- Частина 1 -

= Від імені К'ю =

Пам'ятаю Тентін казав, що Фріленд більше за Шаю десь разів у 5 чи 6. Тоді це вразило мене, але пройшовши три місяці по цих безплідних землях, я усвідомив — тут немає нічого особливого.

Я продовжував йти вперед, але так і жодного разу не натрапив на хоч якесь життя.  Ні тварин, ні комах… І навіть рослинність зустрічалася дуже рідко.  Майже весь час я йшов уздовж річки, по землі, що майже повністю складалася з сукупності безбарвних каменів.  Через це я вже давно стер свої чоботи.  Продовжувати йти босоніж було складно, бо почала стиратися шкіра.  Через повільну регенерацію це викликало дискомфорт, тому мені часто доводилося відпочивати.  До речі, саме повільна регенерація стала причиною, чому я пішов уздовж річки і не згортав з цього шляху.

Раніше я міг не їсти і не пити хоч цілу вічність, а тепер тіло починає помітно слабшати.  Я не їв півтора місяця.  Іноді я кусаю себе за м'ясо на пальцях.  Одного разу я так збожеволів, що буквально почав обгладжувати їх до кісток.  Навіть якщо немає смаку, це допомагає мені набити шлунок на якийсь час.  Як тільки пальці відновлюються, я знову починаю відчувати голод, тож це лише тимчасовий захід.

Я знову починаю вмирати з нудьги.  Ця земля страшенно нудна!  Мені здається, я розумію, в чому тут річ.  У цій річечці зовсім не водиться риба, а на такій безплідній землі навряд чи щось виросте.  Тому тут ніхто й не мешкає.

Але одного чудового дня, я дійшов до гірського хребта.  До його верхівки, вкритої снігом, вели сходи.  Там же, біля підніжжя, стояла табличка з написом демонічною мовою, але на жаль я не зміг прочитати зміст.  Напевно, це якесь попередження про небезпеку.  Мені було начхати… Я просто підвівся.

Я витратив стільки часу марно.  Ця думка відразу виникла в моїй голові.

Хоча якщо придивитися, то вдалині видніється земля.  Може, я зможу туди доплисти?  Хоча з такими хвилями це навряд.

Поруч зі мною була ще одна табличка.  Написи начебто однакові.  Розуміти, що вони означають…

Однак у цієї таблички була невелика відмінність.  Напис був написаний іншим чорнилом.  Блакитний колір плавно перетікав у фіолетовий, а той у темно-синій та червоний.  Остання літера нагадує «О» була повністю чорною, проте з вкрапленням чогось на зразок блискіток.  Та й придивившись ближче, я помітив, що це не напис.  Вона трохи випирала, і чимось нагадувала кнопку.

Рухомий допитливістю я натиснув на неї.  Але нічого не змінилося.  Або так мені тоді здалося.

Востаннє кинувши погляд на море, я помітив, що внизу була якась чорна діра.  Так, інакше це й не опишеш.  Діра п'ять на п'ять метрів.  Якщо я зістрибну звідси, то неодмінно потраплю до неї.  Ось тільки навіщо?

Хоча вона з'явилася після того, як я натиснув на ту кнопку.  Чи може це своєрідний портал?  Але на цьому світі я ще про подібне не чув.

Поки я міркував, дірка затяглася.  Тоді ж я побачив, що на тому місці, де вона була, утворилася вирва.  Я знову натиснув кнопку і вона з'явилася.

Окинувши округу поглядом, я вирішив, що не хочу йти назад.  У якому б напрямку я не пішов, на мене чекатиме нудна дорога.  Час пригод.

Я уявив себе спортсменом, що стрибає у воду з трампліну.  Мій стрибок був рибкою, тож я бачив, куди лечу.  Саме це й допомогло мені помітити, що дірка почала затягуватись.  Я ідіот!  Потрібно було дочекатися, поки він закриється, а потім відкрити заново.  Даремно я ворон тоді рахував!

Але знаєте, я даремно переживав.  Все обійшлося і я залетів усередину.  Хоча варто уточнити, що моя верхня частина.  Нижня залишилася в морі, коли портал зачинився.

Перед тим як знепритомніти, я встиг побачити де виявився.  Це місце, нагадувало мені космос.  Я вже бачив щось подібне до рота Світового Судді, але тут простір чимось відрізнявся.  Напевно, воно ще більше нагадувало космос.  Тут були різні туманності та міжзоряний газ.  Чорт, та тут навіть планети можна побачити і комети літають… Загалом я, напевно, опинився саме в космосі!  Це не імітація!  Навіть моє тіло зараз ніби у невагомості перебуває.  Але чому я можу дихати?

Ні, куди важливіше чому я ще не здох?  Повіки стали важчити і я знепритомнів.

- Частина 2 -

— Який напрямок ви вибираєте?  — промовив жіночий голос, а потім пішла пауза.  — Який напрямок ви вибираєте?  - повторила вона.

Я розплющив очі і побачив перед собою прозорий силует безликої дівчини, що простягає мені руку.  Все-таки це імітація космосу, інакше я не чув би жодних звуків.

— Який напрямок ви вибираєте?

- Напрямок?  Поясни.

— Який напрямок ви вибираєте?

— Звідки я знаю?  Що це за місце взагалі?

— Який напрямок ви вибираєте?

Вона більше жодних фраз не знає?

- Давай прямо.

— Ви маєте на увазі південний схід?

Мабуть вона сприймає лише слова, що позначають напрямки.

- Ага, - але я відразу зробив помилку.

— Ви маєте на увазі південний схід?

- Так.  Відведи мене на південний схід.

— Ви впевнені, що хочете податися на південний схід?  Протягом наступного року ви більше не зможете вибрати інший напрямок.  Ваше тіло розірве на частини при наступному зануренні у прірву.

Звучить небезпечно, але в мене немає вибору.  Я без уявлення, що взагалі зараз відбувається.

- Так я впевнений.  Вируш мене на південний схід!

І тоді наш безглуздий діалог закінчився.  Ця сутність ніжно охопила мою праву долоню, і буквально тієї ж миті картинка перед очима змінилася.

Тиша зникла, змінившись щебетом птахів і подихом легкого вітерця.

Я сидів посеред зеленої галявини, прикрашеної білими квітами, що нагадували ромашки.  На одну з таких квіток сіл червоний метелик.  Ось тільки вони немов помінялися квітами з пелюстками, бо тепер квітка стала червоною, а метелик білим.  Виглядало красиво, поки комаха не розчинилася в повітрі.  Мені це нагадало золу з багаття, коли візьмеш її до рук.  Вона так само легко розпалася на частини і просто перетворилася на пилюку, яку здуло вітром.

По обидва боки від мене були невеликі пагорби, на яких були встановлені метрові колони, порослі травою.

Попереду ж було величезне дерево, що теж встигло вкритися чи то плющем, чи мохом.  Зі ствола було дупло, і навіть звідси я міг помітити, що простору там достатньо.  Все через те, що з того боку дерево було зламане, і всередину потрапляло проміння теплого сонця.

До мене ледве доходить його світло, через гілки дерева.

— Невже  живий?  — з дупла вийшов старий, у якого в щелепі від сили три зуби лишилося.

Він стояв згорбившись, покручуючи лопату в руках.  Колір його шкіри світлий, але через засмагу так одразу й не скажеш.  Волосся майже не залишилося, і він нагадав мені старих на яких я вже натикався раніше.  Однак цей був зрячим, так що мимо.

Але що важливіше, він був людиною.  У Фріленді їх майже немає?  Або я помиляюсь?

— А що міг померти?

— Зазвичай люди вмирають через зупинку серця після побаченого у безодні.

Та там не було нічого особливого.  Напевно, причина в чомусь іншому.

Але що цікаво, цей простір називають безоднею?  Із цим словом у мене трохи інша асоціація.  Щось подібне до повної темряви, а там був просто космос.

— Зрештою, провідниця просто викидає їх як сміття.

— І ти ховаєш їх тут?

Не знаю навіщо я запитав це, адже відповідь очевидна.

- Саме.  Але їй начхати на якій землі їх викидати, тож є ще як мінімум 3 схожі цвинтарі, — він розвернувся і пішов назад у дупло.  Зупинившись, він махнув мені рукою, ніби закликаючи мене.

Я пішов по нього.

- Чай будеш?

- Не відмовився б.  Ось де ти його взяв?

- Що за дурне запитання?  Виростив, звичайно ж.

По той бік дерева лежала стежка, яка веде до його будинку.  Поки ми йшли, по обидва боки я спостерігав свіжі могили.  Вони ще не встигли вкритися травою.

— А до тебе часто люди забредають?  - поцікавився я.

— Раз на кілька місяців.  Здебільшого усілякі дурні, які не звертають уваги на ризики.  Найчастіше у вигляді трупів.  Адже на табличках все написано!  — він почав бурчати, як старий дід.  Хоча чому як…

— Якщо чесно, я не особливо обізнаний про те, що таке безодня насправді.  Може, розкажеш?

— То ти ще один ідіот?  Ах... - він важко зітхну і закинув лопату собі на плече.  — Ви вже в мене в печінках сидите.  Але ти бодай розум не втратив.

На деревах уздовж яких ми йшли сиділи різнокольорові птахи, що чимось нагадували папуг.  Білі метелики теж літали то тут, то там.  З кущів на нас виглядали тварини, схожі на білок, тільки на дрібних лапках вони мали гострі пазурі, а очей не було, як у кротів.

— Безодня це простір створений Матакуанінулиьоугнкоаулопіт… Тьху ти!

- З тобою все гаразд?  — я поставив логічне запитання.

— Це завжди так.  Щоразу коли намагаюся вимовити її справжнє ім'я, мова починає заплітатися.  Не знаю чому так відбувається, але я не єдиний, хто стикається з такою проблемою.  Начебто у світі взагалі немає нікого, хто міг би вимовити її ім'я.  Але я всіх у світі не знаю, тож стверджувати не буду.  Загалом ми просто називаємо її Провідницею, але, якщо хочеш, я напишу тобі її справжнє ім'я.

— Та мені якось начхати.  Її прізвиська достатньо.

— Вона одна з основної четвірки Богів, нарівні з Цициріумом, Світовим Суддею та Ксіу.  До її обов'язків входить заспокоєння душ.  По суті безодня це місце, куди ми всі потрапляємо після смерті ... Якому б Богу ми не поклонялися.

Чорт, у мене виникла відразу безліч запитань.  Значить Ксіу і є мій тато?  І він ще згадав основну четвірку ... Якщо врахувати, що бабани вірили в якогось Бога Півночі, і він точно не мій тато, значить їх більше?  Я навіть плутатися почав, мабуть, спитаю його по порядку.  Який розумний дід мені попався!  Потрібно цим скористатися.

— А як спокій душ пов'язаний із цією телепортацією?

— Будь-яка телепортація у світі це прохід через безодню.  Коли істоти Темнозем'я дізналися про їхнє існування, почали масово користуватися святилищами з порталами, що були побудовані предтечами.  Але далеко не кожен здатний пережити зустріч із тією стороною.  Тож усі святилища знищили.

— Але чи не всі телепорти, правильно?

— Років так 300 тому на Фріленді вибухнула раніше небачена війна.  Не знаю її причин, про це історики не пишуть у книжках.  Але з чуток, тоді безвісті зникло близько чотирьохсот рас.  Загалом тоді Боги і вирішили розділити континент на 4 частини.  Ти сам взагалі звідки прибув?  З південного заходу, мабуть?

— З того боку, де Рейнфолл.

Я якщо чесно і не знаю, де взагалі був.

— Я мав рацію.  Це найнудніша земля, — сміючись, сказав він.

- Я вже помітив.  Якийсь час я йшов через кам'яну рівнину, де нічого, крім річки, взагалі не було.

— А ти кумедний хлопець.

- В плані?

— Це ж Мурашине царство.  Жодна людина не здатна пройти тією землею.  Кажуть, що мурах там стільки, що навіть таких чисел не існує!  Просто не хочеш зізнаватись як розважався в Мунзарко?

Що він взагалі несе?  Напевно, до телепорту був якийсь обхідний шлях, але я знову йшов неправильно.  У принципі, я вже звик.  Хоча якась різниця, ніякі мурахи на мене не напали.  Може, ми взагалі недозрозуміли один одного і він про інше місце говорить?

— Ага… Ти мене розкусив.  Але вистачить про мене, розкажи краще про телепорти.

Досить про мене… Сказав так, наче ми реально говорили про мене.  Але наша розмова пішла не в те русло, тож мені хотілося повернутися до теми цікавіше.

- А що телепорти?  - здивувався старий.

- Хто їх створив?  Як я розумію їх всього чотири, і кожен веде у прірву, де вже чекає провідниця.

- А мені як знати?  Напевно, хтось із Богів.

— Ну, Боги ж мають унікальні здібності, чи ролі хіба ні?

— Провідниця, це Богиня смерті.  Світовий Суддя Бог правосуддя.  Цициріум Бог часу.  Та й остання Ксіу, Богиня природи.

— Ніхто з них ніяк не пов'язаний із телепортами… дивно, — із запізненням до мене дійшло ще дещо.  - Е?  Стривайте… Богиня?  Природа?

- Так, а що таке?

Чи означає мій батько не один із чотирьох Богів?

— А крім основних Богів, є ще якісь?

— Та їх повно.  Але якщо спитаєш, я не назву тобі жодного.  Кому є справа до цих хлопців?

— А як вони взагалі стали богами?

— Звідки мені знати?  Знайшов що спитати…

— Просто ти найобізнаніша в цій темі людина з тих, кого я знаю.

— Значить, я перший старий, якого ти зустрів.  У мій час молодь була не така безглузда, — він зупинився і повернувши голову подивився на мене.  — Ти один із невігласів.  Та й взагалі ти дивний малий...

Чорт, з діалогу з ним я довідався так багато!  Думаю, можна підсумувати сказане старим.

По-перше, 300 років тому хтось із Богів розділив Фріленд на 4 частини.  Потім, невідомий створив чотири портали, що ведуть у прірву, де на вас вже чекає Провідниця.  Вона допомагає подорожувати між цими чотирма частинами континенту.

По-друге, у світі набагато більше ніж чотири Бога.  І мій тато навіть не один із основних.  Ну що за позорище... Я син якогось відстійника.  І це мета мого життя?  Вбити цього слабака?  Гаразд, жартую.

Ну і ще ця безодня.  Як я розумію, це щось подібне до місця, куди потрапляють душі померлих.  Але чому за телепортації потрібно проходити через це місце — неясно.

Поки я пережовував всю інформацію, яку дав старий, ми встигли дійти до його будинку.  І це… своєрідне місце.

Величезний чобіт... Так, цей старий живе у величезному рваному чоботі.

Коментарі та вподобання дуже допомагають виходу продовження.

Дякую, що прочитали главу!

Слава Україні!