Лист шостий. Достукатися.
Я вже не знаю, як розпочати мені цей лист. Вітаю? Привіт? Добрий вечір?
Ти обірвала всі нитки. Забрала останню надію. І не пробачила.
Я хотіла нагадати тобі дні, які проводили разом далеко від міста. Коли ми безтурботно сиділи біля річки або ховалися у високій траві. А пам'ятаєш як бігали за кроликами, намагаючись упіймати всіх? Дурна витівка та смішна вистава, але не для нас. Нам було начхати на будь-які погляди та глузування. Ми були щирими та відкритими для світу. Собою.
Я хотіла, щоб ти почула моє каяття. І якщо слова мої ти не чуєш, я звернулася до нот. Ти любила їх. Насолоджувалася моєю грою, а я продовжувала лише через тебе. Для тебе.
Ти ніколи не дивилась. Ні на пальці, ні на клавіші, ні навіть на мене. Ніколи. Зазвичай ти закривала очі та практично не дихала. Завмирала на лічені хвилини. І тільки губи злегка періодично тремтіли, коли я випадково фальшивила. Раніше це бувало так часто. Варто лише мигцем подивитись на тебе, я втрачала концентрацію та забувала про послідовність. І тоді прокидалася фантазія та імпровізація. Я переходила від Місячної сонати до Єлізи, а потім починала п'яту симфонію спочатку. І лише тому, що ти любила ці твори.
Але цього разу я грала не Бетховена. Ти чула цю мелодію лише миттю, проте вона запала тобі в душу. Ти дуже довго шукала її, намагалася вгадати назву. Пробувала не раз сама зіграти її, щоб оновити у пам'яті, довго розпитувала знайомих та близьких. Ти зневірилася з часом і зробила те, чого від тебе не чекав ніхто. Опустила руки. Змирилася. Здалася.
А я згадала її. Завчила, щоб ти єдина почула. Щоб не було жодної помилки. А точніше... аби побачити той вогник у твоїх зелених очах та радісну посмішку.
Повернися. Мені не вистачає тебе.
Ти обірвала всі нитки. Забрала останню надію. І не пробачила.
Я хотіла нагадати тобі дні, які проводили разом далеко від міста. Коли ми безтурботно сиділи біля річки або ховалися у високій траві. А пам'ятаєш як бігали за кроликами, намагаючись упіймати всіх? Дурна витівка та смішна вистава, але не для нас. Нам було начхати на будь-які погляди та глузування. Ми були щирими та відкритими для світу. Собою.
Я хотіла, щоб ти почула моє каяття. І якщо слова мої ти не чуєш, я звернулася до нот. Ти любила їх. Насолоджувалася моєю грою, а я продовжувала лише через тебе. Для тебе.
Ти ніколи не дивилась. Ні на пальці, ні на клавіші, ні навіть на мене. Ніколи. Зазвичай ти закривала очі та практично не дихала. Завмирала на лічені хвилини. І тільки губи злегка періодично тремтіли, коли я випадково фальшивила. Раніше це бувало так часто. Варто лише мигцем подивитись на тебе, я втрачала концентрацію та забувала про послідовність. І тоді прокидалася фантазія та імпровізація. Я переходила від Місячної сонати до Єлізи, а потім починала п'яту симфонію спочатку. І лише тому, що ти любила ці твори.
Але цього разу я грала не Бетховена. Ти чула цю мелодію лише миттю, проте вона запала тобі в душу. Ти дуже довго шукала її, намагалася вгадати назву. Пробувала не раз сама зіграти її, щоб оновити у пам'яті, довго розпитувала знайомих та близьких. Ти зневірилася з часом і зробила те, чого від тебе не чекав ніхто. Опустила руки. Змирилася. Здалася.
А я згадала її. Завчила, щоб ти єдина почула. Щоб не було жодної помилки. А точніше... аби побачити той вогник у твоїх зелених очах та радісну посмішку.
Повернися. Мені не вистачає тебе.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Лист шостий. Достукатися.
Мяу)
Відповісти
2018-04-08 19:27:45
Подобається