- Частина 1 -

— Крутий у тебе будиночок, — зауважив я.

— Який є… — буркливо відповів дід.

- Та я без сарказму.  Виглядає і справді приголомшливо.  Тобі б пару дірок залатати і була б взагалі казка.  Як тут взагалі виявився такий величезний чобіт?

— Це якраз трапилося під час тієї війни 300 років тому.  Тут боролися два йотуни.  Кажуть, що сили одного з них настільки перевершували другого, що після удару кулаком, тіло бідолахи вилетіло геть із цього лісу.

Як він міг вилетіти з чобіт?  Звучить як хрінь із мультиків.  Хоча, можливо, вся справа в корінні дерев, що обтягли цей чобіт.  Може, удар був таким сильним, що частина ноги буквально залишилася тут, а тіло полетіло.  Хоча швидше тут вирішував би кількістю цього коріння.  Зараз вони здаються непримітними, але всеодно ту є щось магічне, і схопили вони того бідолаху дуже міцно.

— А з приводу дір ти маєш рацію.  Кляті метелики набридли залітати всередину.  Але я не маю жодних сил закласти їх.  Ти випадково допомогти не хочеш?  - продовжив дід.

Він не про дощ хвилюється, а метеликів?  Хоча над нами стільки листя, що навіть світло ледь потрапляє сюди.  Так, дерева тут високі.

— Не дуже, — чесно відповів я.

Сподіваюся після цього він не передумає напувати мене чаєм.

Сам чобіт модифіковано.  Старий змайстрував двері з деревини та вирізавши частину підошви, встановив її там.  Вона виглядала потяганою часом.  Судячи з усього, він тут давненько.  Зі шнурків і чогось нагадуючого кістки він змайстрував своєрідний паркан.  Судячи з усього, частина ноги дійсно залишилася в чоботі.  Згодом м'ясо обголодали звірі, а ось кістки залишилися і він пустив їх у справу.  Та й дах він зробив саме з кісток.

Праворуч від чобота я побачив затишний сад з деревами, на яких росли фрукти, що виглядали як груші.  Ліворуч було два-три городи.

До речі, кісткове борошно має бути відмінним добривом.  Тож не дивно, чому тут усе так добре росте.  Хоча, дивлячись на рослинність цього лісу, я не думаю, що причина тільки в цьому.  Загалом з голоду він тут точно не вмирає, навіть якщо він виглядає трохи худорлявим.

Потім я побачив, як біля підніжжя одного з дерев ростуть маленькі гриби і мене пересмикнуло.  Ненавиджу срані гриби.

Ми зайшли всередину та це місце було добре облаштоване.  Він оббив усі стіни, стелю та підлогу дерев'яними дошками.  На другий поверх вели сходи, але не думаю, що він часто туди забирається з-за спини.  Поки ми йшли, він періодично стогнав від болю і хапався за поперек.

Тому він і мешкає на першому поверсі.  У «шкарпетці» черевика в нього встановлено ліжко.  У ролі матраца виступає купа різної трави, щоб спалося м'якше, а на її опорах висіли вінки, сплетені з тих самих квітів, що нагадують ромашки.  Вони мали як червоні, так і білі пелюстки.  Трохи лівіше була передпокій, що плавно перетікала на кухню, що знаходилася в районі «п'ятки».  Своєрідна середньовічна квартира-студія, що розташувалася в чоботі.  Нічого незвичайного.

У нього навіть піч була, на яку він і поставив залізну каструлю з водою, що до того зачерпнув із бочки.

Після запрошення я сів за стіл.  Він простяг мені склянку з насипаними туди травами, що пахли м'ятою.  Потім він трохи незграбно налив окропу, злегка розлив воду на стіл, і дістав з коробки ті самі груші, що ростуть у нього в саду.  Він відрізав часточку, і вижавши з неї зовсім небагато соку в чай, поклав шматочок туди.

Я повторив процедуру та знаєте що?  Цей чай справді смачний.

— Як ти взагалі тут виявився?  - Запитав я.

А старий тим часом пішов до ліжка і дістав з-під нього мішечок.  Виявилось, що всередині лежав десерт.  Якщо точніше, то недозрілі груші.  Вони виглядали як сире тісто, та й по текстурі нагадували його ж, проте всередині це швидше було щось на кшталт солодкого бісквіту.  Дуже смачно… Давно я нормально не їв.

— Покарання у мене таке…

— Замість в'язниці став гробарем?  Та краще б уже відсидів, — уплітаючи обидві щоки, сказав я.

— Ти не чув про піратську команду Кранкена?

— Наче десь чув це ім'я.

— До того, як нас упіймав Світовий Суддя, ми наводили жах на всю Шаю.  Загалом ми були тими ще відморозками, було видно, як на його обличчі поступово з'являється злість.

— Тоді ти тут заслужено.

— А я й не казав, що не заслужив на це.

— Тоді чого такий злий?

— Бо більшість наших хлопців пішла на плаху!  Деякі, як і я, змушені виконувати цю принизливу роботу… А ось наш капітан, — він ударив кулаком по столу.  Добре, що я тримав кухоль у руках, інакше він би перекинувся.  — Цей покидьок тепер один із Семи Героїв!

- А точно!  Ось де я чув це ім'я.

Старий підвівся і піднявши кофту, показав свій живіт.  Точніше мітку у вигляді літери «Х», що красувалася на ньому:

— Це клята мітка Світового Судді.  Болить неймовірно.  Щоразу, як я підходжу до кордонів лісу, вона починає розповзатися по тілу і пекучий біль накриває мене з головою.  Якщо покину цей ліс, помру.  Ось яке моє покарання, - сказав він.

— А цей Кракен… Він сильний?

- Кранкен?  Він уклав контракт із самим Світовим Суддею!  Звичайно, він сильний!

Контракт із Богом?  Типу як у Сайка з дияволом?  Цікаво, а чи я зможу так зробити?  Хоча це звучить як пошук легкого шляху.  Та й те, що я і сам частково Бог, навряд чи дозволить мені укладати контракти з іншими Божествами.  Але хрін його знає.

Загалом подумав я про одне, а з вуст вийшло зовсім інше.

— Просто я якось гримнув одного із Семи Героїв.  Не такі вже вони й могутні, як виявилося.

Але він навіть не спитав ім'я і просто махнув у мій бік рукою, явно не повіривши моїм словам.  Ну доказів у мене все одно немає.

— І скільки вже ти тут?  — доївши грушу, спитав я.

— Тридцять третій рік пішов.

У той же час з другого поверху щось з тріском звалилося.  Точніше хтось… Дівчина з довгими світлими і трохи закрученими на кінчиках локонами.  Її дорогий одяг був брудним, та й загалом виглядав пошарпаним.  До пояса на мотузках були прив'язані залізні наголенці та рукавички.  Все своє, носи із собою, так?  Так само можна було помітити піхви для одноручного меча за її спиною, ось тільки самого клинка не було.  На її гарному обличчі був горизонтальний шрам, що проходив через ніс і дістав від очей до ока.

— А це хто?  - Запитав я.

- Це дурепа.  Можеш так її й називати.

— Чи твоя онучка?  — я не хотів нагрубити, просто вона підходила за віком.

— Якби… — сумно промовив він.  — Але це просто дурепа.

— Ну а детальніше можна?

— Така сама, як і ти.  З'явилася з телепорту два місяці тому.  Тільки не одна, а разом із чотирма трупами.  Схоже, що вона була частиною їхньої групи.  Сама ж зомліла в  безодні і за весь час тут не сказала ні слова.  Одне тільки тремтить постійно, та гарчить на мене, сучка.

- Це наслідок телепортації?

- Щось на кшталт цього.  Я надто часто бачив порожні людські оболонки... Вона одна з них.  Тому людям і небажано пересуватися таким способом.

Ну, у такому разі і таблички могли написати людською мовою.  Хоча, сунувся на землю демонів, будь ласка знати їхню мову.  Отже, все тут логічно.

— А як тоді їм пересуватися різними частинами континенту?  — ось що мене цікавило.

— Повертатися в місце, звідки почав свій шлях і пливти на кораблі.  Але це займає купу часу, бо треба плисти безпечними течіями.  Ті, хто хоче скоротити шлях, помирають або від морських тварин, що наповнюють все Червоне Море, або закінчують тут.  Хочуть скоротити шлях, а в результаті зовсім закінчують його.

Найчастіше у Фріленд сунуться всякі авантюристи.  У таких хлопців, напевно, брак адреналіну в крові, чи як ще сказати?  Загалом вони наче наркомани, що бажають гострих відчуттів.  Або їм хочеться слави, сили… Природно вони не мають часу на дорогу.  Усього хочеться тут і одразу.  Тим більше термін життя людей вкрай короткий.  Особливо у цьому світі.

Як плавно закінчилася наша розмова про шукачів пригод, так само плавно мій погляд перемістився на груди дівчини.  Було складно не звернути на неї увагу.  Особливо через те, що деяка частина була відкрита через виріз по центру, і я міг спостерігати улоговину її грудей.  Ну, а так... це десь третій розмір.

У голові відразу виникла думка, і я без сорому озвучив її:

- Старий, ти ж нічого вульгарного з нею не робиш?

Чи якого хріну він її взагалі тримає?  Може, він просто скористався ситуацією.

— І що, коли роблю?  Яка тобі річ?  — нервово спитав він.

Чи серйозно?  Літній пустун скористався безпорадністю сиплої блондинки.  Чорт, я вигадав чергову назву?  На цей раз це нагадує хент… Я що, серйозно хотів вимовити це слово?  Мені що, 15 років?  Я навіть не дивився цю хрень жодного разу!  Гаразд, дивився разок, але... Бля, та про що я взагалі?

— І справді, — спокійно відповів я.

- Та не роблю я їй нічого, - але побачивши мою реакцію, він одразу дав задню.  — Навіть якби хотів — не можу.  Вона тут тільки тому, що сама не хоче йти.  Я щодня її проганяю, але вона сіла та сидить.

— Якщо ти не можеш прогнати її, то міг би вбити.  Все одно вона лише порожня оболонка.  Або як ти там казав?  — я сказав жорстокі слова, але не думаю, що сам міг би так зробити.

— Якщо нашкоджу людині — помру тієї самої години.  Це теж одне з покарань Світового Судді, почухавши лисину, він сів за стіл і продовжив пити чай.

Отож чому він допомагає?  Хоча дарма він так просто про це каже.  Адже я міг стати покидьком, який скористався б безпорадністю старого і прикінчив його.  Хоча грабувати тут нічого, але все одно, краще бути акуратніше зі словами.  Різні недоумки можуть потрапити.  Та й про що я взагалі?  Навіть якби він міг дати відсіч, у ньому не залишилося жодних сил.  Його за бажання будь-який відступає.

— Жорстоко він обійшовся з тобою.  Ти міг би заморити її голодом.

- Кого?  Дурепу?  Та вона жре як шалена!  Доводиться їжу від неї ховати!  — сказав він, а потім почав бубонити собі під ніс.

Далі над нами нависла тиша.  Я допив чай ​​і підійшов до дівчини.  У неї красиві об'ємні вії і смарагдові очі.  Вона почала шипіти і на мене.

— Але коли я помру, сумніваюся, що вона поодинці впорається в цьому жорстокому світі… Хоча їй навіть зустрічатися з ним не доведеться, вона здохне з голоду, не виходячи з лісу, — з сумом у голосі сказав дід.

У нього якось змінюється настрій.  Хоча я можу його зрозуміти.  Він тут зовсім один, без можливості вийти, і постійно повинен копати могили трупам, навіть якщо сили вже не ті.  Відчувається в ньому якась гіркота, каяття за скоєні вчинки і водночас потяг до життя.

— Жорстокому світі?  Чи не лицемірно це звучить?  Хіба не такі, як ти роблять його жорстоким?  — і все ж я не втримався і спитав це.

Так, зараз старий виглядає цілком милим, але все ж таки він один з тих, кого я ненавиджу.  Через таких як він і почалася війна на Шає, в якій гинуть невинні люди.  Та й не тільки в Шаї, я більше мав на увазі війну загалом.  Поки існують хлопці з невблаганною жагою крові, жорстокість нікуди не піде.  Але я не збираюся нікого повчати, я просто хотів почути його думку.

— Та цей світ завжди був таким, хлопче.  Просто я зумів підлаштуватися.

Загалом саме така відповідь я й чекав.  Поки більшість підлаштовується, жорстокість нікуди не подінеться.

— Гаразд, я, мабуть, піду, — сказав я.

Потрібно рухатися далі, бо я щось засидівся.

— Дякую за все, — не дивлячись ні на що, я все ж таки вклонився йому.

Він напоїв мене смачним чаєм, нагодував грушами і дав багато іншої їжі, навіть для роздумів!  Загалом, складно заперечувати той факт, що ця зустріч виявилася для мене корисною.

— Я б на твоєму місці почекав, — він підпер рукою своє підборіддя.

Я розумію, що можливість поговорити йому випадає не часто, але не маю часу.

— Пробач, я й так тут затримався, — я сказав це так, ніби справді кудись поспішав.

- Зараз дракон тебе навряд чи пропустить.  Він уже майже сформувався.  Як повністю оновиться та відлетить, так і провалюй.

Чи сформувався, оновився?  Дракон?  Дракон?  Десь тут є дракон, і я досі з ним не зустрівся?

Та я завжди мріяв побачити дракона наживо!  Навіть за всіх моїх перероджень, я жодного разу не реінкарнував у вигляді цього крилатого створіння!  І скільки світів я не відвідав, я не натикався б на них.  Може вони десь там і були, але я подихав раніше!

- Частина 2 -

Заглиблюючись у ліс, я уважно розглядав мітки на корі дерев, залишені старим.  Мені вони не стануть у нагоді, зрештою я не збираюся повертатися до нього.

Але це не єдине, на що я звертав увагу.  Тут було так багато могил, що навіть рахувати ліньки.  По плющу, що наріс на стовпи, можна було визначити їхню свіжість.  Більшість із них не такі вже й старі.  На деяких сиділи ворони, з яскраво-жовтими очима, що майже світилися.

І ось я натрапив на дракона.  Точніше його частина.  Це зовсім відрізнялося від того, якими я представляв їх у голові.

Тому що це був звичайнісінький слайм.  Якщо точніше, то кулька слизу, що повільно котилася вперед.  Його колір був червоний і нагадував прозору річку.  Усередині цього слизу було кілька кісток.

Якщо вірити словам старого, то я маю  справи саме з цим драконом:

Впадаючи в сплячку, він переходить у рідкий стан.  Далі з цієї рідини формуються такі слайми, і вони розбредаются в різні боки.  Тільки ось у свіжих колір не червоний, а блакитний.  Їхнє завдання, поглинання тварин, щоб їх м'ясом і кістками замінити собі тіло.  Дурні звірі не сприймають цей потік серйозно, і тому часто намагаються понюхати чи штовхнути лапою.  Але достатньо лише торкнутися цієї кулі, і вона більше не відпустить тебе.  Повністю поглинувши тіло звіра, він починає перетравлювати його.  У результаті слайм заповнюється поживними речовинами і кістками.  Так що як тільки він стає червоним, він повертається до місця, де він роз'єднався і разом вони починають формувати тіло назад.  Як тільки все готово, оновлений дракон знову обростає твердою лускою.  І щоразу його зовнішній вигляд відрізняється, залежно від того, яких звірів він поглинув.

Так, я зовсім не так уявляв драконів.  Але це тільки з цим справи.  Хоча впевнений, інші теж мають свої особливості.

Загалом колір цього слайма червоний, тому, зважаючи на все, він повертається до основного тіла.  Тож я повільно пішов за ним.  Чому повільно?  Та тому що ця хрінь ледве котиться.  Так і хочеться штовхнути його, але боюся в такому разі я стану частиною дракона.

Як я говорив раніше, у цієї кулі є кістки всередині.  Але хіба їх не мало?  Скільки б слаймів взагалі не було, для цілого дракона цього буде недостатньо.  Хоча знову ж таки, я знову спираюся на свою уяву.  Вони можуть бути і меншими.

Трохи пізніше я натрапив на величезну кулю, що заввишки була метра 3. І ось у ньому було так багато скелетів, що в мене ледь щелепа не відвисла.  Це кілька слаймів поєдналося?  Чи поглинаючи тварин він встиг так розростись?  Він не котився, а вигинав своє тіло, пробираючись крізь дерева.  Досить еластичне виробництво.

Зрештою, я дійшов до меж лісу.  Там і було це створіння.  У висоту він був приблизно п'ять метрів, завширшки десь так само.  Ось тільки це вкотре відрізнялося від моїх очікувань.  Я думав він почне формуватися коли всі слайми зберуться докупи, але він робить це поступово.  Права частина його тіла встигла вкритися щільною лускою болотяного кольору, і навіть нижня половина голови вже почала формуватися.  Я виразно бачив його крокодилячі зуби та чорні ясна, через те, що у нього не було губ.  Виглядало так, ніби він шкодить на мене.  Добре, що верхня частина це все ще жменька слаймів, і без очей він не бачить мене.  Усередині цього слизу постійно вирували бульбашки.

Я навіть міг бачити його праве крило, бо воно було поєднане з передньою лапою.  Такий вид ніби називають протодраконами.  До нього продовжували стікатися слайми, які приєднувалися до тіла.  Я вирішив, що якийсь час ще подивлюся за тим, як він формується, але потім піду.  Не хочу опинитися у безпосередній близькості, коли він повністю відновиться.  Все-таки він виглядає жахливо.  Не думаю, що він сприйме мене як союзника, коли побачить.

Було цікаво спостерігати, як слиз твердне, перетворюючись на м'ясо, що кровоточить.  Кістки всередині слаймів ламалися і поєднуючись, дивним чином скріплювалися, утворюючи одну велику.

Зрештою з-під луски назовні почали просочуватися руді волоски.  Судячи з усього, він з'їв чимало тих білок, і тепер перейняв їх волосяний покрив.

Коли його крокодил голова повністю сформувалася, я вирішив більше не грати з вогнем.  Я пішов, але сподіваюся, що в майбутньому ще можу натрапити на інших драконів.

Навіть не знаю, чим вони приваблюють мене.  Це пішло ще з першого життя.

Хоча багатьом подобаються дракони, хоч би якими небезпечними вони були.  Навіть старий сказав, що хотів би подивитись.  Але дракон відновлюється поза лісом, а йому туди не можна.

Я не особливо хотів повертатися до нього, але що вдієш.  Він каже, що йому відомий лише цей шлях.  Ліс великий, і я легко зможу в ньому заблукати.  А мені вже набридло йти неправильним шляхом.

- Частина 3 -

І тут пролунав грім.  Точніше щось схоже на нього.  Птахи злетіли в небо, і я почув шелест листя.  Потік крижаного вітру пробіг повздовж усього тіла, і трохи похитнув мене.

Я тут же побіг до джерела звуку і десь за 20 хвилин дістався до того часу.  Це виявилося те саме місце, куди мене телепортувало після безодні.  Старий уже стояв там із лопатою.

— Дивись, знову трупи… — заплющивши очі, засмучено промовив він.  - Допоможеш?

- Ага.

Ці люди мали порожній погляд.  Жодних каліцтв у них не було, але колір їхньої шкіри був таким блідим, що нагадував сніг.  У них просто зупинилося серце після прірви… Три трупи та одна відрізана жіноча голова в капелюсі.  У неї все обличчя було понівечене.  Вона єдина, хто відрізнявся від решти.

— Чого вирішив повернутись?  - поцікавився старий.

Я близько доби спостерігав за драконом, тому він напевно подумав, що я вже давно пішов.

— Не захотів зв'язуватись із драконом.  Не такий я й сильний.

— А кажеш, що вбив одного з Героїв.  Я так і знав, що це нісенітниця.

Він запам'ятав ці слова?

— Ну, кожен із нас хоче виглядати круто, хіба ні?  — я посміхнувся і забрав у нього лопату.

— Тут немає місця для поховання.  Потрібно віднести їх углиб лісу.

— Я бачив, що біля твоєї хати повно могил.  Вони не заважають тобі спати?

- Навпаки.  Це ніби нагадування про те, скільки я вбив.  Так я не забуваю своїх гріхів.

Я розумію, що він шкодує за своє минуле.  І мені навіть трохи шкода його.

- Гей... я хочу жерти.  Дайте пожерти.

Від цих слів холодок пробіг по моїй спині.  Справа не в самій фразі, а в тому, хто її казав!  Ця відрізана голова в прямому значенні злетіла і почала розмовляти!  Хоча ні, справа в цьому величезному чорному капелюсі.  Саме завдяки крилам на ній вона й літає.  У самої голови заплющені очі.

- Жерти!  — гукнула вона.

Не знаю, чому я зважився на це так швидко, але я простяг їй палець і вона відкусила його.  Вона кілька разів пожувала його і потім проковтнула.  Ну а шматок просто випав знизу голови.  Я думав він випарується кудись!

- Ти такий смачний!  Я хочу ще!  Тільки от скільки б я не їла, я не можу наїстись!  Допоможи!  Як мені це виправити?  — з її заплющених очей потекли сльози.

Так у тебе шлунка немає, дурепа!  І навіщо я дав їй свою кров?  Якщо вірити словам П'ятого, вона тепер нізащо не захоче нічого іншого, крім мене!  Мною рухав науковий інтерес, а тепер вона летить до мене та намагається відкусити ще один палець.

На що я передплатив?  Чорт!

Коментарі та вподобання дуже допомагають виходу продовження.

Дякую, що прочитали главу!

Слава Україні!