- Частина 1 -

У міста немає стін, воно знаходиться в ямі.  Стражників теж не спостерігаю, невже я так просто зайду до міста?

Єдиною примітною деталлю міста є вежа по центру.  Її висота сягає десь п'ятдесяти метрів.  Вона виготовлена ​​з білого каменю, на якому вирізані красиві глибокі візерунки.  Коли вода стикається з вершиною вежі, вона проходить за візерунками і лише потім доходить до людей у ​​ямі.

Виявляється, люди внизу самі контролюють, коли їм потрібна вода, а коли ні.  Зараз візерунки вежі сповнені води, тож необхідності в новому надходженні немає.  Однак цей водоспад із неба не зупинити.  Тому за допомогою механізму внизу вони відкривають дах вежі, і вся вода йде під землю, потроху охолоджуючи її.  Прямо зараз ця висока споруда скоріше нагадує трубу, адже з неї безперервно вириваються клуби пари.  Страшно уявити, яка ж там температура землі, раз вода вмить випаровується з властивим шиплячим звуком, який чути навіть далеко від міста.

Думаючи про місто в пустелі, в голові відразу спливають темношкірі торгаші з караваном з верблюдів.  Килими, намети, вази, змії, багаття і таке інше.  Але тут все по-іншому.

Тут майже немає звичайних жителів, лише лицарі в обладунках.  Є мандрівники із портфелями.  Деякі з них зараз набирають воду під суворим наглядом лицарів.

Я спустився вниз на ліфті та мені привітав один з них.

— З якою метою ти прибув до міста?  — було чути, що він намагається зробити грубий голос, але в нього не надто виходить.

Їх обладунки відливали золотом.  На наплічниках були невеликі опуклості у формі пір'я.  Та якщо придивитися, то весь комплект їхньої броні нагадує якогось птаха.  Фенікса, я гадаю.  На голові кожного, шолом у формі мордочки фенікса.  Дзьоб проходить через їх обличчя, досягаючи підборіддя.  Їхній сталевий кілт теж нагадує оперення.  На спині він подовжується та нагадує задню частину птиці.  Я б назвав це хвостом, але не впевнений, що птахи мають хвости.

Через те, що я довго не відповідав, його рука потяглася у бік ручки клинка.  Це він так пригрозити мені хоче?

- Я хочу пити.

— Тоді проходь, — він облапав мене, шукаючи прихованої зброї.  — А що з твоїм одягом?  — рукою він міцно схопив мене за плече.

— Я як раз збирався купити нову.

— Це не відповідь на поставлене запитання.  Все виглядає так, ніби ти зняв її з трупа, - пронизливим поглядом він глянув на мене, а потім невпевнено облизав губи.

— Попрошу… У мене був варіант зняти її з трупа, але я заморочився і витратив чимало часу на пошуки.  Тож не недооцінюй мою працю.

— То ти злодій?  — вільною рукою вийняв меч із піхов.

- У кого я міг красти?  На Чумних Землях немає живих.

— То ти чумна тварюка?  - Закричав він.

Ну що за абсурдна сцена?

— Як ти можеш помітити, я цілком жива людина.

- Це перевірить капітан!  Стій тут!

— Гаразд… — я сперся на найближчу будівлю, зроблену з глини чи чогось подібного.

Незабаром солдат повернувся з капітаном.  Його вбрання було таким самим, за одним невеликим винятком.  Обладунки були червоними.

— Ця людина стверджує, що прибула з Чумних Земель!  — тицяючи в мене пальцем, сказав спітнілий від нервів стражник.

- Як ти там опинився?  — спитав капітан.

Не буду ж я розповідати йому правду?  Хоча я й так бовкнув зайвого.  З іншого боку, ніби у мене взагалі є вибір.  Я нічого не знаю про цей світ.

- Я шукав своїх рідних.

Подібне має спрацювати.  Родинні зв'язки і таке інше.  Навіть якщо це не викличе в ньому жалість, як мінімум виправдає мою дурну поведінку.

— Скільки там ти пробув?

- Не знаю, десь тиждень?

— Як часто ти контактував із ходячими мерцями?

- Жодного разу.  Ви не повірите, але там майже всі мертві.  Кілька разів натикався на ходячих трупів, але вони були вдалині.  Я ж не ідіот.

— Від тебе, як і від твоєї історії смердить брехнею…

Я одного не зрозумію, тут всі до біса нюхачі?  Що старий, що та божевільна, тепер і цей.  Чому я відчуваю тільки запах поту і смердючий подих цього чоловіка.

— Давай ми перевіримо, чи хворий ти, — дістав клинок, додав капітан.

— Ви ж не збираєтесь вбивати мене через підозру?

- Ні, ми перевіримо твою кров.  Простягни долоню.

Я послухався, і він розрізав її своїм мечем.  Що далі, він проведе тест ДНК?  Яка ж дурість…

Я просто хотів побачитися з людьми, а потрапив до якихось чокнутих.

- Слідуй за мною.

Ну, я, звичайно, пішов.  Той стражник став за мною, мабуть щоб запобігти моїй спробі втечі.  З леза його клинка моя кров капала на землю.  Та й із моєї руки теж.  Я не відновлював її, щоб не викликати підозри.

— Якщо ти хворий, Божественна сльоза почорніє від твоєї крові.

— То ви вірите, що це все ж таки сльози Бога, а не звичайне магічне явище?

— Ти, мабуть, не розумієш, хто ми такі.  Дивно, я думав про нас знають у всьому Арконіумі.  Ти сам, звідки родом?  — капітан ставив запитання.

Я не знаю, що відповісти... доведеться фантазувати.

- В мене немає дому.  Я все життя в дорозі з самого народження.

— І все-таки ти мав чути про нас.

— Може, й чув.  Як вас кличуть у народі?

- Загін фенікса.  Ми проповідники Бога Цициріуму.

Тож тут не один Бог?  А це зважаючи на все стандартні фанатики.  З ними краще бути обережнішими.  Вони зазвичай повернені на своїй вірі та вкрай радикальні.

Ми пройшли повз чотирьох солдатських трупів.  Вони накриті білими, що вже встигли просочитися покривалами, а з-під них виглядають золотисті блискучі чоботи.

Невже їхня віра виявилася недостатньо сильною?

— Що це з ними?

- Що?  А… Ти про цих хлопців.  Та одна їбуча відьма, чорт би її забрав.

Невже та біловолоса?  Ось же сучара...

— І ви так просто дали їй піти?

- Поки паладін Джоджі не з нами, шансів у нас мало.  Він тимчасово перебуває в експедиції.

Ну, я приблизно зрозумів ситуацію.  У цій пустелі життя немає, і лише завдяки цим недоумкам, що збудували місто (або окупували його) на так званій Святій Землі, тут ще продовжують ходити мандрівники і взагалі хоч хтось живе.  Чому це Свята Земля?  Та тому, що її торкнувся сам Бог, якому вони поклоняються.  Вважаю, що саме в цьому криється причина, чому вони збудували стіни біля пустелі.  Не знаю як обстановка з іншого боку Чумних Земель, але хіба не можна було пропустити зомбі в цю пустелю, і побудувати стіни далі?  Все це виглядає так тупо і марно… Я навряд чи зможу зрозуміти хід думок фанатиків.

Тим часом ми дійшли до фонтану, в який він і занурив свій меч.  Моя кров просто розчинилася, не змінивши воду.  Це дивно, хіба вона не повинна була почервоніти?

- І як це розуміти?

— Якби я сам знав…

— Та він точно заражений!  - сказав той солдат позаду мене.

Але словами він не обмежився.  Його меч уже ввійшов мені в спину, вийшовши назовні прямо з живота.  Він вийняв меч і кишки висипалися назовні.  Як же ви мені всі набридли, ідіоти.

— Капітане, це ж не звичайно!  Я все правильно зробив?!

Що це за такий світ?  Здається, тепер я можу простежити логіку, чому мені дали безсмертне тіло.  Немає сенсу раз у раз перероджуватися в різних світах, можна подихати в одному.

Хто б це зі мною не робив, знай, рано чи пізно ми з тобою побачимось.

Так що якщо боїшся, тобі краще відразу мене забити.

Клинок капітана відтяв мою голову.

- Частина 2 -

— Ну, привіт, — схопивши мене за волосся, промовив капітан.

Неподалік того місця, де вони вбили мене, вони закували руки в кайдани і забили в мої долоні величезні цвяхи, прибивши до стіни.

- Не розкажеш, чому твоя голова відросла?

Взагалі мені ліньки вести діалог з ідіотом, але що вдієш…

— Тому що я безсмертний.

— Капітане, я ж казав!  Він відьма!  Він навіть виглядає як дівка!

- Мовчати!

- Так точно!

— Значить ти заодно з тією біловолосою повією?  Тепер стає зрозуміло, чому ти прийшов одразу після того, як вона пішла.  Думаєш у неї не вийшло, то вийде в тебе?  — сказав капітан у червоних обладунках.

— Вийде що?

— Вимкнути нам воду!  Не роби морду, ніби я не правий!

— Та я просто попити прийшов, я ж вам казав.

— Сученя!

Схоже, що моя незворушна міна дратує його… Ну, а що я ще можу сказати йому?  Я в безглуздому становищі, коли мало що можу зробити.

Загалом вони вирішили бити мене батогами, щоб я, як вони сказали, не «прохолоджувався».  Загалом кретини, що з них взяти.

До ударів батоги я звик вже на другий день, так що болю особливого не відчував.

Вони також сказали, що продовжуватимуть бити мене, доки не повернеться паладін Джоджі.  Після його повернення моя доля буде в   його праведних руках.  Може, навіть відпустить мене, але слабо в це віриться.  Якщо вони такі тупі, то їхній ватажок має бути тупіший раз на сто.

Я збирався дочекатися на нього.  Вони постійно дбають напоминати  про те, який він великий.  Не брехатиму, мені захотілося подивитися на нього, тому я і не намагався втекти.

На третій день мого перебування тут, уночі, до мене підійшло двоє солдатів.

— Та він виглядає як дівка… — шепотів один із них.

— І все одно він хлопець з хером!  — у другого прорвався голосний голос.

— Яка різниця, дірка в нього є.

Вони схоже вирішили мене зґвалтувати.  На таке я вже не підписувався, тож припиняйте, хлопці.

- Гей, ти не заперечуєш, якщо ми повеселимося?  — облизнувши губи, спитав один із них.

Другий присів поруч і порвав і без того рвану сорочку.

- Заперечую.

- Вибору в тебе все одно немає.

— Навіщо тоді питав, кретин?

— А ну заткнися!  - Він ударив мене по обличчю.  - Давай, знімай з нього штани.

Як і говорив раніше, я не збираюся дозволяти їм поглумитися з мене.

Головою я вдарив по шолому цього дурня.  В очах все одразу закрутилося і кров потекла по очах.  Ногою я відпихнув у груди другого.  Недбало вирвавши руки зі стіни, я сильно розірвав м'язи, але майже одразу їх відновив.  Я почав відходити, поки ті двоє сиділи на своїх дупах, не знаючи що зі мною робити.  Зараз у цьому районі немає жодної душі, вони схоже настільки тупі, що думали зроблять все без зайвого галасу.

Долонею лівої руки я зламав великий палець на правій і зняв кайдани.  Потім я повторив те саме і з лівою рукою.

Повільний солдат у латних обладунках побіг на мене замахуючись мечем.  Але він надто повільний, я пригнувся і ніби пірнув під його меч.  Вставши в стійку я з усієї сили вдарив по його нагрудному обладунку.  Мені навіть удалося залишити вм'ятину, ось тільки моя рука зламалася.

- Гей, що за шум!

На місце події втекли інші лицарі фенікса.

Загалом далі йде нудна частина... Вони мене вбили, а коли я прокинувся... чорт, краще б я ніколи не прокидався.

- Частина 3 -

Тут гаряче… і темно.

Аж раптом я побачив, як високо в небі з'явився просвіт.  Схоже на світ наприкінці тунелю.  Але тільки в такому разі світло давало б мені надію, а це зовсім протилежно тому, що буде зі мною далі.

На мене як із відра полилася вода.  Стікаючи по тілу, вона потрапляла на палаючу землю.

І відразу випаровувалась.

Гаряче…

Я не знаю опіки якого рівня я отримував, але шкіра миттєво згоряла, за нею м'ясо відвалювалося від кісток і починало горіти.  Дихати тут неможливо, але мені не вперше.  Білок в очах повністю згорнувся, і я втратив ще й зір.

— А-а-а-а-а-а!  — я навіть не втримався і завив від болю, поки голосові зв'язки ще не згоріли.

Блять!  Як же боляче!  Яка мерзота це вигадала взагалі?!

Вода лилася безупинно, і так само безупинно випаровувалась при контакті із землею.

Я не знаю, що зі мною буде, якщо я перестану нарощувати згоріле м'ясо назад!  Кістки просто зваряться, вони взагалі можуть відрости?  Потрібно мати хоч щось, щоб повернутися до життя!  А якщо скелет звариться, стане м'яким і в результаті просто перетвориться на кашу, що на мене чекає в такому разі?

Якби я знепритомнів, то уникнув би всього цього болю.  Але я ризикую не повернутися...

Але навіщо мені таке життя, якщо я мушу терпіти жахливі муки?

Блядство, я ж уже вирішив, що хоча б спробую прожити нормально... Навіщо ці безглузді думки?

Я звикну до цього болю… я мушу звикнути до неї!

Шкіру я навіть не відновлював, зосередившись на регенерації м'яса.

Скільки я зможу витерпіти?  Я не вмираю від больового шоку, тільки тому, що це тіло вже встигло пройти через багато лайна.  Не дарма я давав тим зомбі жерти мене.

Холодна вода, що потрапляє на відкриті ділянки шкіри, не полегшує мої страждання, а робить тільки гірше.

Сподіваюся, все закінчиться швидко.

- Частина 4 -

Я втратив рахунок часу, але припускаю, що минув тиждень.  Так, за тиждень мої лазневі процедури закінчилися.

Ці виродки закрили дах і витягли мене.  Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили, що на мені немає жодного опіку.  Моя регенерація стала лише кращою.

Але я не забув як боліло моє тіло.  Навіть зараз, я продовжую відчувати цей фантомний біль.

Мене посадили навпроти молодого хлопця, у громіздких обладунках.  Він зняв шолом і здалося коротке світле волосся.

Всі інші лицарі фенікса сиділи навколішки.  Схоже, що це паладін Джоджі.

Паладін упав на коліно і, поставивши перед собою шолом, заплакав.

— Справжній фенікс… — вирвалось із нього.

Що він несе?

— Скільки б його не вбивали, він перероджується.  Пробач нас, Боже!  — пикою він упав на землю, що навіть ніс собі розбив.

— Пробач нас, Боже!  Пробач нас, Боже!  — хором повторювали всі ці дебілоїди.

- Так, єбанати, я ваш Цитрін!  — підвівшись на ноги, сказав я.

— Ви хотіли сказати Ціціріум?  — не зводячи погляду, спитав паладин.

— Ти поправлятимеш мене?

— Вибачте!  Вибачте!  Вибачте!  Вибачте!

- Замовкни вже!

Він справді заткнувся.  Але не надовго.

— Тільки скажіть, що ми можемо зробити для вас?  Ми виконаємо будь-яке ваше прохання.

Ті нечисленні жителі, що тут мешкали, не вийшли подивитися на це видовище.  Схоже, паладін уже дійшов висновку, що я бог, а отже, їм не дозволено дивитися на мене.  Або вони постаріють і засліпнуть.  Хоча сам все-таки глянув на мене до цього, але зараз він не дозволяє собі цього.

А їм взагалі начхати, що вони три дні тримали мене в ланцюгах посеред міста, і з їхніми очима нічого не сталося.  Ну, в принципі глухий кут, що з них взяти.

— Так, маю одну просьбу… наказ.  Я хочу, щоб ви всі здохли.

— Але… Ми готові служити вам…

— Ти суперечитимеш мені?

Усі солдати зняли з себе шоломи та приставили наконечник меча до горла.  Фанатиками і справді так легко керувати.

— За скоєні вами гріхи, я наказую вам.  Помріть, — грізним тоном, промовив я.

Ці придурки одночасно встромили собі мечі в горло.  Один за одним вони падали на землю, захлинаючись своєю кров'ю.

Навіть паладин Джоджі, який не зробив мені нічого поганого, встромив клинок собі в горло.  Може, треба було зробити виняток для нього?

Ні, я не хочу мати нічого спільного з цим сміттям.  Як і з цим проклятим містом.  Потрібно знайти нормальне місце з нормальними людьми.  Може там я зможу знайти собі будинок та прожити нормальне життя…

Але що, якщо весь цей світ наповнений подібними кретинами?  Вбивають не повівши бровою, помирають за наказом людини, яку ще недавно мучили.

Я просто сподіваюся, що зараз був найважчий етап, а далі буде краще.

Адже буде, так?

Все буде нормально…

***

Я знайшов одяг, захопив один із солдатських мечів і залишив Аква Гранд Сізо.

Дякую, що прочитали главу!