Вірші
Реквієм.
Сумної балади я стала свідком,
Пораненої свідомості навіки я власник.
За мною крокує минуле заячим слідом,
Так глухо шепоче: «Я твоя віра. Я твій напасник».
Я вийду заміж за свого героя ліричного,
Чий гризотний голос чула в пам'ятній весні.
Ми йтимемо вгору слідами долі брехливої,
Допоки не згадаєм, як колись боялись висоти.
І почує тоді відчай, як гукає його страх,
В агонії зажури кличе криком ревним.
Я бачу сльози і його бліді вуста,
Які приречено віщають: «Живі ще заздритимуть мертвим».
3
0
136
Homo (et) diabolus
А листя з дерев так швидко опало.
«— Це надто красиво» почулось мені.
Так дивно, що у цьому я лише одне впізнала:
Багряну погань, що з'явилась у плоті.
І ніби ґрунт від крові вже давно сухий,
І ніби небо чисте про добро розповідало,
Але десь там — в тіні забутих і нічних садиб,
Сліпі чорти несамовито лепетали.
І смішно мені з вас, сполоханих чортами,
Ви ніби бачите їх вперше за життя.
Навіть і не знаючи — на них ви лицезрієте роками,
Бо чорт - і є людина, що з вогняного всесвіту втекла.
Лерева нагі. Давно вже не осінь.
І ви — незрячі — знову зустрілись.
Чи вам не смішно, що ми пекла боїмося?
Адже «пекло вже порожнє. всі демони сюди злетілись».
3
0
99
Home?
Ці срані стіни знову вводять мене в оману,
Ніби «я там, де і повинна бути».
А на фоні такий знайомий вже відчай безперестану,
Ні, я тут тону і тонути буду.
Ці двері нагадують мені про дитинство,
Як лише вони відділяли мене від злої ганебності.
Цей дім — тіла мого і душі вбивство.
Цей дім — сховище зневірених месників.
Мене долають тут свого минулого привиди,
Куди б я не йшла і не бігла — всюди кути.
На тих самих стінах знову спогади видимі,
Я хочу додому, але й гадки не маю куди.
3
0
72
Amavi te
— Я тебе любив.
— І я тебе любила.
шкодá, що ти ніколи більше цього не почуєш.
та і нíкому мені тепер про це казати.
скільки ж разів я тебе змогла відгородити
від світу та горюючих образ,
але й ти від самотньої туги мене завжди оберігав.
— Ти мені була потрібна.
— Ти мені потрібен був.
ніби я планета на тобі — своїй орбіті.
ніби я Нептун, а ти — Плутон.
— А пам'ятаєш?
— Безперечно пам'ятаю.
пам'ятаю твої очі і кохані руки елегантні.
і те, як поцілунками ти по мені здійснював свої таємні та інтимні мандри.
— Я любив, коли ти говорила.
— Я обожнювала твій саркастичний сміх.
як тоді…
як тоді вночі під зорями, які нам не судилося дістати.
в одежі літній на набережній біля Дніпра.
говір голосний, веселий сміх, який, до речі, хотів я тоді вкрасти ;)
то все ти — щебетала мені про щось так ніжно, чуже життя на небі вигляда.
— Ти бачив всі мої порізи.
— Ти витирала з мого обличчя сльози.
як там…
як там в малій кімнаті на безіменній старій вулиці,
де щоночі по тєлєку крутять старі кінофільми.
ти мені щось заспокійливе шепочеш, рятуючи із власної в'язниці,
і я засинаю у твоїх міцних обіймах.
...га?
— Сумую.
— Сумуєш?
— Хоч зараз вмерти готова. І так…
До споконвіку сумувати буду.
І рамка на столі збереже всі спогади про тебе.
бо в мені вони всі до єдиного горять.
я досі пам'ятаю річку, ніч, безлюдний берег…
і дві троянди, які тобі востаннє я подарувала,
на землі — біля тебе, коханий, самотні лежать.
я тебе любила.
і я тебе любив.
2
0
98
Несправедливість.
Мене ти питав, що саме є страх:
Агонія відчаю чи майбутній кінець?
Чи то сльози втрати на власних губах,
Хоч і думалось, що свого життя ти борець.
Тобі не втекти, хоч як не старайся,
Це минулого твого несправедлива мораль.
Сядь, дорогий, перед Богом покайся,
Аби припинити дитини печаль.
Чи чуєш, що тобі нашіптують стіни?
Настала твоя черга молити й страждати.
Як дитину в минулому не боялись кривити,
Так і зараз не схочуть тебе рятувати.
3
0
70
Новий сенс
Мені здавалося, що для життя я потребую усього лише пару сотень доларів, смачний млинчик на сніданок і порцію меланхолічної самоти.
А насправді для щасливого існування мені вистачало тих самих доларів у кишені і просто кожного ранку так відчайдушно розчинятися у тобі.
3
0
63
Здавалося.
Мені здавалось, що з тобою я наче в екстазі,
Так радо, так сильно, так ніжно.
Губилась в тобі немов та зéмля в тумані
Так нестямно, так божевільно.
Так темно, так туго, так гнівно,
Туман — суцільна пітьма.
Мені здавалося, що з тобою я вільна,
Але свобода ця тюрмою була.
3
0
93
Щось більше, ніж "дякую"
Я покажу тобі шлях , щоб ти міг йти далі,
Я простягну руку, якщо раптом впадеш.
Посиджу з тобою у час німої печалі,
І покажу вихід, якщо бачитимеш для себе тільки кінець.
Я розкажу про любов, щоб ти комусь міг сказати «кохаю»,
Хай навіть цей «хтось» буде не я,
Я подарую крила, щоб зміг ти літати,
Як колись і я відчайдушно хотіла, але не змогла.
3
0
93
Відстань
Мене називають відстанню, але для тебе побуду журбою,
Попри біль і нестерпну печаль, я навіки зостанусь з тобою.
Мій ріст — це чужі вулиці й іноземні будівлі,
Тисячі кілометрів між колись існуючим «ми».
Я — це спогадів твоїх загиблих руїни,
Я — це те, що пізнав ти в останній місяць зими.
3
0
70
Останнє прохання
Не кажи нічого, прошу, замовчи!
Присядь, не грими, не кричи.
Згадай мене, благаю, мої маленькі роки,
Про прохання дитяче: «поговори зі мною, поговори!»
Не ображай мене знову, постій, припини.
Обіймаєш мене? Почекай, не спіши.
Спитаєш як справи в мене? Ні? «Не до того, прости?»
«Поверни на мене голову, молю, поверни...»
Розказати про кошмари свої, улюблені сни?
А, ти зайнята.. та не хвилюйся, сиди.
Чому сльози в мене? То не мої, не мої...
Дитячі вони зовсім, минулі, старі.
Відправляєш мене знову? Надовго? Куди?
Забереш мене скоро? «Набридла, ні»?
В тебе день народження скоро, може допомогти?
«Нічого не треба, забудь, просто йди».
Не розумієш? Егоїстка я? «Не груби?»
А ти дитинство згадай моє, хоча б уяви.
Років було мені тоді не більше восьми,
І наївна надія: полюби, обійми, захисти.
Погуляй зі мною, погуляй, піди,
Час в тебе є, правду скажи, не бреши.
Не хочеш? Ну чому, поясни.
«Помилка, шкодую, якби тільки не ти...»
Я вже не дитина, погляд свій підніми,
Ти більше не треба, видихни спокійно, радій.
Що? Ти хочеш поговорити? То говори!
А... ти знову про те, що зі мною щось не так, не помічаю тебе... прямо як мене колись ти?
Чи злюся не тебе? Так, дуже болить.
Попроси в мене вибачення, молю, попроси.
За сльози, скандали, за просьбу піти,
За кожне нездійснене «полюби», «обійми», «захисти».
3
0
56
(Не) розлюблю
Я розлюблю тебе на восьмий день тижня,
Коли після літа наступить зима.
Коли десь у Африці зацвітуть вишні
і крутитись перестане земля.
Я розлюблю тебе тридцять першого лютого,
Коли стрілка годинника буде крутитись ліворуч.
І заспіваю рядки з тої пісні забутої,
І перестанеш ти чути від мене «я поруч».
Я розлюблю тебе у домі за неіснуючою адресою,
Коли будильник пролунає о третій шістдесят сьомій.
Ми ніби подивимося виставу за нереальною п'єсою,
Я розлюблю тебе, напевно, «ніколи».
3
0
98
Ми (не) зустрінемось з тобою однієї ночі
Ми зустрінемось з тобою однієї ночі,
Може, ти мене тоді і не побачиш,
Бо я далеко буду, як оті блакитні зорі,
Не захочу я дивитись, як ти плачеш.
В проміжку між другою і третьою годинами,
Ми зустрінемось з тобою однієї ночі.
Буду я блукати тими дивними глибинами,
Поки не знайду твої до болі рідні очі.
Приблизно десь о другій сорок шостій,
У тому місті котре ти так любиш,
Ми зустрінемося з тобою однієї ночі,
Пообіцяй мені, мій любий, що більше не відпустиш.
Тоді я буду хвилею, яку ти не впізнаєш,
Ти будеш одиноким кораблем в бурхливім морі
Рідний мій, я сподіваюся, що ти мене пробачиш,
Бо ми не зможемо зустрітися з тобою однієї ночі.
3
0
115
