Блог
Всі
Порцелянова чашка
Особисте, Думки вголос
Наше життя - як порцелянова чашка. Гарна, міцна, красива та з цікавим орнаментом. Довго служить та радує око.
Та в якийсь момент вона просто розбивається. На багато шматочків, які розлітаються на підлозі. Це переломна мить... Трохи пізніше ти намагаєшся склеїти її заново, проте нічого не виходить. Вона виглядає потворно та із сотнею маленьких тріщин.
Тобі шкода викинути уламки старої чашки, тому ти бережно кладеш її, розтріскану, поміж усіх інших, нових та по-своєму унікальних.
І от з'являється новий виріб з порцеляни. На перший погляд, він нічим не відрізняється від попереднього, проте ти бачиш разючі відмінності.
Не такий візерунок у якомусь елементі, не така ручка, але через деякий час чашка стала твоєю улюбленою, як і попередниця.
Та одного дня ти згадав про ту стару чашку, надіючись, що клей вже застиг, і її можна взяти до рук. Але ти помилився.. Тільки взявши, вона знову розсипалася, як тоді, коли ти розбив її.
З твого лиця мигцем сповзла посмішка. Твої зусилля були марними, але ти вирішуєш знову все склеїти, проте вже ніколи не взяти її до рук.
Так і з минулим, як тільки ми починаємо поглиблюватися у ньому - воно розсипається...
Тому ми маємо тільки одну можливість: пам'ятати його, проте не жити у ньому...
5
66
Як це - жити?✨
Особисте, Думки вголос
Як це - мріяти про те, що ніколи не здійсниться? Як це - слухати улюблену пісню, сидячи на терасі та розглядаючи літнє зоряне небо?
Як це - бігти вулицями нічного міста та сміятися з друзями безупину? Як це - цілувати того, в кого закохана до безтями?
Як це - кататися на велосипеді та відчувати легкий вітерець, який віє на твоє обличчя та куйовдить волосся?
Як це - тримати когось за руку та знати, що це твоя опора? Як це - відпускати минуле?
Як це - почуватися вільним, наче птах? Як це - дивитися комусь в очі, при цьому відчуваючи метеликів у животі?
Як це - коли ти вперше потрапляєш туди, куди дуже хотів? Як це - згадувати усі моменти та плакати від щастя?
Як це - лежати у ліжку та вигадувати свій ідеальний світ? Як це - сидіти на березі моря та вслухатися у спів хвиль?
Як це - розуміти, що кожне слово, секунда, хвилина, рух стають неповторними щомиті? Як це - крокувати містом та кожного разу помічати щось нове?
Тоді основне запитання: як це - жити?
© Дівчина Осінь
Вірші
Всі
Магія нічного міста
Магія нічного міста
Зачарує мене і тебе
Неважливо, хто ми і звідки -
Кожного вона забере.
Ми біжимо й сміємося в голос
І здається, ввесь світ під ногами
Яка різниця, що там у когось,
Коли от-от торкнемось небесами.
Забудемо про біль і горе,
Знайдем розраду у зірках,
І хоч не завжди по коліна море, але життю ніколи
Не вартує страх.
Світла охоронці, ліхтарі,
Оберігатимуть сон парку.
Падатиме листя до землі,
І ніч розтане в променях світанку.
Хоч ти й мовчиш і дивишся у небо
Слова - лиш подих, лише звук
Мовчання - не завжди проблема,
Коли розповіси усе дотиком своїх рук.
6
0
180
Чорне я, а ти біле
Чорне я, а ти біле
Я люблю сонце, а ти любиш зливи
Наш союз... Невже він можливий?
Відмінності - хіба вони не важливі?
Знаю, я надто вразлива
Багато мрію - і це шкідливо
І десь там, у душі, надії лелію,
Що, можливо, колись тебе я зустріну.
Хоч розділяє нас тиша вокзальних станцій
І зоряного неба полотно
Чи для нас це завада? Не знаю.
Сподіваюсь, ти не забудеш мене, наче сон
4
0
181
Я зустріну тебе восени...
Я зустріну тебе восени,
Серед жовтневого листопаду
Ти триматимеш книжку
А я, наче листя, до рук твоїх раптово впаду.
Та дивитимешся на мене -
Рум'янцем заллє мені щоки,
Я заглядатиму тобі в очі -
Побачу там свої роки.
Знайду тебе в осіннім шепотінні,
І шурхотінні листя золотого,
Де ж ти блукав? Кого зустрів?
Невже вдалось мені знайти нарешті того?
Та ні, це все лиш випадковість
"Вибачте", - скажу я тихо
А ти.. всміхнешся затишно натомість
І зникнеш серед золотих дерев.
Забув ти книгу у моїх руках,
Неначе слід залишив незбагненний,
В моїх думках такий вогненний!
Але ти зник.. шукати тебе - марно!
І в парку тепер дощ, сіро й хмарно..
4
0
190
