Запах від м’яса, що смажилося на багатті був не дуже апетитним. Напередодні розбійникам так і не вдалося вполювати у лісі нічого на кшталт дикого поросяти чи косулі. Тому на рожні крутилися над вогнем три їжаки та два тхори. Менш за тим, Тоні та отець Антоніо настільки хотіли їсти, що й від шматочка їжака не відмовилися б, але банда їм того не пропонувала.

— Може б ви нас пригостили? Ми давно вже не їли. — не витримав Щур.

— Обійдетесь. Нам і самим малувато. А твоєму корешу точно не завадить поголодувати. — розсміявся у відповідь один з розбійників.

— Як вас хоч звуть? — спитав другий, намагаючись відірвати зубами жорстке м’ясо з кістки.

— Я Тоні, а це — отець Антоніо. — відповів за обох Щур. Панотець же зберігав мовчання. Після того як на його увіщування розбійники відповідали тільки сміхом та болючими стусанами, він, певне, трохи розчарувався у силі святого слова.

— Тобто, ви обидва Антоніо? Брати, чи що? — спитав третій.

— Гарі, от ти довбень. У братів не ім’я однакове, а прізвище! — втрутився ватажок.

Він дістав мішок, в який скинули речі полонених, і почав їх переглядати без особливого інтересу, бо не думав, що побаче щось цінне.

Тоні не зводив з нього погляду, з досадою очікуючи, коли той розгорне хустинку з компасом.

Розбійники, як і вирахував Щур, і правда були не місцевими. Тому вони не знали, що ночувати у цьому лісі було смертельно небезпечно.

З давних-предавніх часів у глибині лісу у самому темному кутку сплели собі гніздо велетенські павуки. Люди, що жили поруч з лісом, довго вели з ними боротьбу, але остаточно перемогти так і не змогли. Тож вийшла така собі ничія — люди не ходили до лісу, а павуки не виходили з нього. Дорогою через ліс ще так-сяк можна було проїхати, бо павуки вилазили на полювання вночі, а от проводити у лісі ніч — жодного разу.

На свою біду, розбійники не знали цього правила і, зараз, коли вони сиділи біля багаття, десятки червоних голодних очей дивилися на них з навколишніх кущів.

А павуки були дуже голодні. Цього року вони не в міру розплодилися і виїли у лісі всіх більш-менш великих тварин, тож розбійники були ласим шматочком.

Ватажок перерахував гроші, які забрали у Тоні та отця Антоніо, розчаровано зітхнув і почав розгортати нічим не примітну хустинку. В неясному вогні багаття блиснуло золото, очі ватажка розширилися, він ледве стримав радісний вигук.

Саме в цей момент почулося шарудіння з кущів, і на людей біля багаття накинулися темні волохаті шестиногі фігури.

Битва була короткою. У розбійників не було жодного шансу, а Тоні й отець Антоніо, так взагалі, були зв’язані, тож допомогти нічим не могли.