- Се...стра!?
- Так, так... Сестра! Твоя молодша сестра, Віро! Я так хотіла з тобою зустрітися! Зінка правду казала, ти дуже красива.

Дівчина відхилилася, щоб краще оглянути мене, а я її. В неї було коротке світле волосся, лице справді було молодшим за моє, на вигляд вона дуже дитяча, десь 12 років, не більше. Одягнута була досить мило і "кольорово" порівнюючи з моєю сірою байкою і чорними джинсами. Але найкрасивіше - це її смарагдово-зелені очі, в яких досі бриніли сльози і цим вони ще більше виділялися.

- Ти ду-у-уже схожа на свою маму - врешті сказала вона.
- Я... Дякую.
- Ой-ой, вибач! Мені дуже шкода!
-...що...
- Я все знаю! Дуже-дуже співчуваю! Я якраз тому і тут, щоб ти пішла зі мною до Зіни і ми там будем жити. Ну як жити, вона візьме тебе під своє крило, так як і мене колись! Вона супер добра, і знаєш що!? В неї величе-е-езний дім, схожий на палац! Там класно і служниці веселі. Я обожнюю це місце, хоча, якщо подумати, то іншого у мене й немає. Тому я впевнена, тобі там точно сподобається!!!

Я була шокована цією швидкою промовою і тому зразу зрозуміла, що ми дві протилежності. Вона дуже швидка і життєрадісна, а я супер-повільна і тиха. Але навіть так, вона мені дуже подобалась. Але все те, що вона тільки що, протараторила не вкладалося в голові і я декілька разів перемотувала її слова в своїх думках.

- Ну, то як, ти йдеш зі мною!?
- Слухай, ти все тільки ще більше заплутала! В мене стільки запитань...
-...то давай! Я на всі відповім.
- До-обре-е... Значить так, все по-порядку, ти моя сестра?
- Так. Давай наступне.
- Ні! Як!? В мене немає сестри і немає бути!
- Нуу... Я не зовсім рідна... Мій тато, точніше твій тато... Коли ти вже була народилась, то тоді завагітніла моя мама... Вона не знала, що твій тато одружений і має дитину! Тому, коли сказали йому цю "радісну" новину, він хотів змусити її зробити аборт. Моя мама цього не зробила і... Тато, точніше твій тато, короч наш тато побив мою маму, коли вона мала за місяць народжувати... І тому роди почалися швидше, мою маму забрали швидкою і через травми завдані... Нашим татом вдалося врятувати тільки мене, а мама вона... Ну короче, так вийшло, що в нас один тато і різні мами...
- Ого... Мені дуже шкода.
- Ех та нічого... Та й ти багато чого пережила з цим тираном і твоя мама...
- А-а-а! Ммм! Агрх!
В голові паморочиться і цей дзвін... Ноги знову слабнуть... Ні! Я сильна! Я переживу це! Вона все життя без мами прожила і далі залишається радісною, то не вже я така слабачка!? Ні, я такого не дозволю! Не дозволю собі
здатися!

- Віро! Віро, що з тобою!? Це через мене? Вибач, це я винна, не треба було...
- ...Нічого... Зі мною все добре... Я просто ще, не усвідомила... Цього. Вибач.
- Добре, а знаєш що? Ти мала ще якісь запитання, давай.
- Ну... Що сталося з тобою?
- О-о-о, найщасливіше, що могло тільки статися. Мене не забрали в сиротинець і не вдочерили. Мене взяла під опіку кузена нашого тата. Вона зовсім інакша! Дуже добра, майже все дозволяє, любить побурчати, але це тільки коли падає дощ. Чимось схожа на добру бабусю, але коли я їй це сказала, то вона сварилася, що вона ще "Ого-го!". Ха-хаха... Це було так смішно! Віккі, Маргарет і Карін теж дуже сміялись!
- Ем... А хто це, Віккі, Маргарет і Карін?
- О, це служниці. Віккі і Карін прибирають, а Маргарет на кухні. Ще є водій Фредерік, але ми з служницями дражнимо його Федя!
- Добре, а тепер розкажи про себе, бо навіть твого імені не знаю.
- Ой, точно! Я - Амалія, мені 13 років. Моє хоббі грати на окулеле.
- Ого, цікаво.
- Ага. Ну що ж, бачу в тебе запитань більше нема, то ходи вже, бо Федя нас з'їсть!
- Ой, він весь цей час чекав поки ми тут язиками тріпали?
- Угу.
- То чого ми ще стоїмо? Веди мене.

Амалія мило посміхнулася, взяла мене за руку і повела до виходу з парку.

Коли ми дійшли до воріт що вели з парку, я помітила чорний шикарний лімузин.

- Да ладно-о-о...
- Я так само казала Зіні, щоб взяти щось сучасніше, а вона вперлася, що все має бути вишукано.
- Слухай, Амалія, мені страшно до нього підходити.
- Ну нарешті! Я знала, що моя сестричка за нове покоління! Тепер проти нас двох Зіна точно не встоїть!
- Капе-е-ець, це скільки бабла треба було вивалити на таку шикарну машину...

Я як неандерталець ходила навколо лімузина і не знала що робити. Раптом, коли я підійшла до вікна водія, воно почало повільно опускатися. З нього виглянув добрий старигань. Над верхньою губою були закручені сиві вуса, а з під капелюха виглядало сиве волосся.

- Добрий день, міс Віро, радий вас бачити.
- Що? Та яка я міс?
- Ну таку красуню гріх не назвати міс. Нічого, міс Зіноїда допоможе вам привикнути. Ну то як, їдемо додому?
- Ммм, мабуть, що так.

Я попрямувала до заднього сидіння, де вже на мене чекала Амалія. Всю дорогу вона плескала язиком і рот їй не закривався, а я в свою чергу почувала себе не в своїй тарілці. Нарешті, ми під'їхали до величезних кованих воріт, вони були дуже тонкої ручної роботи. За ними виднівся шикарний особняк на стінах були вишліфовані небачені візерунки. Тепер, навіть трохи страшно... Що на мене чекає?