Не любити тебе - не можна.

                                                    Володіти тобою - жаль. 

                                                    І хвилина діяння кожна 

                                                    Випромінює нам печаль

Христина/Діма

Вони ішли темною околицею міста. Трохи нічної прохолоди і тиша. То був час, коли місто потроху затихло. Люди вимкнули світло у вікнах, будинки яких віддалялися. До приватного сектора залишалося пару кілометрів угору, по залізничній колії.

Ішли мовчки. Вона стерла ноги об асфальт і дрібні камінці. Колготки пішли стрілками. Але вона героїчно не звертала уваги на легкий дискомфорт. Він ішов попереду. Першою заговорила вона не витримавши гнітущої тиші:

- Дякую за те, що мене врятував і за те, що погодився провести теж дякую. – Тиша.

- Скрипка дорога моїй душі. Я думаю, якась її частинка, тобто моєї душі, у цьому інструменті. Вона має характер. Я відчуваю її духовну пульсацію, коли тримаю в руках. А ти? Маєш важливі речі? – Тиша. А потім звук спалаху запальнички і червоний вогник. Запах тютюну.

- Дай і мені, – Він зупиняється. Дістає з кишені спортивних штанів зім’яту пачку, розкриває. Дістала цигарку. Він підніс запальничку і запалив вогник. Маленьке полум’я засвітило тонкі пальці, які підносили цигарку до вуст. Трохи пухкі, з частково стертою помадою. Вона запалила. На плечі у неї висів футляр. У тій самій руці була одна туфелька. Іншу руку підносила до вуст і помірно випускала сірий дим.

- Знаєш, як там тебе звати?

- Христина.

- Знаєш, Христю, якби Костя один вирішив забрати той твій душний інструмент, я б не вмішувався. Мені зайві проблеми з міліцією, чи то хлопцями ні до чого. Але їх було багато, сили не рівні. А це не чесно, тому я допоміг. Допоміг хлопцям нагадати про манери.

- Манери грабування? – трохи засміялася, – А якби, скажемо, Костя почав би чіплятися до мене і домагатися? – Хлопець розширив очі.

- Тебе? Здалася ти йому. – Хоча Хрестина знала, вона добре виглядає. Це розумів і хлопець.

- І всеж, якби?

- Дівко, ти не в його смаку, це ти повір. Хоч скільки б ти гарною не була, він не стане таке робити ні з тобою, ні з кимось іншим.

- Знаєш, зґвалтування – це не про привабливість, а про владу. І грабує він, бо хоче відчути себе більш владним над кимось слабшим.

- Він грабує, бо йому треба щось їсти, – Діма трохи дратувався, – але тебе це не стосується, краще скажи спасибі, що врятував.

– Так я ж уже. Подякувала.

Знову тягуча тиша, яка стає нестерпною для Христини.

- Ну добре, а якби не Костя, а хтось інший до мене почав домагатися? – Хлопець погасив допалок і одразу взяв іншу.

– Тоді б я не рахував кількість нападаючих, а допоміг би одразу. Не дивився б, чи то мій дружбан, чи ні – дав би по пиці. А може і сам би міліцію викликав, якщо б справа була серйозна. Ніхто не має права чіпати іншу людину без згоди.

Христина трохи подумала, допаливши цигарку і теж узяла ще одну. Стояти і говорити з новим знайомим їй було чомусь цікаво.

- Без згоди і чужі речі взагалі-то брати не варто. Ти про це не думав?

- Речі, то просто речі. Вони нічого не мають спільного з живою людиною. Від того, що Костя щось «візьме», тому гірше не стане. Костя не грабує бідняків, а бере у тих, хто ще заробить грошей. Людина жива і її душу зламати легко, а от предмет почуттів немає, але прогодувати того ж Костю зможе.

- Костя твій може знайти роботу..

- Життя Кості тебе не стосується. Що ти там казала про душу своєї скрипки? Що вона її має? Сміхота. То річ, яку можна виміняти, продати … взяти. З нею від того нічого не буде: вона не вкриється тріщинами, не впаде у депресію і не перестане бути, дітько, скрипкою. Такою ж дерев’яною, як і було до того.

Трохи тиші. Вона знову, першою, її перериває:

- Моя скрипка у чужих руках погано грає. Мелодія стає такою, наче хтось плаче. І я на інших грати не можу. Збиваюся, або струни рвуться. А якщо я не буду на ній грати, то і грати взагалі не зможу. Вона правда важлива для мене. Бо виступи у театрі – то моє справжнє життя. Я втрачу себе, якщо перестану грати. Знаєш, душа тріщинами вкриється. В депресію впаде і перестане бути, дітько, душею! Помре. – Христина починала спокійно, тихим голосом, а закінчила тремтячим, гучним. Надто емоційно.

Він її не розумів, не міг зрозуміти, бо то ж просто предмет. Не має він духовного. Але слова дівчини щось зачепили в ньому. Нічого їй не відповів. Продовжив іти уперед. Думав про ті її емоції. Її стриманість і любязність кудись зникли у той момент. Її справжня емоційно буря була ладна вирватися на зовні, тому дівчина і провокувала Дмитра, хотіла зняти напругу від отриманого стресу. І як би вона не намагалася вести себе природньо, емоції брали гору. Діма почув шморгання – вона плакала. А може дійсно деякі речі забирати не варто, бо їх важливість для людини вища за матеріальну вартість? Дімі було над чим подумати в наступний час. Але зараз варто було зробити інше.

Справа у тому, що до цього Христина здавалася Дімці лялькою, гарною, привабливою, але розбещеною дорогою лялькою. Зараз він побачив живі почуття –сльози, що котилися її щоками. Трохи розтерту косметику. Розтріпане волосся і зім’яту сукню. Вона плакала і у цей момент була такою живою, такою тендітною. Тому він обережно підійшов і легко обійняв, щоб підтримати. Вона плакала і плакала у його плече, не торкаючись Діми. А коли сльози скінчилися і дівчина трохи розслабилася, то ще раз щіро подякувала. Без уточнення за що. І обійняла, міцно але ніжно.