ЧВ

Маша

Недалеко біля школи гаражний кооператив, там є чудове місце для паління, де ніхто тебе не помітить, а палити мені зараз необхідно. Я запалюю вогник на запальничці і роблю першу затяжку –  так набагато краще. Руки тремтять від злості. Це не справедливо. Вчитель не дав мені навідь шансу до подальшого спілкування, і це мене ображає. Я не достатньо гарна для нього?не достатньо розумна? і я не на його рівні, це ж очевидно. Зараз він у цьому впевнився. Напевно йому огидно в цілому зі мною мати спільну справу. Він вважає напевно, що купив мене, що я річ. В його очах я звичайний предмет утіхи на годину. Використав на свій лад, як сам захотів,  викинув ( ніхто не викидав, я сама пішла, але ж я можу драматизувати?) і поїхав по справах Дорослого чоловіка. Куди там мені. А я? А як же моє відчуття гордості?На очах накатують сльози від жалю до себе, хоча, можливо, це дим від сигарети потрапив до ока і роздратував слизисту. Кого я обманюю? Мені дійсно образливо і я плачу. І палю. 

(Будь я героїнею жіночого роману, то я б точно була антагоністкою – ні краси, ні витонченості, ні гордості. Погані звички. Погана вдача. Якби я була прикладом, то тільки прикладом того, як не треба).

Продовжую палити. Так легше. Я відчуваю контроль над ситуацією під час цього. Тому що я чітко знаю послідовність дії: запалив вогник, підкурив, затягнувся, видихнув. Не помічаю, як докурюю майже до фільтру і присмак чогось занадто хімозного обпалює губи. Я викидаю перший недопалок і беру другу сигарету: пальці з обкусаними нігтями повторюють дію і мені вже трохи краще. Яка мені взагалі різниця, якої він про мене думки? Всі в класі до мене відносяться, як до другосортної, то якщо таке ставлення буде і від вчителя, хіба це вплине на моє життя і змінить його? Думаю, що ні, тому і сльози перестають марно котитися по щоках. Я витираю обличчя рукавом і, здається, в мене розтерлася підводка. Прекрасно. Так навідь краще.

/наступний абзац написаний під пісню Thirty Seconds to Mars -The Kill /

Я повертаюся додому. Хоча домом це назвати складно. Я знімаю кімнату в старому гуртожитку, перелаштованому під здачу для дуже, скажемо, невибагливих  людей. Дехто повністю викупив собі кімнату, деякі, так само, як і я, арендують невелику площу. Я заходжу в стару будову радянських часів, колись, мабудь дуже давно, стіни були пофарбовані в блакитний – зараз фарба місцями здерта, місцями розмальована. Найчастіше зображені чоловічий статевий орган і жіночі груди. Наскельні малюнки сучасності. Трохи непристойних слів. І звичайно «тут був Ігорь/Коля/Петя/Юра». В коридорі непровітрене повітря пропитано запахом сигарет, старого пролитого пива і ще чогось не приємного. Я підіймаюся на свій четвертий поверх. Одразу зустрічаю сусіда-торчка, який спіймав приход і стоїть в застиглій позі. Він зовсім схудлий, я навідь не знаю, де він бере гроші за аренду. Хоча мене це не стосується. Я боюся все життя жити тут і закінчити як він. 

Проходжу трохи далі і з однієї з кімнат лунає реп – щось про сучок, гроші і статус. Іду до кінця коридору і, проходячи повз кухню, відчуваю запах чогось справді смачного, здається курячий суп. Я заходжу в спільну кімнату, де стоять раковини і мию руки. Власне ця кімната розрахована для прання та купання. Душу чи ванни тут немає і ніколи не було. Щоб помитися я зазвичай киплячу воду на старій газовій плиті у ведрі, закриваю двері у пральній кімнаті на тонку защіпку, а на вікно вішаю полотенце, бо штори тут теж немає, хоча може колись і була. В підлозі є влаштований змив до каналізації, туди стікає вода. Зазвичай голову я мию в старому тазі, як і тіло. В кімнаті в зимку дуже прохолодно через щілини між вікнами і погане отоплення. Але зараз більш-менш комфортно. 

Запах їжі нагадує мені про голод; я ще нічого не їла сьогодні. Зранку я не маю апетиту, а в обід не маю зайвих грошей, щоб щось купити в буфеті чи оплатити обіди в столовій. Тому їм після школи. В дуже старому холодильнику є трохи яєць. Небагато м’яса, але воно в морозильці. Також є хліб, макарони і чай. Завтра треба буде купити трохи продуктів. Я вирішую, як і завжди, підсмажити яйця, відварити макарон і заварю чорний чай. Кипячу воду я в старому чайнику, який треба ставити на газову плиту. На ньому частково стерся малюнок полуниці. Поки готується скромний обід, слухаю музику в навушниках. На минулий день народження я подарувала собі плеєр. Мені багато років, ще з далекого дитинства, нічого не дарували і я була найщасливішою, коли змогла його купити. Стоячі на кухні, я дивлюся у велике вікно. Поряд гарний парк. Не дивлячись на те, що гуртожиток нагадує трущоби, він стоїть в хорошому місці: недалеко супермаркет, парк, дитячий садочок і гарні будинки. Я спостерігаю, як мама веде маленького хлопчика за руку на прогулянку і купує по дорозі морозиво для нього. Як вона присідає, щоб порівнятися з ним і допомагає, підтримуючі рожок, а хустинкою витирає забруднену щоку. В парку завжди людно. По алеї проходить пара, тримаючись за руки. Старенька бабуся гуляє з маленькою білою собачкою, а дідусі грають у шахи вже біля двору. Коли я спостерігаю за плинністю життя звичайних перехожих, то відчуваю себе частиною їхньої буденності. Це я ставлю «мат» тому дідусю, це я з бабусею іду на прогулянку вигуляти собачку, це я іду, тримаючи коханого за руку. Це можу бути я. Але мене там не має. Чайник закипів і я відношу його до кімнати. Слідом досмажилася глазуння і зварилися макарони. Я накрила на стіл скромний обід. Їм я в повній тиші. Гарячий чай трохи обпікає губи і язик. Макарони здаються найсмачнішою їжею на голодний шлунок. В перший день нам не задавали домашню роботу, тому я можу почитати книгу. Взагалі-то якби домашня робота була заданою, я б наврядче її виконала, тому що мені дуже важко зрозуміти багато тем. У мене є проблеми у навчанні. Я зовсім нічого не розумію з математики, фізики та хімії. Трохи розумію біологію, але тільки в теорії. Я не запам’ятовую дати і події з історії, і погано знаю правила правопису. Єдине, що я вмію, це читати. Через відсутність телевізора і комп’ютера я читаю книги, які беру у сусідки з другого поверху. Вона з радістю дає мені літературу на певний час, а деяку, стару, дарує просто так. Одного разу я допомогла їй зняти кота з дерева і вона досі мені вдячна. Кіт нікого до себе не підпускав, але мені дозволив наблизитися, трохи пошипів і коли я протягнула руки, то швидко перебрався і вчепився в плече. Рудий бешкетник був врятований, а мені були безмежно вдячні. Мені не вдається знайти спільну мову з однолітками, але люди старшого віку з задоволенням мені розповідають про своє життя і довіряють свої проблеми. Я не знаю з чим це пов’язано. Можливо я дійсно вмію слухати, коли людині це потрібно. На вечір я обираю перечитати одну з моїх улюблених книг «Квіти для Елджернона» Денієла Кіза. В ній розповідається про чоловіка з розумовою неповносправностю: він був прибиральником на фабриці і дуже хотів чогось навчитися. Двом докторам вдалося успішно провести операцію білій миші Елджернону, розумові показники якої завдяки медичному втручанні збільшилися. І тепер таку операцію вони хочуть зробити людині. Герой погоджується стати добровольцем. Якийсь час його інтелект збільшується і він дійсно стає розумним, але миша починає регресувати і тепер це може відбутися і з ним. Я постійно плачу, читаючи цю історію. Я теж не розумна і теж хочу зробити собі операцію. Хочу хоч якось змінити свій недолугий мозок, який відмовляється обробляти елементарну інформацію. Моя мати зовсім не займалася моїм вихованням. Мене не водили в гуртки з танців, малювання чи музики. Мати приходила з роботи і просто багато пила, а я тихенько сиділа в своїй кімнаті, щоб не привертати увагу, робила вигляд, що мене не існує, щоб зайвий раз не нариватися на звинувачення зіпсованого життя. Я не обирала народитися. Це було її рішення, тому я не розумію, в чому моя вина і чому навідь для неї я була зайвою та не потрібною. Я читаю книгу і відволікаюся на шарудіння біля столу. В гуртожитку таракани. І хоча в моїй кімнаті їм точно не наїстися, періодично вони влаштовують набіги. Скільки б разів їх не витравлювали, вони все рівно є. Вони вже невід’ємна частина цього гуртожитку, тому треба просто прийняти їх по факту і змиритися з цим. Найгірше буває в ночі, коли ці хлопці повзуть по стіні біля мого ліжка і іноді падають на мене. Хоча таке було всього пару разів, всеж не приємно. Власне у кімнаті їм немає де сховатися. Тут стаїть старий гардероб, в якому висить сірий костюм для роботи і небагато буденних речей. Весь одяг я купую в секонд-хенді. Майже всі зароблені гроші я відкладаю. Я хочу купити собі нормальну квартиру і почати життя з чистого паперу. Я дійсно не планую постійно продавати своє тіло, тільки зараз, щоб зібрати гроші для старту в житті. Я пробувала роботу офіціанткою, але занадто повільно вивчала меню, не тому що не вчила, а через купу незрозумілих страв і продуктів, яких я ніколи не їла. Адміністратор довго сміявся і казав, що якщо я за два дні не вивчила склад «Цезарю», то сенсу мене тримати тут немає. Мені заплатили сто гривень і попросили більше не приходити. Я знайшла ще одну вакансію, в супермаркеті : розставляти продукти в молочному відділі. Але і тут більше одного дня я не могла бути. Випадково розбила пляшку дорогого алкоголю, не могла знайти місце для йогурту і не могла швидко все робити. Директор магазину сказав, що не буде в мене списувати гроші за розбиту пляшку, але й платити за дуже погану роботу теж не буде. Він сказав, що знайде когось вправного, хто буде старатися і кому ця робота потрібніша. Але мені вона була дійсно потрібна. Більше вакансій для мого віку не було.

 Згадуючи не надто світле минуле я заснула.