P.P.S.
– Ти поруч.
Я знаю. Не побачила, не почула, не здогадалася. І навіть не припустила. Я відчула. Тебе. Твоє повернення.
– Привіт.
Мовчання заповнило мене. Заполонило цю частину кімнати. І хоч слова вириваються з душі назовні – я розгублена. Вперше не знаю, що ще сказати тобі. З чого почати, щоб правильно пояснити провини? Як отримати прощення, щоб відбудувати підтримку з руїн? Знову зізнатися, що скучала і що мені соромно? Я ж не знала тебе зовсім до цих пір. Не намагалася зрозуміти та наполегливо не помічала, хоча постійно була наодинці з тобою. Мабуть, у цьому і полягала моя проблема: я не боялася втратити тебе, тож і не могла цінувати. Думала, що тобі не вдасться відвернутися, ти ж частина мене. Щоразу будеш зі мною, щоб не трапилося і як би не змінювалися події. Але...
– Тебе довго не було. Стільки всього трапилося.
І знову мовчання. Тільки не моє замішання винне. Цього разу, я хочу почути хоча б щось. Я боюся навіть подивитись, все дивлюся кудись у далечінь відчужено і чекаю на відповідь. Так, і все-таки я така дурна була... Зараз мені б вистачило лише поглянути разок, щоб відповісти на свої ж питання. Нічого б не довелося повертати та міняти. Все й так було б непогано. Але на жаль, аж надто я дитяче сприймала те, що повинна була берегти.
– Я каюся.
Та тільки... може, занадто пізно? Я запізнилася, і це вже тобі не треба? Бо так буває: спочатку довго впираєшся, а коли визнаєш помилки – це нікому вже не потрібно. Без тебе навчились жити, тебе викинули з голови. Залишили. Не дали шансу, визнали безнадійним.
Але ж ти тут. Хочеш подати дружню руку. Врятувати, якщо не обернусь спиною і зроблю крок до тебе. Якщо прийму і не відвернуся. Якщо далі житиму собою. І я готова на це. Набралася сил, щоб переказати кожен лист, який віддавала вогню. Щоб пережити всі слова, адресовані лише тобі.
Вголос.
Я знаю. Не побачила, не почула, не здогадалася. І навіть не припустила. Я відчула. Тебе. Твоє повернення.
– Привіт.
Мовчання заповнило мене. Заполонило цю частину кімнати. І хоч слова вириваються з душі назовні – я розгублена. Вперше не знаю, що ще сказати тобі. З чого почати, щоб правильно пояснити провини? Як отримати прощення, щоб відбудувати підтримку з руїн? Знову зізнатися, що скучала і що мені соромно? Я ж не знала тебе зовсім до цих пір. Не намагалася зрозуміти та наполегливо не помічала, хоча постійно була наодинці з тобою. Мабуть, у цьому і полягала моя проблема: я не боялася втратити тебе, тож і не могла цінувати. Думала, що тобі не вдасться відвернутися, ти ж частина мене. Щоразу будеш зі мною, щоб не трапилося і як би не змінювалися події. Але...
– Тебе довго не було. Стільки всього трапилося.
І знову мовчання. Тільки не моє замішання винне. Цього разу, я хочу почути хоча б щось. Я боюся навіть подивитись, все дивлюся кудись у далечінь відчужено і чекаю на відповідь. Так, і все-таки я така дурна була... Зараз мені б вистачило лише поглянути разок, щоб відповісти на свої ж питання. Нічого б не довелося повертати та міняти. Все й так було б непогано. Але на жаль, аж надто я дитяче сприймала те, що повинна була берегти.
– Я каюся.
Та тільки... може, занадто пізно? Я запізнилася, і це вже тобі не треба? Бо так буває: спочатку довго впираєшся, а коли визнаєш помилки – це нікому вже не потрібно. Без тебе навчились жити, тебе викинули з голови. Залишили. Не дали шансу, визнали безнадійним.
Але ж ти тут. Хочеш подати дружню руку. Врятувати, якщо не обернусь спиною і зроблю крок до тебе. Якщо прийму і не відвернуся. Якщо далі житиму собою. І я готова на це. Набралася сил, щоб переказати кожен лист, який віддавала вогню. Щоб пережити всі слова, адресовані лише тобі.
Вголос.
Коментарі