Душа і Розум
Вже все марно,
Але душа не здається,
Марить своїми надіями,
Як смертельно хворий.
" Здайся, всім байдуже до нас".
Різко, грізно мовив розум:
"Глянь на себе,
Тебе одним помахом руки
Вбити можна...
Ми вже безнадійні,
Що чекаємо час своєї смерті."
Душа мовила палко, зі сльозами на очах:
"Ти не розумієш,
Бо життя у нас тільки одне,
Що якось потрібно встати з болю."
"Та чхати я хотів,
Бо знаю,
Що ніколи не змінемося,
Ніхто не полюбить,
Не приймуть нас,
Бо вони жадають
Ідеальних, успішних, симпатичних людей...
Навіть коли покажемо справжнє лице
Всі відвернуться."
"Ні, так не може бути,
Що весь світ ненавидів,
Не приймав нас,
Бо є на світі люди з великим серцем,
Які знають те,
Що й ми— це біль.
Нам потрібно перетерпіти шалену бурю,
Може знайдеться людина ,
Що розколить нашу темряву."
"Кому це ти кажеш?
Ти взагалі віриш?
Що сам сказав?
Я бачу тебе наскрізь,
Що ти стримуєш ці нікчемні сльози,
Бо знаєш,
Що це ніколи не станеться,
Не переконає ти мене,
Бо я теж бачив забагато болю,
Розмірковувавши над цими,
Дійшов висновку:
"Що ми не сумісні жити в цьому пекельному світі"...."
Та не здумай мені перечити,
Бо ти,
Як маленьке дитя,
Робиш всякі дурні забаганки."
І сказала тихо і чітко душа:
"Я знаю те,
Що ти держиш свій біль під замком,
Бо б'єш сам себе,
Але цураєшся від цього,
Не віриш собі,
Тільки факти і розум,
А я показую,
Те що ти марно
Намагаєшся від себе сховати."
18.08.2024
0
0