Гімн людині
В глибокім темнім закапелку,
в холоднім і не праведнім краю,
чатують очі із далеку,
з безликого і Грішного Раю.
Там гинуть паростки любові,
нема там слів добро і честь,
нема надійності у слові,
лиш тисячу невдач й одна нашесть.
Блукають тіні люті й страху,
зчорніло сяйва благодать,
там доблесті розбито чашу,
про дух свободи там не знать.
Ціпками сковані додолу,
без права зиркнуть знизу вверх,
белькочучи під ніс якусь крамолу,
одягнені в лахміття всі поверх.
Ідуть дорогою кривою,
що гнеться з ходу в один бік,
маленькі люди, зігнуті дугою,
і йдуть вони так сотий рік.
Й нема життя у них під кровом Бога,
не знають світла, чуда і добра,
хоч інколи й бере їх всіх знемога,
та б’є їх по спині нужда.
Не в спокої роджені їхні душі,
творець не чує нарікань,
і долі всі поради слушні,
все ж гірш ніж пролежні незнань.
Без тями люди, що життя жевріє,
як свічки стовбур на столі,
і без знання розум дуріє,
й серця згорають в пустоті.
Штурмуйте ж ви дороги грізні,
шукайте миру і життя,
життя, де сплетені стежинки різні,
будуйте світ, де злобі й болю немає вороття.
І пута зжовклі,
що давлять кисть безсилої руки,
порвати треба без науки,
без зайвих слів, в один єдиний поштовх незламної душі.
Й іскра бажання і серця стук,
невпинно линутимуть в часі,
блищатиме як меч незламний дух,
й сади краси розкинуться в терасі.
2021-11-22 16:32:47
0
0