у спокої. Це ж не нормально, що ти хочеш її підвести? Чи нормально? Бо дійсно відповідальність, в першу чергу на тобі в навчальний час, хто знає, наскільки їй погано і що може трапитися по дорозі.

– Ні, я все ж відвезу, ходімо. Так буде швидше і безпечніше.

З тобою дівчині явно дискомфортно. Вона то спотикається, коли сідає в салон, то не може впоратися з паском безпеки, який ти настояв пристебнути. Наче вперше в машині. Хоча ти знаєш, що не вперше. Особливо в твоїй. Тут вона вже сиділа, тільки була більш впевнена в собі і своїх діях, а зараз наче розгубилася, а може це просто через хворобу.

– То що в тебе болить? Може тобі в лікарню треба, а не додому? Ти мамі звонила, вона вдома?

– Мама напевно вдома. У мене просто болить голова. А ви тільки витрачаєте час на балачки. Я б уже давно була вдома і прийняла б ліки, – коли вона нарешті поборює в не рівному поєдинку пасок, явно роздратувавшися цим, то словесно скалиться на тебе. Це нормально. Нічого страшного. Виїзджаючи з парковки переферією помічаєш, як її руку певно проймає легкий розряд статичного току, коли вона кладе руку на виступ дверей. Він постійно на ній. Живе в ній. Срібні розряди маленьких блискавок на її сірій тонкій водолазці, вони у її, злегка посіченому, наелектризованому волоссі, вони в ній і вони неприємно тебе жалить, коли вона дивиться в твої очі своїми. Здається, в очах теж гуляють потріскуючі тонкі заряди. Вона вся як статичний ток.

– Куди їхати далі?

– Прямо, а на колі на ліво і в низ. Де гаражі. У мене немає парковки біля дому, тому зупинитеся на узбіччі? А звідти я добіжу. В десяти метрах нічого не трапиться зі мною, просто далі гаражів ви не зможете у двір заїхати.

– Як скажеш. Але якщо за п’ять хвилин не повернешся..

– То викличете МЧС, міліцію, швидку і службу розшуку дітей? – яка роздратована, невже дійсно так болить голова? То краще помовчу і не дратуватиму ще більше.

– Жартую, тут зипинитися?

– Ага. Я зараз.

На цей раз вона швидко впоралася з паском і зникла за гаражним кооперативом. Мабуть в тому житловому масиві її дім. Цікаво, як вона живе?

Взагалі-то відомо, як. Що тільки батьки думають і чому не слідкують за підлітком? Тобі було цікаво зрозуміти, що вони з себе представляють. На цих батьківських зборах вони були відсутні. Може на наступних з’являться. Мають з’явитися. Може варто поговорити з самою Марією про її батьків. Щоб зрозуміти, в чому проблема, треба з кореню починати розбір.

Мова досі про її безпеку і здоров’я. Ти не осуджуєш, а хвилюєшся. Не хочеш сварити і робити поспішні висновки. Але і залишати усе як є теж недопустимо. Хоча сама дівчина проти твоїх втручань. І її думка теж тобі важлива. Все дуже ускладнює саме її вік. Будь їй двадцять, двадцять п’ять і ти б не втручався в життя дорослої людини, яка здатна нести відповідальність за свої дії, і яка, найголовніше, розуміє свої дії. Ти не засуджуєш жінок, які таким чином заробляють на постійній основі. Це просто не твоя справа. Але якби треба булоб підписати петицію наприклад про легалізацію подібного і офіціалізацію цієї роботи, як повноцінної, мабудь ти б підписав «за». Бо це б реально могло захистити тих жінок, які нічого, окрім роботи в цьому не бачать. От тільки мова не про інших жінок. Мова про дівчину на ім’я Марія, якій шістнадцять. А це зовсім інша справа. Бо вона ще не досить доросла. Але вона вже моє право на особистий вибір та думку, яку вона намагалася донести тобі минулого разу.

Здається, її головний біль заразний і перейшов на тебе, інакше як пояснити, що тепер і тебе все дратує. Вона вже повернулася і сіла в крісло. На цей раз без пригод.

– Бачите, повернулася жива-здорова, ось пластинка пігулок– як доказ, вона помахала шелестючою пластинкою перед твоїм обличчям.

– Якщо тобі не стане краще, то скажи і я відвезу тебе додому. Або іди зараз, щоб не було ускладнень.

– Серйозно? Ви знущаєтеся? У мене просто болить голова. А ви тільки додаєте болю. Далі урок мови і літератури. Хоч в ньому я не нуль, тим паче було завдання вивчити вірш, і знаєте що, я вивчила та здам його. І отримаю десять балів. Тому я маю сьогодні бути в школі, – дійсно дратуєш. Залиш її у спокої, потім поговориш, заодно буде час обдумати, що такого сказати, щоб вона переосмислила свої гріховні діяння і покаялась перед богом! Рома, ти вже надто драматизуєш!

– Що за вірш? – ви вже відїхали, і тобі захотілося згладити вугли, щоб не залишитися в денному списку роздратувань Марії.

– Ви ж знаєте, як липа шелестить у місячні, весняні ночі? – вона сказала це з таким виразним докором, що трохи пробігли мурахи по руці.

– Кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить… – ти продовжив. Хоч в школі і не вчив його, та збірка українських поетів у тебе є. І цей вірш ти добре знаєш. Як і багато інших. Ніколи не завадить тренування пам’яті.

– Цікаво, – каже Марія, – а «піди збуди» це означає розбудити, чи в прямому сенсі збудити?

– Марія.

– А чого ви мене журите? Написано ж «збуди», а не «розбуди». Мабуть це мило і приємно, коли у сні тебе хтось збуджує, цілуючи при цьому твої очі,- вона замислилася і більше не говорила нічого, тим паче ви уже приїхали, – Роман Сергійович, дякую, що відвезли, – на останок всеж посміхнулася вона.

– Будь ласка. Біжи, розкажи той вірш з усією емоцією! Покажеш потім оцінку, – легка дзеркальна посмішка.

Вона вже пішла, а ти прокрутив діалог ще раз: «потім покажеш оцінку»? Потер скроні. Ти ж не її батько, щоб очікувати від неї успіхів і чекати хороших оцінок.

Після закінчення уроків, уже в учительській, коли забирав на дім зошити на перевірку, то звернувся до вчительки літератури і мови.

– Інно Іванівно, а ви не скажете, у вірші Тичини «Ви знаєте як липа шелестить» про що мова?

– Так, Романе Сергійовичу, звичайно скажу. Це інтимно-пейзажна лірика, вона про перше почуття ліричного героя, про його кохану, їх близькість і ночі серед лип, гаїв і соловїного співу..

– Тобто про справжній інтим?

– А про що ще може бути інтимна лірика?

– Отже вона мала рацію.

– Вибачте, хто мав рацію?

– Та це я думки в голос кажу, вже втомився, тому не слухайте мене, а то ще наговорю.

– Нічого-нічого, ми усі втомлені після уроків. То це все? Тоді допобачення?

– Я ще хотів спитати, як Марія Мірошникова здала вірш? У мене з цією ученицею особливі стосунки, якщо ви розумієте про що я? – наврядче жінка розуміла про що саме ти казав, і це добре, ніхто в здоровому глузді про таке і не подумає.

– Авжеж розумію, Марія у багатьох вчителів викликає певне відношення до себе. Але на цей раз на диво вона впоралася з домашнім завданням. Отримала заслужені десять балів, трохи поспішала говорити, не вистачило виразності. Проте вірш мені розповіла один на один, щоб ніхто з класу не заважав і не перебивав.

– А що, вони такі неслушні?

– Тільки коли Марія розповідає вірші. Тому я вже звикла приймати її окремо, та час свій не хочеться витрачати. Ви б з учнями поговорили, як класний керівник, бо щось вони від рук останнім часом відбилися, так, допобачення Степане Павловичу, і вам хорошого вечора, так от, кажу, що вони занадто показово себе поводять по відношенню до дівчини. Всеж вони витрачають мій час.

– Я зрозумів, вирішу це питання. До побачення

– Буду вдячна, до побачення.

Отже нетільки ти помітив, що твій клас надто багато уваги приділяє своїй однокласниці. Завтра у тебе з ними англійська, але краще не витрачати урок, а поговорити в понеділок, на класній годині.

А Марія молодець, таки здала вірш. Це ж треба. У Мірошникової десять балів у журналі. Може сніг піде сьогодні? 

Маша

Ліки подіяли тільки через двадцять хвилин, до цього так все дратувало. Особливо вчитель. Я вдячна звичайно що він мене підвіз, просто я не в кращому стані, та і показувати, де я живу теж не хотілося. Це зайві проблеми і питання. А мені і без того проблем вистачає. З іншої сторони, він мені допоміг. І виникає купу питань. Чому? Бо він хвилюється за мене? Чи це просто обов’язок вчителя, слідкувати щоб нічого не трапилося з учнями за межами школи під час уроків. Хоча я ще жодного разу не бачила , щоб вчителі, відпустивши когось через погане почуття, самостійно супроводжували тих додому. Це трохи дивно.

Уроки тривають і я по своєму звичаю намагаюся не привертати до себе уваги. Хоча я вловлюю суть і тему уроку. Просто не хочеться зайвий раз покидати свій захисний кокон. З музикою булоб простіше. Але завдяки Толіку, який так старанно щось малює у зошиті, створюючи видимість зайнятості, я без МР3. Це змушує повертатися до думки, що сьогодні я піду робити те, що у суспільства викликає осуд і відразу. Але як добре, що я не частина такого лощеного суспільства, а тому можу робити те, що вважаю правильним для себе. Бо я можу собі це дозволити. І як би там не кривлявся Толя чи інші однокласники та школярі, я до себе відрази не відчуваю. Бо я так живу. Як можу, як вмію. Головне, що я досі живу. Тільки останнім часом якось ніяково бути в присутності Романа Сергійовича. Взагалі з першого його дня в цій школі, з першого вересня, мені ніяково в його присутності. Може це через те, що ми зустрілися в неформальній обстановці і там я по-іншому себе відчувала. Без зайвого сорому перед незнайомцем. А тепер, після того, мені доводиться його бачити знову і знову. Як завжди в костюмі, з тонким ароматом парфуму, в акуратних чоловічих туфлях, доглянутого, як з обкладинки жіночого журналу. Весь в глянцевому сяйві. І весь такий він був зі мною. На якийсь час нашої, трохи дивної, близькості він був такий самий. А я ні. Зараз, коли магія темної ночі пішла і в світлі дня видно кожен недолік, до найменшого прищіка, я відчуваю, що той його світ, і мій світ такі далекі, як паралелі, які ніяк не можуть переплестися наскільки б поряд вони не були. Мені не соромно перед ним, що я не невинна ромашка, чи пунцова троянда, яка червоніє в присутності такого чоловіка. Не соромно, бо це моє життя і воно не соромить мене. Але мені ніяково, що я не дотягую до того рівня та тої планки його світу. Хочеться бути хоч в чомусь кращою ніж я є зараз. Я не можу сприймати його, як свого вчителя. Він для мене чоловік, з яким я мала зв’язок. І дивлюся я на нього, як на чоловіка, колишнього коханця, кого завгодно, тільки не як на вчителя. А тому мені дивно, що я сама викликаюся до дошки прочитати вивчений мною вірш і отримати хорошу оцінку, щоб його вразити. Щоб не бути настільки безталанної. Моя жіноча частина хоче його привабити. Але мій розум не літає в рожевих хмарах і чудово розуміє нашу різність. Наші рівні. Але мені б було цікаво з ним говорити, дізнаватися, пізнавати його. Він притягує до себе оточуючих. І мене в тому числі. І якщо хтось потрапляє в його оточення, то, напевно, тільки під суворим фейс контролем. І я не про зовнішність, хоча вона не мало важлива для таких, як він. Доглянутість, стиль, все має бути, як з обкладинок тих журналів. Бо то його світ. Кожен претендент на спілкування має відповідати не тільки зовнішнім параметрам, а і його рівню розуму. І я розумію і те, наскільки мої шанси стати близькою з ним та спілкуватися як друзі, мізерні, але і тонути настільки сильно в своєму болоті я не хочу. Я хочу мати можливість чимось його вразити. Хай віршем я це не зроблю. І це настільки примарна спроба. Та я хочаб спробую.

Розказати з першої спроби не виходить не через незнання, а через шумний клас, який показово себе поводить і збиває мене якимись невчасними і недоречними питаннями до вчительки, тому я здаю вірш окремо, коли у класі нікого не лишається. Трохи хвилююся, але отримую ту оцінку. Я не мала права отримати нижче десяти, бо ж пообіцяла вчителю.

Але після отримання оцінки відчула, що це незначно і мало. От фізика інша справа. Якщо я по фізиці отримала б десять..

Тим же днем я взяла підручник з фізики в шкільній бібліотеці. Повернувшись додому, і знаходячись не надто в доброму гуморі через велику кількість зовнішніх подразників у вигляді шуму вулиці і відсутності навушників, не мала бажання до їжі та одразу почала вивчати тему попереднього і наступного уроку. Завтра фізика. І я була налаштована майже переможно, аж поки не взялася читати: «Потенціал - скалярна фізична величина, що є енергетичною характеристикою електричного поля і визначає потенціальну енергію одиничного заряду q в довільній точці електричного поля» . Я перечитала вісім разів так нічого і не зрозумівши. Назва теми: «Різниця потенціалів» здавалася не складною. Я думала, що буде достатньо зрозуміти властивості кожного потенціалу і вже від цього визначати їх різницю. Моя логіка, яка здавалася титанічно-логічною не подіяла на фізику, та не допомогла зрозуміти. Я перечитала параграф. Передивилася схематичні зображення. Намагалася хоч якусь ниточку суті ухопити, щоб за неї триматися і не загубитися, але усе дарма. Непроглядна темрява незрозумілих значень поглинула мене і я в кінець загубилася в поняттях. Перечитувала знову і знову. А тоді все рівно нічого не зрозуміла. Мене хилило до сну. Провалилася в густу темряву неповязаних марень. Але це допомогло відновити втомлений за день мозок. Знову повернулася до фізики.

«Не кури, не закохуйсь, не пий вина.

І на лобі собі висічи:

Життя тобі для того дане,

Щоб ти його віддав фізиці!»*

Я читала, перечитувала, шукала значення кожного другого слова і нарешті промінь просвітлення засяяв у моєму мозку. Вийшло зрозуміти, що різниця потенціалів, це те саме, що напруга між двома умовними точками. Тобто просто напруга. Йомайо! А далі стало легше. Напруга це величина, що дорівнює роботі поля, яка треба для переміщення заряду з початкової точки в кінцеву. А вольт, це те, що вимірює електричну напругу, тобто потенціал і різницю потенціалів. Тобто це тупо електроенергія! Мда. Навіщо ускладнювати те, що можно упростити? Щоб життя простим людям не здавалася казковим певно.

Різниця потенціалів, яка тепер мені буде снитися замість моїх снів це звичайно добре. Але плани я не збираюся змінювати. Мені треба клієнт. Точніше, гроші. Чоловіки, як такі мені не всралися. Але від них я отримую що? Гроші. Тому я починаю збиратися. Вже за десяту годину вечора. Темно і прохолодно. Навідь вітряно. Коли я доходжу до зупинки, остання маршрутка відправляється в відомому їй напрямку, а я спокійно стою і очікую когось на свою вдачу. А коли стояти набридає, то сідаю на лаву зупинки. І не помічаю, як засинаю через напружений день і поглинання нової інформації. 

***

«Підчас»

Дівчинка дивилася на нього знизу вгору і відступала спиною до вікна. Бо вихід він перекрив собою. Він здається їй дуже високим. У нього чорне волосся і густа, страшна борода. В лівій руці в нього палиця, бо проблеми з ногами. У нього страшні ноги. Як у монстра. Дівчинка бачила колись, як він намотував онучі. Пальці були місцями відморожені. Не живі. Шкіра була чорна і синя. І там копошилися білі істотки. Лічинки. Процеси смерті запустилися ще до того, як він помер. Це лякало.

Дітей лякають бабаєм. Здається, цей чоловік і є бабай. І дітям краще не бути поряд з ним.

А дівчинка якраз зараз поряд. З ним.

Він опирається на свою палицю, бо стояти тими ногами мабуть боляче. На ньому немає взуття. Тільки неохайно намотані онучі. Дівчинка плаче і не може заспокоїтися, їй страшно. Вона їм завадила. Роздратувала своїм плачем.

На дівчинці біла маєчка.

Хата дуже бідна, убога, стара. Немає шафи і у куті стоїть велитенська – з огляду дівчинки – скриня.

Дівчинка притиснута спиною до підвіконня. Далі немає куди відступати.

Її біла маєчка, знята з неї, падає якраз за ту скриню. Ту маєчку ще не скоро знайдуть.

Своєю брудною, холодною палицею бабай проводить по шиї і животу дівчинки. Водить навколо грудей. Торкається там, де стає найбільш неприємно. Вона ще не знає назви того місця. Але відчуває новий для себе сором. Час від часу він б’є її тою палицею. Іноді робить щось неприємне. А мами немає поряд.

Мами немає поряд.

Він полишає її маленьке, знівечене тільце на холодній, сірій, брудній підлозі.

Вона стає такою самою: брудною, холодною, сірою. Зливається з підлогою. Так само вкривається пилюкою.

Проміння сонця покинули цей дім. Усі двері відчинені. Він пішов за горілкою. І забув, з яких дверей треба виходити. Довго не міг знайти потрібні. Забув і те, що двері треба зачиняти.

З вулиці так ніхто і не зайшов. Нікому немає діла до цієї родини.

З двору зайшли кози. Але що з них взяти? Вони ж кози. Дивляться на дівчинку своїми пустими, нерозуміючими очима. Лишають послід за собою. І стукіт копит об сіру, холодну і ще більш брудну підлогу.

На дерев’яному дивані лежить гола бабуся. В повній відключці через випите. Він брав її на очах дівчинки. А мами досі немає.

Мами немає поряд.

***

– Ей, ти в порядку? Ти що спиш?

Біля зупинки стоїть мопед. Жодного звуку машин. Місто поринуло в ніч і заснуло, а з ним заснула і я. Мене розбудив хлопець у шоломі. Скоріше за все це його мопед.

– Ти п’яна?

– Ей, все, досить мене трясти, не п’яна я. Просто заснула. Втомилася.

– Ти ж в курсі, що вже давно маршрутки не ходять?

– В курсі

– А ти, я бачу додому не поспішаєш?

– Не поспішаю.

– Ну тоді я поїхав, якщо з тобою усе в порядку.

– Ага, чао.

– В останнє кажу, третя ночі. До ранку чекати і чекати на маршрутку.

– Так що ти пропонуєш?

– Підвести. Тільки за однієї умови

– Ну я ще не погодилася, щоб ти умови ставив.

– Так що, поїхали?

– Поїхали, – уже дійсно пізня ніч і наврядче когось я зможу дочекатися. Ха, мені і не так далеко іти, та чого б і ні, хай підвезе, – Їдь прямо, а тоді на ліво. Я скажу де зупинитися.

– Ок

Через п’ять хвилин їзди :

– Все? То ти тут живеш? А чого пішки не дійшла сама?

– А тобі прям усе знати треба?

– Та ні, тільки те, що я попрошу, ти ж про умову пам’ятаєш?

– Ну

– Дай свій номер телефону.

– ?

– Ну а що? - а дійсно, мені що обломиться, хай бере, все рівно я наврядче буду відповідати, якщо подзвонить.

– Давай свій телефон, я запишу. Угу, готово.

– То тебе Маша звати.

– Ага. Ну все. Дякую, і бувай, – в кишені піджака завібрував мій телефон,– Ей, нащо звониш зараз?

– Перевіряю, чи ти не помилилася з цифрою. От тепер бачу, що не помилилася. Я Саша, доречі, приємно познайомитися.

Ага, дуже приємно. Згораю від приємності. Тону в приємності. Хоча чого я так одразу? Що він мені поганого зробив? Нічого. Просто якось не подобається мені цей Саша в шоломі. Ну і фіг з ним.

Перше, що я зробила, зайшовши до кімнати – розім’яла затікшу від сну в неправильному положенні спину. Ноги змерзли в тонких балетках, тому я одразу вдягла шкарпетки. Спідницю і піджак з блузкою повісила на дверцята шафи, одягла розтянуту футболку та лягла на ліжко. Грошей немає. Плеєра немає. Перспектив на майбутнє теж. Тільки холодна кімната гуртожитку і запах сигаретного диму від моїх пальців. Я ще встигла покурити, коли Саша від’їхав. День такий довгий і все ніяк не хоче закінчуватися навідь о четвертій ночі. Ніякої відради у свіжозароблених грошах бо їх немає. А зранку ще іти до школи.

Я довго не могла обрати зручну позу і заснути. Думки з кожною хвилиною наслоювалися і ставали гучними, через це знову почала боліти голова. Під ранок я остаточно знесилена, поснідавши пігулкою від головних болей, пішла до школи. На цей раз пластинка в моєму рюкзаку.

На вулиці ще і дощ пішов, тому довелося повертатися за курткою з капюшоном, бо чомусь я досі не обзовелася парасолькою.

Через шум дощу я не одразу зрозуміла, що в кишені щось подало сигнал. Я дістала телефон, на екрані висвітився зачинений конверт. Смс від невідомого номера.

НА: «Добрий ранок, вже прокинулася :)» – я проігнорувала, мабудь хтось помилився номером.

І тільки дійшовши до школи, уже в роздягальні, коли зняла повністю мокру куртку, згадала, що учора я дала свій номер загадковому хлопцю в шоломі.

Ви : «Привіт, Саша, це ж ти?»

НА : «А що, не підписала мене досі? :(»

Ви : «Підписала вже»

Саша : «Молодець ;)»

Саша : «Хочеш зустрітися сьогодні?»

Не хочу, не сьогодні, не завтра. Хочу спати. Знову телефон повідомляє про смс, да що ще?

Саша : «Я заїду вечері =*»

Що це було? Ладно, ок, заїдь, я не вийду все рівно. Просто можно мене залишити у спокої?

Саша : «Чому ігноруєш=((»

Ви : «Я у школі зараз, на уроці»

Саша : «То ти школярка? Добре, не буду відволікати. О 18:30 буду біля твого будинку.»

Ну що тобі ще треба від мене? Звалився ж на мою голову.

Поки шла до школи, трохи промочила ноги. А у школі було прохолодно. Не вистачало ще захворіти. Хоча хворію я дуже рідко. На диво імунітет у мене ще з дитинства хороший.

Першим уроком стояла біологія. Я намагалася знайти в собі сили конспектувати на цнотливо-білому папері нового зошиту. Сьогодні взяла з собою чисті зошити і бажання вчитися. Я маю отримати хороші оцінки. Щоб Він це побачив. Мені не важливою думка суспільств про мене. Але мені важливе Його враження. А чи важливий мені він взагалі?

Я знову відволіклася від конспекту. Хоча записувати всеодно не встигала. Добре, спробую опрацювати тему вдома і запишу те, що вважаю найголовнішим. А поки головне не заснути. Дощь за вікном посилювався, з ним посилювався вітер. Ноги замерзли. Я люблю дощь, на вулиці люди ховаються від нього і настає блаженна тиша і спокій. Але тепер сиро і холодно. Не вистачає тепла, обіймів. Я б хотіла зараз опинитися в обіймах Романа Сергійовича. Зігрітися його диханням. Взяти трохи тепла його тіла. Відчути його парфуми. Від думок про нього в кінчиках пальців стало поколювати від легкого збентеження. Думки про нього змушують мене відчути уявне тепло. Воно розходиться з середини живота і плавно втікає в кожну частину мого тіла. Зараз мені подобається це відчуття. Я зігріваюся ним.

Цього вистачає, щоб трохи привести думки в єдиний потік та не звертати уваги на шумних дівчат, які на перерві обговорюють, які дівчата подобаються хлопцям і що точно не варто робити в присутності хлопця, щоб його не відштовхнути. «Ходити в туалет, їсти», але ж я жива людина. Мій організм потребує виконувати травлення і вживання їжі. «Чоловіки люблять очима, тому завжди треба бути досконалою», ну дівчатам то теж хочеться бачити поряд хочаб на базовому рівні доглянутого хлопця. «Якщо ти залишилася в нього на ніч, то з ранку прокинься раніше за нього і приведи себе в порядок. Легкий, непомітний макіяж, поправ зачіску. Тоді можеш обережно повернутися до нього і зробити вигляд, що спиш. А зустрінеш його вже свіженька і гарна». ЦСерйозно? А як він себе буде відчувати на фоні тебе? Він прокинеться заспаний, з розтріпаним волоссям, а поряд така принцеса. Мені б було не комфортно поряд з бездоганною людиною, яка не дає і шансу побачити її справжньою. «Шлях до сердця чоловіка лежить через шлунок» ага, чоловіча ж стать народжується з побутовою інвалідністю і самі собі приготувати нічого не спроможні, спочатку готує мама, а потім дівчина, а він такий седить і обирає? Ні, я не проти пригостити уявного хлопця чимось, або щось йому приготувати, хоча готує я настільки просту їжу, що наврядче по цим критеріям зможу отримати хочаб пропуск до шлунку, не кажучи вже про пройдені повного шляху від шлунку до сердця. Доречі, треба дізнатися, як пов’язані між собою ці два органи, особливо у чоловіків. Жінки ж не люблять якщо їм готують, так, жінку точно не візьмеш смачними стравами. Жінки ж взагалі не люди. Їжі не потребують, тому в туалет не ходять, отже їжею їх не завоювати. От я точно не жінка, бо я була б рада, якби мені хтось щось смачне приготував і потурбувався про мене. Цим би він моє сердце не завоював, бо мабудь для того, щоб когось в себе закохати, недостатньо стати його особистим поварам, або прачкою, або прибиральницею. Але час від часу такі вчинки викликали б приємну вдячність. І я б так само хотіла турбуватися про нього і готувати. Але не коли це гра в одні ворота. Не думаю, що це класно. Дівчата, що бурно обговорюють статтю по завоюванню сердця чоловіка зі мною не погодилися б. Скоріше з принципу, бо нафіг тій, у кого досвіду стосунків немає, розказувати, якими стосунки мають бути в, уже досвідчених, одинадцятикласниць з парою трійкою минулих бойфрендів. Може я просто заздрю їм, тому принципово не погоджуюся з будь-якої їхньою фразою. Або просто через те, що готую я настільки паршиво, що резикувати завойовувати когось своїми стравами – це те саме, що і труїти. От я б точно не наважилася готувати Роману Сергійовичу. Якщо до цього б у мене мізерненький шансик на його увагу міг би бути, то після моїх страв точно бетонне «Ні». А яєчнею з макаронами наврядче я його здивую.

Але я всеж залишаюся при думці, що хлопці і дівчата однаково живі люди і потреби у нас більш-менш однакові. Отже те, що булоб приємно в стосунках мені, буде приємно і умовному хлопцю. Але тільки коли обидва отримують від партнера однаково. Якщо хлопцю подобається, коли йому готує дівчина, то було б справедливо після їжі помити посуд саме хлопцю, бо вона свій внесок в затишок вже зробила. Або навпаки.

Але пусті балачки дівчат, а може вони і не пусті, просто я в них сенсу не бачу, вже виснажили мене. І тому на фізиці я ледь маю сили щось думати. Добре, що вчитель нічого не запитує. Він дає листочки з завданнями дівчині з першої парти та просить роздати всім учням. Сьогодні у нас самостійна перевіркова робота. Коли я отримую своє завдання, то розумію, що на два питання я точно знаю відповідь. Бо там якраз про різницю потенціалів. Не дивно, це була остання тема попередніх уроків. На питання я даю відповідь так наскільки сама розумію, і тими словами, якими сама розумію. Ще я точно пам’ятаю слово «суперпозиція», але слів пояснити це не вистачає, тому я зображую ту формулу, яку бачила : якась трохи дивна «ф» = ф1 + ф2 + ф3 …+ фn.

Ну і ще вольт, це одиниця вимірювання напруги.

Останньою була задача на визначення, навідь точно не зрозуміла чого, і як це визначати. Тому її я вже не виконала. Написавши, що змогла, я відчула навіяну втомою і дощем сонливість та задрімала просто на парті, зручно розмістивши голову на листочоку самостійною.

***

«Після «після»»

Мама повернулася. Мама нічого не зробила. Вона нічого не змінила. Вона не пожаліла. Вона навідь не здогадалася, що відбулося. Усі синці і подряпини вона замазала розчином брильянтового зеленого. Дівчинка ніколи не хворіла вітряною. Але усе її тіло було вкрито зеленими плямами. І те місце, назву якого вона ще не знала.

Будинок, у якому вони жили, належав мамі по усім документам. Але вона не вигнала бабая з хати. Він продовжував пити. І бити бабцю.

Він більше ніколи не торкався дівчинки. Він навідь приготував їй суп. Але дівчинка перекинула ту тарілку на підлогу. «З його рук я нічого не їстиму».

Він купив дівчинці – нікому невідомо за чиї гроші, бо він не працював – великий пакет цукерок «Рачок».

Найнеприємніший смак. Найгірші цукерки. Вона з’їла трохи і у неї від них з’явилася сильна алергія. Усе тіло обсипало плямами. Такими, які він колись лишив на ній.

У неї була алергія на нього, а мама нічого не зробила.

Мами досі не було поряд, хоча вона давно повернулася з міста.

***

До кінця уроку ще лишався час і вчитель почав перевіряти самостійні одразу у тих, хто закінчив. Я відірвалася від напівсну через підвищення галасу. Також здала свою роботу. Але не встигла повернутися на місце, вчитель - вже поважного віку чоловік старої закалки, який навчав ще батьків деяких учнів, попросив підійти до його столу ще раз.

– Ти нарешті вирішила у когось списати?

– Ні, у кого? Я ж сама седжу, – пожала плечі я. Вчитель замислився. Почесав потилицю ручкою

- Тоді просто зараз зможеш дати відповідь, що таке різниця потенціалів, потенціал і так далі. Усно звичайно, – в класі стало тихіше і вся увага була прикута до мене.

Я, зовсім тихо, так, щоб почув лише вчитель, почала розповідати. Трохи збилася, бо не вистачало словникового запасу. Доводилося довше формувати думку, але я відповіла рівно те, що пам’ятала, що вже писала в самостійній. Вчитель ще раз потер потилицю.

– А задачу ти чому не вирішила?

– Бо цього я не розумію.

– Там розуміти немає чого. Ну добре, я можу тобі просто зараз поставити кволі сім балів, але якщо вирішиш задачу біля дошки, то всі десять.

Біля дошки. Задачу, яку я поняття не маю як вирішити, бо там напочатку умова здається на іншій мові написаною. Але десять балів по фізиці, це був би прорив. Але я точно впевнена, що не вирішу.

– Для початку я дам тобі готову формулу, по якій можна знайти рішення. Тобі тільки підставити треба значення з умови. До кінця уроку ще хвилин десять, встигнеш.

– Микола Іванович, а чому Маші так допомагаєте, а нам ні? – хтось з класу оживився і вирішив внести свої п’ять копійок.

– А ви теж біля дошки хочете вирішити додаткове завдання?

– Не дуже.

– Тоді, будь ласка, свої довгі носики не висовуйте далі ваших парт. Бо я можу кожному дати по додатковій задачі, які ви по черзі будете виконувати всю перерву. І я не буду нести відповідальність за ваше запізнення на наступний урок, – мабудь Миколаю Івановичу вже хтось до нас зіпсував настрій і тепер є справжній ризик, що він може відігратися на всьому класі. Ні, він поставив учнів на місце не через особисто мене, просто він не любить, коли хтось його дратує і намагається качати свої права, повністю забувши про обов’язки. Тому і я зайвий раз не сперечаюся з чоловіком. Нікуди діватися під його натиском. Доводиться виконувати задачу.

Умова уже записана на папері, тому я переписую основні данні. Формулу вгорі написав вчитель. Треба тільки підставити. Але що і куди. Нащо я взагалі це роблю. Навідь поглядом до класу в німому благанні не звернутися. Бо не допоможуть. Чорт, думай, Маша, що куди підставляти. Та мій мозок не бачить сенсу в корені виконання цього завдання. Інформація йому нічого не дасть, рішення теж. Тому зайву енергію він не поспішає витрачати.

Я тричі перечитую умову задачі, щоб зрозуміти, що саме треба знайти, щоб зрозуміти, як це знайти. Тут у двері кабінету хтось стукає і я роблю вигляд, що це, тільки це мене відволікає від рішення задачі. Вчитель просить увійти і до кабінету заходить, хто б ви думали?

Роман Сергійович вітається з учителем і класом. Потім помічає мене біля дошки, не вірить своїм очам. Окидує поглядом дошку.

– Миколай Іванович, мені треба забрати у вас двох хлопців, там така ситуація, потім, в учительський поясню.

– Так, ось ті два дуже давно нічим не зайняті та дуже напрошувалися щось зробити, – він вказує на Толю з Захаром. Хлопці збираються, а Роман Сергійович повертається до мене, але говорить до колеги:

– Я перепрошую, Мірошникова Марія що зараз робить?

– Старається підняти оцінку з семи за самостійну на десять. А вам потрібна Марія? – люблю питання, які потребують відповідь «Так» або «Ні». Мій класний керівник уважно дивиться на мене. То що, Романе Сергіїчу, потрібна я вам? Нужбо, кажіть. Та він не поспішає давати відповідь і це провокує Миколу Івановича продовжити речення, обламавши мою маленьку забаву:

– Якщо вона вам потрібна, то я можу її відпустити.

– У жодному разі. Хороша оцінка, це важливо. Доречі, що вона має зробити?

– Вирішити останнє завдання з самостійної, проста задачка.

– Можна одним оком умову глянути?,– Микола Іванович погоджуючись киває і я даю свій листок. Швидко чоловік пробігає очима, ледь посміхаючись. Мені здається, я в якомусь паралельному всесвіті зараз, в якому мені соромно за те, що я не можу вирішити нікому не потрібну насправді задачу, а всі чогось це рішення від мене очікують.

– І які успіхи, Марія? – запитує Роман Сергійович.

– Все нормально. Ви тільки відволікли, коли зайшли.

– Он вона що. Прошу вибачення. Не заважатиму. Продовжуй будь ласка.

Я трохи мнуся біля дошки, роблячи вигляд, що борюся з крейдою. Тоді Роман Сергійович повертається до мене спиною, а руки заводить за неї. Він ще щось каже вчителю, на пальцях показуючі мені якісь знаки. Секунда для мене зараз відчувається годиною. І тут до мене доходить, що він показує три цифри в одній послідовності, і вони такі ж, як у умові. Під цю німу диктовку я пишу їх в потрібній послідовності і вже замість вчительської формули з незрозумілими буквами з’являються більш зрозумілі цифри. Поки я закінчую записи на дощці, Роман Сергійович і хлопці зачиняють за собою двері. Вчитель обертається до мене перевірити рівняння :

– Ну от, все дуже просто виявилося, правда Марія? Залишилося рішення записати і десять балів ваші.

Реально? Ніхто не помітив, що було насправді?

Ну вже ж рішення я можу пораху..

– Марія! Що ви пишете? – я аж підскочила

– Помилилася.

– Ось так «= 5,96 Мм/с», а Ви що написали?

– Та щось в голові все сплуталося, ділення з множенням випадково сплутала мабудь.

– Так, буває, – лунає дзвінок з уроку, – всі можуть іти, домашня робота буде ознайомлення з новою темою далі по підручнику. І повторення пройденого. Кому ще не озвучив оцінки за самостійну, підійдіть завтра з ранку, озвучу. Вам, Зрозуміла, Марія, ваша оцінка?

– Яка?

– 9 балів. Всеж треба бути більш зібраною, і готуйтеся до наступної теми, буду викликати до дошки. Будьте уважніші наступного разу.

Оце так. Наступного разу мені точно так не пощастить. Звалилася ж фізика на мою голову. Тепер треба ще і нову тему вивчати. Взагалі там така темна темрява в цій фізиці, що треба все з початку читати, щоб хоч щось зрозуміти. Охохоюшки хохо. Сиділа б собі тихо і не забивала б мозок зайвою інформацією, щоб виправдати цю оцінку. І нащо воно було мені треба? 

***

Роман Сергійович

Ти спостерігаєш за дівчиною вже третій місяць. Не те щоб ти спеціально її очікував у шкільних коридорах чи подвір’ї, просто іноді ви зіштовхуєтеся.  Вже три навчальні місяці. Співіснуєте майже не взаїмодіючи. Симбіоз навпаки.

Аромат її наелектризованої холодної шкіри лишає по собі слід і ти точно знаєш де та коли вона проходила.

Вже майже минув листопад. Холодний, колючий вітер розвіює та заплутує її, тепер пофарбоване в блонд, волосся, коли вона іде додому. В цей час ти завжди купуєш гарячий чай в кафе недалеко біля школи і палиш свої улюблені сигарети. Ти звик їсти в цьому кафе, коли немає бажання готувати вдома вечерю. І так співпало, що її дорога додому пролягає через цей заклад.

 Вона тебе ніколи не бачить. І нікого не бачить. Як тільки виходить за поріг школи – вдягає навушники – її свідомість переходить в її власний, паралельний світ, в якому мабудь не існує перехожих, автівок і звуків. Мабудь у тому світі є тільки музика, дерева з майже обпалим листям, небо з його непостійними хмарами, у якому кружляють зграї ворон і тільки вона сама. Ти помітив, що вона не підтримує спілкування з однокласниками. Тримається осторонь їх на перервах чи на уроках. Не працює в парі з іншими. Тільки вона одна важлива сама собі. А їй не важливий ніхто. От тільки за ці місяці, переміни, які вона внесла в своє життя, ніхто не може не помітити. І справа не в її не надто рівно підстриженому і пофарбованому  волоссі. Справа не в тому, що іноді зі школи якийся хлопець забирав її на мопеді у невідомому тобі напрямку, а вона наче не охоче, але їхала з ним. А зараз іде сама. І не в тому, що хтось часто писав їй смс, навідь коли вона була на уроках. І не в тому, що вже декілька днів її телефон мовчить.

Справа в навчанні. Вона старається і самостійно підвищує свій середній бал. Навідь фізик, чоловік старих дисциплін і поглядів, дивується, як дівчина може розуміти теорію фізики. Задачі і рішення в неї хромають. Але всі теорії і значення вона знає і розуміє, що головне. Не завчає сухий текст з підручника, а пояснює все зрозумілими їй словами. Пояснює так, що прозріння деяких тем сяє в туманних очах її однокласників. Чи має це значення для людини, яка погано вирішує задачі? Можливо. Всеж математичний склад розуму є не в усіх, але вона дійсно стала старатися. Можливо так вплинули її стосунки з цим мопедистом? Це ж стосунки? Хоча яке тобі діло?

Ти не пожираєш її поглядом. Хтиві думки стосовно неї теж не з’являються. Тільки іноді якесь магнітне тяжіння. Цікавість. Бажання зрозуміти причини, мотиви вчинків і дій.

Єдине, що не виходить контролювати – це підсвідоме. Воно іноді, тільки час від часу, підкидує тобі, ледь наповнені еротикою, сни з участю дівчини. Іноді це якийсь туманний образ. Простий дотик її наелектризованих пальців. Або запах волосся. Або невагомі поцілунки чи пестощі.

Волосся, яке зараз розвіює і заплутує вітер. На вулиці холодно, дощіть. Вона в тонкій куртці з капюшоном, який вона звичайно ігнорує. Чого можна очікувати від підлітка? Тільки ігнор та протести до усього, що може убезпечити.

Хочеться вийти з прогрітого авто, в якому ти зараз допиваєш теплий чай і, або просто одягти на її макітру той капюшон, або посадити в авто, напоїти теплим чаєм і відігріти вічно холодні руки. Ти їх не торкався, просто знаєш по тому, як вона постійно їх розтирає, що вони холодні. Але ти не її тато і не можеш змусити когось турбуватися про своє здоров’я, тим паче її. І одягати на неї капюшон чи вручати парасольку здається найнедоречнішим з того, що ти можеш зробити. Бо вона не маленька дитина і має розуміти, що коли підіймаються листопадські вітри та ідуть дощі, варто мати при собі парасолю чи плащ, а не все тіж кеди і тонку курточку. Аж бісить. Бісить, що не можна її підвести, чи пригостити чаєм або кавою.

Що вона любить більше?

Але ти встановив межу між вами і далі випадкових поглядів вона не має перетинатися. Так правильно і так честно по відношенню як до неї, так і до тебе. І її стосунки, якщо це стосунки звичайно – просто ти ніколи не бачив, щоб вони при зустрічі обіймалися або цілувалися – це теж, мабудь, вчасно і правильно. 

***

Маша

Як він мене дратує!!!

Просто втомилася від постійного недоречного навчання. Я вчу і вчу. Скоротила свій і без того не надто здоровий сон. Майже перестала виходити на нічні одноразові рандеву. Тільки коли гроші з попереднього заробітку закінчуються, виходжу заробити нові. Частину відкладаю, а на залишок живу. Я купила новий плеер і навушники, і це єдине приємне, що нарешті порадувало мене.

Я постійно щось вчу. Найскладніше – це алгебра і фізика, через дуже складну систему рахування незрозуміло звідки взавшихся невідомих, або підрахування непотрібного значення.

Я багато читаю. Читаю і пишу постійно, щоб покращити свою орфографію, синтаксис і пунктуацію. Ці слова я теж вивчила, доречі. Точніше запам’ятала. Мені стало легше запам’ятовувати. Коли пишу текст з рандомними словами, взятими з голови, або описую, що відбувається довкола, то потім сама себе перевіряю. На тих словах, де інтуїція підказує мені, що можлива помилка, перевіряю правопис зі словника, або шукаю правило, яке варто використовувати. Таким чином я запам’ятала дуже швидко шкільну програм правил правопису з п’ятого по одинадцятий клас. Виявляється, я робила купу помилок. Допускала дуже неохайну неграмотність. Тепер їх стало менше, бо я просто запам’ятала, як на практиці використовувала те чи інше правило правопису. Якщо «а» то це кома попереду. «Не» з дієсловами окремо. «У» та «в» пишемо, опираючись на останню букву попереднього слова, якщо остання буква голосна, то ставимо приголосну «в» і навпаки. Це було настільки легко. Чому ж я раніше не мала розуміння і хисту до навчання?

У мене не було велосипеду?

Я маю на увазі, що не було для кого старатися. Ніхто б не оцінив це.

Нещодавно дізналася, що діти з дитячих будинків набагато пізніше починають говорити і ходити, бо їм просто немає для кого робити перший крок. Ніхто від цього не буде у захваті та не посміхнеться малечі, яка так сильно старається. Тому вони і не стараються. Немає для кого.

От і я теж не старалася. А тепер є він. Той, хто змушує мене своїм існуванням проявляти, до цього відсутні, вміння. Щоб тільки трохи звернути його уваги до себе. Щоб тільки він один раз помітив мене. Хоч на хвилину.

Хтось би подумав, що в першу чергу старатися варто для себе, для свого майбутнього, але в мене воно здається відсутнім. Яке має бути моє майбутнє? Без фінансової і моральної підтримки батьків? Жалію я себе? Хто зна. В цьому мало сенсу, бо на жалість варто витрачати емоції, а всі мої емоції направлені лише до нього одного. Може це не класно, не по геройськи і не жіночно, що мої зусилля направлені не на власний саморозвиток, вищу оцінку в атестаті, а тільки на привертання уваги. Хоча я ж розумію, це настільки марно та безглуздо. По-дитячому. Не може його розум в його віці і його досвід бути порівняний з моїм. Мабудь. Або може?

Чи він колись оббігав кожну можливу вакансію, щоб хоч трохи підзаробити?

Чи жив він так, як жила я? Чи відчував те, що колись я відчувала? Як він будував своє життя? Які в нього були плани, хто вдихнув йому амбіції? Хто допоміг зі стартом в житті? Його розум і бажання бути в усьому першим? Батьки зі зв’язками? Бог, який створив його фізично сильнішим чоловіком?

От познайомив мене мій новий «друг» зі своєю компанією. Там були хлопці, які на будівництві працюють. І я б пішла на будівництво разом з Дімою – хлопцем з тої компанії, але ж мене туди не візьмуть: «Там потрібни міцні руки і сильне тіло». Тому моє тіло може заробити лише одним.

Ну взагалі я обманюю. Я ж казала, що майже не виходжу часто, як колись, на зупинку. Знайшла одну підробітку. Смішну і безглузду. Але мені вистачає грошей на оплату аренди і їжу. Я почала клеїти рекламу. Теж один із хлопців з тої компанії порадив. Два дні на тиждень після уроків я цим і займаюся. Разом з новим «другом», завдяки якому я і опинилася в тій компанії. Познайомилася зі справді приємним хлопцем – Дімою. У нас є спільні теми і якась наче одна хвиля. Там мені комфортно тільки з ним. А без Саші в ту компанію не потрапиш. Тому доводиться робити вигляд, що я зацікавлена в спілкуванні з Сашею, але хто б знав як він мене бісить!

Іноді його смс бувають ну надто дивні. То він мене квіткою назве, то постійно солодких снів бажає. І набридливі «доброго ранку» з тими бісячими смайликами. Ще в першу зустріч я його попередила, що стосунків не шукаю. Не створена я для них. Казати йому, як я живу, я не хочу зараз і тоді не хотіла. І так само я казала, що не люблю ранок. Тому бажати мені його доброти, як прокльонами сипати. Це дуже недоречно з його боку. Але він продовжує все рівно писати ці рафіновані смс.

Але в цілому він так то не погана людина. Наче. Сказав, що не проти просто гуляти в одній компанії, так він і познайомив мене з Дімою та іншими. Хоч мені не комфортно з новими людьми, але якось з Дімою спільну хвилю знайшли. Він мене розуміє, а я розумію його. Дивно і надто в новинку, але я відчуваю прихильність та симпатію. Не романтичну звичайно. Така в мене тільки до одного чоловіка. А Діма мені симпатичний як співрозмовник і .. друг. Хоча ми бачилися всього разів п’ять, але одразу примітили один одного. Шкода, що я не можу працювати разом з ним. Всеж дівчаток підліткового віку на будівництво не пускають.

Але, почувши розмову про підробіток, хтось порадив роздавати флаєри і Саша погодився одночасно зі мною. Тому тепер мені доводиться разом з ним їздити за рекламними брошурами. Потім по районах роздавати, або розклеювати їх.

Так як працюємо ми з Сашою разом, то і бачити доводиться його постійно. Його вже дуже багато в моєму житті. І він створює зайвий шум. Хоча я маю бути йому вдячною за допомогу. Він мене підвозить до роботи. Відвозить назад. Грошей за паливо не бере, хоча я пропонувала.

Я відчуваю його погляд на собі. Його якусь рафіновану, занадто солодку посмішку до мене. Може я не права по відношенню до нього. Він нічого поганого не робить. Жартує. Щось розповідає і постійно пише свої смс. Мене нудить від кожного «доброго ранку», бо мої ранки не добрі. Казала ж йому, що мені в цілому не подобаються такі формальні привітання. Наче насмішка з людини, якій було важко спати усю ніч і вставати зі скрипучої постелі в холодний недобрийранок. Але може він просто так проявляє свою турботу? А я тільки і вмію, що псувати стосунки з людьми. І вічно в усіх бачу якийся скритий підтекст чи відчуваю певну недовіру. Хоча ж до Діми не відчуваю. До Романа Сергійовича тим паче не відчуваю. Справа всеж в мені чи в Саші?

***

Після, майже, цілої ночі вивчення і підготовки домашньої роботи з паралельним освоєнням минулорічних тем, під ранок я провалююся в важкий сон.

***

«Потому»

Мама знайшла собі чоловіка. Вони переїхали до нього. Тільки рідко заходили у гості до бабусі. Їй було дев’ять. В один із днів, на якесь сільське свято, зайшли з її новим татом привітати їх. Дівчинка зайшла першою. Бабуся знову лежала гола на старому дерев’яному дивані. Дівчинці стало погано.

Новий тато побачив це і побив його на очах дівчинки. Дівчинка не розуміла нічого. Але знала, що у неї на це алергія.

Коли їй було десять, він помер. Його ховали у закритому гробі. Лице було страшне у передсмертній гримасі. Вона не була на похороні.

У нього був рідний брат. Та навідь він не прийшов ховати чоловіка. Дівчинка плакала через це. Їй було шкода його.

І ще її алергія пройшла.

І не важливо вже, що мами не було поруч.

***

Телефон неприємним звуком подає сигнал про отриману смс:

Саша: «Доброго ранку, квіточка. Як спалося?»

Хуйово, іди нахрін вже зі своїми квіточками. Бісиш!

Саша: «Тебе підвести до школи? Я можу заїхати?»

Ви: «Я хочу сама прогулятися».

Саша: « =( тоді заїду ввечері. Ти ж не проти погуляти? Сьогодні п’ятниця, в тебе немає завтра уроків. Ну будь ласка, приділи своєму товаришу час».

Ви : « Ок, вмовив».

Саша : «Заїду як завжди, бувай солодка»

Ви: « я не солодка».

Саша : « =)> » .

Ось про це я і кажу. Мої слова сприймаються за жарт. Але мені дійсно не подобаються слова-пестощі. Ріжуть мій слух. Невже важко це зрозуміти? Але в цілому він має рацію. Сьогодні п’ятниця. Після школи я повчуся до вечора, підготую дз одразу, бо зазвичай його небагато задають перед вихідними, та трохи прогуляюся в компанії. Саша не поганий, але мені просто хочеться трохи поговорити з Дімою. Потім просто візьму вже нарешті його номер телефону, щоб не бути залежною від Саші. Не чесно його використовувати у власних цілях. Треба бути справедливою у відношенні до нього. Можливо варто йому якийся подарунок подарувати? Хоча чи не буде це, як спроба відкупитися? Та і що я йому подарую? Майже немаю грошей. Саша то за компанію зі мною підробляє. У нього є основна робота. Він уже закінчив коледж та працює електриком. Але чомусь постійно знаходить можливості побути поряд. Так, він говорив про стосунки, віддалено, прощупуючи ґрунт, але я не хочу стосунків. Не уявляю, що це. Себе не уявляю у стосунках. Тим паче з особливістю моєї роботи. А про стосунки з Романом Сергійовичем я і не намагаюся мріяти та навідь думати про них. Хоча з ним мені б було добре проводити час.

Саша жодного разу не казав про свої почуття до мене. Саша просто завжди милий до мене. Але якось це не виправдано. Не заслужено з моєї сторони. Може він просто по життю така людина і це його звичайний стиль спілкування? А я себе накручую. Бо він би ж сказав мені, якщо має якісь почуття? Окрім товариських. Бо питання «Саша» мене останнім часом постійно вибиває з рівноваги. І це не в приємному мені сенсі. Його постійно занадто багато навідь в моїх думках. Без мого прямого на це бажання.

Думаючи свої думки, збираюся до школи. Голова звично болить. Це через недостатній відпочинок, через нічне читання і трохи важкі сни.

А ще хвилювання. Сьогодні англійська, отже я побачу Романа Сергійовича більше, ніж пару секунд у коридорі.

За ним просто приємно спостерігати. Як він щось розповідає і трохи жистикулює. Як він поправляє піджак, або, коли надто втомлений, як потирає скроню. Люблю аромат його парфумів. Але хвилююся через просту непідготовленість до англійської. Як би сильно я не старалася навчатися і як би сильно не хотіла стати кимось цікавим в його очах, але саме з його предметом все складно. Мабуть, іноземна мова – дійсно не моє. Я вчу слова, але, виявляється, в корені неправильно, за рахунок неправильної вимови. Тому тільки по його предмету ні-ні, та стоїть двійка. Це мене наштовхує на думку, що мої зусилля марні. Що, щоб хоч трохи його зацікавити, треба вивчити його предмет першочергово. А з цим у мене справжні проблеми. Тому на його уроках я схвильована подвійно. Через, власне, самого чоловіка. І через мої знання англійської.

***

Кінець далеко не золотої осені, оголеними деревами і сірим небом та калюжами, не додає, а тільки пригнічує і без того відсутній сьогодні настрій. Я навідь не маю моральних сил послухати музику.

Я знову облажалася. Він знову був далеким і холодним до мене. Він знову поставив єдину двійку в журнал і знову, своїм чітким, поставленим голосом наголосив :

«Марія, вам варто більше старатися».

А я і так стараюся. З усіх можливих сил.

Дитинка в дитячому будинку робить перші кроки, але ніхто не плескає їй в долоні. Не посміхається її старанням. Вона падає, втративши рівновагу, але ніхто не підходить обійняти та сказати, що наступного разу обов’язково вийде.

Вона спробує встати ще раз, а як знову впаде чи буде в неї бажання вставати наступного разу?

***

Ввечері Саша, як і обіцяв, заїхав за мною.

Я зробила прости пучок на голові. Щоб вітер не так сильно пронизував шию, намотала рафатку і одягла більш теплу, проте коротку курточку. Незмінні кеди, які ось-ось резикують порватися від постійної носки, і прості чорні джинси. Пора купувати нове взуття і теплі речі. Це значить, я маю знову зустрітися з кимось з клієнтів найближчим часом.

Я навідь нафарбувала очі. Чомусь захотілося. В школу я ходжу без майку. Але зараз захотілося зробити щось просто так і для себе, а не для привертання уваги дорослих чоловіків. Саша чекає біля під’їзду. Я сідаю на його мопед і ми їдемо. Я дуже сподіваюся знову побачити Діму і просто поговорити з ним. Але ми звертаємо не звичним маршрутом і зупиняємося біля невідомого мені двору п’ятиповерхівок. Саша :

– Не лякайся. Тут мій дім. Батьки поїхали діда і бабцю провідати. Квартира моя на вихідні. Вирішив запросити до себе кіно глянути.

– Я думала, ми, як завжди, поїдемо до хлопців?

– Та забий на них. Їм і без нас весело.

– Ну як знаєш. Веди в свої хороми.

Хлопець тільки посміхається і легенько приобіймає за талію. В під’їзді темно через відсутність лампочки. Він каже, що підтримає мене, щоб я не спіткнулася ненароком через темряву. Заходжу я в звичайну квартиру, де навідь відчувається затишок, у порівнянні з моєю, майже пустою, кімнатою. І запах якоїсь їжі, наче пирога. Ремонт акуратний і простий. Хоча мені якраз все одно, головне, що тут дійсно затишно.

Але якось не так. По чужому. Все завжди мені не так.

Я розуваюся і знімаю верхній одяг. Лишається тільки темно-сіра водолазка та чорні джинси. Саша проводить мене до своєї кімнати і запускає комп’ютер. Каже почуватися, як удома, а сам іде на кухню робити чай. Починається якась американська комедія. Я не люблю комедії. Вони не веселять мене. Думаю, моє почуття гумору давно атрофофане - це слово я використала навмисно, не дарма біологію вчу. Інша справа – фільми жахів. Я б дивилася їх постійно. Бо моє життя все рівно страшніше горрорів. Тому сприймаю їх легко. Та ніхто не спитав, що хочу подивитися я. Хоча саме мене запросили в гості. Але комп’ютер не мій і перемикати якось не наважуюся. Саша приходить з чаєм та печівом. Ставить на комп’ютерний стіл. Я трохи попиваю і відчуваю максимальний дискомфорт. Що я тут роблю? Просто хочу додому. Послухати музику. Динамік занадто гучний, а сміх героїв надто несправжній. Все якесь чуже і не таке вже затишне та комфортне. Але Саша помічає мою відсутність настрою.

- Ти чого така кисла? Мала, розслабся.

- Це мило, але я правда простила мене не називати малою, чи квіткою, чи якось ще.

- Та ну, не парь мозок. Що я поганого сказав?

- Нічого.

- Ну от. Як тобі фільм?

- Не знаю. Мабудь нормальний, якщо ти дивишся.

- І то точно. Якийся час ми просто дивилися фільм. Я вже думала казати, що хочу піти додому, коли Саша перший порушив тишу:

- Маш, слухай, як ти дивишся на те, щоб корисно провести час? – він ближче до мене підсів та притягнув рукою за талію до себе. Все сталося так не очікувано і швидко. Я трохи в ступорі, бо чогось не зрозуміла, що відбувається. А Саша не втрачав час. Почав мене цілувати. І ще це взагілі-то мій перший поцілунок. Я і не думала, що це настільки бридко може бути. Мокро, швидко, не надто приємно. Тільки через довгі декілька секунд, коли рука його послабилася, я відстроняюся.

- Мабудь я вже піду. Я все зрозуміла, на що ти натякаєш, але я не хочу сексу.

- А якщо я тобі заплачу? А? Не роби з себе недотрогу, ну. Я чудово знаю, чим ти насправді займаєшся. Я слідкував якось за тобою. Як ти сідала з тої самої зупинки в авто, а потім там же виходила через пів години. А потім знову, півтора тижні тому, вже в інше авто. Я проїхав слідом і бачив майже все. А мене майже три місяці на морозі тримаєш, – враз його обличчя змінюється і слина від різкого випаду розлітається довкола.

- То що, скільки тобі платити?

- Ти з глузду з’їхав? І ти реально слідкував!? Моє життя тебе не стосується. Хто ти мені такий взагалі? А гроші за те пиво і каву я поверну, не хвилюйся.

- А за паливо? Знаєш скільки пішло на ці покатульки.

- Але ти сам мене запрошував покататися або підвести. Я не просила цього. І, згадай, хотіла заплатити. Ти відмовив.

- Ну звичайно, ти хороша, я поганий. А може просто відсмокчеш нарешті мені і справі кінець. І грошей повертати не треба, а? Глянь, – він відвів резинку штанів від себе, – твердий і стоїть. Ну давай. Ти ж умієш смоктати.

- Іди нахрін, – я вже пішла до вішалки і нашвидкоруч почала вдягати куртку та він вийшов слідом і продовжив щось розказувати.

- Я постійно намагаюся бути з тобою милим і добре до тебе відношуся, а ти мене динамиш! Думаєш, мені в кайф за тобою таскатися постійно!?

- То чого таскаєшся? - не витримала я взуваючи перший кед. Але він показово витяг ключ з дверей і закинув його кудись подалі в зал. Двері замкнені, а він злий. От тепер мені по справжньому недобре. Я починаю відступати, але нікуди. Усюди його квартира.

- Саш, випусти мене.

- Знаєш, як я тебе хочу? Бачила мій стояк? Думаєш, так просто позбутися цього бажання? Мала, не починай парити мозок, просто зробимо це і справі кінець.

- Я не хочу, - я зайшла в спальню його батьків судячи з меблів, але далі тільки вікна. Він продовжує наступати. В якийсь момент я відчуваю що він набагато вищий мене, а я стаю такою низькою.

- Та ти що. Як за гроші з мужиками, так ти можеш. І хочеш. А зі мною, нормальним хлопцем тобі обломиться? Маш, ну не ламайся, ми обидва зазнаємо, що тобі це необхідно, як і мені зараз. Я читав про таких жінок. Ви німфоманки, тільки і хочете, щоб хтось вставив. Бо інакше нащо в шістнадцять дорослих мужиків зваблювати? Просто признай собі, що вже давно хочеш роздвинути передамною ноги, –я вже дійшла до стіни і трохи відступила в бік, спиною кольнувшися об щось холодне, позаду вікно з підвіконням, в яке я впираюся. І далі нікуди відступати, а він усе ближче. Ставить руки по обидві сторони від мене, щоб я точно не втікла. Але в мене новий ступор. Я взагалі не розумію, що відбувається і де я знаходжуся. Минулі спогади стають ясними, а теперішнє розмивається, як сон через тиждень після того, як насниться. Потім навпаки. Я на межі і мене усю колотить наче від холоду. І тільки повторюю, що не хочу, не хочу. Не хочу.

Здається, Саша приходить до себе. Вже не дратується і не розпускає руки.

- Маш, що з тобою? Я не хотів налякати, чуєш, просто ти з розуму мене зводиш. Я не можу себе контролювати і стримуватися, – я стою досі притиснута до підвіконня от тільки ніхто мене не тримає. Він пішов в зал. Судячи зі звуку, дістав ключи, відчинив двері.

- Ось, бачиш, все нормально. Я просто хотів тебе трохи налякати. Ти чуєш мене? Ти тремтиш, як листочок на дереві.

Він ще щось говорить, але я вже не звертаю увагу на його слова. На ватних ногах починаю іти в його сторону. Все здається повільним, а через плівку сліз нечітким і розмитим. Одягаюся, взуваюся і виходжу з його квартири. Здається, він запитує, чи варто мене підвезти, але я не відповідаю, а просто спускаюся сходами і виходжу за межі цього двору. Іду, наче в тумані, і чую все приглушено. Перед очима старий чоловік, якого я ніколи не називала дідом. Дитячий нічний кошмар тепер схожий на спогад. Мій спогад. Я чую, як позаду завівся мопед.Це Саша певно. Але він не помітив мене, бо я пішла сама не знаю в яку сторону та якими дворами. Просто встигла відійти, поки він вдягався. Хоча ж наче повільно ішла.

Так пішки, чужими дворами я продовжувала ходити-бродити поки не стемніло остаточно. Добре, що з собою були сигарети і я просто курила, періодично сідаючи то на одну лавку, то на іншу, в чужих мені дворах. І якимось чином я дійшла до центру міста.

Вже наче прийшовши до себе і повернувши відчуття тіла і свідомості. Я просто відчула і усвідомила, що зі мною трапилося колись, в дитинстві, і чому я не маю будь-яких почуттів до мами. Я просто усе усвідомила і більше не відчувала смутку чи болі. Стало набагато легше. Можливо, я завжди тікала від цих спогадів, а коли вони нарешті наздогнали і увійшли в мене, взяли контроль і владу, і я пережила та відчула знову все це, то вони просто пішли. Я не забуду звичайно, просто більше не тікатиму від моєї правди. Вона частина всього, що є в мені зараз. Моя основа і мій ґрунт. Якім би він не був.

Я відчувала себе інакше.

В центрі міста завжди багато вогнів. Ресторани, кафе, клуби, магазини. Багато людей. Гарних і стильних. Я рідко коли буваю в центрі міста. Тут звичайно дуже затишно, навідь надто, але я не відчуваю себе частиною цього світу - яскравого і занадто чистого.

Від центру до мого гуртожитку є що іти. Але дійти можна. В голові я вже проклала приблизний маршрут та слідувала йому.

Я саме проходила повз якогось надто дорогого ресторану і ненавмисно повернула голову до його вікна. І спочатку не повірила побаченому. Але чому я дивуюся? Просто Роман Сергійович в своєму звичному середовищі існування. Він седить за столиком з якоюсь панянкою і щось досить мило обговорює. Я добре бачу його через віконне скло за рахунок світла в середині закладу. Він і не думає дивитися в мою сторону. Дівчина навпроти насправді витончена і красива. Його рівень. Повна йому відповідність. Вони п’ють червоне вино і не бачать нікого довкола. Я полишаю їх приватність та не порушую спокій своєю недоречною присутність по ту сторону їхнього світу. Продовжую іти додому. 

Я не будувала повітряні палаци стосовно вчителя, тому вони і не розбиваються об колючу реальність. Все правильно і так, як має бути.

На наступний день я купую фарбу для волосся. Відчуваю потребу щось змінити. Трохи стрижу собі волосся і фарбую в блонд. Виходить не так вже і погано. Я завжди була в одному, русому, кольорі. З цим волоссям я втратила дитинство. З ним я втратила маму. З ним я втратила мораль.

З ним я втратила кохання.

А от дівчина, що тепер дивиться на мене з дзеркала, ще нічого не втрачала. Вона тільки знаходитиме.

Вже знайшла. Знайшла відчуття поваги і повну відсутність бажання вступати в статеві стосунки за гроші. Як би не було скрутно. До закінчення строку депозиту можна протриматися, розклеюючі рекламу. А тоді буде нова, моя власна квартира. Нове життя. Можливо, інша робота. Без усіх, кого я хочу залишити в минулому. І без Романа Сергійовича. Навідь без нього.

З новою зачіскою і новим відчуттям себе я іду в понеділок до школи.

/ Від автора: дівчата, хто так само колись відчував радикальну зміну, просто пофарбувавшись чи підстригшись? /

* вірш Еви Ра у вільному перекладі

Кінець 9 глави і першої частини.

Нарешті закінчила вступ. Все це писалося для того, щоб описати одну сцену, яка буде в другій частині. Так, заради однієї маленької сцени і однієї емоції я можу написати цілий роман, але не сергійович. Як ви зрозуміли, з гумором і стислістю я не рідня.

А от що то буде за сцена чи епізод, уже дізнаємося далі.