Втікачі пропливли під містом до самого берега. Пливсти було легко, бо можна було перепочивати чіпляючись за палі, на яких стояли будинки. До того ж безпечніше ніж на вулицях міста чи на дахах, бо варта й подумати не могла шукати їх тут. Але саме плавання було геть неприємним. Вода була брудна та смерділа. Певне, містяни скидали все сміття прямо під свій будинок, включно з нічними горщиками.

Коли Тоні та отець Антоніо вибралися на беріг, вже світало. Вже другий раз за цю недовгу подорож їм довелося не по своїй волі скупатися прямо в одежі. Втікачі сховалися у кущах. Начебто ніхто їх не переслідував.

Ранок був досить прохолодним і вони змерзли. Було дещо ризиковано, але втікачі розвели багаття.

— Ви хоч не загубили компас, панотець? — спитав Тоні, протягуючи руки до язиків полум’я.

Отець Антоніо поплескав по кишені.

— На місці. — відповів він з полегшенням.

— Як підсохнуть речі, треба буде повернутися до міста, щоб шукати дух Фортунадіса. — додав панотець.

— Е-е-е, святий отець, до міста нам не можна. — заперечив Щур.

— Я думаю ми зараз вийдемо до перехрестя і подивимося, куди вкаже компас. Можливо в місто повертатися й не доведеться. — відповів отець Антоніо.

Поки одежа сохла, Щур дістав мішечок з грошима і почав їх перераховувати.

— Звідки ці гроші? — спитав отець Антоніо.

— Я прихопив у старого, що видав нас варті. Думаю, це чесна компенсація за таку зраду. Коли він брав наші гроші, то мав гарантувати безпечну та мирну ніч, а не біганину по дахах та ранкове купання у брудній воді.

— Але … але ж коли?! — розгубився панотець. Хотів ще щось сказати чи спитати, але лише махнув рукою.

Тоні благорозумно промовчав. Убрав рукою вологе волосся з лоба, що лізло в очі. Тільки зараз помітив, що давно вже десь загубив шапку, яка прикривала тавро на лобі. Щур скоса глянув на панотця.

Отець Антоніо помітив той погляд та зрозумів його.

— Тоні, я давно вже бачив ваше тавро. Релігія вчить нас, що люди виправляються, коли Бог дає їм шанс. — сказав панотець.

— І ви … ви не боїтесь зі мною мандрувати? — запитав Щур.

— Я думаю, Фортунадіс послав вас до мене з якоюсь ціллю. А може, навпаки, я був посланий вам для чогось. Все в цьому світі стається не просто так. — відповів отець Антоніо.

Врешті-решт, одежа підсохла. Тоні та панотець переодягнулися та пішли шукати дорогу, що мала проходити десь поруч. Вже по дорозі вони рушили у сторону Озерного міста і вийшли до перехрестя на пагорбі метрах в трьохсот від міських воріт. Тоні вважав це ризикованим, але отця Антоніо було важко переконати.

Знервовано Щур погладжував у кишені свою щасливу монету. Палець намацував посмішку Фортунадіса і це заспокоювало Тоні.

Панотець витяг хустинку з компасом. Обережно розгорнув. Обидва вони напружено дивилися як крутиться стрілка. Нарешті, вона зупинилася, вказала десь у сторону Тоні та запалала червоним. Отець Антоніо подивився в той бік, Тоні теж обернувся. Дорога позаду Щура вела туди, де вдалині виднілися піки П’яти Сестер.