Кімната

Ференіка Грушецька

Ти заснеш і побачиш кімнату. В ній ще декілька інших дверей, де не видно нічого, лиш натовп всіх зустрічних тобою людей. Ти зайдеш у кімнату "кохання", де знайдеш там конкретну людину, що спричинить можливі страждання і запхає ножа тобі в спину. Ти зайдеш у кімнату "надія" і побачиш усі свої мрії, а також і того лиходія, що від заздрості скоро здуріє. Ти зайдеш у кімнату "віра", де чекає тебе чорна прірва. Там з'являється твоя міра, яка зовсім тобі не потрібна. У цих слів зовсім міри немає, і ці терміни будуть завжди. Хтось когось дуже палко кохає, той з надією спалить мости, інший з вірою вже засинає, і ти також життя обійди. Разом з цим.

2020-01-22 00:00:51

13

4

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (4)

Ференіка Грушецька

@Nala дякую, мені приємно 😉

Відповісти

2020-01-22 06:19:06

1

Ром Сімчук

Вірш чудовий , має гарний зміст . Ви молодець !😊

Відповісти

2020-01-23 09:00:54

1

Ференіка Грушецька

@Ром Сімчук дуже дякую ♥️

Відповісти

2020-01-23 09:23:02

Подобається

Схожі вірші

Всі

Печаль прячется в словах

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Полны отчаяния слова Достигли й душат вдруг меня Не знаю дальше как мне быть И стоит ли их отпустить Всю грусть ,что прячется внутри Пусть заберёт с собою дни А шоколад утешет впредь Всё горести уйдут под дверь Но чувства ,что живут внутри Не скроешь с время позади Ведь вырвуться с оков груди Их не сдержать нечем увы ... Как не было мне тяжело Я не смогу забить их льдов И холод тот , что тронул весь Согреть не сможет даже лесть...

50

10

3179

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

70

4

10892