Вірші
Я піду.
Одного такого дня я мовчки піду.
Ти ось не втигнеш спитати куди,
Я звичайно навіть не скажу чому
І знатиму, що не отримаю листи.
Я піду занадто далеко від всього.
Піду мабуть дуже глибоко в себе.
Це не зупинить ніяк пересторога.
Це просто така наявна потреба.
Це не дилема. Бач? Сумніву нема.
Суть речей прозора й не складна
Як розкладати по полицям слова
І навіть так, дорога є лише одна.
Маю йти, навіть якщо є місце тут.
Я вже зібрався, капелюх на голові
За мить прийде сюди новий етюд,
А я піду. Ти залишишся на самоті.
2
1
402
Скажи мені чому?
Скажи мені нарешті чому?
Так важко все це тримати
І вже все, що треба роблю,
А у тебе все звичка кидати.
Хто керує думками у голові?
Ким нам у світі цьому стати
Аби врешті та трохи любові
Тихенько у душу забрати?
Вже ніяк не повернути час
І скільки вічності ще ми згаєм?
Той маяк давно вже погас,
А куди податись досі не знаєм.
Невже відповіді дати складно,
Невже дивина, що Бога нема
І між людьми давно не ладно
А ти коли треба казати - німа.
0
0
409
Потрібне десь поруч
Я відчуваю, що потрібне десь поруч.
Так близько, що ніби в хованки грає.
Озираєшся усюди. Ліворуч, праворуч,
І ніби ось вже, трошечки ще. Немає.
Ну як би його сказати, воно взагалі є,
Важко так пояснити цю тупу ситуацію.
Чи то ти його не бачиш, чи воно тебе
Своєю відсутністю клика фрустрацію.
Шукаєш, бігаєш поміж пустих речей,
В пошуках чогось, де тобі місця нема.
Шукаєш, тримаєшся за ручки дверей,
В пошуках кімнат, де не лише пустота.
Ти чуєш гомін, що лоскоче ніжно слух.
Відчуваєш подих, тепло подиху того,
Але все озираєшся. Все пішло, як дух,
Дух речей, яких не лишилося. Нікого.
2
0
589
Знаєте, то є така мука - кохати.
Знаєте, то є така мука - кохати.
Так, щоб аж до повної нестями,
Щоб солодким болем кричати,
Подалі від очей, лиш вечорами.
Той, хто скаже, що це є не воно,
То той просто щаслива людина.
У якої було все й нічого не було,
І не розуміння то не її провина.
Кохати, то жити і уві сні і наяву,
Чудово знати між світами межу.
Бажати близості мить, хоч одну.
Казати:"Лиш заради цього живу."
Кохати, то витрачати без жалю
Витрачати, вбиватись бездумно.
Як об підлогу речі з кришталю,
Що йдуть з життя завжди шумно.
Кохати, то робити щось бо треба.
Робити добро, бо хто ж зробить?
Хто ж такий сміливий окрім тебе,
Що робить і нічого не просить?
Кохати, то самогубне страждання.
То мука, яка переслідує нас завжди,
І де б ти не був, в тобі буде вагання,
Яке лишає навічно душевні сліди.
Кохати, то не завжди лиш взаємно,
А й безнадійно розуміти, що кілок,
Який вбитий у серце твоє невід'ємно
То згадка всіх зроблених помилок.
Кохати, аби пізнавати у інших себе,
Знайти у кому ту саму причину,
Аби усвідомити у чому щастя своє
Знайти у людині власну людину.
3
0
505
Мо' нічого й не було
Моя душа плаче,
А серце так скаче.
Побиті всі вітражі.
Твоє слово не скаже
І спогад не покаже
Коли й де ми стали чужі.
Як знедолені вітрами
Ми стали міражами
Палавших в душах вогнів.
Хто ж скаже мені тихо
За які гріхи те лихо,
Що надвоє ділить світів.
Хто ж міг нам сказати,
Що кохати й страждати
Одна мука й ми як святі.
Світ так обернуло
І нас повернуло.
І там де був захід
Побачиш ти схід.
Мо' нічого не було
І мить промайнула.
І помітно лиш слід
Де тиша йде вслід.
І тепер нам невідомо
Де шукати знайоме
Серед яких темних лісів.
І кожен наш спогад
Як лишній здогад,
Що разом тепер лиш у сні.
Ось так ми й живемо
І життя ми прядемо,
А в серці наші болота густі.
Тому так добре я знаю
Що повільно вмираю
Бо моя слабкість є у тобі.
2
0
485
На душі гримлять канонади
На душі гримлять канонади,
Горять не потрібні цитати.
Бедлам, де нічо́го не взяти.
Бедлам, де ні́чого й дати.
Згублені часи між душами,
Цю вічність псують словами.
В ній нікчемні всі трактати,
В ній даремні всі постулати.
Де обрій, там у прірви бути,
Це щастя і страх не забути.
Про таке ніде не прочитати.
Бо це як кидатись за ґрати.
Як йти у безодню проблем.
Маєш грати вічно з вогнем.
Але ж не в прірві ті карати
Діамантів, яких хотів дістати.
Да і не в діамантах справа.
Ці речі як несвідома отрава.
Не дають тобі міцно спати,
Не дають життя відчувати.
Душевна, буремна війна
Поглинає в деталі сповна.
Не хочеться в собі воювати
Адже відомі результати.
Вибір в суті між людиною
І дуже в'язкою павутиною,
В якій нема чого втрачати.
Люди зробили всі втрати.
Падіння, як політ між комет,
Втрата сенсу посеред тенет.
В речах краще себе тримати,
Чим в комусь спокій шукати.
2
0
509
Я залишаюсь
Я залишаюсь у квартирі
Своїх вчорашніх днів.
Там у знайомому мотиві
Почуттям до тебе зрів.
Там, у кімнаті від учора
Буду чекати твоїх слів.
З часом буде як комора,
Але все чекати я волів.
Зручна думка про тебе
Вона додає купу сил.
Хоч вчи гру на укулеле
Та яку ще сотню див.
Бо самотньо не можна
Жити поміж цих сіл.
Без тебе дума тривожна
Серцю осиковий кіл.
Тому відбери безглузді
Ці думки, що у мені
І жити будемо у глузді
З коханням весни.
2
0
453
Люди - бетонні споруди
Люди, то бетонні споруди.
Споруди спотворені містом,
Яке не має жодної спокуси.
Де сльозам певно не місце.
Всі люди пусті у середині
Тіло, що з бетону, не горить
І їх думи не розмити нині.
Про почуття дарма говорить.
Міста творіння не живуть.
Існують, щоб робити більше
Бетону і міста, яке клянуть
Бо з пустотою жити то інше.
Розірвати коло те складно
Порочне коло - частина нас.
Інструмент міста владний
Мається у кожному водночас.
І хотілось би лишити бетон
Що тою масою не дає дихати.
Написати вже новий закон,
Аби здихатись, але відомо що
Люди, то бетонні споруди.
Споруди спотворені містом,
Які вже не мають причуди
Аби не міситись з цим тістом.
1
0
453
Ненависна риса
Ненависна моя риса в мені
Яка мене пожирає завжди
Це відчуваю тягу лише тоді
Коли складно так досягти
Коли нічого не зрозуміло
Коли гублюсь у бажанні
І не знаю чи варте це діло
І палаю у цьому ваганні.
Я безнадійний дуже часто
І вперто через біль йду
Бо все ж здається власне
Що впертістю знайду...
Щось, що приблизно як ти.
Не знаю чому, та до душі.
І в умовах немає простоти
Але вони так вже байдужі.
Відчуття, що накручую все
І брешу й самому собі
Але лише через те ще живе
Щось знайдене у тобі.
Я симпатизую щораз більше
І сам собі ніби це творю.
Це без допомоги тебе і інших
Вже сам не знаю, що мелю.
2
0
389
Так різко холод відчутно
Так різко холод відчутно
І листя поспішає впасти.
Тебе тут давно не чутно.
Себе вже нікуди класти.
Охололо, що було палке
Та горять лише сторінки.
Лиш на деяких ім'я твоє,
На інших й не було віки.
Десь просто надломлено
Недосказано, не до ладу,
Не правити, що зроблено.
Не знаю чи за тобою йду.
Ми були не одного виду
Та і дисонансного темпу.
Ми напевно різного типу
Й протилежного тембру.
Там, де наші долі грізні,
Серед не сказаних речей
Є ми на світі - занадто різні,
І немає занадто схожих людей.
1
0
517
Не
Не тримайся за інших.
Не впадай у відчай.
У людей буває й гірше
І це вже як звичай.
Не випрацьовуй звички.
Не шукай свій ідеал.
Не напишуть тої книжки
І опис який ти шукав.
Не говори дуже багато.
Без лишніх слів.
Це лиш даремна трата.
Навколо купа ослів.
Не думати так про себе.
Без великий чисел.
Це знання то потреба,
Що ти також є осел.
Не винен тобі нічого ніхто.
Не чекай дарунку долі.
Багато таких на світі було,
Що жили вволю в неволі.
Не думай ти, і не гадай.
Не шукай причину.
Закінчуй все, не забувай
Чому злий на людину.
Ніколи не живи через не.
Закреслюй помилки.
Життя одне, назад не верне,
Тому просто бери і живи.
1
0
467
Вірші не приносять слави.
Вірші не приносять слави.
Вони не роблять статки
Не грають кляті фанфари,
Лиш мають у собі згадки.
Клаптики того, хто писав.
Частини так званої душі
Якими він слова благав
Щоб стали гарними вірші.
Аби коли читати розуміли
Аби відчулось воно як
Коли себе вже знесилив
Думами, що мало ознак.
Щоб не замало сказано,
Щоб недомовок не було
Щоб все було роз'яснено
Що, чим і для чого жило.
Та буде ясно у чому суть.
Чому немає тут тої слави
Й чому статки не несуть,
А кляті фанфари не грали...
Бо наші слова лиш вода.
Звуки не лишають сліди.
В роздумах завжди біда,
А ними не пізнаєш шляхи.
1
0
476
Розгубився за вітром видно
Розгубився за вітром видно.
Кольорові колись, сірі пастелі.
Було добре, та не колоритно.
Чи тому не жовтогарячі марелі?
Прозорі думки, прозорі шалі,
Колись хотілось вирушити нам
У вже не потрібні нікому далі
Аби хоч там натворити бедлам.
Мабуть таке джерело віскі
Десь тут витікає сірий будень,
На кольорове немає мізків.
А я як і ти, звичайний мудень.
Поштурхаю пальці між струн
Чи то гітари, чи нервів чи душі
І зіграю так свій кращий сум
За кольором, за тобою. Тобі.
2
0
425
