Покоління
Міріам Міест
Суворі сиві голови кульбаб Прийняти лопухи* не можуть З веселої руки дитят. Вони їх пам'ятають бур'яном, Або аптечною травою. Суворість давніх мрій та дум, що попелом осіли на легені. Цей погляд - вічний сум, Ось моє старе серце в твоїй жмені. Ці знаки вже читаються не так, І органи працюють вже несправно, Віддали нам кістки за лопухи, І очі* кинули під ноги, наче пастку. Віддали юність та любов, Безмежність всіх дитячих мрій. Твої обійми молодості схов, і сиві скроні ранньої весни. І молодість відкинула дари, Пригадуючи власні жертви подарунків. І розійшлися старість й юність, Відкинуті розбіжністю років. ( лопух* - у флорографії символ вдячності Очі*- погляди на життя) Написано разом з @Morgan_Ray
2023-08-23 21:41:19
6
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Н Ф
Оригінальний, чуттєвий виклад думок🙃
Відповісти
2023-08-25 07:42:06
1
Міріам Міест
@Н Ф дякую Вам за коментар ♥️ Приємно читати відгуки🥰
Відповісти
2023-08-25 07:48:48
1
Інші вірші поета
Мова Мовчи І знову про Буття й Людину Романтизуй-ідеалізуй.
Інші поети
Dashasafin
@Dasasafin
Romkolana
@nastyuxa_xa
Схожі вірші
Всі
Unbreakable heart
B I
Behind your back people are talking Using words that cut you down to size You want to fight back It's building inside you Holding you up Taking you hostage It's worth fighting for They'll try to take your pride Try to take your soul They'll try to take all the control They'll look you in the eyes Fill you full of lies Believe me they're gonna try So when you're feeling crazy And things fall apart Listen to your head Remember who you are You're the one You're the unbreakable heart
49
1
16360
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
13207