– Чорт, що це за звук серед ночі? – пробурмотіла Бель, закутуючись глибше в ковдру від неясної суміші скреготу і нявкання, що лунав десь знизу.

– Це мій будильник, – промовив з-під тої ж ковдри знайомий голос. – І зараз не ніч, просто це моя рука в тебе на очах. Забрати?

– Нізащо, – рявкнула Бель, сильніше впиваючись в теплу пухнасту і руку. – Мені тепло і я ні на що це не проміняю.

– А на сніданок проміняєш? – з хитринкою в голосі поцікавився вже інший голос.

– Це залежить від того, що на сніданок.

– Спагетті під томатним соусом і з сирно-ковбасними фрикадельками разом з овочевим салатом з лимонним соком, – прямо на вушко дівчині прошепотів він.

– Ти дійсно це все приготуєш? – прибравши чужу руку з очей і витріщившись в таке ж сонне, але задоволене обличчя Арді, спитала Бель.

– Салат – залюбки, а спагетті достатньо просто розігріти в мікрохвильовці.

– Грій, – гордо звеліла вона, помалу підіймаючись щоб піти до ванної і привести себе в порядок.

Про порядок можна було тільки мріяти. Віднині повністю золотаве волосся дійсно мужньо противилось будь-якому бруду, але аж ніяк не плутанині, тому всі пучки доводилося брати боєм. Обличчю ж вистачило води з-під крану, щоб не виглядати хворобливим і відносно свіжим. Принаймні, як на студентське обличчя, воно було доволі нормальним. Скориставшись знайденим в шухляді ванній чомусь Сарин дезодорант (який відрізнявся трійкою наклейок на упаковці і невеликою тріщинкою, яку мали ховати ці наклейки), вона вирішила, що на її одяг їм з Арді чхати, і вийшла назовні, закутана в ковдру немов в плащ.

– Вибач за нескромне питання, але чому ти такий задоволений? – не втерпіла Бель після 30-хвилинного споглядання чеширської усмішки чоловіка.

– Завтра настало, – з задоволенням в голосі зітхнувши, відповів Арчі. – Яке блаженство знати, що ти не помер. І що ж ми робитимемо з нашим життям, мадам?

– Ти ж пам'ятаєш, що моїм пріоритетом було розворухати сім'ю? Так от, спочатку побісимо Мерседес...

– Сподіваюся бити мене вже не будуть? – спитав він, трохи нахилившись вперед з надії на негативну відповідь.

– Як ситуація складеться, – потиснувши плечима визнала Бель, втім не сильно втішивши співрозмовника. – Якщо не хочеш битись сам, можу я спробувати...

– Ні! – категорично заборонив вже Едді. – Я ще пам'ятаю хто з нас трьох чоловік, а ще пам'ятаю як ти тислась нам в спину, коли Ліас дістав зброю, тому залиш бійки професіоналам.

– Професіонал це Арчі? – невинно поцікавилась Бель.

– Я також маю досвід в бійках, – ображено пробубнів той. – Просто кулачні бої то не про мене, тому твій дядько мені і врізав так вправно, хоч і без особливих зусиль.

– Гаразд, тоді не дамо Едді розмовляти з моїм дядечком і все буде без насилля... Сподіваюся. Потім попросимось в гості до діда, все-таки хотілось би щоб мене навчили магії. Ох, і треба буде пояснити все Сарі з Віторі, а то ж вони не відчепляться.

– А ти про пари не забула? – нагадав раптом згаданий рудик, що тільки-но розчинив двері. Точніше портал поруч з дверима. – Мило звісно, що ти пам'ятаєш про мене і свою сестру, але треба ще пам'ятати, що тебе можуть і відчислити. А що в тебе з волоссям?

– От тому мені вже й не страшно, що мене відчислять, – зітхнула Бель.

– Через волосся? Бель, що за маячня, художники ходять з веселками на головах, а в музикантів зараз в моді червоний. А нащо, до речі, фарбувала?

– Та фарбувала я раніше, блондина я по природі.

– Бель, не те ти пояснюєш, – підказав Едді, нахально чавкаючи фрикаделькою. – Він же не пам'ятає як зустрівся з Аданом.

– Чекай, що? – сполошився рудик. – Адан? Тернардський, чи що?

– Тернардський, ага, – піддакнув Едді. – Ми як один раз з Суляру вертались, то його привид випадково з собою притягнули. Ти як хочеш, то наступного разу притягнемо його тобі, погомоните. Але спочатку треба його знайти, а то ми щось його трохи загубили.

– Я не губився, я просто не являвся, – засмученим голосом пробурмотів рогатик десь між Едді і Бель, змусивши обох підскочити з неочікуваності. – Так було простіше.

– Ну ніфіга собі небо тріснуло! – вигукнув рудик, помітивши постать старого друга, яка повільно наливалась кольором. Обличчя, втиснуте між ріг, висловлювало чи то сором'язливість, чи то журбу, а такі любі Едді вуха були опущені так низько, що здавалися втиснутими в голову. – Ти чого такий сумний? Не радий мене бачити?

– Звісно радий, але... – невпевнено пробурмотів він і раптом вмовк.

– Що вже не так? – з натиском спитав Віторі, вперши руки в боки, очевидно знаючи, що це ефективно.

– Ось, – випалив Адан, протягуючи старому другові цілком матеріальний конверт, лиш чудом лежавший в прозорих руках привида. – Бель, ти дуже хотіла відправитись на пошуки рідні, то ж давай – не зволікай.

– Що це? – почули Едді і Бель роздратований голос рудика, проходячи крізь портал.

– Від твоїх батьків, – ледь чутно долетів голос привида, крізь вже закритий портал.

– Де ми? – спитала вже Бель, але помітивши знайомий червоно-чорний інтер'єр, хутко зорієнтувалась і, махнувши супутнику рукою щоб не зважав на її питання, попрямувала до кабінету діда. Здається, навпроти його дверей була он-та біла ваза. Так-так, і ці саме квіти пахли на півкоридору сумішшю полуниці й імбиру.

– Ти ж не проти якщо я залишусь тут і постараюсь не стати обідом для тіней? – поцікавився Арчі, недовірливо зиркаючи по сторонах.

– Не знаю, – промямлила Бель, зосереджено вдивляючись в зачинені двері. Вона прийшла сюди по своїй волі, щоб дізнатися більше про власну сім'ю, але зараз, в момент істини... вона раптом постала перед питанням: "А це мені треба?"

– Я знаю, – раптом різко відповів Едді, взявши руку дівчини в свою, розчинив двері гучним копняком і ввійшов всередину, на ходу пояснюючи розгубленому і злому рогатику: – Ой, як нам пощастило, що ти в кабінеті, ми тебе якраз шукали. Тут таке діло...

– Ти ще досі не здох?! – взревів Адріїл, втаючи на рівні ноги. – Нащо ти тут і нащо тут вона?! Хто це взагалі?!

– От якби ти мене не перебив, я б тобі сказав хто це, – награно засмучено відповів Едді. – Це Анабель. Точніше... Крайс Ім'Анабель Адан ХVIІ з Тернарду.

Адріїл зневажливо зіщурив очі, споглядаючи за нервово кліпаючою Бель, і раптом спитав:

– Дитя, як довго ти знаєш хто твій батько?

– Вчора тільки дізналась, – впевнено відповіла відповіла вона, фактично, навіть не збрехавши.

– Дай вгадаю, матуся, тікаючи з сім'ї, щоб хоч трохи заспокоїти совість розповіла хто твій батько? – впевнений в своїх словах, спитав рогатик.

– Ні... Не зовсім... – чесно додала вона, але швидко доповнила: – Мама сказала лише трохи і те в зага́лі. Тато сам сказав мені хто він є і чому я його зустріла тільки зараз.

– Ти... Ти бачилась з Аданом? – тихо спитав рогатик через хвилину мовчання. Його брови вигнулись в розгубленості, вуха опустились вниз, а в очах було видно деяку заздрість, що син явився не батьку. – Він сказав щоб я навчив тебе магії?

– Йому б хотілось, – відповіла Бель.

– Дай телефон, – попросив раптом рогатик, а коли отримав в власні руки телефон дівчини, тільки повертів його в руках і сховав в кишеню сказавши лиш: – Лайно, а не телефон. Зайдете до мене завтра, я тобі віддам нормальний.

– А його пам'ять? – пробубніла Бель, слідуючи за Едді, що вже волік її назовні кабінету.

– Не вода, не втече, – прокоментував рогатик і гримнув дверима до того, як Бель поцікавилась як же їй тепер звонити.

– А зараз що? – спитав лагідно Арчі, заглядаючи в розгублені очі дівчини.

– Ну, мені все ще цікаво хто ж дід моєї племінниці, – пробурмотіла Бель.

– То ти про ту вертихвостку? – хитро хіхікаючи, поцікавився Едді.

– Так, про Велену. І про Диміра...

– Тоді пішли? – спитав чоловік, підставивши лікоть дівчині, й ввічливо перепитав: – А яким способом? Через його секретаршу чи через суд? Він, як ти пам'ятаєш наглядач тюремних копалень.

– Ну, мама в нас та ще лярва, Сара дуже спритно поламала закони переміщення в часі й просторі, малі одного разу за пранк над моїм залицяльником ледь в суд не потрапили. І тільки я одна така правопорядна. Ти ж розумієш до чого я веду?

– Кримінальна стежка направо, міледі, – підказав Едді, галантно склоняючись і вказуючи супутниці на потрібний напрямок.