- Алло, привіт, - солодко проспівала у слухавку.
- Яка?
- Товариш з Польщі запропонував мені гастролі, - він сказав це навмисне легковажно, але голос видавав радість, що наче лучилася з динаміку.
- Але це надовго, - голос трохи потух. - Майже два місяці.
- Може, ти поїдеш зі мною? - обережно запропонував Павло, вже знаючи відповідь.
- Ні, я не можу взяти відпустку так на довго, - майже прошепотіла Ніка та торкнулася телефону, наче то було обличчя її коханого: ніжно, приязно. - До того ж у нас повним ходом ідуть репетиції. Перший потік готує виставу.
Від голосу чоловіка у Вероніки затремтіло в грудях. Не ніжні слова, а інтонація, з якою вони були сказані, викликáли збудження. Наче йому боляче від самої думки про розлуку. Хоча чому "наче"? Дівчина точно знала, що коханому й справді буде погано без неї, як і їй без нього. Але ця можливість, ця робота потрібна йому, як ковток повітря плавцеві. Без цих гастролей її чарівний брюнет просто потоне у відчаї.
- Я чекаю тебе вдома, не затримуйся сьогодні, будь ласка, - після невеликої паузи попросив Паша.
- Тебе відпустили з роботи?
- Я звільнився, вже їду додому, - наче вибачаючись відповів чоловік. - Все одно довелося б це зробити. Мені потрібен час, щоб підготуватися до активних виступів.
Ще півтори години робочого часу, а потім репетиція, на яку вона сьогодні не піде, хоч Кирило нарешті й дав їй одну з ролей. Байдуже. Коли Павло поїде, в неї буде аж занадто багато вільного часу для репетицій, тож тепер якось і без неї обійдуться.
Зрештою, чоловік програв. Відвів очі й буркнув:
- Пробач, я поспішаю, шукаю Кирила, - Вероніка спробувала обійти перепону.
- Я нічого такого на увазі не мала, - спробувала виправдатись дівчина. - Мені він справді потрібен. Мені додому треба.
- Тільки не треба ревнощів, - спробувала пожартувати Ніка, але реакція чоловіка змусила її пошкодувати про це.
- Ти що здуріла? З якого дива мені ревнувати тебе? - пролунав розлючений голос, який дівчина майже не розчула через гучний голос власних думок.
Дивна поведінка, як вона думала ворога, збентежила, але зараз не час думати про це.
Відшукавши керівника, розповіла йому про дзвінок свого хлопця й, пообіцявши відпрацювати якось пізніше, відпросилась додому. Дорогою подзвонила Трунову та поділилася радісною звісткою.
- Коли, кажеш, він їде? - ані трохи не розділив її натхнення друг.
- Отже встигаєте, - якось дивно видихнув Андрій чи то розчаровано, чи то з полегшенням.
- Байдуже. Але моя тобі порада: зроби вигляд, що ти нікому нічого не розповідала, - став навчати колишній партнер науці поводження з Пахою. - Він цього дуже не любить. Вважає поганою прикметою говорити щось комусь заздалегідь, бо робота зірветься.
- Добре. Я зрозуміла. Пробач, - знітилася дівчина.
- Чого ти переді мною вибачаєшся? - зареготав Трунов та перервав виклик.
Врешті Вероніка дісталася дому та вскочила в під'їзд. Притупцьовуючи від нетерпіння викликала ліфт, вона ненавиділа те, як повільно ковзають ці коробки, але вгору бігти важче, ніж вниз. Щойно двері почали відкриватися, кинулася всередину та знову натрапила на хлопця. Цього разу ніс до носа зіткнулася з Данилом.
- Привіт. Пробач, - всміхнувся він, відступаючи у бік, та протиснувся до під'їзду.
- Привіт, - сором'язливо потупилася дівчина. - Це ти мене вибач, - та натиснула кнопку свого поверху.
Пізніше, коли пристрасті трохи охололи, чоловік надовго поринув у свої думки, несвідомо перебираючи шовкове волосся коханої. Вона не була проти, але стан Паші турбував, тож, трохи почекавши, Ніка все ж спитала:
Брюнет не одразу виринув з думок й повернувшись до неї якийсь час наче дивився наскрізь.
- Оце новина, - відсторонилася Вероніка. - Що ще за випробування? Пояс цнотливості на мене надінеш? - знаючи ревниву вдачу брюнета, подивилася з докором.
Вероніка замахнулася на нахабу рукою, але він швидко перехопив її та притулив до губ. Потім зробив вологу доріжку зі швидких поцілунків від зап'ястку до ліктя.
- Я геть здурів через тебе, дівчинко, - видихнув він, пригортаючи її спину до себе. - Навіть уявити не міг, що така дурня мені у голову може прийти. Та я не про те. Справді, - він видихнув та подивився дівчині, що поклала потилицю на його плече, у вічі. - Це лише день народження моєї матері. Ви вже знайомі, але минулого разу ти приходила, як дівчина Андрія.
- Як подруга, - виправила його Вероніка, на що Павло лише похитав головою з боку в бік.
- Андрюха жодного разу не приводив дівчат на сімейні свята, тож всі сприймали тебе саме як його дівчину, щоб ви там не казали.
- А ти? - розвернулася в його руках Ніка, щоб подивитися в очі прямо.
- Що я? - здивовано звів брови Павло, притримуючи її за плечі.
- Ти приводив дівчат знайомитися з сім'єю?
- Приводив... Саме тому це і проблема. В першу чергу для тебе.
- Я не розумію. Але, може, якщо це така проблема, то я не піду?
- Мабуть це егоїстично, але я хочу, щоб всі знали, що ти моя дівчина. До того ж рано чи пізно вам таки доведеться починати спілкуватися. Вони все ж таки рідня.
- Тоді нічого не поробиш, - всміхнулася Вероніка. - Настанови Трунова я все ще пам'ятаю, тож якось переживу той вечір сорому.
- Дякую, - Паша торкнувся губами лоба коханої та вкрив легкими поцілунками її повіки.
- Й коли і де відбудеться це дійство?
- В наступну п'ятницю в батьків вдома. Людей буде трохи менше, ніж на новий рік.
- Розмір аудиторії мене не дуже хвилює, - відмахнулася молода акторка. - Тільки нагадаєш мені, як кого звуть, бо тоді я не всіх запам'ятала.
- Звичайно. Давай я познайомлю тебе з генеалогією моєї сім'ї, - якось приречено всміхнувся брюнет та дістав з шухляди блокнот.
***
Наталя знала, що зараз не зовсім слушний час, хоча насправді то був найліпший час для цього дзвінка. Видихнула, а коли почула таке жадане "Алло", заторохкотіла:
- Пашо, пробач, що дзвоню, але зараз ти єдина близька для мене людина...
- Ната? Я кладу слухавку.
- Будь ласка! - вигукнула. - Артур... помер. Я лишилася сама, і ти єдиний чоловік, якого я бачу поруч із собою. Без тебе я просто помру. Я не впораюсь...
Павло відповів не одразу, й говорити став повільніше та вивіряючи кожне слово:
- Слухай, мені шкода... через твою втрату та це нічого не міняє. Я не хочу бути з тобою. Я кохаю іншу.
- Але вона ще зовсім дівчисько, не готова до серйозних стосунків... заміжжя. На відміну від мене.
- З чого ти взяла, що мені це потрібно?
- Але ж я дуже добре знаю тебе, Пашо. Я знаю, який ти насправді, що для тебе важливо. Вона ніколи не зрозуміє тебе так...
Чоловік, не в змозі слухати далі її побрехеньки, кинув слухавку.
Ната відчужено поправила свою траурну сукню. Незважаючи на те, що вона знала, що реакція чоловіка буде саме такою. Незважаючи на те, що готувалася стійко витримати його відмову. Пекуча образа змією поповзла з серця. Вище і вище до самого горла. І здавила так, що на очі навернулися сльози. Жінка не стала їх прибирати, ховати. Вона вийшла з невеликої кімнатки прямо до людей.
Люди, які прийшли на похорон, дивилися на молоду вдову з жалістю. Навіть ті, хто хвилину тому єхидно думав про неймовірне щастя, що привалило до неї у вигляді мільйонів спадщини, співчували, дивлячись на червоні вологі очі на гордо зведеному обличчі. Наталя не ховала сліз, що текли по її щоках, вираз обличчя залишався все таким же байдужим.
Горда і прекрасна, колишня принцеса кримінального світу. Зараз, коли остання ниточка, що пов'язувала її з минулим, обірвалася, вона вже не зможе користуватися зв'язками, як звикла.
Комусь навіть було її шкода, адже ні для кого не були секретом вибуховий характер і звичка вирішувати всі проблеми за допомогою своїх чоловіків. Спершу похмурого, проте не байдужого до доньки, батька, а потім жорсткого, але пам'ятаючого добро, чоловіка.