Ось він!!! Довгоочікуваний день. Сьогодні я по справжньому буду зустрічатись з Дейвом! Моє серце аж вистрибує з грудей.

Я підскочила з ліжка і побігла в ванну, привела себе в порядок і...скористалась косметичкою! Ніколи цього не робила але так як сьогодні важливий день, то можна. Потім я прилетіла до свого гардеробу і вирішила одягти голубе пишне плаття. 

Я побігла в вітальню і почала швидко запихати в себе млинці, які приготувала Маргарита.

- Люба, куди ти так поспішаєш? Їда від тебе не втече.

- Ем... Та просто в нас має бути якийсь захід от і вчителька сказала швидше прийти.

- Ааа... А я хотіла тобі дещо розповісти про тебе...

- Вибач, Зіна, мені треба спішити! Па-па!

Я була настільки схвильована сьогоднішньою подією, що зовсім нічого не почула що сказала Зіна. Та й байдуже, зараз головне привести гарне враження на батьків Дейва.
Я швидко залізла в машину і ми рушили, прибувши до школи я не стала чекати на Амалію і побігла до свого класу.

Ось він... Стоїть і безтурботно про щось розмовляє. Він навіть не уявляє, скільки я чекала цього моменту... Кожна хвилина в школі тяглася немов вічність.
Перерву змінював урок, а урок змінювала перерва... Мені було байдуже до невдалих пропозицій дівчат потоваришувати зі мною і недоречних жартів Олега. Мене зараз хвилював тільки він... Я детально продумала кожне своє слово і дію, коли буду представлятись перед батьками Дейва.

Нарешті дзвінок. Я збираю свої речі в сумку і помітно хвилююся. Коли вже всі виходять з класу до мене підходить Дейв, бере за руку і веде за собою.
Ми недовго йдемо і доходимо до шикарного будинку, який не відстає і від мого.

- Ну ось ми й прийшли, ти готова?

- Так.

Він підбадьорливо посміхається і веде мене в дім.
Навколо багато дорогих картин, а підлогу вкривають вишукані коври, де переплітаються неймовірні візерунки. Ось ми заходимо в велику кімнату. Схоже, це вітальня, посеред якої величезний дубовий стіл, там уже сидить стара жінка, склавши руки на грудях. Її постава і смак, доводять, що вона знатного роду.

- Добридень, бабусю.

- Добрий, внучку. Це вона?

- Так, я дуже люблю її і тому хочу щоб ти впевнилась, що це не вигадки.

- Вигадки... А чого вона мовчить? Чи язик проковтнула? Справжній дамі належно спочатко представитись.

- Ой,так...Вибачте. Я - Віра Лілова, мені 15, я однокласниця Дейва і... його дівчина.

- Дівчина... Доволі таки суха промова, ну але менш з тим... Скільки ви вже так зустрічаєтесь?

- Пів року, - рішуче сказав Дейв. Я здивовано подивилась на нього, це було неочікувано для мене.

Помітивши це, він легко штовхнув ніби кажучи цим: "Мовчи, так має бути". Я постаралась приховати своє здивування і знову втупилась поглядом у сувору жінку.

- Пів року кажеш... Ну тоді ви вже мабуть і цілувались?

- Звичайно, бабусю, - впевнено і без крихти сумніву сказав Дейв. Я вже була відкрила рот щоб заперечити але він мене сильно штурхнув і я  похитнулася, жінка це помітила.

- Дівчино, чи як там тебе... Віро, з тобою все добре?

- Так...добре.

- Ну якщо у вас все настільки серйозно, то думаю ви можете і довести мені це, чи не так?

- Так, бабусю.

Я незрозуміла що вони мали на увазі. Раптом Дейв обернувся до мене лицем і блискавично, я навіть не помітила як, його губи опинились біля моїх. Такого повороту я точно не очікувала, від шоку я застигла в ступорі...

-Добре... Досить. Що ж поробиш, ти довів, що можеш любити. Так і буде подарую я тобі твою машину...

Машину...Вся ця вистава... Заради...МАШИНИ!?

Я здригнулася, тільки но зрозумівши це. Як по команді старт з моїх очей почали литися сльози. З усієї сили я штовхула Дейва, припечатавши його до стіни. Мої ноги винесли мене з цього пекла.

На вулиці вже вечоріло... Я знову прийшла в парк... Десь пів години сиджу тут, під вербою і реву через цього ідіота... Як я могла піддатися? Як я не зрозуміла, що чудес не буває? Я як остання дура повелася на цього "принца на білому коні" і допомогла втілити його план...

Моя совість мучила мене за мою наївність... Десь далеко я почула жалісливе нявкання. Знову, знову і знову. Нарешті я підвелася на ноги і поплелася на звук. Що ближче я підходила, то голоснішим воно ставало... Потім почулися голоси людей.

- Ні-і-і. Втопити занадто просто. Давайте розріжемо його і повісимо перед якимось під'їздом.

Моє серце сколихнулося, як можна бути таким жорстоким? Я налякано почала задкувати назад та раптом під моїми ногами щось хруснуло...

- Ей! Хто тут!?

Здивовані крики почали наближатися, я вже розвернулася щоб тікати, та раптом врізалася носом в когось...

- Д-дейв! Вибач! Допоможи мені! Ці хлопці...

- Я знаю, рибко.

Його посмішка... Вона мене лякає! Раптом він схопив мене за руки і притиснув рота рукою.

- Хлопці, вона в мене!

- Вона? То нас застукало якесь дівчисько!?

- Непросто дівчисько, а дівчисько, яке винне мені машину! Важко було підіграти!? Стерва!

Він вдарив мене по лиці... За що! За що він зі мною так!?

- Оууу, ну раз так то думаю треба її наказати.

- Я навіть знаю як! Тримайте хлопці, вона ваша.

- Ха-ха, не бійся крихітко, тобі сподобається!

Дейв недбало кинув мене у руки цих живодерів, я здогадувалась що вони зі мною зроблять... Ні!!! Що...Що зі мною буде!? Ніхто мене не врятує...Бо чудес не буває...

...

Невідомі потягли мене в якийсь підвал...