- Частина 1 -

Кохання кохання Кохання?

З того моменту, як я зустрівся з цією солодкою парочкою, я постійно думаю про кохання.  Я не задаюся філософськими питаннями на кшталт: «що ж таке справжнє кохання?!».  У моїй голові все куди простіше.  Ти відчуваєш теплі почуття до людини, та настільки сильні, що й життя не пошкодуєш заради його захисту.  Хоча не мені говорити про самопожертву.  Чи це означає, що я ніколи не зможу полюбити?

Ну, це лише моя інтерпретація, проте це не скасовує того факту, що я навряд чи зможу полюбити.  Ні, не так сказав.  Покохати то я може і зможу, але на скільки разів мене вистачить?  Припустимо, що я набридаю тому недоумку, який запхав мене в цей світ, і він знову позбавить мене життя.  У такому разі я втрачу своє кохання… Або ж я залишуся безсмертним тут, і рано чи пізно все одно втрачу своє кохання… Перше, друге… десяте.  Не знаю скільки їх може бути теоретично.

Зрештою, я ж все одно залишуся один, хіба ні?  І все ж це не означає, що я не хотів би випробувати всю красу стосунків з жінкою.  Обіймати її, цілувати, просто милуватися її зовнішнім виглядом.  Весело проводити з нею час, розповісти про все, що на душі лежить, або ж вислуховувати її проблеми... Стати її опорою... А ще займатися з нею любов'ю... Може, навіть завести дітей... У мене ніколи такого не було.  Та й, мабуть, не скоро буде.  Адже всьому цьому немає місця на моєму шляху, тож і міркувати про це серйозно потрібно буде після того, як я вб'ю одного докучливого Бога.

Але тепер у мене зібраний повний комплект броні, тож я на крок ближче до цієї мети.  Поки не знаю, наскільки сильна Шапі насправді, але сподіваюся для початку цього вистачить.  Я не перестану шукати способи стати сильнішими, але за допомогою неї я хоча б зможу постояти за себе.

***

Поки я міркував про кохання, ми з тим самим гуртом неквапливо йшли вздовж вулиць Октавісу.

Перше, на чому я хотів би звернути увагу, це місцевий народ.  Не довго тягтиму, найцікавіше, що тут було — це люди.  Ось тільки з мутаціями… За словами Верго, Октавіс був першим поселенням людей у ​​Фріленді.  Саме звідси починалося освоєння континенту тисячу років тому.  Дивно, що місто збереглося і до цього дня, незважаючи на навколишню загрозу.  Начебто його намагалися захопити, але через високі стіни, його розташування і якогось Серця Глибин, їм досі вдавалося захищати себе.  Згодом ентузіастів поменшало, тому зараз вони спокійно живуть, заробляючи нехилі гроші, будучи однією з найбільших стоянок для кораблів.

Тут добре пахне.  Морське повітря поєднується із запахом смаженої риби та ароматами жіночих парфумів.  До речі, ніхто, крім місцевих, рибу з місцевих вод не їсть.  Вся справа в Серці Глибин.  Воно захищає місто від зовнішньої загрози, і водночас виділяє якісь отруйні відходи.  Вони споконвіку їли цю рибу, так що на цей момент у сучасників виробився до неї імунітет, і нові мутації перестали з'являтися.  Все тому, що їхня ДНК вже зруйнована.  Їхні предки не мали ніякого імунітету, і саме через це вони почали мутувати.  У когось виросла третя нога на місці ребер, у когось кістки повилазили назовні з ліктів.  В однієї жінки я бачив, як росте маленьке тіло замість голови.  У неї було 2 пари грудей та 4 руки, очманіти… Коротше мутацій було багато, і всі вони різні.  Але найбільше мене вразили гнилі зуби замість нігтів у одного з торговців.

Місцеві робітники голосно лаялися один з одним, після того, як один з них випадково перевернув барило з ромом.  Їхня лайка не особливо поєднувалася з криками чайок, і музикою, яку грали музиканти неподалік.  Від усього цього, у мене тільки голова починала боліти.

Найчастіше тут зустрічалися двоповерхові будинки, і на більшості з них, що на першому, що на другому поверсі, обов'язково був балкон.  Часто ми натикалися на ресторанчики на свіжому повітрі.  Навіть незважаючи на сніг, що нещодавно випав, вони не закрилися.  Для місцевих – це нормально.  Як і кухня, яка на 90 відсотків складається із морепродуктів.  Туристам потрібно ретельно підходити до вибору меню.  Не хотілося б поїхати звідси з третім оком.  І одна справа, якщо він вилізе на потилиці, це може бути тільки плюсом.  А от якщо на дупі?  Хоча оголивши її, я теж зможу обернути це… Щось мене не туди понесло.

***

Поки Верго заглянув у книгарню, я сів на найближчу лавку.  Просто біля моїх ніг ходила нахабна чайка.  Оскільки вони теж харчуються місцевою рибою, мутація не могла оминути їх.

Саме у цієї були деформовані лапи і майже не було оперення, наче її батіг проїла.  У оголених місцях часто виднілися пухирі з чимось гнилим.  Неприємні створіння, так ще й гадять будь-де, псуючи про себе враження ще більше.  Ні, ну серйозно, їхнє лайно було майже скрізь.  На дахах, дорогах, ліхтарях, деревах і навіть на лавці, де я прямо зараз сиджу.  Скрізь ці чортові білі плями… Звичайно, в основному воно засохле, але від цього не легше.  Місцевим слід було прибиратися тут частіше.  Хоча, може, вони й роблять усе можливе, але цих безглуздих птахів тут настільки багато, що місцевих навіть шкода якось.

***

Зрештою, ми дійшли до порту.  На бірюзовій воді стоять майже сотня торгових кораблів, а хвиль сьогодні майже немає.  Багато докерів працюють у поті чола, намагаючись заробити грошей, щоб прогодувати сім'ю.  А може, щоб звалити звідси, або ж просто вижити?  Навіщо це я взагалі?  Просто всі вони виглядають якимись незадоволеними.

Верго та інші пішли домовлятися з капітаном, з приводу відправлення назад на Шаю.  Якийсь час вони ще спонукають в Октавісі, тож поки що ми не прощаємося.

- Ой ...

З правого боку від мене в сніг плюхнулася якась молода дівчина.  Судячи з зовнішнього вигляду найманка.  Її волосся зав'язане в пучок і блискучі очі такі ж бірюзові як і море, шкіра темна, а ще вона носить пов'язку на правому оці.  Одягнена дівчина по літньому, незважаючи на зимову погоду.  На грудях у неї топ, через що чітко видно татуювання трохи нижче пупка.  На плечах у неї накинуто темне пальто, а на шиї красується чорний чокер із черепом посередині.

Вона помітила, що дивлюся на неї.  Після того, як я відвернувся, вона обурилася:

— Загалом у таких ситуаціях треба запитати: «Ти впорядку?», — надувши щоки, вона піднялася на ноги і підійшла до мене.

- Ти в порядку?  - Запитав я.

- Вже пізно!

І вона знову обурилась.  Не розумію я…

— Чим навчати інших людей, як їм потрібно реагувати, краще б за собою стежила.  Можливо, у такому разі й не впала б…

— Та тут просто слизько!  - почервонівши, видала вона.

— Я, наприклад, жодного разу не впав.

І тут вона злегка штовхнула мене, сподіваючись на те, що я похитнуся і теж звалюся.  Я, звичайно, не впав.  Збоку це виглядало безглуздо і усвідомивши це, вона почала повертати головою, дивлячись на реакцію оточуючих.  Вона точно найманка?  За спиною на поясі у неї видніється меч, але може він для самозахисту?

- А ти міцний хлопець, - вона почала чіпати мої м'язи.

Та що з нею не так?

- Не дуже.  Якби ти штовхнула мене сильніше, я точно впа...

— Наприклад, ось так?  - Після цих слів вона врізала мені по обличчю, і звичайно я впав.

З носа пішла кров, а на щоці з'явився синець, за який я мимоволі схопився.

Цю картину помітив гурт Верго.  Найманці одразу підбігли до нас.

— Гей, якого біса ти твориш із нашим братаном?!  — агресивно спитав один із них.

- Він попросив мене вдарити, от я й ударила!

Це нахабна брехня...

- То це ти, Джет!  — її впізнав головний найманець на ім'я Мумбад.

— Тоді не дивно… — схопився за голову Верґо.

- Ви знайомі?  - Витираючи кров, що текла з носа, поцікавився я.

— Не те, щоб… Ми пливли в Октавіс на одному кораблі.  Вона навіть у загін до нас просилася, але я не мав достатньо коштів, щоб найняти ще одну людину.

До речі, я тільки зараз помітив, що в неї немає жодних мутацій, а значить Джет не місцева.  Хіба що пов'язка впадає у вічі.  Я припускав, що під нею може ховатися якась потворність.

— Вибачся перед К'ю, — заявив Мумбад.

— Пробач мені, — через те, що вона нахилилася, ніхто не побачив її пику, яку вона не соромлячись корчила.  Вона знала, що її помічу тільки я, бо й досі сиджу на землі.

Поганий у неї звичайно характер.

- Частина 2 -

Наші шляхи із групою Верго розділилися.  Він попросив проводити їх за п'ять днів на обід.  Я з радістю погодився прийти до порту у призначений час.

Ну, а поки що мені потрібно вирушити на пошуки Шапі та інших.  Ось тільки Джет вчепилася за мною і не дає спокою.  Хоча вона навіть нічого не каже.

Коли я обернувся і поглядом дав їй зрозуміти, що не бажаю, щоб вона за мною йшла, вона видала фразу:

— Я не винна, що нам по дорозі!

Здається, нещодавно я чув щось із цієї категорії.

Ось навіщо їй мене переслідувати?  Може справді збіг?

Але я пройшов уже три таверни в пошуках інформації про Шапі, а вона все ще бовтається за мною.  За цей час вона могла відірватися та піти вперед.  Щось це перестає бути схожим на збіг.

І тоді я поставив їй дуже дивне запитання.  Найімовірніше, я взагалі задумався про це, виключно через нав'язливі думки, що відвідують мене останнім часом.

— Ти що, чи закохалася в мене?

Мої слова шокували її і вона завмерла в ступорі.  Невже влучив у крапку?  Не вірю, що все так просто.

— Ну… т-т-ти звичайно к-к-красень, — вона аж заїкатися почала.  - Але навіть не сподівайся!  — з червоним обличчям вона втекла геть.

Тепер уже я завмер.

Ця реакція… Та не може бути так просто…

***

Після цього вона не переслідувала мене, проте поки я блукав містом, час від часу наші шляхи «містично» перетиналися.  У такі моменти вона ховала очі… око та прискорювала крок.

Але, зрештою, все це закінчилося, коли я знайшов будинок, де жила Шапі з Даурою.  Їм дав притулок безногий мужик, що в минулому був найманцем.  Рідко вони доживають до пенсії.  А, та й до речі, те що він безногий це зовсім не проблема.  Те, що в нього відсутня нижня частина лівої ноги, ніяк не заважає йому.  Зрештою, у нього є ще чотири.  Але не буду забігати далеко в майбутнє, я ж ще не розповів, як пройшло наше возз'єднання.

- Частина 3 -

Їхній будинок розташовувався трохи далі від основної частини міста.  Якщо точніше, то на височині біля стіни.  Про це я дізнався обійшовши пару таверн.  В останній мені розповіли про літаючу голову, що частенько пила тут ром і вино.  Вона ж алкоголічка, тож від цього я й відштовхувався.  У неї і Даури з собою ні копійки, але ж комусь платити за них треба було.  Так я і вийшов на колишнього найманця на ім'я Грін.

Я постукав у двері, і за кілька секунд з того боку долинув жіночий голос:

- Хто там?  — я одразу впізнав Шапі.

- К'ю.

- Хазяїне!  — потім був стукіт об двері.

Схоже на радощі вона хотіла відкрити її поштовхом, але комусь треба повернути ручку.  Судячи з звуку зубів, що б'ються залізо, вона сама спробувала провернути це.  Їй явно потрібна допомога… І я зараз не лише за відчинення дверей.

- Ти нарешті прийшов!

- Ага.

- Ох ... Нічого не вийшло, так?  - Опустивши погляд, сказала вона.

- Не вийшло?  Ти про що взагалі, — я обернувся і глянув униз.

Нога... її не було.  Стоп, а коли вона востаннє взагалі була зі мною?  Я сьогодні цілий день у хмарах витаю, і навіть не помітив її зникнення.

— Адже сестриця не з тобою… — засмучено заявила Шапі.

- Та тут вона.  Я її просто втратив.  Підключай свій детектор, я повернуся за нею.  А краще ходімо разом.

Я схопив її за щоку і потяг за собою.

— Ой, хазяїне…

— Ти ж знаєш, де вона?  — спитав я нетерпляче.

- Зараз так.

***

І ось так ми вирушили в місце, на яке я ніяк не очікував тут натрапити.  То була вулиця червоних ліхтарів.

Дівчата з оголеним тілом зазивали всіх перехожих.  Наче їм взагалі наплювати на холод.  Але їм же якось треба було показати всі свої принади.  Описувати їхній зовнішній вигляд я не горю бажанням, але можу сказати так: тут знайдеться місце для всіх фетишистів світу.

- І де ж нога?  Тільки не кажи, що…

— Я вже згадувала, що мої сестри-ноги дуже специфічні хлопці.  Тож права зараз в одному з таких закладів.

— Та якого біса… — тяжко видихнувши, вирвалося з мене.

— Тобі не слід було так легко втрачати її з поля зору.

Та знаю я…

— Нам праворуч, — заявила Шапі і підлетіла до жінки, що стояла біля дверей.

На даху цієї будівлі сиділа ціла зграя ворон.

— Ух, який малюк до нас завітав… — облизуючи губи, жінка простягла руку і погладила мою щоку.

— До вас заходила кульгава нога?  — не зважаючи на це, спитав я.

— Вона просто зараз чудово проводить час.

Я потягнувся до дверної ручки, але вона зупинила мене, повиляв пальцем у різні боки.

— Двадцять п'ять кайїв.

Хєра сє… Це десь 5 срібних фонів.

— А з ноги теж взяла?

- Нога виняток.

— Просто дай їй грошей, — невдоволено сказала Шапі.

Якби вони в мене були... Може, просто почекати зовні?  Ні… я не можу чекати.

— Мені треба забрати свою подругу.  Я не збираюся розважатися з твоїми робітницями.

Ніжно доторкнувшись до мого підборіддя і підсунувши обличчя до мого, вона майже пошепки запитала:

- Впевнений?

Як би мені пом'якше сказати їй, що я не зацікавлений у єблі з мутантами?

- Впевнений.

- Добре, я пропущу тебе.  Але тільки тому, що мені цікаво подивитися, що з цього вийде.

Після цих слів вона сама відчинила мені двері.

- Частина 4 -

Через те, що вікна були щільно зашторені, я не міг побачити цього зовні, але тут стоять якісь дивні фіолетові лампи.  Від цього ублюдського освітлення мене зараз вирве.

Проходячи вздовж коридору, я постійно чув жіночі стогін з кімнат по обидва боки від мене.

- Давай малюк, не зупиняйся!  — кричав якийсь чоловік.

— Ах… Ах… Так-так-так-так!  - З іншого боку від задоволення стогнала жінка.

Мені було некомфортно тут, але я тут тільки щоб забрати ногу.  Шапі, до речі, залишилася зовні.  Тому я не знав де саме знаходиться Хромі, через що господиня супроводжувала мене.

Зайшовши в одну з таких кімнат, я побачив величезну зелену істоту, що розпласталася на м'якому ліжку з безліччю подушок.  Прямо на ньому лежали дві дивні дівчата з виразками на обличчях, які нагадували мені головних героїв з мультика «Котопес».  Одна з сіамських близнючок облизувала його величезний причиндал, друга намагалася дотягнутися язиком до його вушної раковини, жадібно пускаючи слини.  Ну, а Хромі була в руці цього чоловіка.  Він облизував її пальці, та й усю стопу загалом.

У пориві збудження він почав наярювати свій хрін, відштовхнувши голову близнюка.  Та почала кусатися, і зеленошкірий, розлютившись відклав ножа вбік.  Натомість він потягнув близнюку, що кусається, за волосся, та так сильно, що аж перевернув їхнє тіло.  Загалом це було нескладно, адже вони були невисокими, оскільки зросталися на грудях.  У підсумку та, що була внизу, виявилася зверху, ось тільки тепер вона лежала на спині.  Він витягнув язик, але не став тягнутися до неї, ніби наказуючи їй робити все самою.  Вони злилися у поцілунку.  Зеленошкірий схопився своєю величезною рукою відразу за дві грудини.  Для верхньої це були праві груди, для нижньої ліві.

Це і так виглядало огидно, але зовнішній вигляд їх сосків додав фарб.  Замість стандартних сосків, у них були якісь гнійні пухирі, які луснули, варто було йому стиснути груди міцніше.

— Ах… — водночас застогнали сестри.

Я втомився від цієї огидної сцени, тож мовчки підійшов, щоб забрати Хромі.  Я сподівався, що цей мужик навіть не помітить мене, але він виявився куди уважнішим.

— Агов, ти кого сюди впустила?  — але він звернувся не до мене, а до господині, що стояла позаду й хіхікала.

— каже ця ніжка його друг.

- А мене це яким чином має єбати?  — його голос і так грубий, то він його ще й підвищив.  Лунало загрозливо.

— Я також цього не зрозуміла.  Ось і вирішила подивитись, що він робитиме.

— Тоді хай приєднується!  — засміявся зеленошкірий.  — Я не проти молодих хлопчиків.

— Мабуть, відмовлюся.  Просто віддай мені Хром і все.

— Ти виглядаєш як бідолаха, то навіщо ще звучиш як бідолаха?  — спитав він.  Але якщо чесно я не зовсім зрозумів, до чого це було.

Ось тільки після цих слів пішов сильний ляпас, від якої я відлетів метрів на п'ять , зламавши частину стіни і перегородку дверного отвору.  Коли спробував підвестися і не зміг через різкий біль, зрозумів, що пошкодив хребет.  Та й щелепа не рухається, а з рота випала пара зубів разом із кров'ю.

— Чекай, поки я награюся з нею, — сказав він і господиня зачинила двері прямо перед моїм носом.

- Ти чув його.  А тепер провалюй звідси, — сказала вона.

- Частина 5 -

Разом з Шапі я чекав до темряви.  Тільки до ночі цей виродок награвся з Хромі.

Я почув скрип дверей і просто над моєю головою пролетіла нога, приземлившись на сніг.  Вся її тканина та шкіра були в слизу.  Це просто слина, так… Це просто слина.

Я вже спробував підвестися, але зеленошкірий сів поруч і закинув руку мені на плече, посадив назад.  Цього разу він був у штанах, що не могло не тішити.

- Як обличчя, як спина?  — спитав він.  — Як я бачу, то з якоїсь причини на тобі ні подряпини.

- Руки прибрав.

Я відмахнувся від нього, і був готовий до чергового удару, але він спокійно продовжив вести зі мною діалог, навіть коли я встав.

Цей тип мене вибісив.  Він змусив мене чекати з якоїсь ідіотської причини.  Я б спокійно міг позбавити його життя, зрештою, він був беззбройним і вразливим у той момент.  Але зараз ми у місті, і не можна порушувати лад.

І все ж таки це не скасовує того факту, що я як повна нікчема сидів біля цього порога цілих 4 години.

— Я вважав, що твоє безсмертя працює дещо інакше.

Цими словами він застав мене зненацька.  Я вже збирався йти, але він зміг затримати мене.

- Що ти зараз сказав?  - перепитав я.

Звідки він взагалі знає, що я безсмертний?  Чи може він якимось чином може спілкуватися з ногою?  Вона щось чула, як розповідав цю історію Верго.

— По твоїй пиці бачу, що ти все чудово почув.  Я не особливо зацікавлений у тобі, але будь обережний.  У цьому місті повно змій.

Після цих загадкових слів він розвернувся і зайшов назад у бордель, зачинивши за собою двері.

— Стривай!  — гукнув його я, але ніякої реакції не було.

Тоді я переключив свою увагу на Шапі:

— Запитай у ноги, вона щось розповідала йому про моє безсмертя?

Голова підлетіла ближче до тремтячої ноги.

— Нічого, крім стогонів, я не чую.

Я підійшов до дверей і почав стукати в неї.  Але ніхто не планував її відкривати.

— Сука… — вирвалось у мене.

Гаразд, хрін із ним.  Навідаюсь завтра вранці.  Найголовніше - повний комплект нарешті у мене.