(18+)
Очі дуже втомлені І хоч я не бачу всіх кольорів Я побачити зміг приховане в пітьмі. Зорі сяють завжди В лісі чути шум трави Я відчути зміг приховане в пітьмі. Відповідальність на мені За гріхи батьків платять сини Я лише знюхати зміг приховане в пітьмі, Та це не зорі. Я в житті як у грі, А ти про вирій далі мрій Я пʼю це як чай замість сніданку, під мелозвучний соловіний спів. І хоч до краю карти ти дійди, Де будуть тоді твої діти? Руки в землі, а хто пожне плоди, Які встиг за життя ти посадити? Ті сліди ведуть до біса і.. Люди тепер ліняться думати, Їм аби когось підставити. І навіть якщо буде не вдосталь підстав Повір, тебе посадять, Карл. Хоча ніхто не крав корал – Їй аби носик припудрити. Вигадки всіляких маразматиків в мені вселяють страх. Що «Час настане» (с) Йосип Сталін Зрештою ми вірили й батькам про вигадані ними ж правила і що вони правильні, З таким успіхом я б міг увірувати й у Христа, та він не праведний. Держава це люди, не герб, гімн чи прапор. Влада любить ставити нас раком. Іноді щоб позбавитись глиста, Потрібно більше ніж в подушку плакати. Я досі згадую твої вуста, все зруйнував не я, А мій депресивний стан, спитай у мого лікаря «Що за підстава, ким ти став? Я не з тих хто може вірити словам наркомана, це твоя провина, я тобі не мама, просто іди нах*й, ти мені не треба, суцільна проблема, засунь собі в сраку цю поему, ти мудак» Після таких слів любов наче гангрена, Ніби в мене тепер не чисті гени, Ніби у неї був сказ чи холера, Мене лихоманить та закінчуються нерви. Він пише про масштабні проблеми, А потім все йде по пи*ді і схиляється до неї, Мов гілки засихають на дереві Так не треба. Певне, я брав простих дівчат та робив королевами. Хоча я не король, Мене самого нагнула система, Я лише мікроелемент в безкінечності схем. «Хочеш змін - починай з себе» Підлітки в школах думають що це їх агітує ставити в ніс септум. Це стосується всіх нас себто Ми стали занадто лицемірними, Відверто кажучи, я був пацифістом, а став інтровертом. Я так довго дивився на стіну, що став на ній портретом. Під ногами калюжі, я знову плакав. Кожен новий день для людства повинен бути уроком. Мені двадцять років, а відчуття на всі сорок Та навіть тоді я би рухався дитячими кроками. Я стояв на межі між смертю та життям, Писав вірші, не покидав надії на щастя. Серце вже не горить, а тліє. Та ще не погасло. Чи варто прощаватись? Вже не надихають гасла. Світ так прагне щоб я здався, З ним так важко сперечатись. Дощ наче азбукою морзе хоче щось мені сказати. Та я глухий. Зраджую сьогоднішній ночі з завтрашнім ранком. У танці зі Світанком.