Як важко інколи відновити свій голос і як легко його втратити. Чи не топчусь я на місці? Навіть так, що з того, якщо це гавань, де мені спокійно? О, Музо, дай знову почути Себе.

Привіт колеги, читачі та читачки, друзі та подруги! Я недавно опублікувала своє невелике оповідання "Бокетто Аманди", котре має на меті висвітлити світлі почуття, значення мистецтва у цьому, вияв самореалізації, як не те, що обов'язково має "продаватися", а що дозволяє зцілитися. У своїх творах я стараюся відображати ті стосунки, котрі шукають спосіб бути здоровими і зцілюючими, а також надихаючими. Але через значне обрізання попередньої чернетки, перша частина виглядала заплутано. Завдяки допомозі та підтримці я відредагувала книгу! Її можна прочитати на Аркуш і на моїй сторінці тут: https://www.surgebook.com/miriam_meest_/book/boketto-amandi Хочу зазначити, що я люблю писати "натякаючи" і твір може стати як приємним дозвіллям, так і глибшим дослідженням мотивів персонажів і т.д. Маю надію, що твір порадує вас і подарує відчуття насолоди.

"Мій перший подих був з любові. Вона була жертовна, а така любов здатна розбещувати і спалити. Такій любові важко захищати своє ядро від світу, воно оголене до тієї міри, що його кують чужі люди, яких підпускає ця любов. Так їй не має форми. Я - це ядро. Ця зігнута форма оточена вченням про жертовну любов. Вона просочилася у кожен закуток і стала дратуйочую піщинкою, котра стала невід'ємністю поглядів, бо моїм місцем став берег моря, авжеж, метафорично. Покликання. Ось що могло породити мою любов до себе, приспану недосяжністю розуміння глибини почуттів любові до мене. Слово. З нього все почалось. Було тільки воно. З нього все постало. І таке слово хочу приборкати і я. Я граю роль Творчині. Я переймаюсь цим словом, привласнюю його і зневажаю тих, хто використовує його не належно. Це мене вбиває. Це стало отрутою, котру мені підносять. І я випиваю її. Визнаю провину, зухвальство, з яким пожадливо здирала шкіру з інших, з їх душі. У навчанні, у здобуванні навичок я все ще не освоїла пера. Залишилася аматоркою, приймаючи це за належне. Кожне речення дається з такою ж насолодою, як і з болючим опіком. Митець/мисткиня - це коханець/коханка свого ремесла. Я не навчилася жертвувати. Я звикла жертви задля себе. Але моє слово жертву не приносить, воно насіння, перли, які хочуть бути моїм жертвоприношенням людській природі, її почуттів у вияві мистецтва. Із зухвалістю я стелю свою долю з літератури як Емілі Дікінсон (мені до її жертви далеко). Слово стає моїм. Воно у шухляді. А тим часом я хочу дати простір, де інші діляться словом, де можуть знайти щілинку, через котру можуть почути зворотні слова, навчитися і взяти те, що я шукала у свої роки. Про щось інше я говорю мало, мені нічого сказати. Мені мало сказати і про це. Бо я не йду, хай пробачить мені колега, кроком структури, я йду лише за почуттями. Моє життя - мить емоції" - це було завданням, але мені сподобалося те, що вийшло, тому вирішила поділитися цим з тими, хто матиме терпіння читати. Це метафорична автобіографія, де я - це лірична героїня. Але зміст судити важко без належного розшифрування. Та мистецтво інколи чудове і просто у своєму звучанні, то чому ж ні?