Заковані
Я бачу, мила, як ти стоїш он,
Де чужа рука обіймає тебе,
Ми з тобою розпалили той вогонь...
Що ж нам робити тепер?
Всі ті миті, як фотоплівка,
Досі їх прокручую у голові,
Ти потрібна мені, я потрібен тобі,
Та ми це говорили дуже рідко...
Я думаю, що такий сценарій бачив вже,
І він, якщо чесно, не вражає,
Так хочеться, щоб було без жертв,
Та ми обоє знаєм,
Що в одному місті й кожне місце
Ми тут відвідали вдвох,
Тепер у себе вдома відчуваю себе гістем,
Ти он посиіхаєшся... не буду робити крок...
Я бачу, як ти дивишся на мене,
Думаєш, щаслива, коли тут стоїш не ти,
Проте ти й досі течеш у моїх венах,
Я так і не встигла тебе простить.
Дякую за ці чудові миті,
Що б там не було, та хочу
Знову повторить їх,
Та ніяк це не скажу тобі в очі...
Десь я бачила такий сценарій,
І він не захоплює зовсім,
Мали б закінчити все у людній залі,
Та не поділили навіть на двох постіль,
Що ж тепер нам
Чекати один одного у своєму краю?
Я посміхаюся... проте, ти ж знаєш, не можна вірити моїм губам,
Вони лише були чесними, коли сказали люблю
У ті дні невдалі,
Коли ми писали цей сценарій...
Що ж так сталось,
Ця мить вічно тривала,
Обоє посміхались...
Та знаємо обоє, що ми за ними ховали.
Тепер лиш плакати вночі,
Убивати тіло, адже мертва душа,
Залишати на полиці додаткові ключі
З надією, що все ж повернеться назад.
Ми втратили все самі,
Тому винити момент немає сенсу,
Адже ми не прийдемо навіть на поріг,
Один на одного не обернемся...
Ну от чомусь виходить так,
Досі палають уста... ми й не проти,
Сценарій.... ось наша печать -
Помада і кров... Тепер це завершена робота.
2020-11-26 21:46:53
2
0