Вимір АА01...

– Ай! За що кусатися?
– Бо не можна видавати смертним дані про місце проживання Божеств! Особливо, якщо це моє місце проживання!
– Гаразд! Зараз виправлю.

Підвимір Андолії. Жилий сектор. Час визначити неможливо.

– Вона знущається наді мною, – пробурмотіла в якійсь папери Богиня.

– Хто? – перепитав Кайтен, що якраз розливав чай, тому обпік собі ногу, відволікшись на слова дружини.

– Твоя теща і сестра твоєї сестри. Ти знав, що Бель фарматоне?! – ледве не істерично спитала вона, різким рухом відправляючи папери літати довкола себе.

– Тобто? Звідколи? – спитав він, нервово схопившись за чайник, але хутко пошкодував про це і свою реакцію.

Коли Долія повернула голову, вона побачила калюжу кип'ятку в ногах у чоловіка, що розчарований в собі потирав ушкоджену долоню. Всміхнувшись так, як батьки посміхаються присоромленому чаду, вона підійшла до нього і стала відтирати кип'яток від підлоги, поки Кайтен повторно набирав води до чайника.

– А який в неї магічний подразник? – спитав раптом він, поставивши чайник кип'ятитись.

– Кольоровий, – буркнула Богиня. – Блакитний, здається.

– Ого, навіть холодний колір. Бель рідкісний випадок.

– Мене більше хвилює, що це вияснилось тільки зараз. Вона безперечно була смертною, навіть я так думала!

– Може її здібності були блоковані? Але проявилися після чогось.

– Наприклад?

– Ну, може то через одруження Сари, чи вияснення, що вони обидві не належать сім'ї Джей, та й вона ж собі хлопця недавно знайшла...

– А ще активувала закляття "Дня сурка", – задумливо додала Богиня.

– Кого? Що?

– Закляття повтору посмертного дня, Кайтен, – терпляче пояснила Долія. – Треба буде вивести тебе в люди, а то зовсім лексикон забуваєш.

– Я не горю бажанням кудись іти, якщо чесно.

– Мені от цікаво, а що ти робиш, поки мене немає вдома сам на сам з собою? – зацікавлено спитала вона у чоловіка.

– Мм, можу показати, – задоволено, як ситий кіт, промовив Кайтен, тягнучи Долію до сусідніх дверей.

– Знову мої квіти катуєш?

– Майже.

Вимір СN01-К45. Розважальний сектор. Бар "Горе потопельника". 23.87 за місцевим часом.

– Вікрам! – вигукнув товстячок Шир за барною стійкою старому другові, що ліниво і засмучено плентався в його бік. – Два роки тебе тут не бачив. Що тебе привело до мене цього разу?

– Донька вийшла заміж, – хрипло признав той.

– Та, що не твоя, чи та, що такою виявилась?

– Та, що виявилась. Сара. – Чоловік красномовно глянув в бік прозорої пляшки, що, за словами Шира, відкривалась тільки для Вікрама.

– І що тут поганого? – спитав мужик поруч. – Вона тепер його тягар, а не твій.

– Сара ніколи не була тягарем в сім'ї, скоріше її золотою жилою, як би противно це не звучало. Але мене найбільше хвилює її чоловік, а не саме заміжжя, – визнав новоспечений тесть, хапаючи наповнену примітивним алкоголем склянку. Як майже єдиний відвідувач, що не володіє магією, він міг замовити лише простий алкоголь, а не рідкий хіздом.

– І хто ж він? – спитав ще один чолов'яга. – Невже молодший Дарквуд? – Він різко заржав, задоволений своїм жартом, в той час як поруч, попирхнувся своєю порцією старший Дарквуд – батько згаданого юнака.

– Ні, Ферріс, – ледь чутно промовив Вікрам, але це не завадило іншим розчути знайоме всім прізвище.

– Тха не пережхивай тхи тхак! – крикнув хтось з середини залу після кількоххвилинної тиші. – Фхлюб і не тхаких ітхіотхів випфравляв!

– Я про старшого Ферріса, – додав Вікрам і ледь не вскочив, помітивши як синхронного всі закрили роти руками. Він розумів, що вони просто виражають своє співчуття за елементарними правилами поведінки і традиціями фарматоне, але це виглядало водночас моторошно і дурнувато. Не кожен день побачиш достатньо суворих для служби Долі чоловіків і жінок, що як вразливі і надемоційні дамочки шоковано прикривають рукою роти.

"Здається, я обіцяв Сарі не розповідати про те, ким є дружина Віторі, – згадалося Вікраму. – Але, фактично, я розповідав про Сарині особисті здобутки, а не Феррісові."

– Так се ж є крутецько! – зауважив хтось поруч з чоловіком. – Сарка ж твоя в Тейса вчена, а звідтіль виходять тіко солдатами багаторічної муштри. Тих, хто добровільно згодився б оженитись на такій можна порахувати на пальцях одної руки. А тут вони і схожого вояцького характеру і ше й в добровільних відносинах. Радіти повинен!

– Сара не вояка, вона ніжна дівчинка!

– Але ж інші цього не знають, – зауважила якась дамочка. – Їм достатньо знати в кого вона навчалася щоб зробити висновки, а от чи вірні вони, чи хибні мало кого турбує.

– То що ви мені пропонуєте? – вигукнув злісно Вікрам. – Змиритися?

– Пишатися, – відповів на це хриплий голос в кутку бару. – Не кожна дівка може змусити пошрамоване серце трепетати наново, переступаючи гордість і статус. Вона створила чудо, а замість похвали ти тільки лаєш її. Навіть до пляшки вкотре дійшов.

Такої образи Вікрам стерпіти не міг, тому різко зістрибнувши зі стільця, агресивно глянув в бік мовця і, нарешті знайшовши його закутану в плащ постать, пішов в його бік, вже готовий погрожувати за проявлену неповагу, але як тільки він розкрив рот, чоловік підвівся.

Він виявився вище, ніж очікував Джей і здіймався над його головою, як дорослий над дитям. Але найгірше почалось тільки коли незнайомець зняв капюшон з голови.

– Велителько... – розсіяно прошепотів Вікрам, відступаючи на крок назад. Всі навколо нього і він сам разом з ними, протягнули до неї руки в якості привітання і вмовкли в знак поваги. Навіть вода стала капати безвзучно в шану Богині.

Її обриси непомітно оку змінювались, не даючи запам'ятати вигляд Долі і не дозволяючи її сплутати з ким-небудь іншим. Її водночас тонкі і пухкі губи розкрились і з них полився голос схожий на оркестр – багатоголосий, але гармонійний, багатотональний, але милозвучний, суворий, але водночас привітний.

– Ти знаєш що я права Вікрам, тому й сердишся. Ти знаєш, що Сара закохалась, але те, що це сталось в настільки короткий проміжок часу і без твого відома, дратує тебе, злить й терзає. Ти хочеш змінити те, що не підвладно тобі. Зате воно підвладне мені. Як гадаєш, я збираюсь змінювати те, що вже сталося?

– Ні, – невпевнено відповів чоловік.

– Правильно. А як думаєш, чому? – продовжила Доля, злорадно і допитливо дивлячись на Вікрама.

– Бо це було заплановано Вами? – невільно роблячи паузи між словами, спитав той.

– Знову правильно. І якщо це заплановано мною, то-о-о... – протягнула вона, вимагаючи у Вікрама продовження її речення.

– Для цього є певна причина.

– Який же ти розумний, коли до смерті наляканий! – радо всплеснула в долоні Богиня, як дресирувальниця, що змусила собаку зробити довгожданний трюк. – І поки ти досі тремтиш, я сподіваюся, що ти зрозумієш мене і перестанеш заважати своїм і не дуже дітям жити. Це їхня нитка долі, тому не змушуй мене різати твою, – виразно глянувши в очі чоловікові, сказала розмита постать.

– Зрозумів, моя Велителько, – визнав Джей, смиренно опустивши голову.

– Гарного всім вечора, – мило всміхнувшись, побажала Богиня і розсипалась піском, переміщуючись не знано куди.

З виправданого шоку всіх вивів лише дзвінкий брязкіт і голосний звук удара по м'ясу. Обернувшись, всі побачили непритомного Шира, що разом з собою вронив кілька бокалів.

– Принесіть йому води! – крикнув чолов'яга поруч з Вікрамом, а коли всі пішли або на вихід, або на поміч непритомному, додав: – Вік, тобі б до вбиральні піти. Чи тебе одразу додому підкинути?

Вікрам кілька разів нерозуміюче кліпнув, а потім повільно опустив погляд на власні штани. Чомусь мокрі штани.

– Ти не переживай, ніхто не засудить, й самі були до чортів налякані, а ти ще й розмовляв з нею! – заспокійливо і захоплено промовив його співрозмовник. – То... Відкрити тобі портал додому?

– Буду вдячний, – вимучено погодився Джей, потираючи ніс.

Вимір AB01-J43. Основна платформа. Точніші координати недоступні чи блоковані.

Маленькі ручки міцно стискають довгожданну коробку з іграшкою. Вона завелика щоб хлопець міг нормально стояти, але віддавати свій трофей він не збирався.

– Тато, а можна відкрити коробку прямо зараз? – нетерпляче спитав малий.

Бурштинові очі незадоволено зиркнули на рудий хвостик – єдине, що бачив чоловік з-за коробки, окрім маленьких рук і синіх кросівок.

– Ну, відкриєш ти її, а що далі? – спитав він, обурений нетерплячістю сина. – Будеш збирати понад тисячу деталей воєдину посеред натовпу?

– Цього я, на жаль, не врахував, – після хвилинних роздумів визнав хлопчик, спричинивши у матері приступ сміху. Малий вже не вперше повторює фрази батька з настільки ж суворим лицем і інтонацією голоса, але втримати сміх їй ніколи не вдавалось.

– Тим не менш, – награно презирливо роздивляючись галасливу дружину, продовжив чоловік. – Ми розкриємо коробку, як тільки повернемось додому. Думаю мама навіть дозволить нам пропустити обід цього разу, – мрійливим шепотом зауважив рудий. – Ввімкнемо Роуві мультики і спокійно складемо твій новий копстер.

– Правда?! – захоплено спитав малий, підстрибнувши на місці і знову викликаючи сміх у матері.

– А чом би й ні? – спитав у нього рудий і повів сім'ю в бік ліфту.

– Я натифну! – вигукнув найменший член сім'ї, що, зважаючи на свій вік і відповідний йому зріст, не міг дістати навіть найнижчої кнопки. На поміч йому прийшов батько, що підняв його на руки і підвів маленького пальчика до кнопки першого поверху, замість наміченої ним кнопки виклику диспетчера.

Ліфт встиг проїхати лише три поверхи, поки ззовні і всередині не зазвучала сирена. Вони проїхали ще два поверхи, коли сирена вмовкла, а ліфт став, як примерзлий. Люди ззовні стали ціленапрявленно і без паніки рухатись на вихід, більше стурбовані, а ніж перелякані.

Але їх спокій тривав лише до першого вибуху, що громом вдарив по вухах дитини і вогнем по поруч стоячих нещасних. Слідом по незвикших до такого шуму вухах, різанув відчайдушнмй вереск і скрип тросів, на яких тримався ліфт. Малий занепокоєно глянув на батька, що зосереджено вглядався в скляні стінки кабіни, намагаючись зрозуміти що твориться ззовні. Раптом він розвернувся лицем до сина і розгублено й смиренно вглядаючись в криваво-карі очі, видрав з рук у малого коробку і почав розбирати її зміст, говорячи старшому сину:

– Торі, малий, мені доведеться трохи поламати твій набір, але іншого виходу в нас немає. Там же є технічні подушки безпеки, щоб копстер не розбився об землю при поламці?

– Так, – стараючись допомогти батькові, відповів малий.

– Чому вони такі малі?! – зло крикнув рудий, діставши нарешті потрібну деталь – невеликі закриті пакетики наповнені газом, що розширявся при ударі. – Їх не вистачить навіть на Роуві, як воно могло б хоча б теоретично захистити копстер від падіння?! Дрей, люба, зніми кофту!

– Нащо? – розгублено спитала вона, притискаючи дітей до себе.

– Вона м'яка, а падати з висоти четвертого поверху на голий зад дуже боляче і травматично.

– Кофта всеодно не допоможе, – приречено прошепотіла вона.

– Але й не зашкодить, – огризнувся чоловік, вихоплюючи прогягнуту йому кофту і стелячи її на підлогу разом зі своєю. Розрівнявши їх, він всівся на них і притиснув до себе сівшу поруч сім'ю. Раптом він вирішив вхопити коробку і, проткнувши в стінках кілька дірок, накрив нею сім'ю.

Гам притих, але все ще чувся з-за тришарових стінок коробки.

– Тату, що сталося, – спитав Роуві, як не дивно, не плутаючи звуки.

– Просто комусь захотілося погратись у військових на публіці, – майже не брехав чоловік, притискаючи обох синів до себе. – А нам, злюки, не сказали!

– Але ж вони не стануть нас ображати, – проявляючи чудеса дитячої дикції, спитав малий.

– Не знаю, Роуві, не знаю, – чесно сказав йому чоловік.

Неочікувано над їх головою прогримів вибух і ліфт стрімко помчав на зустріч землі. Навіть надто стрімко.

Удар. Уламки арматури вриваються в коробку, а скло задзенькотіло по її стінках. Гучний чавкіт і здавлений викрик. Темрява й тиша. Нуль інформації. Неочікувано свідомість приходить назад. Спина болить. Хтось поруч хникає.

– Роуві? Роуві, це ти? – спитав Торі у темноти.

– Так, – крізь хлюпіт почув він і поповз на звук, шукаючи брата. – Де мама і тато?

– Я й сам не знаю, – сказав Торі, притискаючись до брата, скоріше для власного спокою, аніж братового. – Я поки навіть не знаю де ми самі є.

– Мені страшно! – знову заплакав менший, голосно всхлипуючи. – Я хочу додому! Я хочу до мами!

– Ти чув це? – почулось ззовні коробки. Торі хутко шикнув на брата і прикрив йому рота.

Раптом край коробки припіднявся і все всередині неї освітилось надто яскравим променем від ліхтаря.

– Малі, з вами все в порядку? – спитав сиплий голос позаду променя, що належав рятувальнику, але діти мовчали, з жахом розглядаючи закривалені руки батьків, що сплелись між собою.

Чоловік, зрозумівши свою помилку, відвів ліхтар вбік і покликав колег, що відтягнули заплаканих дітей від пом'ятої і порваної коробки.

Але десь вдалині прогримів ще один вибух і хлопчик розкрив очі, тяжко дихаючи. Йому давно не снилися такі жахіття і порожнеча кімнати тільки погіршувала ситуацію.

"Де я?" – логічно подумалось рудому. Він тяжко підвівся, розглядаючи руки, що вже належили не хлопчику, а чоловікові. З білим тату оленя, що тягнулось від ліктя. Така дрібничка, але за всі ці роки воно перше, що змусило його так швидко заспокоїтись.

– Все гаразд? – спитала Сара, звисаючи з дивану, що був надто вузьким щоб умістити обох. В результаті Торі звалився з цього самого дивану, додавши до сну додатковий вибух.

– Просто кошмар наснився, нічого особливого, – признався Торі, потираючи голову.

– Про те що сталося коли тобі було десять? – боязко спитала Сара.

– Так, – з ледь помітним роздратуванням після різкого пробудження відповів рудий.

– Кажуть, що після жахіть допомагають обійми з м'якими іграшками, – невинно зауважила Сара. – Може я і не іграшка, але зате я м'яка.

Торі весело всміхнувся їй, миттєво забувши про поганий сон, і заліз назад під ковдру, не забувши скористатися порадою дружини.

Вимір AB01-J75. Основна платформа. Точніші координати недоступні в зв'язку з посадою жильців. 09.56 за місцевим часом.

– Ліас! Ліас, вийди сюди негайно! – прогримів по всьому будинку крик голови сім'ї – широкоплечого чоловіка з пишною каштановою зачіскою і такою ж пишною, але короткою бородою. Блакитні очі зло вишукували по кімнатах невдаху-сина, що знов притаївся наляканий вереском батька. Сильні руки з громом розчиняли і зачиняли двері. – Ліас, виходь негайно, інакше потім буде гірше!

– Маграс, відчепись від дитини! – заступилась за юнака його мачуха – Емілія. – Ти не маєш права втручатися в його особисте життя...

– Але не тоді, коли воно перетинається із його сімейним обов'язком! – перебив її чоловік. – Я поставив йому одну єдину умову щодо його одруження, але навіть тут він мене не послухав!

– В нього є ще один день! – зауважила жінка, голосно тупнувши каблучком по підлозі. – Не смій його сварити до закінчення строку, який сам і постановив!

– Гаразд! – зло гаркнув на неї Маграс. – Але якщо завтра нічого не зміниться, покарані будете обоє, – суворо пригрозив він і, розвернувшись, пішов до свого кабінету.

– Не варто було, – прошепотів Ліас через кілька хвилин, боязко визираючи з-за дверей кімнати, що його батько ось-ось мав обшукати.

– Нічого страшного, – заспокоїла його мачуха, впевнено дивлячись в блакитні очі. – Всеодно він ніколи не виконує обіцянок, що йдуть вперекір його клятвам і принципам, тому мені нічого особливо болючого не буде, а в тебе хіба що синців додасться.

– Це все я винен, – смиренно опустивши голову, визнав Ліас.

– Ні, любий, винен той, хто прокляв твоє прізвище... – заспокійливо погладжуючи щоку сина, промовила жінка.

– Наше прізвище, ма.

– Наше прізвище, так, – ніжно всміхнувшись, визнала вона. – До речі, про наше прізвище. Це правда що казав твій брат? Тобі дійсно приглянулась його однокурсниця? – хитро зиркнувши на нього, спитала Емілія.

– Можливо, – потупивши погляд в підлогу, відповів брюнет, але Емілія точно знала відповідь, помітивши дурнувату посмішку на його обличчі.

– Ти вже питав її, любий? Ти ж розумієш, що сьогодні твій останній шанс.

– Так, але трохи налажав, – неохоче визнав він. – Але на ній лежить закляття повтору посмертного дня, тому все в порядку, – поспішно додав він.

– Чекай, що? – механічно забравши руку від юнака і вилупивши на нього очі, спитала жінка. – Ти її вбив?

– То було випадково, просто... просто мені ніби щось в голову вдарило! Одурманило, заплутало, кажи як хочеш, але я не хотів цього!

– Ну-ну, все гаразд, я тобі вірю, – заспокоїла його мачуха. – Просто я, ем... сумніваюся, що вона погодиться після того, що сталося. Ти впевнений, що зможеш усе виправити?

– Обов'язково! – запевнив її Ліас.

Вимір AB01-J43. Основна платформа. Точніші координати недоступні в зв'язку з посадою жильців. 10.15 за місцевим часом.

Депресія нахлинула як тільки він дістав конверт з відмовою всередині з невеличкого порталу, що відкрився в нього перед носом зранку. Але коли це сталося вдруге, на нього нахлинув страх.

Ситуацію змогли скрасити тільки розведений в яблучному соку хіздом і лунаюча всюди музика, якими він насолоджувався, мабуть що востаннє, розглядаючи вибитий зуб, що лежав поміж його пальців. В динаміках лунала пісня "You're the devil in disguise" Елвіса Преслі, коли в двері постукали і з-за них почувся голос Бель:

– Арчі! Я знаю, що ти вдома і що вдома тільки ти! Відчиняй!

Ліниво підвівшись і трохи похитуючись, він пішов до дверей, щоб побачити за ними злющу Бель, що погрозливо підібгала губи, як тільки помітила в якому він стані.

– Виправ мене якщо я не права, але ти... випив?

– Я кинув туди кристал хіздома в 2 одиниці, та досі навіть склянки не допив, тому не рахується.

– Зараз десята ранку! – істерично голосно зауважила вона, через що її співрозмовник скривився, як після лимону.

– А яка різниця? Моя магія почне відбувати через 12 годин, тому що зараз, що потім мені вже не важливо.

– Ти взагалі знаєш що таке гідна смерть?

– А ти взагалі знаєш, що в тебе сьогодні пари? – в тон їй огризнувся Арчі.

– Віторі мені дозволив їх прогуляти.

– А на цей раз чому? – невзначай спитав він її, вимикаючи музику.

– Тобто на цей раз? Сьогодні перший, – трохи подумавши, відповіла вона.

– Чекай, але ж учора..? – почав говорити Арчі, але так і не закінчивши речення, рванув до телефону і, помітивши дату на ньому, оскаженіло спитав: – От вам не набридло гратися з часом, га? Що твоя сестра знов накоїла? Чи це Долія вирішила погратись?

– Це просто мене вбили, – роздратовано рявкнула Бель, змусивши Арчі заспокоїтись і налякано глянути на неї.

– Як? Коли? Нащо?!

– Скинули з даху. Вчора. Бо відмовила в одруженні. Ще якісь питання?

– Хто? – вже скоріше розгублено, ніж налякано спитав Арчі.

– Брат Алекса. Того що в моїй групі.

– Але ж... Як? Ти ж тут! Якщо тебе вбили чому ти не мертва?!

– На мені якесь там закляття, що змушує мене просинатись зранку після того, як я помру.

– Закляття повтору посмертного дня? Бель, воно ж буває тільки вродженим.

– Так, мені вже сказали, але я прийшла не за тим. І взагалі звідки ти знаєш про те, що вчорашній день повторюється?

– На мене не впливають зміни спричинені мандрівниками у часі, – роздратовано нагадав їй Арчі. – То нащо ти взагалі прийшла?

– Щоб спитати нащо ти прийшов до мене в кімнату.

Арчі різко відвів погляд, присоромлений цим питанням. Він і сам не знав відповіді на нього, бо простим "хотінням так зробити" нічого не поясниш. Бель підійшла ближче і у Арчі запалали червоним кольором вуха. Через настільки неочікуваний стрес, хіздом вдарив в голову в потрійну силу, підкосивши ноги Арчі.

Чого вже дівчина не очікувала на своє запитання, то це непритомності співбесідника. Його щастя, що він упав на диван, інакше б Бель його не впіймала – надто важка туша.

– Арчі, що за чортівня? – спитала вона, ляскаючи чоловіка по щоках. – Арчі, прокидайся!

– Нащо? – крізь сон пробурмотів Арчі.

– Щоб відповісти на моє питання!

– Ти нагадуєш мені Лілі та й нормально віднеслась до мене в універі, тому я просто захотів тобі віддячити хоч чимось, – мямлив він, не розкриваючи очей.

– А цілував нащо?!

– Ти мила коли спиш, – відповів він, всміхнувшись без одного зуба – нижнього правого клика. – І коли не кричиш на мене ти також мила.

– Та ти в стельку п'яний!

– Бо я рознервувався, – винувато промямлив він, відвернувшись убік. – Тому й хіздом подіяв так швидко. Знаєш що! Уйди! То все через тебе!

– Мене?!

– Так! До побачення! – ображено буркнув Арчі і повернувся до Бель спиною, впившись лицем в подушку.

– До побачення! – рявкнула вона у відповідь і наступним, що почув чоловік, був удар дверей.

Арчі одразу ж підвівся і, глянувши в бік дверей, голосно загарчав на себе.

– От же дибі-і-іл, – протягнув він, але це почули тільки Сайміра й Белармін.