ЧВ

Роман Сергійович

Ти не очікував такого повороту. Як взагалі таке могло статися? Коли ти впізнав дівчину, то на хвилину твоє сердце зупинило роботу. Скроні почали пульсувати від піднятого тиску. Ти не міг зрозуміти, що відбувається і що вона тут робить. Чому вона прийшла до тебе в клас?

Минулий тиждень був загружений влиттям в новий колектив, плюс - вивчення нового в сфері айті, бо заочне навчання ніхто не відміняв, і ти мало думав про неї. Не тому що не хотів, просто часу не вистачало. Якось ти проїздів повз ту зупинку, але її там не бачив. І ти не скажеш, що не хотів зустріти знову. Та не думав, що побачиш ось так. У школі. І тепер вона твоя учениця.

Думки відволікали від роботи і ти втрачав концентрацію, хоча зовні виглядав спокійним. Учням давав самостійні роботи на тему проведеного літа, а сам утопав у роздумах. День тягнувся занадто довго. Треба було щось робити, поговорити з нею і розставити всі крапки над «і». Іншого способу привести розум до норми ти не бачив. Треба було все обговорити.

Нарешті закінчився останній урок і на деякий час ти пішов у вчительську зробити записи. Дві вчительки, біології і хімії, вже поважного віку мило говорили і на хвилину ти відволікся на їх бесіду :

- Тетяна Петрівка, дорога, вип’ємо чайку?

- Лідія Василівна, не відмовляюся.

- А ви, Романе Сергійовичу? Пригощайтеся моїм фірмовим печивом, я сама спекла учора, – пригостила тебе Лідія Василівна. Ти дійсно взяв печиво і спробував, хоча апетиту не мав від слова зовсім.

- Умм, дійсно фірмове, смачне, дякую.

- А чому ви стурбовані, цілий день спостерігаю, що ви сам не свій, - заговорила до тебе Тетяна Петрівна.

- Це, Татяночко Петрівно, його мабудь діла сердечні турбують, – «ага, в точку» –  молоде сердце, багато хвилювань.

- Не бентежтеся, юначе, все ще попереду: «цього ти і боїшся», – сказала Лідія Василівна.

А попереду ти дійсно мав одну важливу розмову. Сказавши милим дамам, що забув у кабінеті телефон, і попросивши залишити ще печива для задобрення вчительки, ти направився до свого класу, де зараз мала виконувати покарання твоя головна біль.

Маша

Час пролетів непомітно і скінчився останній урок. На диво сьогодні мене більше не зачіпали однокласники, а вчителі вислуховували неймовірні історії літніх пригод учнів. Мені не було чого розказати. Вірніше, розказати то було що, але боюсь, їм такі історії явно не до душі. З класу я вийшла, як завжди останньою, щоб менше привертати уваги. У прибиральниці взяла інвентар і направилася виконувати своє покарання за запізнення.

 Вимивши дошку і поставивши всі стільці на парти, я почала підмітати. Я вже майже все зробила і мені залишилося тільки вимити підлогу, як раптом в кабінет відчинилися двері, і зайшов мій вчитель. Він зачинив за собою двері на заслінку зсередини, пройшов до вчительського столу, зняв стілець, сів і тільки тоді заговорив; мене звичайно сісти ніхто не запросив:

- Поясни, що ти тут робиш?, – питання було поставлено чітко і на повному серйозі не розуміння.

- Очевидно, що я прибираю, – вирішила розрядити обстановку я. Вчитель жарт не оцінив, але питання перефразував.

- Поясни, що ти робиш у школі?

- Це ж очевидно. Я тут навчаюся, – обличчя Романа Сергійовича почало знову червоніти від явної злості.

- То скільки тобі років насправді?, – напруга зростала. І якщо честно і мені було соромно. Тому що на моїх плечах лежала відповідальність за нинішнє становище вчителя. Я збрехала стосовно свого віку і цим підставила його.

- Мені насправді шкода, що я підставила тебе, … тобто Вас, ммм..  чи тебе? – він мовчки продовжував слухати,–  Я не знала, що ситуація обернеться таким чином. Це моя провина.

- Скільки тобі років?

- Вибачте, я нікому не розкажу, що трапилося, тому що розум…,– я не встигла домовити, коли вчитель стукнув рукою об стіл, і ще раз, чітко вимовивши кожне слово, повторив явно хвилююче його питання.

- Скільки. Тобі. Років?

- …скоро сімнадцять..

- !!! – він ударив рукою по столу ще раз і взався розтирати скроні, – Мене пошила в дурні шістнадцятирічна дівчина – я підійшла до нього ближче, – Роман Сергійович, не хвилюйтеся, я дійсно нікому не скажу. Мені було дуже добре з тобою і я все розумію. Я доросла людина і .., – я знову не встигла договорити, коли він піднявся зі стільця та підійшов ближче.

- Ти справді вважаєш себе дорослою у шастнадцять років? Твоя батьки в курсі, чим ти займаєшся і взагалі, навіщо?

- Мої батьки знають рівно стільки, скільки вміщає їх голова! І ви теж нікому нічого не розкажете, бо тоді я поставлю під сумніви вашу репутацію!

- Ти щойно казала, що розумієш всю відповідальність і свою частину провини, а тепер хочеш побігти і розказати що я зробив?

- Ви перші почали мене шантажувати і перебивали, не даючи договорити. Я хотіла запропонувати мирну дружбу. Мені правда було добре з тобою.  Ми моглиб бути хочаб друзями чи товаришами і зі сміхом би згадували цю історію.

-Зі сміхом значить? Ні, Мірія, – зі смаком вимовив моє ім’я, –  не могли і не будемо. Я твій вчитель, а ти моя учениця і ніяких стосунків між нами бути не може. Ти казала про відповідальність. Вона лежить на мені. Не важливо, збрехала ти про свій вік, чи навідь якщо тобі б дійсно було двадцять, я все рівно не мав би. Я вчинив не правильно.

– То мені все стерти з пам’яті якимось  магічним чином, щоб ти і твоя тонка душевна організація не відчували провину? – звичайно я сприйняла це на себе. Тобто він шкодує бачите, а я? А що мені робити? 

Більше залишатися в кабінеті я не мала бажання, швидко відсунула заслонку, відчинила двері і впевненим шагом направилася до виходу зі школи. Я втомилася і хотіла просто відпочити. А ще я хотіла плакати. Дуже сильно хотіла плакати. Такі вже ми, емоційні підлітки-максималісти.

Роман Сергійович

Від розмови стало паршиво на душі. Ти не хотів її образити і не знав, як підібрати слова. Попереднє занепокоєння зникло, так як ви (а, може, ти) вирішили зробити вигляд, що між вами нічого не було.  Але смуток лишився. Вона сказала, що їй було добре з тобою, просила бути друзями, або хочаб підтримати спілкування, але хіба ти можеш собі це дозволити? Навідь не дивлячись на симпатію до неї ти не можеш вступати в будь які стосунки з ученицею. Ти старший і саме ти маєш нести відповідальність. От тільки чому від думки, що між вами справді велика прірва, в середині сум? Ці почуття варто подолати і викинути з голови, вони не здаються здоровими. Їй шістнадцять, а тобі тридцять два. Навідь в звичайних стосунках це занадто. В житті ти б не дозволив собі відносини з настільки юною дівчиною. Все не правильно. І так не мало бути. В голові з’являється її образ, і ти прикладаєш зусилля щоб його викинути. Все не так. Але що тепер робити?

Що робити? Домити підлогу, віднести відро прибиральниці і жити своїм звичним життям. Ти і сам не розумієш, навіщо ти взяв до рук швабру, це точно не входить у твої забовязання, але відчуття не завершеності справи тебе не покидає поки підлога не стала чистою. Ця невелика справа трохи тебе оживила і відволікла. Фізичний труд дійсно іде на користь зайвим думкам.