Злі люди...

Анастасія Андрійчук

Злих людей інші ненаведять, Цих людей не люблять усі, Злих людей інші уникають, Звинувачують в кожнім грісі. Та хіба він злий від народження? Може доля написана так? Чи можливо він став від оточення Причиняти біль як мастак?! Колись була він добра людина, І яка не тяжка б година, Знав гордість, любов, співчуття, Був незламний та знав й каяття. Знав він настрій веселий нести І підтримував інших завжди, Та сталося горе й біда, А друзів немов небува. Відвернувся один, бо мав справи, Інший зовсім проблему не знав, Третій мовив: "Сам вилізе з ями", А четвертий за щось "карав". Рідні люди очі закрили. Вони осторонь просто ішли: "Нехай сам собі допоможе, Ми також колись повзли". А він став і вибирався з ями, Падав сотні і тисячі раз, І виповз уже без "драми", А з великою кількістю ран. Рани довго-довго гоїлись, Залишився не один шрам, А серце все дужче чорніло, І в кінці сховалося там. Вже не ніс він настрій веселий, Не знав любові, співчуття, каяття, Міг він тільки завдати болю, Так і йти собі до кінця...

2021-05-13 20:45:10

2

0

Схожі вірші

Всі

Хай буде так

Юлія Богута

«And in my hour of darkness She is standing right in front of me Speaking words of wisdom, "Let it be"» Beatles - Let it be Хай буде так. Прийми своє життя. Прийми негоду, біль і в серці рану. Прийми свою не вічність, як буття. Прийми, що у людей на тебе інші плани. І не кричи, не плач, коли летиш із неба. Земля тверда. Це так. Реальна. Не м'яка. Живи та не шкодуй. Так було треба. Можливо не тобі. Комусь. Чиясь рука. Ти витримав. Стерпів. Усі пройшов дороги. Ти не зламався, ні. Ти просто біг не так. Ти просто падав. Просто вірив богу, І довіряв не тим. Кохав не так. Хай буде так. Прийми, що ти один І залишайся сильним, що б не було далі. Життя лиш мить, в яку стікає плин годин. Лиш зайчик сонячний, ребро медалі. Бо що б не було - ти не вічний, ні. І те що має тут коштовність, там - згорає. Ти помираєш тут. Зникаєш на війні. Та пам'ятай - у смерті щастя аж ніяк немає.

38

4

5255

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11815