Відкривши очі
Пусті поля, світанок.
Одна лиш тиша навкруги.
Роса зійде - ніхто не встане,
Аж до обідньої пори.
Змінився час, змінились люди,
І правлять нині почуття,
Такі, як злість, вона повсюди,
Та й брешуть люди все життя!
Жорстокі діти! Страх і зради!
Тиран помер, та привид ще блука.
В серцях бездушної громади,
Хоч краплю жалю хтось шука.
І знову впала чорна хмара,
Встеливши попелом весь світ,
Немов це заговоір мольфара,
Що покарав Далекий Схід.
Ідуть роки, можливо, вже останні,
Бо з зникло зовсім співчуття.
Ідуть отари невблаганні,
Що гублять наше сприйняття.
Відкривши очі, я побачив:
Наш світ іде у небуття,
Страждають люди від знемоги,
І від злиденного життя.
Хоч винуваті будуть самі,
Тa ліпше друга кинуть в піч,
Аніж самим горіть віками,
І це тепер – нормальна річ.
І от, зустрілися Владики,
Відкрито, зримо, без чудес.
І стали поруч без’язико,
Зжахнувся навіть і Арес.
–Невже це ми таке зробили?
Невже ми вбили в них живе?
–Та ні, вони самі по собі жили,
І Я не знаю, що таке…
–Ану ж, Денниця, розкажи,
Це ти накоїв це безладдя?
–Та, Боже правий, покажи,
Кого Я з них зробив знаряддям?!
–І правда, бачив, не робив.
Та що це за незрима сила,
Що вмить все те, що я створив
На казна що перетворила?
–Змирись Отець, це їхні душі,
Що вмерли через тих банкнот.
Тепер на все вони байдужі,
Ти бачиш не людей – істот…
–Та може є ще в них надія?
Можливо це ще не кінець?
Та хто їх спинить, лиходіїв?
Чи той мольфар, чи знову лиш агнець?
–Скажу тобі я лиш одне:
Всім бути на своїх місцях.
А той, хто погань нажене,
Чекатиму його в гостях.
(Найперший шкільний вірш 2011 рік )
2020-05-27 22:16:57
5
0