Solitude

Lucasol Tale

Le pire dans la vie, ce n'est pas de souffrir Ni de se heurter à un mur. Mais finir seul. On peut en baver, Mais avoir des proches sur qui compter. La solitude nous envenime. Notre douleur semble minime Elle est invisible, Et vicieuse, Mais horriblement pernicieuse. Sous peine de ne pas déranger, On ne fait que s'isoler, Et la boucle s'enclenche encore, Nous sommes remplis de pensées moroses. Même accompagné, On se sent seul. Même avec mille personnes, Nous sommes seuls. Personne n'est là. Personne ne viendra. Le monde est ainsi. Et c'est loin d'être fini. Il y a certainement nos pensées, Elles peuvent parfois nous aider, Mais cela demeure illusoire La réalité revient toujours à la barre. Je tire ma révérence, Repart dans la danse Avec mon amie-ennemie La solitude Dans le vide.

2020-10-29 13:27:57

3

2

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (2)

KAYSEE

C'est très triste et surtout très réaliste Tu écris vraiment bien

Відповісти

2020-10-29 20:09:15

1

Lucasol Tale

@KAYSEE merci beaucoup, tout part de mon propre ressenti ^^

Відповісти

2020-10-30 09:14:38

1

Схожі вірші

Всі

"Ми усе подолаємо разом..."

Nadine Tikhonovitch

«Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем, І я не боюся поразки, Я не боюсь, що помрем!» А я чула і вірила щиро, Немов би п'ять років було, Я була неймовірно щаслива І такою не стану вже знов. І знаєш, коли мені складно, Я твої згадаю слова — Вони затримають слабкість, Запевнять мене, що жива... «Ми разом усе подолаєм! Мила, ти чуєш мене?» Я чую і знову чекаю, Що небо тебе поверне... І ось майже два роки Шукаю тебе — не знайшла, І, до смерті роблячи кроки, Я твої згадаю слова... І до сліз сон мене вразить, Де знову почую тебе: «Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем...»

52

3

2304

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12271