Костя

Тупий день, тупі люди, тупий Дімка. Тупе пиво на голодний шлунок, яке сильно розвезло. Тупа компанія і ті всі люди, що виходять зі своїх автомобілів та йдуть у теплі, затишні домівлі. Які ви всі мерзенні. Дивитеся на мене, як на останнє гівно. Але я і так знаю, що я гівно. З малку знав. Мене так і називали батьки - мале гівно. «Нащо ти народилося, мале гівно». «У цьому домі твої тільки соплі під носом, мале гівно». «Ти вилив усю горілку! Таке мале, а уже гівно». Я заробляв ляпаси та отримував синці. Я знав, що я не вартий нічого. Я був обузою. Був завжди малим гівном. А тепер я виріс і став великим гівнюком. Бо пішли ви усі до дідька! Ви з народження у дупу ціловані. А я ні. Бо просто я гівно. То чому б тому, кого називать гівном, поводяться як з гівном і вважають гівном, не стати тим самим гівном? Бридким і неприємним. Найгіршим з гівна.

Мені усього вісімнадцять. Скоро дев’ятнадцять. Але на мені уже суспільство поставило хрест. Такі, як я не вступають в інститут або коледж, а одразу ідуть за ґрати. Моя лиса голова каже про те, що я там був нещодавно. Так, життя мене нічому не вчить. Бо я нагадаю, воно поводиться зі мною, як з гівном. Я ображений на життя і срати я хотів на вашу думку. Тому, якщо щось не влаштовує, ви здогадуєтеся, куди я вас пошлю. Бо мені чисто похуй.

Я дотягую недопалок, який знайшов недалеко від смітника старого кіоску, коли бачу чоловіка. Такого собі улюбленця удачі. Ось до кого життя було прихильне. Він вийшов з хорошої машини. У шкіряній куртці і дорогому взуття. На руках блиснув годинник. Скоріше за все золотий. У світлі ліхтаря не так легко розгледіти. Але це ми зараз і перевіримо.

Після невеликої взбучку, яку влаштував Дімка, до речі, справедливої, – я ж звик один на один грабувати, компашку мені була ні до чого, вони самі, як таргани, наповзли до дівки – я пішов трохи містом пройтися. Таки знайти когось на свою вдачу. І вже думав, що повернуся ні з чим і попереду голодне завтрата намалювався цей красень. Він вийшов із машини з чоловічою сумкою, якоюсь діловою, там міг бути гаманець. Шкіряна куртка теж підійде. Продам. Вони дорогі, якщо шкіра справжня. І годинник. Я зірву куш.

Як кажуть: «Хочеш жити, вмій вертітися». Чоловік удвічі мене більший і явно сильно старший, але я ж верткий і спиртний. Верчуся, бо чогось досі хочу жити. А я і сам не знаю, чому хапаюся за це своє життя. Можливо я боягуз. Давно пора з цим покінчити, та з даху зійти мені не вистачає мужності. Окрім того, що гівнюк, ще і ссикло.

Я підходу до чоловіка, який якраз зачиняв авто. Уже пізно. І людей, і транспорту майже немає. Поряд тільки зупинка, зачинений кіоск, далі супермаркет. Але до нього є що йти, тому нас не побачать.

Я починаю зі стандартного: «Дай підкурити». Чоловік дійсно ведеться, не звертаючи увагу на мій кричущий вигляд – гопота – сентетичний спортивний костюм з паленими трьома полосками, старезні кроси і лису голову у картузі. Я б собі прикурити не дав. Він дістає широку запальничк зіпер. «І сигаретку пошукай». І він шукає однією рукою, бо другою усе ще простягає запальничку мені. Ідеальний момент. Удар у живіт і я хапаю сумку, яка легко зізковзає з розслабленого плеча ще нічого не зрозумівшого майбутнього потерпілого. Кажу, щоб знімав куртку і годинник, якщо хоче піти цілим. Показую ніж. Метелик. Цей іграшковий взагалі. Та хто у темряві і під страхом розгледить.

Так усе було у моїй голові. Але я був на підпитку. І вже втомлений. І багато чого не врахував. Тільки я замахнувся для удару, чоловік зреагував. Швидко. Ухопив мою руку, розвернув до себе спиною, і притис мене до машини, продовжуючи викручуючи мою руку. «Мені боляче, відпусти», – почав казати я, бо мені справді стало боляче. Чоловік на це відповів мені на вухо:

– Я тобі, мала паскудо, шию зараз скручу, як курчаті. Ти думаєш, мене шпана може намаха дешевими трюками? Чи ти у мене перший, хто грабує? Я цей район знаю. Але до цього був хоч гурт. А ти на що розраховував, гівнюк? Ти мене і себе бачив? Я більший і сильніший. І можу проучити тебе як слід, – те, що почало відбуватися далі, я точно не передбачив. Мужик нахилився до мене зовсім близько і у саме вухо почав щось риготне наговорювати. А вільною рукою почав лапати мій зад. І тут я злякався. По справжньому. Відчув себе істуканом. Чув, як чотирьохкамерне гучно почало вибивати ритм чогось накшталт похоронного маршу. Зашуміло у вухах. Усе стало темніше. Ком підкотив до горла.

Якби не лиса голова і не дешевизна вперемішку з перегаром, я б був би ще нічого, бо мордашка у мене симпатичною була. Особливо попит відчувся за ґратами. У перший день. Але швидко зійшов, коли я став своїм. Слава Богу, там ніхто в штани не ліз. А зараз лізе. І я цього не хочу. Я не хочу закінчити ось так. Приниженим і зламаним. Остаточно зламаним. Це може стати останньою краплею. Чоловік своєю ногою розводить мої і коліном упирається у пах. «Страшно?» – він на повному серйозі запитує про мої почуття. Звичайно мені страшно. Не кожен день ти на порозі зґвалтування таким от бугаєм. І найгірше, що ти, будучи представником чоловічої статі, нічого не можеш вдіяти. Не можеш викрутитися, бо він сильніший, не можеш кричати, бо страх сковує горло. Ви поряд з його машиною. Вважай, на його території. Глибока ніч, і ні душі. Всі нормальні люди сплять у дома. І тобі в цей момент хочеться стати нормальним. Хочеться мати свій дім, свій затишок, свою родину. Кажуть, перед смертю людина бачить своє минуле, а ти у пік страху бачиш незабутню навідь не мрію, бо про таке ти собі мріяти не дозволяєш, а примарну думку. Все могло бути по іншому: «Дорогий синку, ми раді, що ти у нас є», «Хороший наш, ми бідні, але маємо дещо більше за гроші – ми любимо тебе», «Дорогий наш, вчися, бо це єдине, що тебе виведе в люди, ми підтримаємо».. «Гівно, Гівно, ти – гівно, вилупок, недоносок, сукин син». По щоці котиться сльоза. Чоловіки ж не плачуть. Та пішли вони в сраку, ті чоловіки. Перед чоловіками і загрози зґвалтування немає. А ти, виходить, тепер і не чоловік навідь. «Ти що, плачеш? .. Отже не все втрачено» – він полегшує стискання, каже : «Сідай у машину, я дещо розповім». Протягує мені хустину витерти соплі. На одну секунду я дивлюся в його очі і більше не бачу злості і призирства. Тільки пустота. І, здається, сум?

Мені б тікати, поки свободу дали. Але я покірно приймаю хустку і витираю те, що встигло набратися під носом і сам не знаю, на якого дідька, сідаю у ту його машину, коли він її відкриває. Можливо, мене зараз вб’ють. Та уже і не страшно якось. Здається, найгірше позаду і внутрішня паніка приходить у норму. І я сідаю в машину, яка везе мене, може вже, у останню путь. Може дійсно пора з усім Цим покінчити і хай вже буде що буде?

Ми їдемо у тиші. Чоловік веде машину упевнено. Я думав, бугай вивезе мене до лісу та там і закопає. Де ж моє відчуття самозбереження? Але я настільки емоційно і фізично втомлений, що погоджуюся вже на все. Він сказав, що щось розкаже і для цього треба сісти в машину – ок, хай так і буде.

Мої думки не підтверджуються і бугай не везе мене у ліс. Навідь не в парк. Я не розумію, мене вб’ють чи ні?

Ми їдемо до центру міста. Там гарніше ніж будь де. Вогники на вікнах численних ресторанів та кафе, на деревах, висаджених уздовж алей. Широкі вітрини дорогих магазинів і сяючі рекламні вивіски. На швидкості від їзди кольори змішуються в калейдоскоп розмитого світла. Але я на це не звертаю увагу. Чоловік зупиняє машину на парковці і просить вийти та іти за ним. І я іду за своїм недоґвалтівником. Спускаємося униз по схилу. Тут гарні, старі будинки. У невеликій кількості вікон горить світло. Як там? Хто там живе? Чи добре їм зараз?

Бугай приводить мене до одного старого дому. Там давно ніхто не живе. Густа темрява у відсутніх вікнах. Будинок наче обріс сірим, незграбним парканом, дощечки якого то викривлені місцями, то відсутні. І паркан весь обліплений оголошеннями і рекламою. Слої обшарпаної, старої вкриті свіжою. От це я розумію. Так би і одразу.

- Тут ти мене и замочиш? – через перевантаженість нервоваї системи я сам не розумію, що уже відчуваю і чого очікувати. І навідь не розумію, то серйозне питання чи підколка.

- Ні, хочу розповісти одну історію, – знову презирство у погляді, направленому до мене. Він піднімає шпарину паркану і просить пройти уперед.

- Що ти відчуваєш у цьому місці? – запитує він.

- Гнітючу атмосферу смерті, – і звідки у голові моїй такі слова? – тут моторошно,– честно зізнаюся я, – дім, як у класичних горорах.

- Любиш фільми жахів? Сам не знаю, чому, я теж їх ціную. Хоча в житті стільки буває жаху… – чоловік стояв напроти мене і запропонував сісти на землю. Спиною він уперся в паркан. Я навсякий випадок послідував його прикладу. Він продовжив, дивлячись кудись відсторонено.

- Одним пізнім вечором чоловік та дружина поверталися з ресторану. Може вечір був особливо теплий, а може небо, незвично для міста, зоряне. А може просто прогулянка була приємнішою за поїздку в авто. І раптом, нізвідки, на їх шляху з’явився хлопчина, такий, як ти, голосив, що якійсь людині погано. Що вона тут знаходиться, за цим парканом. А вони обидва були лікарі. Рятували життя. І, навідь, не подумали пройти повз. Нічого не підказало їм, що щось тут не так. На жінці були вишукані жемчуги і сукня, обручка, та інші прикраси, сімейні, від бабусі. Чоловік також мав деякі прикраси та, звичайно, гроші. Усе сталося швидко. Не встигли вони перейти цей паркан, як з двох сторін їх вдарили по головам чимось важким. Обидва впали. Чоловік ще якийсь час хрипів, але помер швидко. Жінка дожила до лікарні і там побула два тижні, а потім теж померла. Коли дізналася, що чоловіка немає. Не витримала реальності, в якій їх вбили за прикраси, які вони б і так віддали, тільки б повернутися додому, до малого сина, який чекав їх повернення до пізньої ночі та так і не дочекався. То я був. Той син. Мені тоді було років десять. Я чекав ніч, але їх не було. Тоді я сам пішов до міліції. Розказав, що батьків немає. Їх почали шукати. Я був з міліціонером, коли тіла знайшли. Бачив мертвого тата і пусті очі мами, коли її клали на носилки. Сидів поряд. І не розумів, чому. За що? За прикраси? За гроші? Вони ж лікарями були. Життя рятували, а їх ось так. То скажи мені, що я маю з тобою зробити після твого наміру мене грабувати?

- Я б ніколи.. нікого б не.. тільки, – тільки ножем лякав, але ніж то ж, як іграшка, хіба ж я б когось вдарив би сильно чи убив би? Я все думав і думав, але слів щось сказати не було, я ж не настільки, щоб когось вбити. Я ж тільки лякав, міг раз ударити і забирав те, що самі віддавали. Завжди в очі казав, що хочу забрати. Мене накрила хвиля відчуття несправедливості. Я і раніше це відчував, але зараз надто гостро. Звик себе жаліти і думати, що гірше, ніж у мене, ні у кого не може бути. Але маленький хлопчик перед дверима, який чекає, коли ключ провернеться і зайдуть батьки, так і залишається перед очима. Він недочекався. Так нечесно. Чому мої, ці сучі сини, живі, а його ні. Вони ж хороші люди. Вперше я відчуваю хвилювання за когось. Хвилювання за того малого. Що він відчував, коли надія остаточно покинула його? Як було розуміти, що ти тепер один? Я завжди був один і мені не звикати. Але як це відчуває той, хто мав справжню турботу і любов, а потім їх забрали? Нечесно. А якщо одного разу я перейду межу, вплутавшися у якусь подібну історію? Мене легко підговорити чи підбити. Перед адреналіном від наживи я встою?

- Думаєш, якщо ти не вбивав, а тільки грабував, то ти нікому нічого не зруйнував? А якщо гроші, що то забрав у чоловіка з гаманця, були, наприклад, для його хворої близької людини на ліки, які треба приймати чітко за графіком і які закінчилися. Що, якщо ти Вже зруйнував комусь життя своїм необачним вчинком?

Моє життя було зруйноване з самого народження моїми батьками і мені жилося не солодко. Чи хочу я, щоб так ще хтось жив через мене? Чи може у мене є вибір?

– Ходімо, я відвезу тебе на те місце, де підібрав. Більше я тебе бачити не мою бажання.

– Я дійду сам.

– Ну як знаєш, мені начхати.

Він поїхав, а я продовжував сидіти, підпираючи паркан. Мене не відпускала думка. Як так вийшло, що у хлопця, у якого забрали УСЕ залишилося бажання жити і навідь встати на ноги? Більше того, перерости усе те і жити Нормально? Чоловік же виглядав більш ніж доглянуто. І його мерседес говорив багато про що. Просто як із розбитих надій побудувати достойне життя?

 Якщо бугай зміг, я зможу?