Віз на якому їхали Тоні та отець Антоніо зупинився. Попереду так само стояла ціла черга.

— Що там? — спитав Тоні у Алесандро, який правив неспішними сільськими конями, що були запряжені до їх воза.

— Та, хтозна. Чогось всі зупинилися. — відповів той.

— Гей, Хуліо, що там сталося? — закричав Алесандро до візника сусіднього возу.

У відповідь той знизав плечима та так само прокричав те ж питання візнику попереду. Воно прокотилося з самого кінця каравану до його голови і повернулося у вигляді відповіді.

— Міст через Канью зруйнований! — прокричав її Хуліо до Алесандро.

Той повернувся, щоб повторити для Тоні та панотця, але Щур зупинив його:

— Ми почули вже. Так, а що далі? Що ми будемо робити?

Алесандро передав це питання Хуліо, той у свою чергу далі вперед і знову воно покотилося до найпершого возу у каравані.

Але відповідь цього разу прийшла скоріше, у вигляді охоронця Гарсільї. Той проїхався вздовж каравану і біля кожного возу коротко розповідав подальші плани.

— Міст через Канью не проїзний. Зараз ми повернемо направо і поїдемо вздовж річки до другого мосту. Вийде крюк на два дні та й дорога там поганенька, але що поробиш.

Вози трохи проїхали та повернули направо. Дорога і справді стала значно гіршою. Час від часу віз трясло так, що Тоні боявся випасти з нього. На відміну від нього м’яка подушка жиру допомагала панотцю легше переживати такі труднощі поїздки.

Вже під вечір вони таки дісталися до клятого мосту. Виглядав він небезпечно: старий, дерев’яний, місцями густо покритий мохом, подекуди не вистачало то однієї колоди, то іншої. Але іншого шляху не було.

Всі позлазили з возів та пустили їх через міст без додаткового вантажу у вигляді пасажирів. Тим же довелося перейти небезпечну переправу пішки.

Нарешті продовжили трястися по дорозі. Отець Антоніо як і до того швидко заснув. Тоні ж тільки більш-менш зручно примостився на возі, як караван знову зупинився.

— Що там знову? — спитав Щур Алесандро, який цього разу ходив вперед узнавати новини.

— Голова каравану та той навіжений Гарсілья сперечаються. — відповів Алесандро.

— Щодо чого? — здивувався Тоні.

— Вже темніє, а попереду ліс. Гарсілья каже, що не варто їхати через ліс в темряві і краще заночувати до нього. А пан Трасіні хоче побільше сьогодні поїхати, бо й так, через той клятий міст, ми втратили купу часу.

Врешті-решт, караван рушив далі, певне Трасіні все ж таки відкинув аргументи охоронця.

Вони в’їхали до лісу, коли було ще достатньо добре видно, але крони дерев, що сходилися над дорогою, та їх густина відразу перевели час на ніч.

Щур затремтів, чи то від прохолоди, чи від неприємного передчуття. Алесандро теж напружився. Тільки панотець мирно посапував серед мішків з товаром.

Чуйка не підвела Тоні. Як тільки вони заглибилися у ліс роздався гучний свист. За возом Щура, панотця та Алесандро, який їхав останнім, оглушливо впало величезне дерево, відрізавши шлях назад.

Караван понісся вперед, вози трохи не зіткнулися. Дерево попереду нахилилося, але не впало. Гупала сокира, хтось кричав, над головою засвистіли камені випущені з пращі.

Поки дерево ще не впало майже всі вози встигли проскочити його, але якраз возу Тоні не підфортунило. Лісовий гігант впав прямо на них. Дерево наче велетенська дубина рубанула прямо перед Тоні. Коні та Алесандро, який тримався за віжки, підлетіли вгору по одну сторону зеленої крони, Щур та панотець, що, наче, тільки зараз проснувся, теж піднеслися разом з другою половиною возу метрів на три.

Коні впали та дико заіржали, підхопилися і з шаленою швидкістю помчали вперед. Вони унесли за собою Алесандро, що вчепився у віжки мертвою хваткою і панічно верещав.

Тоні та отець Антоніо теж впали й, хоча їх падіння пом’якшали мішки у возі, вони на якусь мить втратили свідомість.