З мисленного щоденника Василя

Ми з тобою разом. Ми з тобою щасливі. Ми кохаємо і ми кохані один одним. Ми з тобою справжнє одне ціле. Я кохаю тебе. Я знаю, ти кохаєш мене не менше. Але. Як же я ненавиджу «але». Бо воно нагадує про моє безсилля. Я не можу зцілити тебе тільки люблячи. Не можу постійно тримати біля себе. Я відчуваю твій біль і смуток. Ти відчуваєш моє бажання зробити тебе просто щасливим. Все, чого я бажаю - спокою для твоєї душі. Щастя для тебе. Та це кляте «але».

Ти все більше закопуєшся в глибину себе. Все частіше я бачу, що тобі важко. Все частіше розумію, що мені нічим тобі зарадити.

Ми разом, тобто в шлюбі, який і поєднав наші душі, вже три роки. Три найкращі роки життя. Я навчив тебе читати і трактувати магію рун. Навчив готувати ліки, якими напуваю ранених звірів. Ми часто ходимо до людей в села. Корова важко телиться, у собаки немає апетиту, зламаний клювик паружки на ім’я Рубі. Ти не можеш пройти повз. От тільки тебе ніхто, крім мене, на бачить. Ти асистував мені, хоча сам говориш, що користі не приносиш. Я знаю, що це не так. Ти важливий. Але ти цього не відчуваєш.

Ти вже можеш гуляти далі, за межі лісу, але тільки в моєму супровіді. Браслет дає тобі більше сил. Заряджає життям. В ньому все моє кохання. Сильне почуття. Але його недостатньо. Кохання не воскрешає, якщо на чистоту. Кохання не реалізує само по собі. А тобі потрібна реалізація. Моє кохання не замінює втрачене тобою. Моє кохання, мені здається, тольки обтяжує.

Все частіше ти хочеш побути на одинці. І я тебе розумію. Ти не був готовий до такого життя. Ти заслуговуєш на справжнє, ціле, повноцінне. Те, чого тебе лишили. Ті виродки просто забрали твоє життя. А я не можу з нічого зробити цілу втрачену частину душі. Частину тебе, яку ти втратив.

Мені страшно, що одного разу ти так сильно захочеш побути на самоті, що я назавжди стану зайвим. Мені страшно, що моє кохання почне тебе отруювати. Коли чогось занадто багато, то воно втрачає свій смак. І я дуже хвилююся, що мої почуття для тебе так само втратять смак.

Та своїми діями ти показуєш, що я просто занадто себе накручую. Ти все так само мене кохаєш. Так само ніжний. Так само пристрасний. Навідь гарячий. Вибач, якщо я занадто багато думаю про це. Але я досі, як вперше, хочу тебе. А ти зводиш мене з розуму. Нам добре разом. Хоч ми і досі не дійшли до повної близькості в ліжку, але і того, що маємо, нам вистачає. Мені вистачає. Тобі, іноді, – а з кожним разом це «іноді» стає все частіше – дуже хочеться, щоб я не думав про твої відчуття, а зробив усе так, як ти кажеш «як має бути, по справжньому». Але я ж відчуваю тебе. І знаю, що в ці моменти ти не відчуваєш бажання простої близькості. Ти відчуваєш біль. Біль, яку чомусь ти хочеш посилити. За рахунок мене. А цього я ніколи не дозволю. Я ніколи не стану тим, хто зробить тобі боляче. Навідь якщо ця біль принесе тимчасове полегшення. Навідь якщо ти так просиш. Бо в післясмаку вона нестиме в собі тільки гнітючу пустоту. А я не бажаю тебе опустошити сильніше, ніж вже є.

Ти сваришся, кричиш, б’єш посуд. Але розумієш мене і підґрунтя моїх дій. Тому потім сам просиш вибачення.

Я розумію, що стосунки не можуть бути постійно в одному емоційному діапазоні. Але, чорт, як я не люблю сваритися з тобою. 

***

Ми гуляли під зірковим небом. Молочний шлях так яскраво виділявся своєю туманністю на чорному полотні. Зорі сильно манили. Осіннє розташування зірок відрізняється. І ти тоді так цьому здивувався. Не міг повірити, що ми досі в нашому світі. Почав розповідати про паралельні. Уявляв, як в інших світах може виглядати зіркове небо. Як з інших планет виглядає космос. Що бачать ті, хто живе за сотні світових років від нас. А тоді ти згадав і у той момент твої очі засяяли, погляд змінився. Ти згадав, що більшість зірок, які ми бачимо, вже не існують. Світло рухається з великою швидкістю та поки долітає, то вже несе в собі минуле. Так об’єкт виглядав у момент випромінення. Але світло витратило час на подолання відстані до нас. І це могли бути сотні тисяч світових років. Ми ніколи не зможемо побачити, як виглядає космос просто зараз. Ми бачимо минуле. Тоді ти замислився, що у такому великому просторі одночасно існує минуле і теперішнє. Ти серйозно зайнявся вивченням цього питання. Відносність одночасності. Потяг Енштейна. Купа інших гепотиз та теорій. Ти не спав ночами, читаючи наступну книгу якогось фізика-теоретика, щось записував, підкреслював, відмічав. Я почав хвилюватися за тебе. Якими б доказовими і правдоподібними не були б ці припущення, на практиці ж вони невиконанні. А ти все повертався до ідеї зміни минулого. Та тільки це не реально. Я не уявляю, живучи стільки років, як повернути час.

З часом твій запал вщухав. Але нездорова ідея не покинула твою голову. Пустила коріння.

Якби я тільки знав, чим це обернеться.

Та хіба б я зміг тебе зупинити в твоєму запалі спробувати те твоє «якщо»? «Якщо я зможу прожити інше життя?»..

***

Минали дні і нічого не змінювалося після озвучення бажання. Або я не хотів помічати змін.

Ти був тоді постійно зі мною. Перестав проводити час наодинці. Ми багато говорили. Ти нікуди мене не відпускав. А потім ти сказав, що відчуваєш справжню потребу в нашій повноцінній близькості. Без бажання відчути біль. І ти не збрехав. На цей раз в тобі щось змінилося. Ти тремтів, але не від страху. Бо я точно його не відчував у тобі. Ти зміг подолати біль? Тобі стало краще?

Ти так сильно наполягав, що я не міг відмовити. Тоді я не думав головою. Це не схоже на вчинок занадто дорослого, прожившого не одну сотню літ. Але я все ж жива істота. І далеко не геній. Свій життєвий досвід я отримував через власні помилки. Наступав на тіж самі граблі декілька разів поспіль, поки не розумів, що в сторону, де вони лежать, краще не заходити. Я не так багато досвіду мав у спілкуванні з живими людьми. Я багато читав. Вчив мови, але якби мене поставили поряд з тим самим вченим, який все життя вивчає фізику, то я б був би таким непрохідним на його фоні. Наче мале дитя. Не дивлячись на вік. Бо я не вивчав фізику. Так само, як і лікарську справу чи інші науки. Я жив просто виконуючи своє призначення більшість років. Але це не робило мене особливим в плані надлюдини. Мій розум залишався людським розумом. І накопичував досвід та роздуми, як це притаманно людському розуму. Жив звичним мені, простим життям та отримував від цього просте задоволення. І не думав, що хтось зможе так сильно мені запаморочити (у найкращому сенсі і розумінні) голову.

Я забув про все, коли ти цілував мою шию і залишав на ній червоні плями, які нагадували півонії. Забув, ким я був, коли ти цілував мій живіт та казав, що нарешті готовий піти до кінця. Спочатку тобі було боляче. Але не так, як при минулих спробах. На цей раз біль швидко змінювали приємні відчуття. Нові, невідомі як тобі, так і мені. Ми були перші один у одного. Ми стали єдиним цілим на фізичному рівні. Я відчував твоє задоволення, відчував, що кожен рух розпалює ще більше. Тіло вкривалося мурахами і перший оргазм послугував легкою розрядкою – закінчувати так не хотілось. Я бачив, як ти дивився на мене, коли опинився знизу. З бажанням, з відчуттям свободи. Я не одразу зрозумів, як саме маю рухатися, але коли відчув віддачу і твої рухи назустріч, зрозумів, що ми робимо все правильно. Коли був під певним кутом, то почав навмисно сповільнюватися, щоб ти нарешті відчув повну гамму насолоди, яку я намагався якомога довше розтягувати. Навмисно не спішив. Повільно, але з відчуттям, входив, так само повільно виходив. Акуратно, дразнячи, задівав вологу голівку твого члену, з якої зтікала змазка, пальцями. А ти просив ще. Коли ми вдасталь насолодилися один одним, то нарешті я трохи пришвидшив ритм, та, торкнувшись набухших сосків, відчув, як ти тремтів тепер від задоволення. Трохи відпочивши, ти сам попросив ще раз. Кожен твій рух та дія були такими, наче ти цим хотів щось сказати. Насолоджувався, наче останній раз. Але ж у нас ще стільки ночей попереду, правда?

Його голова на моєму плечі, пальці сплетені з моїми. Я відчуваю вологу на його щоках – маленькі краплини стікають на мої плечі. Я запитав, чому він плаче. Боявся зробити боляче. Але він відповів, що це сльози не болю, а занадто сильного емоційного переживання. А тоді він запитав, чи уявляв я себе колись в іншому житті? Ні, я не уявляв. А от Костя ..

– А я думав. Ким би я міг стати? Пам’ятав би я минулі життя? Певно ні, але ж на душі точно сліди минулого залишаються. От ти б точно був успішним альфаменом, – він засміявся. І мені почало не подобатися, до чого він хилить, вже тоді зародок думки з’явився на підкорці мозку. Але я проігнорував. Був на іншому емоційному діапазоні.

– Чого я маю бути успішним альфаменом?

– Ну бо глянь на себе. Твоя душа жила стільки років одним життям і мала стільки накопити досвіду, що точно б не дозволила себе паплюжити. Тим паче ти ж стільки хорошого зробив. І навідь вище призначення виконував. Карма це зарахує. От народишся в багатій родині і горя все життя не знатимеш. За свої заслуги отримаєш курортне життя. Головне, щоб воно тебе не зіпсувало. Хоча ж твоя душа має великий досвід доброчинності. Ні, вона точно не поведеться на прості людські спокуси. Інша справа, моя душа. Настільки незначуша, що ледь повністю не зникла. Чи має вона право хоч зазирнути в те саме «якщо». Якщо я зможу по іншому. Краще? Я ж можу заслуговувати на краще?

– Любий, ти заслуговуєш на найкраще.

– А моя карма не погоджується, інакше б вплинула на те саме краще і я б .. я б просто.. короче, неважливо. Але все ж, на душі ж лишаються якісь відбитки минулого життя? Щось, що було дуже важливо. Ось на твоїй душі є відбитки, шрами?

Я зняв браслет і показав, що на його місці лишився слід, а той слід, то контур рун. А найяскравіше виділялися, наче маленькі срібні ниточки, які виходила просто з під шкіри, шлюбні узи. Вони закінчувалися на Костіному зап’ясті та вплеталися в його дух. Те, що пов’язувало нас та робило одним цілим. Наш шлюбний зв’язок, укладений через ці браслети. Вони лишили слід на наших духах.

– Ось важливий моєму духу слід. У тебе такий самий. Він допоможе мені знайти тебе, якщо ти десь далеко.

– Наскільки далеко?

– Не знаю, просто я відчуватиму, в якому напрямку маю іти до тебе. Так я тебе і знаходжу.

– Я такого не відчував.

– Сила рун належить мені. А браслет– родинна реліквія. Мені вона швидше кориться. Ти ж став нашою родиною нещодавно. З часом і ти це відчуєш. Наче легке магнітне тяжіння.

– А якби моя душа переродилася і твоя б теж, ти б знайшов мене?

– Я не знаю. Я б не пам’ятав тебе. Тобто я б не знав, що маю шукати. Але, я можу тільки припустити, що в момент, якби я зустрів твою душу в новому втіленні, то щось би точно відчув. Можливо таке саме тяжіння, що і зараз.

– Тоді, якщо моя душа втілиться і проживе інше життя, наприклад маніяка-вбивці, то ти, дізнавшись про мене, несумнівно запалишся ідеєю мені упіймати, бо твоя душа прагнутиме зустрічі, та станеш детективом, який весь час полюватиме на мене, бо це і буде твій сенс життя? Ахахах

– Костя, ну що то за думки, звідки тільки таке береться в твоїй голові? – тоді я ще не знав, що він уже знав забагато усього. Тоді я думав, що він просто фантазує.

– Або я стану дівчиною. Перед тим, як когось наділяють душею, бажання душі хоч при виборі статі враховують? Бо я б хотів спробувати пожити дівчиною. Доречі, а які жіночі імена тобі подобаються? От мені Анна. А чоловічі, тільки не ображайся, Василь звичайно ім’я ..непогане, але.. ось інша справа Роман, ммм найкраще чоловіче ім’я.

– І чим тобі ім’я Василь не миле?

– Ну не сучасне. Так, ти не відповів на моє питання.

– Мені подобається твоє ім’я. Костянтин, Костя, гарно звучить і тобі пасує. А жіночі.. Марія напевно. Чисте звучання, схоже по Римі на слово «мрія».

– Ага, Манька, Машка, ну таке. Близько до Василя. З одного села, я б сказав. Ахахаха. От Анна та Роман.. Звучить, – гордо і виразно сказав Костя.

– Костя та Марія теж непогано, але Костя та Василь набагато краще, – я давно втратив сенс розмови і вже навідь відчув бажання поспати, смачно позіхнув, – Марія та Роман насправді гарно звучать разом.

– Як скажеш. Поспи. І ще одне, я насправді кохаю тебе. І в тебе насправді чудове ім’я.

Він поцілував мене у скроню і міцно обійняв. Я б так хотів, щоб цей момент тривав вічно.

***

На ранок його не було поряд. Точніше його взагалі не було. Я не відчував звичних коливань пульсу в районі браслета, коли шукав його. Я кричав так голосно, як тільки міг, його ім’я, але він не відгукувався. А тоді завітала вона. 

***

Вона існувала мільйони років. Її боялися, не розуміли, ненавиділи. На неї чекали. Про неї молили. Її божествили. Хтось не звертав увагу на неї. Хтось з нею грав.

Вона була буденною. Вона була неочікуваною. Вона вміла брати повільно, довго. Когось одного. Або всіх одразу.

Вона була страшною, бридкою. Вміла бути красивою, навідь романтичною. Хтось тількі в ній знаходив спасіння. Вона була останньою надією. Вона ж була останнім покаранням. Прокляттям. Але була весь час – до нас, та лишиться після нас. Ім’я їй Смерть.

Смерть була завжди. І є всюди: в лікарнях, на дорозі, в ліжку, на роботі, в школі. Завжди може бути поряд. Не обов’язково при цьому вана буде твоєю.

Будь якої миті може статися воше знайомство. Або перша та, одночасно, остання зустріч. Остання, як перша, перша, як остання. До неї можна не готуватися, або не бути готовим. Це не страшно, вона прийме вас у будь-якому вигляді.

Сама собою вона не болить. Болить те, що було під час життя. А в момент смерті всі болі ідуть. Залишитеся лише ви, віч-на-віч. Наодинці. І ви обов’язково зрозумієте, що це вона. Якщо тільки не проспите власну смерть. Але різниці немає. Кожного разу, коли засинаєте, це і є маленьке вмирання. Тільки хтось прокинеться, а хтось ні. Та забагато уваги ми приділяємо тим, хто спить під час цього важливого процесу, тому оминемо їх, як вони оминули пряму зустріч зі Смертю. На чому ми зупинилися?

До хатини Василя постукали, а потім, без дозволу увійти – увійшли. Бо вона дозвіл не питає.

***

Давно я не зустрічав свою стару знайому. Смерть – тільки поняття, сама ж представниця не єдина у своєму роді. Їх можна вважати янголами. Янголи смерті. Ті, хто забирають душу. Моя гостя один із цих янголів. Її володіння – північ. Схід, захід та південь займають інші янголи, які мають впорядкованих під себе нижчих за класом чиновників смерті. Бо ж фізично опрацювати кількість померлих і забрати усі душі, а потім зареєструвати їх, не так вже просто. Там вистачає бюрократії. Тільки зі сторони все здається романтизованим. Насправді ж це теж робота. Яку так просто не полишити, навідь янголу смерті. Тому її візит міг нести в собі щось або дуже важливе, або вона прийшла по мене, що наврядче може бути правдою. Я хвилююся, але не через візит моєї давньої знайомої, а через те, що зникнення Кості та її візит можуть бути пов’язані. І інтуїція мене не підводить.

Морта, саме так звуть цього янгола, (поширене ім’я серед представників) розповідає мені причину своєї присутності і тільки тепер я маю повно картину всіх подій. Яким же я дурнем був, що не помічав багато чого. Костя і раніше зникав, коли хотів побути на одинці. Але завжди повертався, тому я не хвилювався. А в цей час він планував втечу з життя. В прямому сенсі. Він вирішив переродитися. Як він і хотів, спробувати те саме «якщо». Але як він зміг це зробити?

Душі людей дійсно можуть переродитися в певний час. Якісь готові одразу після смерті повернутися до життя. Якісь хочуть піти у володіння смерті – прекрасні сади, де душа знаходить свій спокій. Але не вічний. Тимчасовий. Уявіть, скільки могло на планеті проживати людей за весь час? Сто мільярдів. Приблизно. З чого постійно створювати стільки душ? Де брати таку кількість матеріалу? Тому душі і перероджуються. Живуть різні по якості життя, отримують та накопичують свій досвід. Не так вже і багато часу мають на відпочинок. На заслуговану «пенсію» ідуть тількі ті, які зуміли досягти вищого ступеню розвитку. А ті, хто зумів піти ще далі в своєму розвитку, стають янголами в різних департаментах: смерті, народження, очищення, утворення і так далі. Ті душі, що коїли погане, намагаються очиститися і мають так само можливість переродитися та отримати шанс все виправити. Але тим самим відтягують свою пенсію чи відпустку. Зовсім лихі душі - компетенція інших закладів. Оминемо всі нюанси загробного життя.

Я помічаю, як щось рухається позаду мантії Морти – за нею стоять двоє патерчат. Тих, які колись налякали Костю. Я запитав, що вони тут роблять, і тоді Морта розповіла, що ці духи бідкалися її світом та все голосили «мамо-мамо» та їх мама жива ще.

– А ти ж знаєш, що вони самі, без мами, до мене б не навідалися. Я запитала, що саме вони тут роблять і як потрапили, хоча потрапити до нас не складно. Вони сказали, що їх провів хлопець, друг дядька з хатини у лісі. А хто ще, крім тебе, у цьому лісі живе? Виявилося, що хлопець давно з ними почав спілкуватися, все запитував, як потрапити у царство душ. А тоді сказав їм …

– Він казав, що там нас чекає мама, – озвалося одне з патерчат.

– Потрапити не складно, варто тільки уявити вхід у наші володіння, і він зявиться поряд. Патерчата завели його, а що було далі розкажете?

– Ну він взяв нас за ручку, ми думали, що він веде нас до мами, але ми підійшли до якоїсь старої душі. Навідь схожості ні на дядю, ні на тьотю та не мала.

– Душа давно в моєму царстві була, – уточнила Морта, – ця душа мала б знову відправитися до життя. Вже і людина її очікувала. Ця душа була потрібна тій людині, бо життя не легке їй світило, а душа стара, з досвідом. Зуміла б вижити. Ще й щасливою б зробити людину, та не надто хотіла вона до життя повертатися. В спокої їй сподобалося. Пенсія, що сказати. Тому хлопцю не стало важкості вмовити піти в життя замість неї.

– Він дуже хотів пожити, просив ту душу, а вона і не впиралася сильно, – мовило друге патерча.

– А потім, коли час іти настав, то хлопець і пішов. І вже, мабуть, десь народився та почав своє нове життя.

– Обманув нас, поганий, мами не було, дарма тільки провели.

– Нічого, йому там не солодко буде, – підбадьорила Морта патерчат, – не найкраще життя обрав. Пошвидше хотів туди, тому не обдумав.

– Я піду за ним!

– Я прийшла, щоб просто повідомити нюанс. Але про твоє переродження мови не йде. Ти не можеш. Ти не проста людина. Твій дух сильніший за просту душу. Ти ж сам це розумієш. Новонароджений не витримає такої сили і помре. А мені дитяча смертність ні до чого. Псує статистику. І це не приємно. Зайві папери заповнювати. А люди потім мене звинувачуватимуть, що я забрала їх дитинку. Я не витримую цієї напруги.

– Ти потонула в паперах і світу не бачиш, життя не бачиш. Важливого не бачиш. Себе хоч чуеш! Я піду за ним.

– І скоро повернешся. Кажу ж, одразу помре новонароджене. Подібні нам душі тому і не перероджуються, а ідуть по сходах далі, вище в чинах. Якщо це все, то я маю іти. У мене купа справ.

– Так? Купа справ? Тоді де ти була, коли його душа, того хлопця, який так рветься до життя, зникала. Чому не прийшла, не підібрала, не врятувала? Чому я робив твою роботу? Його душа була на межі повного зникнення. Де ти була і чому так погано виконуєш свої обов’язки? Ми душами не розкидаємося! Створити і виростити нову складно, ти це знаєш. Я можу ще і скаргу написати на твою халатність до виконання обов’язків. Знищення душі – серйозний проступок. Що ти на це скажеш? Мені починати писати скаргу в вищі інстанції?

– Постій. Я не розумію, про що ти, – відповіла Морта, аж тут почувся гучний стукіт чогось металевого. Патерчата перевіряли каструлі та посуд на наявність їжі. Не втримали, перевернули. Все попадало. Тепер стоять, винувато споглядають.

– Так, малі, якщо голодні, сідайте за стіл. Я пригощу вас хлібом та кашою, тільки тихо. Поїсте та ідіть далі по своїм справам. Не заважайте, коли дорослі говорять.

– Через пару хвилин метушні господаря –

– Ну все, смачного.

– Дякуємо, дядя-ліснику! – хором промовили патерчата.

– Тепер ти. Сідай на лаву і розповідай.

– Нічого розповідати. Зазвичай я фізично відчуваю поклик. Хтось помер і розгублену душу треба одразу забрати. Це відчуття схоже на гул ведмедя чи виття вовка. Гучно. І не вщухне, поки не виконаю. Інстинкт. Коли ти кажеш, помирав хлопець?

– Він не просто хлопець. Він – моя родина. Мій чоловік. Він не просто помирав. Його душа щезала. Танула на очах. Тому я влив трохи своєї сили. Це був крайній захід. Він не хотів повертатися до життя. Тоді він просто не бачив сенсу. Його дух не бачив сенсу в подальшому існуванні. Уявляєш? Повне зникнення? Але потім він довірився мені.

– Велес, коли це було? І де?

– Майже шість рокі тому, осінню, жовтень-листопад.

– Почекай, я пошукаю серед спогадів поклик.

– Через пару хвилин пошуку –

– Ні, нічого. Тут пусто. Цих я памятаю. Ці звичайні. Вся осінь - пусто. Немає його поклику з цього місця. А, стій, ось, щось тонке, наче горобчик.Чи мишеня. Такий тихий писк. Не помітити за іншим галасом. Інстинкт душі - не зникнути, тому після смерті вона галасує так, що не можливо не почути. А ця така тиха. Дійсно не хотіла жити. Або ж тоді б вона взагалі не подала сигнал. Такі випадки були. А от такий тихий – перший раз. Якщо душу хтось пригнічив? Хтось хотів знищити її повністю і прокляв? Які минулі життя були у твого чоловіка?

– Ти мене питаєш? Але якщо це так, то ти маєш рацію. Якщо дух хтось прокляв, або щось на кшталт цього, то прокльон, як хвороба, пригнічує усі функції. Лишає інстинкту. Але ж хто? Ти можеш дізнатися про його минулі життя? Не поспішай, час в тебе буде, а я поки все ж піду за ним. Я дещо вигадав.

– Що саме?

– Знайди мені людину, яка вже має міцний організм. Але хвору душу, я її заміню. Я піду за ним. Мушу піти. Не заважати йому, а просто бути поряд. Тим паче, якщо щось погрожує його життю чи існуванню я маю бути поряд.

– Як ти його знайдеш? – з нотою скептицизму запитала Морта?

– Ось це, - Велес вказав на браслет, – це наш зв’язок. Міцніший за будь-що. Головне нам бути в одному місті.

– Я спробую.

– Через трохи часу –

Морта, перебираючи стопку паперів:

– У цього хлопця хороша родина. По людським міркам щасливі. В достатку. Але сам він ще та сволота. Його душа хвора і він майже пустий всередині. Хто тільки допустив ту душу на переродження? Куди дивляться!? Працівники року. Так от, йому шістнадцять років. Ще та мерзота. Як тільки ти вселишся в нього, маєш вигнати ту душу, далі ми на її поклик прийдемо і заберемо, але будь обережний, в ньому щось не добре седить. Хоч та напів душа і квола, але вже штовхає хлопця на сумнівні вчинки, як і штовхала ще з дитинства. Тут і агресія, і бійки. Чого тільки немає.

– Як швидку я забуду все?

– Одразу, як тільки пройдеш ворота переродження. Але ти сильний дух. В середині нього ти розберешся, як вибороти своє місце. Доречі, хто буде у твою відсутність за хатиною доглядати? Мене не проси.

– Я вже забов’язав патерчат. Дав гостинця. І розділив обов’язки. Досить без діла лісами шастати. Хай до справ привчаються.

– Ну як знаєш. Головне, щоб хатину не рознесли. То що, готовий прожити хороше життя?

– Я не заради цього туди іду.

– Сумуєш за ним?

– Сумую.

– Якщо пощастить, зустрінеш. У вас буде одне місто. От тільки є один нюанс, я не знаю, як ти до цього віднесешся.

– Що?

– Ну він народився дівчинкою. Точніше, тепер це дівчинка.

– Хмм, ха, він цього хотів. І як звуть? Я все рівно забуду.

– Марія.

– Та ну? А мене?

– Роман.

– Це ж треба. Ну добре, бувай, Морта.

– До зустрічі, Велес.

Кінець 

Кінець ☺️. Я хотіла, щоб це була невелика, зцілююча коханням історія. Але іноді найсвітлішого кохання недостатньо, щоб вилікувати душевні рани. Удачі героям у новому житті. Їх душі ще багато чого чекає попереду, перш ніж вони знайдуть свій власний сад покою та щастя. А може так і не знайдуть. Не знаю. Доречі, про нове життя можна почитати в романі «Товарно-грошові відносини». Душі не пам’ятають минулі життя, а тому живуть, наче вперше. Єдине, що ці душі мають, це узи зв’язку. Але чи зможуть вони бути разом через особливості нового життя?