В прозорій тіні скель дорогоцінних, Пасма Коа Фурор, Таємне є місце Авадзіл, Оточує його пілонів двісті, Синіх бездоганно, суцільнометалевих. Над пілоном кожним по кристальній сфері, Парять вони коло грані, округлої грані золотої. Сторожує Авадзіл чудовисько Такверса Свода, Чиє ім'я означає “Пронизаний променями Свода”. Сюди приходять паладини, сто п'ятдесят п'ять їх. Всі сходяться вони посередині, на ідеально гладкій, Круглій, чистій, діямантовій плиті. Вітаються: “Memento igni, друг”. На кожному космічний обладунок, Сакральний меч укладено поміж лопаток. 1. В чім річ? Чому ми тут? 2. Не вем, шляхи зійшлися. 3. Сьогодні ми дізнаємось. Не кваптесь. 4. Потрапив я в чудовне місце, бачу, а йшов було, До чорториїв, заповнених печаллю. 5. Не думав й я, що опинюся тут. Моя душа співає. 6. Не пояснити ані словом, ані тисячами сторінок. А втім, збагнути складношчи нема. 7. Надіявсі ви знаєте й повісте. Знання і досвід, мудрість ваша — Я покладаюся на це, а навзаєм, Даю вам силу своїх рук. 8. Послухаємо що останній скаже. 9. До нього ще неблизько, втім Так само думав я про смерти час свій. 10. Погода тут без вітру та із сонцем, Приємна тілу моєму́, настрій веселить, Се рідкість для мене́, я звик к дощам, До вітру з льодом. 11. З глибин субстанцій та планетарних конституцій, Підняло мя, поне́сло догори, Нарешті мої стопи знайшли опору Певну. 12. Я був між стовпищ, поміж полчищ ворогів. Ту мить вони запам'ятають назавжди́. 13. Перед тим як посеред вас мні стати, Мій зір наповнив візерунок безконечний, І повз блакить всі шпилі самоцвітних скель пурхали, “Коа Фурор” — майнуло мі на думці — Два ці слова, хоч раніш чути їх нагоди не було. 14. Сім днів не дозволяли вороги очей зімкнути, Тепер не відчуваю втоми в тілі, І духом легко стало так, немов Те пильнування плодів дістало. 15. Моїм костям дове́лось ви́пробувати усю тяжіння силу тих планет, Які кружляють довкола зірки Сікра Окра Отуа. Не думав я що міцности мні стачить, Але та зірка лишилась без планет. 16. Торкнулись слуху мойого чутки, Що провокатор Сшор збира фінательну потугу, Що оголити прагне він клинок З мерзенної ковальні пекла. Я прийняв те на віру і вдарив першим, Відлуння, мов у пустому, гранітовому залі, Забилось зі словами з'єднане докори, Не думав я, що слова докори Набудуть сили зброї. 17. Розділяли нас місця далекі. Дарма уяву силувати, осягнути Ті відстані й краї, з яких ви прибули́. 18. Мені доводилося мандрувати повз зірки. Я бачив вибух магнетара, Пірнав у чорну я діру, Та виринав. 19. Моати гігантські гналися за мною, Загнали мене в кут посеред океану, Прийняти довелося бій, але Убила всіх блискуча куля Атмо, із граней текветреда, Не зачепивши лиш мене. 20. Я снив сотня́ми тисячь сновидінь, Блукав по лабіринту марень, З тіней за мною стежив хтось, Важнів на мні чийсь погляд пильний, Повсякчас. І шурхіт за углом я чув. Природа цих переживань, Я відчував, Належить позачасовим реалмам, Цікавість їхня бачила в мені все те, Що сам побачив я в собі ув Авадзілі. 21. Чудовнії істоти до мене завітали перед тим, Як мні відбути в Авадзіл, У кожній на голові та тілі — очі, Будова кожної перемежалася різністю шарів, І кожна мовчки давала зрозуміти: Відбути час, відкритий шлях. 22. В глибокій ямі си́дів я, де світло раз на рік над маківкою сходить, До мене звірі, наче в пастку упадали, Я приручав їх в дивний спосіб, я казав: “Лише зі мною виберетеся ви на волю, Лише слухняних візьму я з собою”. Одного дня (а дні всі бу́ли однако́ві), Я подививсь під ноги і побачив те, Що було нагорі. В ту ж мить опам'ятався мов од сну: Пілони велетенські, мерехтливі краї скель Мій взір обняли. Іще одного Авадзіл прийняв. Але не бачу тут я звірів тих, Яким на волю обіцяв я вихід показать. 23. Їх тут нема і буть не може. Memento igni, друже! Та обіцяння твоє не пусте, будь бадьорим, Безпечне місце та просторе, для звірів є он там — За пасмами Коа Фурор, там водоспади, ріки, луки, Там все вічнозелене, і хижаки їдять нектар. А я усе життя з людьми боровся, та без крови, Не встояв жаден, усіх я переміг лиш словом, Двосічним, як той меч, Іскристим, як та мовня, Складається те слово в книгу зо хрестом, Правдива сила в тому слові, Про це сказав і тим я, хто надійшов за мною, Від них почув ще декілька подібних, но́вих, Ті звуки радістю мене сповили, І хоч утоми в моєму тілі не було, Вказали мі' нові шляхи: попереду розкрився Авадзіл. 24. Про що ти кажеш — знаю, слова тієї книги тут повсюди: Вони на гранях, в товщі скель, вони тримають сфери, Вони дзвенять, відскакуючи од мигот, Вони невидимі бувають, а часо́м ― сліпучо білі. З їх поміччю влаштовано тут все. 25. Доповню я сю думку: Слова тієї книги приємні та відомі всім, Хто нині тут присутній. В цім унікальність книги: Правда єя немов вогонь у ліхтарі, Розвіює пітьму довкілля, кривди, На шлях виводить певний. 26. Ніколи у житті, не бачив досі я, Щоб стільки чоловік приятелювали ра́зом. В моєму досвіді усі, хто сходився разо́м, Ставали згодом супротивні правді, Змовлялися вони супроти правдомовців, Погоджувались на справи зла, противні правді, Ходили вулицями ніччю вдвох, чи трьох, Один на плечі другого садив: Гасили світло ліхтарів. 27. Я всіх впізнав, завжди я впізнаю усіх, Достатньо в очі зазирнуть мені, і я побачу, Калейдоскопів розгортання, подій переплітання, Сердечний відгук долинає мні к груді, Всередині я чую безсловесну, проте виразну луну, Так говорить емпатія в мені, це той магніт, Який не має поля одного, і завжди́ тяжіє — До будь-якого ззовні, як тягнеться мала сирота До будь-кого чужого, так само тягне і мене: До почуттів і настроїв прибічної душі. Про вас, шановні друзі, я вмію з певністю сказать: Усі ви паладини, я вас впізнав. Та хоч і впізнаю я всіх довкола, Себе впізнати мні не сила. Допоможіть, скажіть, чи я також Такий як ви? 28. Зодягнутий і ти в поважний обладунок просторовий, друже, Відзнака це, без сумнівів, паладинської долі, І мова тво́я виявляє дух шляхетний, Поваги гідну вдачу. Сказав ти що впізнав всіх нас, і мене, певно також? Чому питаю я, бо нонсенс це для мене! Бо ж я ніколи не умів так само говорить красиво, І мислі мої од подвигів, учинків доленосних, Завжди були далекі. Боюся місце дороге зайняти марно! Спитайте, щоб певність мі була, в того, Хто збори ці улаштував. 29. Не переймайся, друже, Ніхто з присутніх тут намарно місце не зайняв, Бо Авадзіл — як сонце полум'яне: Зопалює усякого і всяче, Хто инчої від полум'я природи. 30. Не тільки обладунок вирізняє характер паладина, І приналежність до спілки друзів Такверса Свода, А і меч: позаду він, без піхов сяє, Позирни, умієш ти тепер побачити себе З усіх сторін. Оружжя викувано се немов із зоряного спижу, Сформовано одним ударом точним, Надпотужним. Який формує і гартує, Загострює усе, що витримати здатне Тиск мільйонів скупчень галактичних, Не вмію підібрати влучні́́ше порівняння, Бо й це не відбиває навіть йоти правди, Серйозности такого дійства. Додам хіба — удар той, то не лише випробування, А і підтримка, помічна рука. 31. Моїм очам приємний блиск меча, Дивлюся мов на золото, Немов куштую поглядом я мед, Не сліпить сяяння ціє, а розкриває: Все більш деталів у візерункові плаза. Та мні відомо, друзі, що світло це солодке Й миле, лиш паладину. Натомість ворог правди, завбачивши те полум'я, Бажатиме властиво одного — тікати. 32. Все більше думности розуму моє́му дістається, Як ручаї, напоєні дощем, збігають до лощини, Стікають в озеро, хвилюють струмені сонливий вид його, Так розум мій, ви, останні друзі, зрушили в основі. Ось, цей приятель, цей друг, він знає, нехай відкаже. 33. Відкрив ти правду, що я знаю, та що по-справжньому я знаю: Покищо важко відсікти́ мені од ви́гадки ― істинні частини, Багато надто виді́нь в мене, фігури рухаються навіжено, Танцюють смисли, і в них я бачу смисли, чи в рухах їхніх, Однаково. Пізнання круговерть, всесвітній шум, довкола голови кружляє, Як безліч каменевих брил, під панциром неоковирним, там Приховані скарби для тих, хто запасений терпінням та умінням: Розгортати товщу земляну, що є: Самоупевненість та гордість, обскурантизм, Непослідовність, безпринципність, Та купа инших безпотрібних перепонів, Які ввижаються буває ― мармуровими і дорогими, Непохитними і захисними, наріжними і головними... Буває так, коли в чагареві цупкому заплутаєш, Та пак ухопить до всього тя звір якийсь, Хоч розумієш, що й чагарі ці, з ними звір, Не більш як тінь найменша і примарлива од того, Що найдрібніше у Всесвіті здатне існувать. 34. Без думки потаємної слова вітання я промовив, Природно, звично й зрозуміло мні бу́ло їх сказати, Очікувано і приємно почути мні було́ їх навзаєм. Неначе все життя, І кожен день, Так я вітався, Братів стрічав, Та проводжав, Двома, незмінними, словами: Memento igni. Хоч смисли слів тих десь в мені перебувають, Та мова незнайома моєму язику, Чужа і слуху моєму́. 35. Краї далекі, давні, обернуті уже на порох — Їхні міста та храми, забута їх культура, Традиції й освіта — розвіялися димом, Їхні герої померли назавжди́, а їх стату́ї Впали. Нарі́́́́д, що громадянами себе він називав, Пристав к чужим шатрам, забув собі ім'я, Все те із ними сталося з єдиної причини: Не втримали вогню в собі, схололи, ач. Memento означає “пам'ятай”, а igni то “вогонь”, Се гарне привітання другу, І ворогу корисним воно є. 36. Я знаю, се не той вогонь, що в світі тлінному — Те спалює, на чом палає, ми кажемо про инчий, Який без лишку нищить все: Що видимо, і ні, що бу́ло є та буде. Ніхто не в силі опиратися йому, Не може жаден загасити той вогонь, І не тому, що страх бере і силу відбирає, А бажаний душі, й корисний цей вогонь, Як золоту у тиглі, Від домішок його, Позбутись помагає переміна стану, Так і душу в тілі від плям вогонь звільняє. 37. Такий вогонь мні до вподоби, Раз прийняв я його із радістю в обійми, І попелу від мене не зосталось: Згоріло все. 38. Такий вогонь для кожного приємний, Хто тут присутній, Якщо він не обпалить тя, Як у печі вогонь обпалює горшки Із глини, Не зможеш встояти на плитах Авадзілу. 39. Так само очі наші є чутливі до світла маяків, Світіння сфер з навершя хризолітових пілонів, Довкруг, поміж гір, їх близько двохсот, Проміння від них як нитки́ в лабіринті, По ним паладини виходять у світ, У світ справжніх людей, У світ справжніх ідей, У світ справжніх світів. 40. Але пілонів більш за сто п'ятдесят п'ять, У тому є велика милість: Коли паладин загубить нитку-промінь, Йому невдовзі засвітить другий, третій, Не зможе самохіть він заблукать, Хіба що зло покрутить йому волю, Засліпить очі розуму і серця. На щастя, серед нас таких нема, Бо бачу всіх тут сто п'ятдесят п'ять, та Пілонів мерехтіння Коа Фурор не відбиває вже, Замкнувся круг, Усі в нього зайшли, кого запрошено було. 41. Мені жалю у ваших поглядах не треба, Усе гаразд, достоту. Допомогти ціню я устремління, прецінь, Кому як не паладину не знати: Оману зовні, невідповідність духа й тіла? Та позаяк усі свої у крузі цім, я розкажу Про спогад, який лице моє осунув, Що сум накинув на вікі тяжкий, Закрив яскравий день затемненням раптовим, Чорним диском. А сталось ось що: Не встиг я помогти одному чоловіку, Супроти нього повстали государі злодійські (їх було тридцять), Держави їхні звалися: Карстан, Зукстан, Остверстен, Фах, Туліб, Хагхан, Заквесатан, Расгаб, Углуб, Єгьїрівен, Савадалікурґулфальсефарон, Егеведлен, Базе, Аствель, Ігеландан, Ігелонден, Іге-ігон, Торвелія, Коре, Зафо, Осата, Угідалон, Сансатія, Халель, Халон, Орхон, Цатілеон, Вергіл'юрон, Жа-Желон, Об'єднаний Ардон. Як дехто сідає довкола багаття у лісі, Спочити від мандрів, зігрітись, Та підживитись, Так всілися злодії ті, у паперових коронах — Довкола війни. Людей готувати збирались собі — На поживу. Стражданнями їхніми грілись. Про розбиті міста, про руїну, Розважали немов про мистецтво, І дикість вилискувала у їхніх очах, Жорстокість в промовах лисніла, Домовились кожного умертвлять — Хто шлях перетне їм, чи словом чи ділом. Один знайшовся такий, і це той, Що прохав допомоги у мене, Але ж я від народження мовчав, Не бачив приводів кидать слова на вітер, А вітер завше бив мені в лице, І завжди промовчати — здавалось краще. Но сей прохач, цей чоловік сміливий, Мене звору́шив. Я думав: “Ось, добродій, Такого мусять пам'ятать, Шляхетні його справи, І промови переказів гідні, Перекричу ревіння вітру, Хоч вперше й востаннє, Хай чують всі — Він не один Супроти зла повстав”. 42. Хоч ти прохав утриматись від спроби Під руку взяти, І жалісливі очі відвести, Прогалину в історії твоїй, Та й пам'яті, заповню я. Не осудіть мене, братерство, Свавільним не назвіть, Бо чоловік той був мені знайомцем. Він встояв, а тридцятеро государів Зі своїма державами упали — Як дим від згарища на чорний сніг, Позникли, як роса на сонці, Розвіялися, як трупний сморід У вогняному смерчі, Все те їм стало, щойно всі почули, Твої слова. 43. Я бачив як колапсують виміри всесвітні Лише від того, що Дехто, напружив м'язи — Як описати сили ті, не знаю, Заради справедливости відновлення, Вчинити. Впровадити закон на своїм місці, Сподвигнути, І розповсюдити порядок від основ, Закласти. Дарма збиваються слова мої до купи, Я осягнути не умію тих маштабів, З якими зіштовхнувся раз, Не те що виразити все словами, Такої панорами дійства, Не витримає жоден із людей Хто ще із мозком, Хто за стіною, хто глядач В театрі ті́ней. 44. Такі оповідання фантастичні чути, Мні, друзі, не доводилось іще, Від того сум бере мене за груди, Від себе чую я: ти зайвий тут, Ти на чужому полі, Бо ніц подібного зі мною не траплялось, Ніяких подвигів я не вчинив, Я тихо жив за містом, З птахами більше розмовляв, Аніж з людьми. Є один вид, одна порода, Зі срібним пір'ям у хвості, Співають ці пташки вночі, І до світанку чути їхні голоси, Як ті дзвіночки, Тонкі, різкі, ясні, І мелодійні, Коли їх чуєш, то здається, Немовби зорі сиплються до рук, Із гуркотом дрібним, Дзвенять, переливаються, Гріють серце. З далеких міст, чужих країв І з домів, котрих дах, Я бачу восени, Коли дерева листя поскидають, Приходили в мій двір Послухать їхній спів, Помилуватись срібним пір'ям у хвості. Приймав я радо всіх, так само Радо, як приймав птахів, Селитись у своєму саді. Цей розквіт радости, утім Псували хижі зойки — За живоплотом під горбом, У чагарі, за каменя́ми́, Блискавицею розбитих, Юрмились вороги людей, Птахів, усякого добра: Чорніші від ночі їхні шкури, Гостріші за лезо їхні зуби, Мета одна у цього зла — Повсюдити страждання, Хто знає біль — Того в болюче місце бити, Хто знає страх — Того до сивини лякати, Хто знає лють — Того цькувати на прибічних, Усе погане вони хвалили, За спиною у злого, втім, реготались, Бо знали, що зло — це руйнування, Хаос і темрява — шлях в нікуди. Вони, ці чорношкурі, були безпечні, Гадали їх не чують, гадали, їх не бачать, Так і було, практично, лише один їх чув, Лиш я їх бачив, і виявляти те не поспішав. Вони дізнаються про це в останню мить, В безмісячну та хмарну ніч, Я підійду до них з закритими очима, Наче глухий, німий та заблукалий, Не встигнуть спам'ятатися вони, Як голіруч усіх я їх порву, Бо сила нелюдська в той час розплати, Наповнює мене безмежно: Каміння стає димом, В землі гудить ядро, А втікачів засмоктує іскристий морок, Що виникає від руху моїх рук. Цю силу, друзі, ніколи я своєю не вважав, А тепер знаю, що те мені від Того було, Хто шлях сюди проклав. 45. Я бачив щось подібне, Але в масштабах инчих, То було дещо, Схоже на знамено, Воно простерлось над сузір'ям, На птаха схожого, Зі срібним пір'ям у хвості. 46. І хоч такої крицяної міці в своїх руках не мав я, Щоб дерево зламати навпіл, або каміння в порох розтовкти, Та мав нагоду на шляху у люті я деревом чи каменем побути, Ніхто так й не зумів те дерево зрубати і камінь той буцнуть, Завбачивши одного, що гнався по дорозі наміром убити, Як то бува женуть осла на поле батогом, Шлях бідака сього раптово дерево чи камінь, себто я, перекривав, Той нещасливець бився мені в груди, погрожував і лаявсь, та марно все, Не може, бачте, дерево чи камінь, як може чоловік: зійти з дороги. 47. А я не вмів тих проминути, Хто сперичавсь про кольори, Один на чорний каже — білий, А другий білий кличе — чорним, Тут одному я руку на плече кладу, І другому також, та кажу: Чи ви, панове, вбити зголосилися мене? Так будьте мужні й виступіть вперед, Лицем к лицю, переді мною встаньте, Навіщо вихиляси ці абсурдні, Немов зі сну, де небо знизу, а земля вгорі, Де голос чутно під водою, І сонце сходить уночі, Кошмар сей мні не до вподоби, Як хочете: убийте, прокинусь я. Або стулить, я прошу, пельку, Посплю ще трохи, подрімлю. 48. До мене було люди завітали У витончених, довгих платтях, З каймою золотою, із ґудзиками З перлів. На комірцях блискуча вишивка — Дорогоцінними нитками, А рукави орнаментом витіюватим Вкриті. На плечах складки, Із вкладками для самоцвітів. В рядок переді мною встали Сі люди пишні, З лискучим обличчям, Ніби одним на всіх п'ятьох. Перший з них та й каже: “Роботу пропонуємо тобі”, А другий згорток дістає З-під полів свого плаття, Простяг мені та й каже: “Вбрання се перевтілить тя, Іззовні та по духу, Подібним станеш нам”. А третій каже про пошану, Отриману за службу пану, У якій послух важить більше за сумління, Хоч той накаже вбити, Вкрасти, оббрехати, Те мусиш ти зробити. Четвертого та п'ятого слухати не став, Я встав і розсміявся їм в обличчя, В лискуче, ніби лоєм змащене, лице, Їм вигляд збився, знітився їх вид, А коли о правді нагадувать зачав: “Не убивай і не кради і не бреши”, Пани сі розгубились і побігли, Вони тікали, а страх за ними, І злоба з ними бігла поруч, А я сміявся їм у слід ще дужче, Бо ж перед ними — глухий кут, Непробивна стіна і темнота, Куди сховаються вони? Куди втечуть? Батіг мій бринів у повітрі, Розхльостував слова міцні, Дзвеніли котрі ясно й довго, З гудінням втоптували порох В землю. 49. Ногам своїм я спокій не давав, Удень ходив й в ночі, Відвідував народи, І сни мої були і думи про одне: Куди іще піти, кому принести добру новину, Хати, маєтки і палаци, Майдани, форуми, сенати, Я скрізь лишив по смолоскипу, Вогнем його підпалював неуцтво, Невігластва Палій — так люди звали мя, І Добрий Новинар — ще одне ім'я, В народі дане мні, за добру новину Про Бога час, котрий настав, Котрий майбуття вивів з темноти, Шлях людям освітив: до Себе, Собою і без тіні, К чудесним сферам, Зали́тим золотим буттям. 50. У моїм краї про ближнього не дбали Хіба що язиком, словами, Бажали кращого убогим волоцюгами, Вкидали в шапку у простягнутій руці: “Доброго здоровля!”, “Хороше виглядаєш”, “Незвичне вбрання у тя”, “Ви тут прикраса, Місту нашому, як пам'ятник актору”, А судді́ писали: “Повикидайте тих смердючих жебраків, Ви з наших вулиць, а то повикидаємо ми вас, З високих ваших крісел, у безвість, До вовків”. Усе те мовчки споглядав один художник, Письменник, музикант, артист, Шанований митець, Утім, в народі невідомий, Лише серед митців він знаний За свій талант натхнення, Прибічних спонукати — На творчість гарних вчинків, Іскуству дій навчати, Ухилення од зла, І творення добра. Сей чоловік придумав дім культури — Без культури, Музей добропорядности, моралі, Пустий, порожній, Палац людяности — безлюдний, Спортивний зал, де всі охочі, Змагатись в чоловічности могли, Втім, двері завше заперті були. Вхід безоплатний для бездомних, Й вони користувались тим, там спали, Вогонь у бочках мали, Собак тримали, А городяни лиш скоса позирали, Кивали на все те, шибки трощили, Пакети з фарбою кидали, і язиками Цокали, шипіли у своїх листах на суддів, Просили, вимагали, погрози слали, Грозилися власноруч уладнати Проблеми свого міста, Обтяжені бездійством тих, Котрі прикликані були на дію. Но судді розписались в своїм безсиллі: Той безлад подолати неможливо, Коріння ж бо його Сплелося із суспільством, З нього живільні соки тягне, а навзаєм Дає плоди жорстокости й хаосу. 51. Усі ви докінчили великі справи, А мене — порубали, Відтяли ноги, руки, язика, Я, бачте, воювати не схо́тів йти, Підняти рук своїх не схотів на людей, Яких всі “ворогами” називали, Хоч і ще вчора гостювали в них, Сміялися із ними, гуляли за столом. Зухвальцям войовничим цим, Не встиг, на жаль, сказати всього, Що в серці збурилося від утоми, Неправди свідком бути повсякчас, Устиг лише я проказати: “Судитиме жорстокість ваша вас, В останній час, в останній день, На страшному...” Та від удару повалився на долівку, В своїй крові, у відображенні, Себе побачив я востаннє, і сконав. Дивуюсь чути власний голос знов, Ще й посеред шанованого товариства, Що знається на розрізняні зла й добра. 52. Подивування твоє зрозуміле, друже, Усі ми тут не осягаєм вповні, Подій буття, Але одне достоту ясно: Лиш сила справжня відсікає Приживлене напередодні нею ж. Але ніхто не володіє силою такою, Окрім Одного. Окрім Одного. Окрім Одного. 53. А я додам зі своїх спостережень: На руки свої подивися, друже, Міцніші вони від всіляких металів, Бо инші не втримають того меча, Що рукоять визира з-за плеча — Сакральний клинок з невидимим лезом. І ноги твої непорушні як монолітні стовпи, Инакше б не встояти тобі було В такому чудесному світлі. В такому містерному місці. 54. Поскрізь де я бував, то бачив війни, Як чоловіків в пардній уніформі Приносили у жертву — На олтарі мерзеннім сатанізму. Пособники неправди, зодягшись як той вовк: У честь, відвагу й мужність, Паразитуючи й на иншому, високому ідейно, Властивому душі, натхненій світлом, Вдали із себе спраглих надихати, Геройству вчити всіх охочих, І супротивників, й байдужих, Насправді ж діло їхнє — темне, Зганяли вони молодь на забій: В окопи та під танки, На страту під снарядом, градом куль, На гибель від штика, І на каліцтво, вічний сором, На ганьбу за діяння безчесні, За руйнування і ґвалтування, Грабунок і вбивство, За сіяння злоби навкола, За лють і ненависть до ближніх, А ще за брехню: “діло чести”, “Воїнська доблесть”, “Кращі сини”, “батьківщини надія”, “Захисники”, “слава країни”, “Вічні герої”, “миротворці”, В такі обгортки загорнуто злодійство, І більшість бачить йо' таким, А особливо ті, які узявши автомат, Із гідним видом промовляють — Слова присяги на плацу, Чи ті слова виходять з серця, Щиро, із білого горнила, Розпеченого полум'ям років, Чи відбиває їх кристал, Зі світоглядних граней, Затвердлим вірним почуттям, Котрий мов пес сторожовий, Чужого від свого по нюху впізнає, По звуку, краєм ока, І випробовує на вірність: Слова, думки та вчинки. Глашатаї війни закидують гачки — На розум, тіло й душу, Затягти жертву силуються вони, У лігво к диким звірям, На поживу одних, Приручають других, Служити привчають собі, У хижаків навертають решту, Виховують такими, Які вони самі. Та пляни їхні я всім розкрив, Хоч й упало здебільшого теє — У вуха глухі, Та все ж, дещо відбулося. 55. Як стисло і просто, друже, Сказав ти сумирно про “дещо”, Бо ж за цим “дещо” чимало зкрито, Настільки багато і грізного стільки, Що послужити могло б, Коли б ти повідав, Суцільним світам ― прикладом жасним, Невідворотнего, Беззаперечнего, Остаточнего вироку, За службу злу ― розплата. 56. Будьмо відверті, браття, Завелика вага сього прикладу Не втримати його в умі, Не вміститься він в почутті, Уява й та — потрощиться, Щойно перше брижів кільце, На усесвіті площині, Вкинуто в котрий той камінь, Їх досягне. Усе крихке: Цивілізація і чоловіцтво, самі світи, Втім приклад той гарний тому́, Хто не страшиться поміж молотом стати Й ковадлом, Хто не боїться ударів гучного звуку, Кого не лякає тиск надприродний, Й розжарений вітер в лице. 57. В культурі ігер — звична справа: Розвагою робити всякий гріх, Убивство чоловіка та війну Там пропонують за мету, Чим більше вб'єш людей ти, Чим більше ти земель захопиш, Тим вищий успіх твій у грі. Плоди се примітивної культури, В якій недбання й меркантильність — Чільні. В якій ловці на гріх ухвалюють Порядок денний: Що популярно буде, а що ні. “Скажіть, навіщо грі Фундамент закладаєте ви злий? Чому добро не служить прикладом у вас? Порядок має сенс, а світло виявляє правду, Благословення прагнуть, а не прокляття, Силуються ввійти у вічне місто, а не до пекла, У вас же все навспак чомусь. Чомусь ви зло зображуєте сильним, Хоч це й не так, бо Лише слабкий ховається у тьмі, Боїться світла правди як сонця той вампір, Но сильний пам'ятає про вогонь, Та з радістю пірнає в нього, Бо знає принцип за яким З каміння добувають злото”. Ось так я говорив сам із собою, Оскільки всі хто мене чув — Всі повз проходили і вуха закривали. 58. В приреченому світі пошану має той, Хто помагає тому світу скочуватись в прірву, Хто підганяє під нього колоди, Як під той корабель, що з верфі Спускають у води небуття, І надовкола хто роздмухує вогонь, Хто сам себе без жалости впрягає, Ув упряж з рештою таких же, Відзначених у світі високо, Як ті, що зброю винайшли, Супроти чоловіка, Їм пам'ятники ставлять в центрі міста, Статуї бронзові, мідяні бюсти, За те, що помогли розправитися світу — Із людьми. Або як ті, що тую зброю носять при собі, За наказом — стріляють, убивають, За те їх винагороджають, На груди вішають медаль. Пліч-о-пліч із такими ті, Підживлює хто війни, Вкидають вони гроші в піч, Ворожнечу пропагують, Насилля популяризують, І виправдання підливають ув огонь. Війну порівнювати із пожежею у лісі — марно, І вбиває не куля, а чоловік, Стихії є лише динамікою світу, То несвідомі сили, Не рухає злоба ними, Не прагнуть вони панувать, Руйнувать, підкорять, диктувать, Не мають вони стягів, гімнів і границь, Одну лиш паралель провести можна Поміж стихією й війною: це безумство, Бо як стихія безрозумна, так і війна. Але хто вірить у переплетіння тез анекдотичних, І тверджень сміховинних, Тому ввижається достатнім назвати чорне — білим, Що катапульти — то дракони, А ядерне оружжя — Божа кара (чи Божий дар), У ВПК такі вбачають користь, Побільшає ж бо місць робочих, А значить, Менше стане бідняків, Зі зброєю (яка вбиває) — вбивати менше стануть, Порядок і закон (на що війна плює) — утвердиться усюдно. Така мрійливість про майбуття світле, Прямує, ач, посполу із рішучістю перетворити ворожі города — На попіл і каміння, а людей: На порох від костей. Рішучість тую в душах підіймає, Як диригент в оркестрі фугу — Вигадник ворогів одним і другим. На щастя влада їхня етемерна, Недовговічна, подібна до полум'я свічі, В поривах вітру, невірне світло Тремтить, хитається, то виявляється, То гасне. Так і вони, у полум'ї своєї злоби Куражаться короткий час, А потім зникнуть. 59. Я був прибув до імператора земель між океанів двох, Пишався чоловік той у золотом розшитих шатах, Своїм надбанням: шматками територій на камінні, У космосі яке, несе нас в безвість. Пишався чоловік той, у шапці з оксамиту, Тріюмфом своїх армій: Кривавими боями, нутрощами на гілках, Потрощеними черепами, розтовченими життями. Пишався чоловік той, у шовковій сорочці, Свого оружжя силою, зловісним його звуком, Як тисячі людей добувають з землі матеріяли, Як тисячі людей обробляють ті матеріяли, Як тисячі людей виготовляють з тих матеріялів — М'ясницькі ножі. Пишався чоловік той, у батистових штанях, Із перлами на поясі, срібними застібками на паску, Слухняністю рабів під гнітом будь-яких його наказів, Раби ті були певні в своєму громадянстві, Хоч й право їхнє голосу обмежено було Стінами кухні. Пишався чоловік той, у шкіряних пантофлях, Підбитих замшею, з атласними шнурками, Багатством і вагою злитків золотих в його казні, Такої кількости цеглин із жовтого металу, мовляв, Немає в жодного царя, І після смерти цьому пану, буцім, построять піраміду Зі злитків золотих, Щоб і у гробі йому найкращім бути і перевершувати ворогів. Пишався б чоловік той, в палаці з мармуру й граніту І надалі, Та я йому сказав: “Послухай, чоловіче, коли ти говорив, всі слухали тебе, Тепер ти помовчиш, ти будеш слухати, що говоритимуть тобі”. Так мав сказати я йому, мені таку роботу дали, Як мовня блимає між хмар, а потім чути гуркіт. 60. Почути щось подібне, що може буть страшніше? Спіткає така участь найчастіше тих, назвавсь хто чоловіком, А чинить всупереч людській природі, Поводиться як звір, чаїться у траві високій, подібно хижаку, Чигає жертву в чорториї, за тріснутим засівши валуном — Гострить кігті, точить ікла, і дослухається до звуків у кущах: Коли що трісне, ніби під копитом гілка, Він з засідки вистрибує з жагою убивать. Не бачу місця я таким серед людей, хіба що в зоопарку, Бо він не поладнає із людьми, хоч будеш ти його з руки кормити, Настане час, коли в ту руку він тобі уп'ється. Йому насильство та злодійство до вподоби, Він крови не боїться, і наслідків за свої діяння, Немає почуття страху у йому в серці, Бо то істота безсердечна, людські страждання йому байдужі, Для нього то лиш звуки чи слова: зойки, побивання, журба, Солона вода, сльоза, судомні заломлені руки, Підведені до безодні очі, беззахисні і слабкі пози, І мислі на лезі ножа, і пустота замість ковдри, небуття. Ця різність відрізняє нас, а значить є надія на життя, На день без ночі, на світло без тіней, на шлях без манівців. 61. Проклятий світ породжує проклятих людей. 62. Розділять вони долю світу. 63. Обличчя їхні опадуть Як попіл падає з сухих дерев Полум'ям обняті. 64. Їх справи йдуть за ними. 65. Ніхто про них опісля не згадає. 66. Чи дні журливі всі позаду? 67. Для тебе ― так. Час настав Чогось нового, без важкости булого. 68. Memento igni, друже, невідання іще існує, Але приємність є в очікуванні цьому, Бо чутно вже наближення майбуття, Як чутно плескіт моря за горбом, Тепер ти відчуваєш вібрацію землі, Як від галопу безчисленства коней, І в серці розкривається бутон — Під променями щастя. 69. Вочевидь: готовністю до усього ми маєм зодягнутись, Ці шати, це вбрання, Обов'язково захистить, від злив і спеки, Від снігів і туманів, та холодних днів: Збайдужіння, недбальства, лінивости, Та инших негараздів — їх довкола чимало, Як ласих ссати кров комах, що вилітають на узлісся, Укрите довгими тінями почервонілих сосен. Рішучість — мов компас, указує дорогу, На вихід з темних місць, до місць просторих, Гуляє вільно вітер по яких, і обрій видний звідусіль. 70. Ми неспроста тут зібрані усі З таких далеких місць, Про відстань між яких Намарно і казати. Не осягнути розумом масштаб, Космічний простір, Що став нам полігоном Із випробуваннями Душі. 71. Я відчуваю рух: Розходиться вібрація довкола, Мечеться між пальцями тремтіння, Як блискавиця, ударивши по скелі — Вдаряє по людині поруч, Збирає камінці, мідяні скрижалі, І корінці, зміїні яйця, Нарешті пада горілиць, Із закарбованим на шкірі візерунком. На моїй шкірі таких узорів безліч, По кілька раз на місяць мене били, Одна за другою, і знову, знову... Сто тисяч двісті п'ятдесят чотири рази: Сто тисяч двісті п'ятдесят чотири Мовні, Поцілили в мене. 72. Коли ти стільки раз бував у брами смерти, Друг, То жив ти в позамежжі, безперечно, Несамохіть шарів реальности торкався, І дивні рухи відчував, Як відчуває дикий пес, завбачивши людину, Що є инакший бік у почуттів, Коли частує й пригортає той його. Якщо там ― чагарі, між них зростають раптом орхідеї, Рододендрони, нарциси, васильки, Барвисте поле постає перед очима, Що перетворені тепер з алмазів ― На діяманти, і бачать одночасно: Всі грані красоти, мов скло прозоре: Червоне, синє і зелене, Відображає саме себе, Промінням грає, всередині й назовні, І погляд привертає, мов відблиск світла — У яскравий день, 73. Той рух підземний, друже, скажу тобі та всім присутнім, Властиво страхітливий, і маєш ти талант — той рух відчути, Навіяти дрижання те у силі лиш одне — чудовисько господаря Цих місць, Такверса Свода монстр гуляє по поверхням, А часом поміж хмар літає, Буває підіймається ще вище, У воду пірнає, у землю, у скелі, Глибини досягає, безодні пробиває, Проходить крізь матерію він з легкістю такою, Немов фіранки гасові на йому перешкоді, І дійство се ведеться супроводом дивним Звуків та сіяння, як на наш розум людський — Загадкових. 74. Чув я той звук й не знаю чому, Вуха руками закрив щосили, Рота відкрив чимдуж, Очі заплющив, Кричав, кричав я шалено, А звук той гучніше ставав, Голову мені розривав, Нутрощі мої прошивав, Розплавлений, розлитий, півкруглий, Яскравий, червоний, далекий, Дуже високий, важкий і тонкий, Різкий, багатошаровий, складний, Закручений, болючий, неослабний, Нагадує секвою, на золотому полі, Як розпечений вітер в лице, Як тріскіт протуберанців, а затим Зорепад. Червоні подряпини на чорній бурхливій воді, Вогняні сліди, спалахи на скелях, Північний вітер збиває з ніг, Не чую себе, На каміння летять із води — Потрощені кораблі, скарби, кістяки, Медузи, черепашки, хамса, пляшки, Ганчір'я, мотлох, бризки крови, Срібна піна, чиєсь волання, Моє волання підкошує ноги, Хотів би я упасти і забути, коли б не звук жахливий цей, Він в дивний спосіб, незбагненний, тримає мене рівно, Хочу і далі чути цей я звук, Но щось міняється, коли я повний, Надіюсь буде шанс іще його почути. 75. Я бачив те сіяння, важке випробування! Я слів людських для опису знайти не можу, Заплющив очі, закрив руками, До всього ― відвернувся, Та однаково: його бачив, Як бачиш ти себе у сні, Або у дзеркалі ― зі спини, Поміж коридорів, вервечки дверей, Хитких галерей, і всіх анфілад, Що є у палаці того короля, Над цикадами котрий панує, У лісі гуляють триста його собак, А він на бальконі з бокалом вина, Вітер розкручує спижовий флюгер, Вежа Хато з білих плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні стрибають сонячні зайці, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є абсент, У лісі брешуть триста його собак, Вітер громадить на обрії хмари, Чорні хмари, пурпурні, рожеві, Вежа Като з білих плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні літають бабки́, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі з бокалом ша-брі, У лісі бавляться триста його собак, Вітер куйовдить біле волосся, Вежа Гато з білих плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні квітне полин і чорнобиль, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі, а в бокалі горить абсент, У лісі вередують триста його собак, Вітер з землі пил підіймає та в обличчя кидає, Вежа Шато з білих плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні метелики блукають, На невидимі квіти сідають, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі з бокалом шер-гадо, У лісі скавчать його триста собак, Вітер змішує запах садів: абрикоса та вишні, Вежа Сато з білих плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні спить дикий лис, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є амарето, У лісі винюхують лиса триста його собак, Вітер з деревію етерну олію здіймає, Вежа Ейто з чорних плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні лежить прохолода з ріки, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі із бокалом гар-шад, У лісі тихо сидять триста його собак, Вітер збиває у польоті птахів: сто п'ятнадцять голубі́в, Білих тридцять один, чорно-сірих п'ятнадцять, Із зеленим хвостом рівно десять, Помаранчеві смужки на крилах у тридцяти, Чисто чорних сімнадцять, і дванадцять строкатих, Вежа Ейдо з чорних плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні почорнілі торішні горіхи, Розкидані по землі. Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі із бокалом хаду, У лісі нишпорять триста його собак, Вітер шелестить атласним плащем, Брязкають ланцюжки золоті на жилеті, Срібні кільця клацають у волоссі, Вежа Ейхо з чорних плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні гострі камені у високій траві, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі дрібно п'є терпкий хаду, Тиняються лісом триста його собак, Вітер розчісує двохсотрічні сосни удалині, Хитає ліниво верхівки щедро сонцем облиті, Вежа Ейпо з чорних плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні повалений тополь, Мурахи по ньому повзуть, гусінь несуть, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі із бокалом серде, У лісі триста його собак зустріли єнотів, Вітер гавкіт з узлісся доносить, Вежа Ейно з чорних плит і червоних, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні вуж повзе, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є з бокала в вогні, У лісі граються триста його собак, Вітер куйовдить чорне волосся, Вежа Ійїо з кобальтових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні калюжа, а в ній: Запони гойдаються, хлопають штори. Король на бальконі із бокалом жовтого ре, У лісі нудять триста його собак, Вітер піддуває жакет з габардину, Темно-синій, за́в'язі з кручених золотистих шнурків, Мідяною ниткою зшитий, чорним шовком підбитий, Срібними нитками знизу обшитий, У комірці тридцять вісім шарів надщільного шифону, Та й до всього, Обважений кліпсами ззаду і на кутах золотими, Гравіювання на них тонке, тонше за людський волос, Вставки гнучкі назовні кишень, по три рубіни на кожній Інкрустовано вісім смарагдів вздовж пліч, Три діяманти на спині, Вежа Ійєй з кобальтових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні вчора чутно було тихі чиїсь голоси, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є коньяк настояний в бочках з верби́, У лісі триста його собак на круків гарчать, Круки у відповідь каркають їм, Вітер громаду хмар дощових з виднокола зганяє, Вежа Ійар з кобальтових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні чиїсь сліди, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі з бокалом гіркого ардо, По лісу розпорошилось триста його собак, Вітер схопився зі спекою дня, Вежа Ійду з кобальтових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні сімдесят метрів довжини, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є двохсотп'ятдесятсімрічний сато, У лісі виють триста його собак, Вітер підсушує мирт і жасмин на дубовім столі під вікном, Вежа Ійте з кобальтових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні колір маків химерний, рясний, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі з криштальним бокалом бордо, У лісі жадібно п'ють зі струмка триста його собак, Вітер пожовклу траву розкидає, Вежа Ерід з темно-сірих плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні липа росте, бджоли обсіли єя, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є напівпрозорий зан-карідон, Заплющивши очі ковтає вогонь, У лісі вичухують бліх триста його собак, Вітер гудить у поривах між ґраток, Свистить в кованій загорожі балькону, Вежа Еріт з темно-сірих плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні сорока з жолудем в дзьобі, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі наливає з важкої пляшки абсент, У лісі триста його собак полюють на вепра, Вітер шию лоскоче, незнайомий запах приносить, Вежа Ерір з темно-сірих плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні спіймав сарану їжачок, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є кардімон, важко дається ковток, У лісі висолопивши язика, тяжко дихають триста його собак, Вітер прозорим повітря робить, Вежа Ерра з темно-сірих плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні ніхто не ходить, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі з бокалом шев'є, дозрівав той сто років у бодні з тим'яном, У лісі реп'яхи збирає триста його собак, Вітер південний міниться, мед на маківку ллє, Вежа Ерам з темно-сірих плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні кущі вовчих ягід, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є смарагди рідкі у вогні, У лісі триста його собак нюхають вітер, А вітер плутає їм поміж лап, Вежа Трум з гранатових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні засохле багно — зверху Genus Trifolium проріс, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі із бокалом синім, Щоб сонце не розчинило дорогоцінний гар-халідо, У лісі підстрибують триста його собак, Вітер приємний сьогодні, наче останнього дня. Вежа Трур з гранатових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні співають цикади, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі п'є лікер із присмаком м'яти, У пляшці квітка гранату, Триста його собак у лісі від спеки дрімають, Вітер рій мошок стикає із роєм, Вежа Трір з гранатових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні в'ється плющ, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі із пломенистим бокалом, Випити таке можна хіба раз на життя, В лісі ганяють його триста собак, На вивірок лають, під колоду загнали змію, Ведмедиця своїх ведмежат — сховала в барлозі, Вітер розвіює з квітів пилок, Вежа Трюї з гранатових плит, Одна з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні колодязь старий, заколочений міцно, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі допиває вино, З лісу вертають його триста собак, Вітер кружляє, крутиться вихор, Вежа Труу з гранатових плит, Остання з двадцяти і п'яти над стінами палацу, В їхній тіні хтось крокує до брами, Запони гойдаються, хлопають штори, Король на бальконі із бокалом пустим, Чекає, чекає, чекає, чекає. Яскравий вогонь біля брами чекає, Палац спопеляє, тіні розганяє, Пустоту наповняє, корону розплавляє, Зайнялось серце короля, і тіло його, і душа, Горить, горить, палає, і більше не чекає. Тепер він і вогонь — одно, розтануло минуле, Немає більше веж, немає стін, нема собак, Довкола — світло, залито́ світлом все, Немає окрім світла нічого, а в світлі — все, Майбутнє в світлі, вся вічність там, Там життя, І там король, там той, хто біля брами був, Там... побачив я себе, мов уві сні, Немов у дзеркалі — зі спини, Та раптом світла мні забракло — Осліплі очі, Проминув Такверса Свода монстр, Та вдячний я за те, що бачив. 76. У мудреця одного навчивсь примовці я: Не знаю ніц, нічого невідомо мні, Тінь — моє життя, печера — світ мій. З печери тої мов тінь кажу до вас назовні: Чудовисько теє чи може Нам обернути дні на час лихий? Чи за нас воно чи проти? Хай голос мій вас не бентежить, Я тут уперше. 77. Усі тут вперше, друже, Про тінь свою забудь, тут сонце завше у зеніті, Печеру ту покинь, і мудрість та уже стара, Будь вільним й не соромся, Хто увійшов до кола паладинів, Хто перетнув кордони Авадзілу, Той має рівність з усіма. Memento igni. 78. Чудовисько охороняє Авадзіл з усіх боків, Незваних гостей зустрічає у неочікувану мить, Усі таємниці Авадзілу — лише для паладинів, Запечатані скрижалі, затерті таблиці, Не пульсують пілони, зупинились плятформи, Вітер не дме, хмари застигли, зтишились звуки, “Справжнє се місце чи малюнок на полотні?” — Ось мислі чужинця і те, що він бачить, що чує, Що відчуває, а те, що буває опісля, До мене оповідали. 79. Маю вам дещо сказати і я: Тканина Всесвіту примушена бряжчати, Як водна гладінь має розійтися кругами, Коли пірнає чоловік схопити з дна перлину, А тут круги — то є музичний ляскіт, Відзвук діяння: Коли герой довершив подвиг свій, Утримав обіцяння. 80. Невтримні люди, коли вони Пізнали мучень безконечність, Пізнали нескінченність забуття, І вічність правди. 81. Такі все бачать в темноті, Немов при світлі дня, Їм шлях освічує знання, Якого промінь вузький — Розсіює мов той ліхтар: Під ноги й навкруги, Смиренний розум. 82. Хтось має знати, про кого мова: Хто промінь той, знання, Спрямовує у розум? 83. Я знаю, хто те знає: Його почуємо пізніше, Останнім скаже він. 84. Дозвольте, браття, се нагально! — Усесвіт більше не існує, Його не стало, Він зник, Згорнувся, Деформувався, Зтерся, Це трапилося щойно. Усесвіт той був осередком зла, Точніше став ним, На дім перетворився беззаконню, На острів для піратів, На місто для ґвалтівників, Нечутливими люди зробились, Відвернулись од світла, добра, Заскорубли їхні серця, Ані вогонь їм не поможе, ані вода, Тоді почув я звук всесвітнього колапсу, Та відгук грандіозних промовлянь, Що виголошують кінець часів. 85. Memento igni, друже, хай світ погине, Тільки б Справедливість відновлено було. 86. По-лю́дські конче Міркуємо в цім колі. 87. Найголовніше: нам по-людськи́ чинити. 88. Завжди я дивувався тому, З якою легкістю людина відступає од свого єства, Щоб уподібнитися чомусь чужому, Нелюдському, якомусь ворогу чи звіру. Як може риба ― на суходолі жити? Як може птах літати під водою? Як може чоловік, забувши себе, Утілитися в дещо, вороже до себе? 89. Питання твої справедливі, А відповідь — у почуттях. Memento igni, друже. Вони підштовхують до краю стрімчака, Примушують гадати, що руки ― крила. Вони штовхають у шум, у вир, до вод бурхливих, Примушують гадати, що однаково: На суші дихати чи під водою. Отож й про розум легко позабути, Коли віддався ти в опіку почуттів. 90. Поміж собою всі ми ― друзі, Но ким вважає нас господар Авадзілу, Такверс Свод? 91. Почувши вперше це ім'я, Мені здалося, Ніби, Вже чув його, Коли се так, будьте певні, Він друзями нас кличе. 92. Я спинився був в незвичнім місці, Задача надскладна мні описати простір той, П'ять тисяч сто двадцять шість шарів — Це перспектива глобального домену, Завширшки форма квазіпустоти Така ж Як висота найбільшого з торців Що уявляється твердим, Хоч і проходить світло повз — Немов крізь воду, під якою лід, Дізнався там про Такверс Свода, Знітився дух мій, затремтів, Затим мій розум прояснів, зірки Запалюватись стали в нім, А їхнє світло спрямувало ум мій — До рішення загадки, До осягання того, що зараз ти озвучив. 93. Не було у жиччі моїм спочинку, У русі спав, у русі я відпочивав, У русі я стояв, у русі я лежав, Си́дів в русі, йшов, у русі біг, Я обертався мов те колесо млинове, Яке потоки намірів штовхають, Мене пересували як той камінь — До стін будівель пам'ятних, які Стають цивілізації за знак — Рушати уперед, туди я завжди йшов й ніколи Не обертався на боки, назад я не дивився. У мріях, наяву, не зупинявся, щось робив, Я прагнув збудувать маяк, чи щось подібне, Про що казатимуть як про маяк, На що зважатимуть як на маяк, І разу одного мені вдалося те, але Ніхто окрім мене помітить не зумів у тому витворі — Маяк. Нікому потрібний він не був, Ніхто на нього не зважав, Ніхто про нього не казав: що то маяк, Чи що то щось, окрім того, що схоже на маяк, І в мить цю я усвідомив дивну річ про себе: Тепер не дію я, спинився рух мій Спинились мислі, спинились мрії, І руки опустились на коліна, В очах покійний розгорнувся візерунок — З десятків тисяч кольорів, та форм геометричних, Таке мені навіялось чуття, що я: у морі, І хвилі во́ди: Все ближче... Все ближче хвилі во́ди. Я в них, Стою у хвилях во́ди, І надовкола во́ди, Все зникає у во́ди, Я щезаю також, Пам'ятаю “маяк”, Свій останній рух, Чую плескіт води, Шурхіт хвиль, Сонячний дзвін, А всередині мене: Розпускається коло, За ним инше, Третє, четверте, Їх було сто. Я ― камінь, Мене кинули в океан. Полишив за собою вир, Втягнувся в провалля, Опинився на високій горі, Де всі ми. 94. Вісь руху не в усьому є, що діє, Учинки не завжди́ зрушають з місця то́го, Хто їх учинив. Я знав одного чоловіка (В корекції п'яти планет Харгудірона) На дерев'яному він стільці, Із різбленням орнаменту картемільйоза, Просидів триста двадцять років, І ще тринадцять днів, аж тоді, Він встав та щез. Злегка піднявся на тім місці порох Золотий навкруги розлетівся, Не знаю нікого, хто б знав, Чи мав той чоловік куди іти, Здобув він плід за своє сидіння, Досяг він цілі, до якої прагнув, Витримуючи часу тиск терпінням своїм? 95. Насправді дивно те, Про що ти мовиш, друже, Memento igni — я скажу І попередньому промовцю, І всім також: Стоятимемо тут ми не так Як ці пілони, вічно, А доки скаже слово серед нас ― Останній, цебто, Сто п'ятдесят п'ятий. Передбачаю може й не питання, Та вже цікавість точно, Про те, Що ж тоді буде з нами? Можливо, лише кажу ― Можливо, зустрінемося ми Із Такверсом Сводом. 96. Цієї зустрічі я прагнув щиро, І тренувався мов атлет: Відкинув вольності, загострив розум, Всі почуття зібрав в кулак, Зайшов в пустелю найжаркішу, А потім у найзимнішу, Для гарту серця, тіла й духу. День кожний був мені змаганням Вирішальним, екзаменом на вступ — У полум'я, в огонь випробування. Коли я йшов кудись, то головою не крутив, А очі тримав разом, Не озиравсь на жоден звук, Хтось вигукнув моє ім'я — я був глухим, Чи мало хто таке ж наймення має? ― Відволікатися мені не було часу, Ця подорож коротка, Якщо йти Шляхом коротким, напряму, Крізь хащі, чагарі, По каменям, поміж яких: плетуться змії. Дорога непроста, але цікава. Повірити було нелегко, коли Побачив я повз віття Авадзіл. 97. З драконами я бився все життя Їх було сила від початку, За сто вісімдесят років Лишилось їх не більше трьох. Та спокою і лишку тому, Я наміру не мав давати, Зпустився жити я під землю, Туди, де ці дракони “жили”: Ховалися від мого меча. Мні знадобилось десять років, Довершити щоб справу. Я переслідував їх вдень, Не спав вночі, ішов на запах, Звук, на відчуття вібрацій В скелях, їх пальцями торкався. Дракони також мене чули — Мій запах, нетерпіння, кроки, Важкого скрегіт дворучного меча, По каменям тягнувся котрий, За мною, як той драконів хвіст. Коли нарешті я знайшов їх сховок, А це гніздо на бескиді у прірви, У котрій клекотить вогонь планетний, Вони всі кинулися в яму із вогнем, Не захотіли згинути з мечем у грудях, Обрали за убійника собі вогонь. 98. Довгі життя за вашими плечима, А я помер у віці молодім, Та чи помер? Те складно осягнути нині... Бо сподівався я побачити не те, що бачу, Почути думав зовсім инше, Завжди я себе бачив поблизу горизонту подій, Митар у центрі чорний, Довкола викривлений простір, Все і всі це місце оминають, Окрім мене. Довершити мні справу треба Тут. Довершити яку я міг би, Лише опісля смерти. 99. Memento igni, друже, не хвилюйся, Матимеш ти змогу учинити все, Що вдумав при житті. Я теж сі загадав потрапити до місць, Де місця нікому нема, Щоб виконати обіцянку, Утриматись на слові, Котре дав я чоловікові вві сні прозорім: Коштовних каменів блищання — Його очей і слів мене переконало, Для нього я здійснити взявся magna opus. 100. “Життя” і “смерть” — лише слова, повірте, Моє життя перепліталося зі сном так щільно, Що я не знав: коли я засинав, коли я прокидався, Якщо б не крапка світла, яку я називав “буття”, Маячила котра удалині, як та Північная зоря для моряка, Я б впав в безглуздя, безумство б мя топтало, “Буття” — нагадувало про справжність “життя”, Тоді я говорив собі: це просто сон, І прокидався. Так я робив доволі довго, доки Не опинився тут. 101. Подібне і я маю відчуття: Бадьорістю наповнено мій дух, Яскрава свіжість сповнила моє життя, Такою миттю моє серце пройняв час — Тутешній, Як то буває з тим, хто вперше був вдихнув Морське повітря, Та різність є: минає біля моря мить, А ця мить моя — ні. 102. Це, друже, річ властива всім, Хто крізь вогонь проходить певно, Без вагань, Хто вміє все віддати, І нічого́ не брати, Окрім хреста. Такого світ затримати не владний, Такий не бачить принади надовкола, Такий йде навпростець, туди Де сенсу місце є правдиве, Водночас не очікуючи й там Отримати хоч щось. Так є, бо иншої немає мети у того, Хто крізь вогонь проходить певно. 103. Гадаєте нас згуртували, Щоб діяти нам спільно від сьогодні, Ідеї у фундаменті цих місць: Ми розповсюдимо усюди, Щоб Архітектор скрізь Подібний Авадзілу простір Настановив, І щоб ці скелі дорогоцінні, Освічують верхів'я котрих, П'ять тисяч сонць, Всіх кольорів незнаних, Й знаних, Підняв з безодень він земних, І щоб усе це слугувало: Сумирним домом, Притулком чоловіку, Мистецтвом споглядання, Загадкою й утіхою Для розуму і серця, І все це, я знаю: лише на час, А потім — вічність. 104. На час, ти маєш рацію, На час допоки полум'я усе поглине, Тоді як золото у тиглі стає рідким від жару, Так буде і зі світом часу: рідким він стане, А тоді, У нову форму його залито́ буде. 105. Шар часу ― це гальмо, Пересторога, обмежувач душі, Яке навчає оминати поспіх, Чеканню і терпінню, Як того плоду з саду, Чи на врожай дощів, Альбо тепла напровесні, Чи прохолоди в літню спеку, Твоєго корабля парус, За обрієм який встає, Якщо не дочекаєшся, Не осягнеш суті. 106. Я був садівником у короля Фаяльдагора, Він наказав мені зростити зуде: Щоб мали смак гранатів, Бурштину цвіт, оллє колір, Та пахли як повітря Після дощу з грозою, І щоб прозора м'якоть в них була, Як мед солодка, На м'яту схожа, На дотик як желе з еклі гольє. Я відказав йому: годиться, пане, Та за таке попрошу землі ті, Напередодні котрі, Взяв ти у сусіда. ― За віщо тобі, садівниче, землі, Ганхентоцеда уділ? Їх чи не більше за кусень той, Що проковтнути здатен ти? ― Питав мене Фаяльдагор із круглими очима. ― Я насаджу там сад для зуде, Після того, як справедливість відновлю: Віддам украдене Ганхентоцеду. Ще більше округлились Фаяльдагора очі, Посунувся вперед на троні і вкрадливо зпитав: ― Чи не боїшся, садівниче, казати прямо ти тому́, Чий наказ, одне слово, у силі зняти голову тобі? ― Хто тоді, роститиме тобі зуде? Лиш я один той знаю спосіб, Як досягти властивостей усіх, Омріяних у твоєму бажанні, пане. ― Без них я проживу, а от без голови, чи проживеш ти, садівниче? ― Без голови не буду я, повір, Бо голова ― не те, що відрубати можна, А голова ― це розум, його відняти ти в спромозі Лише переконавши щиро: Назвати зло ― добром, Ті землі вкрадені — законними, своїми, А Ганхентоцеда ― агресором і ворогом. Тоді король відсунувся на троні і сказав: ― В такому разі, прощавай! Гей, сторожа! Зніміть макітру Йолопу цьому! 107. Чому ж ти зупинився, друже? Виплив ти з гірської, грізної, Холодної й бурхливої ріки, На берег вибрався поперед водоспаду: В провалля линула вона, Те королівство і король, Його надбання, історія, пиха, Брехня та злоба — Усе заглухло в гуркоті падіння, Об камені розбилося те все, Друзки рознесло по болотах, Погнили залишки та щезли. Ніхто і не згадає більш те королівство, Його правителів, претенсії, потуги. Тепер воно одне ― із всі́ма тими Які в саду своїм плекають бур'яни, Вирощують отруйні чагарі, Їх час минув, якщо за часом — вічність, А те, що так і є, ми знаємо напевне. Memento igni, Наприкінці не стане чагарів Та бур'янів. 108. Опісля завершення століть, Віків, часів, світів та всесвітів, Того що звемо матеріяльним, Не буде нічого: Це видно з Книги, Складатиме тоді весь сенс буття Любов — єдине, що потрібно, Чого достатньо для всього. 109. Memento igni, друже, Мені подобаються твої слова, Твоє передбача́ння майбуття́. Красиво тебе Книга повела, Ти гарно відбиваєш, її слова, Не просто так як дзеркало бува, Відображає світла промінь, Але як діямант, В якому світло майоріть, Міниться, блимає, а тільки потім Видющих тішить блиском веселко́вим. 110. Сім тисяч двісті тридцять вісім чоловік Сиділи все життя в сумній темно́ті: Понавигадували собі богів, Закони заснували нелогічні, Себе вважали нащадками тварин, Природу ― своїм домом називали, Навпомацки ішли, непевною ходою, Коли до них я завітав зі смолоскипом. Я показав їм світло Книги, Обличчя вирвав з тьми, Невігластво із розуму прогнав, Потьмарення в серцях розвіяв. Не всі, щоправда, захотіли по-новому жити, Одним в минулому все було ясно, Майбутнє ж їх лякало, Та як і чим?! — Ніхто не міг доладно пояснить, А ще одних те світло дратувало, Бо в ньому видно все Відмінно, Не зробиш, бач, вже те Що темрява із легкістю ховала. Але всі решта Із радістю перейняли вогонь; Вони мене і поховали, Адже вбили мене ті, Котрі лишились в темноті. 111. Журлива доля тих, Хто світла сторониться, Хто від вогню тікає, Хто правду відкидає. Убивства, пограбунок, Насилля, брехні, Безсовісність, безумство: На злочин будь-який, Така людина виправдання знайде, Бо чорного і білого для неї не існує, Все сіре ― докупи змішано усе, “Немає зла, як і добра, Це видумки людські”, Так думає, так каже, і за цим живе Літеплий чоловік, Не розрізняє суть речей, Забув, що сам є чоловік, І відповідно, Належить до людського роду, До сфери чоловічости, єя Порядку і культури, Самосвідомости, моралі, Взаємної поваги, Порядности нарешті, Що гілка він на дереві людей, Що живить його дух людський, Що це основа його волі, Якою він мов пилкою — Себе силується відтяти. 112. Мені стрічалася реальність часу Життя у світі барбарства, де всі Проти усіх. Одна країна там була, На древо схожа, Розлоге й велетенське, Із товстою корою, З корінням що сягало пекла, Бо звідки соки ті, те древо ссало, Як не з пекельної безодні, я не знаю, Налиті соком з пекла, бридкі плоди: Труїли, псували довкілля, Занапащали людей, болотили землю, Губили тварин, повітря бруднили. Довго тяжіло воно над всіма, Сіяло сморід навкруг, Своїм віттям пишалось, Листям хизувалось, “Мій стовбур,― казало.― не обхопить ніхто, А хмари тім'ям я ламаю, так само легко, Як брили каменю товчу ногами, і метали Руками рву. Я маю всі багатства у своїм дуплі, Як ті горіхи, що вивірки невтомні натаскали, Собі на зиму. Вони мої! Скарби, багатства, і вивірки ― мої! Усе моє! ― що піді мною, І що удалині ― моє! Я дотягнусь до всіх, Усіх покрию тінню, Під усіма моє коріння проросте!” Так говорило дерево зухвало, доки Загусли хмари чорні та міцні, З обсидіану наче, Над його тім'ям хмароламним, яке В раз стало неспроможним, Безсилим щось із тим зробити, Що насувалось на нього́... Відплата, справедливість, правосуддя. Рок. То нездоланний фатум, вирок. Непереборний правди суд. Це ― кінець. Це буревій. Порепалась кора, перекрутилось віття, Зламалося коріння ― в усіх місцях, Злетіло листя, і з дупла, повисипалося Усе. Така марнота не годяща і на гній, тому Наприкінець ударила по ньому мовня, Згоріло дерево найбільше, Зтав обрій чистим, Хіба що попіл ще кілька літ Кружляв понад землею. 113. Чимало негараздів виникає, Коли держава постає на мапі світу. Спочатку люди на землі всі вільні Та поступово, як те бува з зірками у стовпах творіння, Формуються держави, Їх притягає думка спільности із тим, Що дещо більше ― то є краще. Жити у місті ― гарно, А в області ― ще ліпше, В республіці або імперії ― мета, Союз таких країн, або альянс ― кінечна ціль. Но шлях такий у розвитку суспільства, неодмінно Знецінює, поменшує людину. Вона в системі сфер державних ― найменший елемент, Із легкістю система знехтує одним, двома, Чим більше чоловік, тим більше збайдужіння нагорі, Я бачив приклади, коли Людське життя на тереза́х держави Не важило і тіні того, що тінь ледь відкидає. Здебільшого лихі, об'єднання людські, Їх маса, давить їх самих, Це парадокс: Коли ти невагомий і важиш стільки, Скільки держава твоя важить. Цивілізація можлива без держав, Повага і пристойність, в такому разі Повинні бути першим правилом, Й останнім. Коли б усі навчились поводитися із прибічним так, Щоб гідним бути пам'яті для нього, Тоді б засвідчити неважко було б і чужинцю, Про виконання правила достоту, Сказав би іноземець той: “далебі, Народ шляхетний опанував мистецтво співжиття, Культурні люди ласкаві до всіх, Приємно жити із такими в одному часі”. 114. Я завжди дивувався як деяких людей, Такий серед народу вираз є: “Земля тримає”. Мні спокою ця думка не давала, Ні в день, ані в ночі. Аж тоді ясність ва́ги з плеч мі зняла, Я осягнув, що ся земля — належить їм. Печалитися, втім, я не поспішав, Бо ж ця земля і все на ній, що відкидає тінь, Одного дня згорить ущент. 115. Злом просякнута душа, На ганчірку схожа, що увібрала нафту: Готова спломеніти повсякчас. Видовище страшне та жалю гідне. Лиш одиниці здатні загасити те полум'я пекельне, Накинути на нього верхній одяг свій, Очистити його від чорноти єлеєм чудодійним, Що переданий Богом то́му, Хто здатен втримати розпечений флакон, І попри біль робити справу легко. 116. Про біль я знаю майже все, Що відчуває чоловік, коли не спить: Два дні, а потім ще чотири, тиждень, Два, місяць. Без упину реальність б'є ув очі, По вухах, в ніздрі, скоблить шкіру, І за язик хапає кожен раз, коли ти мусиш їсти, Говорити, А хотів би спати, не існувати. Що відчуває чоловік, який не їсть: Два дні, а потім ще чотири, тиждень, Два, місяць. Реальність повсякчас від нього вимагає: Жити, Як той тортурник вимагає таємницю. Що відчуває чоловік одягнений у дрантя, Чи не батіг для нього кожен погляд? ― І свій також?.. Що відчуває чоловік в неволі ― у полоні? Чи не метеликом він є, що втрапив в павутиння? Що відчуває чоловік прохромлений кілками кривди? Чи не силует він той удалині, кого узяли на списи? Що відчуває чоловік, за правду вбитий? Його подарунок не розкрили і розтрощили. Що відчуває чоловік невинний, Терпіти змушений покару за вину: Без участи у неї? Коли на дно йде корабель, До шлюпок рятувальних ти вказуєш дорогу, Тобі ж дорога вказана ― на дно із кораблем. Що відчуває чоловік, оживши раптом з небуття? Його реальність зустрічає, її вустами Непевна усмішка блукає, вона готує Чимало для тебе́ страждань, і смерть Наприкінці. 117. Знаю про що йдеться: Та біль і ті страждання передують великій радості буття, Наповненого смислом. Це осягає кожен, хто за́для́ Бога скрутив себе та спрямував: Свій шлях в могилу. Memento igni, друже! Що відчуває чоловік у поховальній ямі, Від споглядання тіні власної на дні? Від спеки прихисток, або Покійний сон нарешті, Без сновидінь, без прокиду, Навічний спокій огортає від споглядання ями: Видовище це звіює думки, Бажання, устремління, Усе що було, є, та буде, Мить зупиняється, Час не торкається тебе, Прозорість дивна розквітає, Душа мовчить, Всередині все зтихло, Ти дивишся, але не бачиш Ти слухаєш, але не чуєш, Ти нерухомий, за винятком хіба повік, Вони обважніли, А ще вуста: на них ледь видна П о с м і ш к а. 118. Я винайшов тетокардон, Харкерон, агванійон, фотсех, Берв калон, явер катон, Сів'єв'онешекхаулід'їронь, Нод фахор, окре, зауд, Тут єм'йєль нік терве діз'ї, Юкеленелауц'іардо́, їха, Іме ака, тохадефонд, атвід імон. В цих назвах ― все моє життя, За ними: технології, Тотожні крилам птаха, Але мні довелось те все розбити, Спалити, закапати, розібрати, Розвіяти по вітру, пустити по воді, Роздати людям друзки — топити піч, Оцей здобуток мій останній, олле, Сумний, та необхідний, Оскільки птах, як виявилось, Хижий. 119. Твої набутки, друже, Вогонь зберіг. Подумати хтось може: не пощастило, Такому винахіднику із тим народом, Що хижаків пригодував, Але все навпаки: не пощастило, Тому незрілому народу, Що замість голубів, він яструба малює, На прапорі своїм. 120. Біда незрілого народу й в тому, Що на природу дивиться він як на дім свій, Коли б то дім був ваш, навіщо і чому, Боротися ви мусите із ним всякчас? Природа позіхає на людину як той лев! Негода на землі, на морі і в повітрі, Вулкани чорним димом закривають овид, А землетрус руйнує города, Каміння з-поза хмар поставлять точку: Розвинена цивілізація чи ні, Коли вона незріла, то Історія єя завершується сумно. Природа по собі сама, а ми ― по собі самі. 121. Я з хаоситами боровсь невтомно і повсюдно, Вони перевертали суть речей, але неоковирно, Порядок, правду і закон тлумачили довільно, Казали: все з нічого́ повстало, Усе хаос зродив був в непроглядній тьмі, Процес хоч і незбагненний, Та вповні поясненний: Механіка випадку тому причина, Вона зчинила речі нематеріяльні, рівно Як і матеріяльні, Живі істоти зібрані руками вітру, Навіяв він молекули оті, всі атоми, Всі кварки, усю речовину, з якої Зкладається людина. Та й не то що! Звір, рослина, гриб, і навіть мурашина — Само все виникло по собі, раз, два — готово! Ну, а про неживе нема що і казати. Ті елементи у складі каменів, кристалів та металів: У вирі протозоряних полів з'явились (якось). Керманич, себто Бог, цим процесам зайвий. Я розсміявся від душі. Повеселили мене, Ці анекдоти із лицем серйозним. Кажу: як думаєте ви міг безлад порядок учинити? Суть безладу: не чинити лад, а навпаки — Його збавляти! Розбіжність ця Фундамент ваш кришить. Похилена будівля ваша, Дивіться: на піску ж стоїть, Їй буде вдосталь поштовху одного, слова В облямівці правдивій металічній вагомій, Знесе воно ту надбудову вашу вбогу Ще навіть до того, як доторкнеться: Просто від наближення свого — Знесе потужна хвиля сили правди Діряві, мохом вкриті та прогнилі стіни. Анігіляцію спричинює торкання: Антиматерії часток з матерії частками, Це антиподи, антоніми, сумісности нема в них — Те ж відбувається з порядком і хаосом, Абсурдна річ, достоту, адже не існує Хаосу взагалі. Все що є “випадок”: Підкорено порядку вповні, Тому́ випадок ввижається з хаосу справжнім, Хто не бажає розум свій занурити до суті справи. Хай падають ті безконечні метеори, На безконечні купи брухту, ніколи Ані літак, ані півлітаку, ані чверть літаку, Не стане! Хай клацають по клавішах макаки, Скільки хочуть! Ніколи їм не написати й Півшекспіра. Порядок заперечує собою безлад, Доводить небуття хаосу. Хаос в порядку викликає ваду, Система через неї похитнеться, впа́де Але буття стоїть незрушно, Це инший доказ небуття хаосу. А як не виникло усе з прогалини хаосу, Тоді все стало з волі Бога, Він є Першопричина всьо́го, І доказ цьо́му ― неіснування небуття. Так само, як немає небуття (абстракція це слово), І вмерти просто так ніщо не може, Так само є буття, як було завжди (без початку), І все в бутті причину має (порядок того вимагає), А значить і буття (для нас) є слідством Бога. 122. Один нарід у площині планети де я жив, Весь час товкмачив сам собі та иншим: “з нами Бог”, “Чи правда це? — я думав,— З ними Бог? Правдивий, милосердний і святий, Той Бог що довго терпить і прощає? Який заповідає: “не вбивай”, І закликає любити ворогів? Чи той це Бог, єдиний споконвіку?..” Той час, що думав я оце все, Той нарід витратив на приготування до війни, А вдосвіта одного дня напав він на сусідів. Тоді цьому народові, що думав ― з ними Бог, Сказав я: всі заповіді Бога ви кинули за себе, Коли не так, назвіть мені діла добра, Що вийшли з ваших рук? Пустота! Злодійства коїли ви повсякча́с, Батьки ваші і діди такі ж, Дітей своїх навчаєте тому ж: Любити ― зло, В колисці він іще, а в руки ви йому даєте автомат. Ваша історія, що нею нахваляєтеся ви: ніщо. Зкладається вона із двох етапів: Підготування до війни, Війна. І так по колу. Якщо із вами бог якийсь, то лише той, Що зветься Марсом, Опікується демон цей війною, Йому ви покланяєтеся в храмах, Які зі зброї зроблені і де Благословляєте війну. 123. Вельчезний простір Ол'дежоз, На три домени графарства Ельєр Денерова прославивсь, Передувсім підземними скарбами: Металом золотим і срібним, платиновім жиллям Горючими маслами, вугіллям, кістяками ― Прадавніх звірів, камінням самоцвітнім, Строїльними пластами, з яких палаци, Пляци, статуї, пам'ятки по світу будували. Шкатулка із прикрасами країна ця була, але Парадоксально бідно жив народ, якому Всі цінності належали законом. Убогий нарід рився у багні, на харч збирав: Гриби, траву, шишки, ще ягідки та мох, Трусок, корчі й кору, непотріб всякий та сміття: Кидав у піч холодної зими, Яка там панівна серед сезонів, Щоб обігріти дерев'яну (з гнилих дощок) хату, Та все тепло виходило повз тріщині похиленого даху. В той час як світ довкола жив у майбутті́, Люди Ол'дежозові перебували уві сні, Як та ропуха із настання́м зими: Впадає в сплячку, заморожує себе, Ті люди саме так провадили буття, Приспав їх волода́р ― керманич їхній, Зробився їм царем і богом, молилися йому вони, І на іконах малювали, а иншого у мавзолей поклали, У черзі стояли щоб подивитись на мерця. Політика проста у них була: Осуджувати всіх у тому, Що коїли самі. Якщо вони вбивали, то всім казали Що їх вбивають, а не вони. І так в усьому: Свою убогість видавали за багатство, Своє невігластво за вченість, Ницість свою за шляхетність, Боягузство ― за сміливість. Було це явисько мерзенне (кошмарним сном) ― Для тих, хто змогу мав побути поруч Зі світом тим, допоки він Не розлетівся на друзки. 124. Такі світи недовгоживні, Самі себе вони руйнують, як той міст — Поставлений недбало, і який Під власною вагою впав. Коли не бачиш власного гріха, А все шукаєш вади в когось, Ґвалтовно доля, як тенета ті, У морі для акул, Тебе впіймає, та вкине разом із такими як ти сам, У вир, Для відокремлення кісток від плоті. 125. Хотів, панове, я лише сказати: Трагедія ― людське життя, Та грандіозна миті смерть. 126. На місце де я жив напали сили, Зарадити яким не мали змоги, Тоді до мене всі прийшли, Просили захистити місце те, Я відказав їм ― ні, Бо ви супроти правди. ― Але ж тоді і ти загинеш, Разом із нами, і з місцем цим Похований ти будеш. ― Хай так. хто ворог правді ― Той ворог мій. Для мене місце значіння не має, Найголовніше ― люди, А серед вас не бачу нікого́, Хто на моєму боці, Усі за кривду прапор підіймають, І думає про себе кожен, Про вигоди, амбіції, Про марнославство. За це ― легко ви можете убити. З такими спільного нічого мати я не хочу. Тому перетворіть в метелика це місце-гусінь, Чи горобець вас з'їсть. 127. Історії сумної свідком став я, Бачив на узліссі звірів лісних, хижаків, Удави, тигри та леви, ведмеді: На людей нападають, з'їдають, І додому ідуть, у свій ліс, Ніби це так, розвага якась. Так одну жінку анаконда ковтнула, І повзала по джунглям зо тиждень-два: Роздута, сита і важка. Карають люди за законом людей за гоміцид, Натомість звірам попускають сприймать себе за харч, І що цікаво, тих звірі́в, що шкоди людям не чинили, Вони повинищили безліч! На цьому легко висновок такий зробити: Цей світ є світом хижаків. 128. То правда, друже, тримай при пам'яті вогонь. У світі технологій та цивілізацій, Я чув розмови про безпеку, Одні країни домагалися гарантувати їм Безпеку від агресії, немовби Люди в цьому світі жили посеред звір'я, Що їм потребувався захист: Від пазурів та іклів тигрів, левів, змій, драконів. Чому людина має відчувати небезпеку, Коли живе в суспільстві, посеред людей?! Хіба можливо це, коли всі люди ― люди? Проблема в імітуванні звірів: Коли вовки зайдуть до лісу не свого, Де владарюють инші вовки, Ті зчинять ґвалт та буде бійка, Те ж відбувається в оточенні людей, Що рід свій од тварин беруть, І думають: усі пройшли крізь призму, Як світло те, з одного мікроорганізму, Так і зчинилось розмаїття видів, А отже, собі ті люди попускають те ж, Що звірям вільно. 129. Сумний цей світ, походить на тортуру, Від нього не втекти, він надважкий, Він тисне тебе повсякчас. Але не всі погодяться із поглядом таким, Бо мало хто свій час збавляв на споглядання зовнішнього світу, Лише його: Без розмислів, без дум, і безуявно, Без слів, без відчуттів, Без внутрішнього взору. Подібне до самопроколювання це споглядання, Стрижнем залізним, тупим та іржавим. 130. Я поділяю твоє переживання, І мушу додати: Од цього світу не втекти не тільки наяву, А й уві сні. Немає спокою ніде від цих тортур, Він скрізь тебе найде, Спіткає в часі, У мріях нажене, Об'явиться і в забутті, Та проштрикне, Як ти сказав: Тупим, іржавим стрижнем. 131. В глобалізованому світі, де я жив Зібралися одного разу нації на раду, Та записали в хартію собі: Ось, має чоловік права. Які права, панове, має чоловік, Коли живе серед подібних со́бі? Невже, гадав я, настільки дикий світ цей, Що мають люди впроваджувать трюїзмові закон?! Хіба права людини ― не беззаперечні? Для кого сей закон? Подібний лад здоровим глуздом був би, Коли б серед людей ще жи́ли інородці, Але ж уся планета вам належить, І нікого більше У радіюсі сотень світлових років Не видно. Ніхто вам навіть одного сигналу Ніколи не послав! 132. Перлових двісті тридцять сім комет, Породжені навтілами, із роду устриць, Кружляли у пітьмі віків довкруг червоного гіганта, Допоки вибух наднової усі комети не стопив — В одну планету, всередині із сонцем, Замі́сть ядра. Навтіли зрушили зі своїх місць тисячолітніх, Планета трьох з них розтрощила, Двом панцирі зламала, П'ятьох тяжінням притягла, Та візерунком дивнуватим — Поверхнею своєю розтягла. А решта спалені були у світлі наднової. Планету потягло до чорної діри, Веселкові ручаї точились поміж залишків навтілів, Блакитна їхня кров зливалася з водою перламутру, Завихрювала гладінь, відображала майбуття: Чорноту забуття у вічному падінні, До гравідону. Я був на тій планеті, друзі. Мене зіслали карбукани За слово те одне, Яке прокаже сто п'ятдесят п'ятий. Memento igni. 133. Хад каро. Бад егзі волентіс, Нікадон уг-рі аош лорікс, Аде ане ― ехес адес, Пандорохугійон теведерідіюс анді, Мен федера, ястон кагут, Нанделінон шафельразі, Ейкатіо, сільфурій, зай карут. Ут вілі сі, єоні. 134. Сю мову чув я поміж двадцяти п'яти у срібних балдахінах, Вони проєктували мехагон, Структурні витвори, Багатошарові тернеди, Супермасивні, цілісні ядрони, Щоб заживити їх: Двадцять п'ять хадо-кар-ез, Галактики сублімували. Я певен, друже, карбукани, Одного дня побачили у ділі мехагон, Хіба що покаяння той рух од них відве́ло, Як блискавку відводить меч на щоглі, Або як рів глибокий відводить воду повені од дому. 135. Я чув, що порятунок є лишень у Бога, Тож, всі старання всіх ― то їхня справа, А діло Бога (врятувать), Залежить виключно від Нього, і ніхто Уплинути на рішення фінальне Не у змозі. 136. Прив'язані до колискової планети люди, Серед яких прив'язаний був і я, Все полюбляли висновки роїти, Проводячи по водній гладіні одним лиш пальцем, Побіжним їхнє зацікавлення було в усьому, До чого розум їх торкався, Водночас запевняли всіх ті “вчені”, А передовсім себе самих, Що їм відомі усі глибини — на всіх морях. Один з такої глибини одної промовля: Коли у космосі планети инші є, Де мешкають подібні нам розумні люди, Тоді є зайвою релігія та віра у Творця,— Помилкою минулих поколінь. Но в чому різність, друзі, поміж нами, І поміж тими, хто крутиться довкола иншої зорі? Чи в них (тому) є відповіді на усі питання? Фільозофський камінь? Perpetuum mobile? Такі ж всі страдники у космосі усьому, Як і ми. Усі ми висіяні на всесвітнім полі як та пшениця, Соняхи, овес, ячмінь і сочевиця, В усіх одна мета: помножити зерно На користь Сіяча. А ті, хто водить пальцем по воді, Хто тільки вчора — Відкинув задум, за яким У центрі всесвіту встановлено планету їхню, А навколо ― решта усього, Хай колос свій до сонця підіймають, Хай накопичують у ньому зерна, Чим більше збіжжя: тим більше радість Сіяча, Зробіться тим, що радість спричиняє. Незмірно краще це, аніж водити пальцем по воді. 137. Учені самоназвані бояться до справжніх вод пізнання увійти, Зануритись на глибину світобудови, Тому і водять пальцем по верхах, І думають що можуть тим розкрити Усю містерію безодні. 138. Жалюгідне видовище справляють вовки́, Що втілюють себе у лагідній подобі, Слова їх сумирні, узяті з правди, А учинки инакші, узяті з кривди. Не тільки вовки посеред таких, є й інші хижаки, Наприклад перевертні, Вони перевертають смисл слів, Хто вірить їм, таким чудовиськом і сам стає. Ще поміж міміків є змії, Отруйники туман здіймають ї́дкий, Хто вірить їм, той марить! Шкода всіх тих, які у пастку впали, Та сміховинна впевненість ловців, Неправедних промовців, Вони гадають: не видно вовчий хвіст, Але не тільки він, а й морда хижа, Визира. 139. Невігластво ― то є полуда, Воно перешкоджає бачити діла, Що зі словами розійшлися, І не дає помітити той хвіст, Ту морду під шкурою вівці, Невігластво тримає на землі, І притискає нижче, Життя вимішує в багні: Страхів і марновірства. Неуцтво то є ланцюги, Вони перешкоджають вчинкам правди. 140. Я дні до смерти рахував, Лічив мов навіжений. Опам'ятавшися од сну ― Питав себе: чи я живу? Чи знов буття дістало свою ляльку, Подряпану, пошарпану, сумну, З шухляди часу, для гри у день життя, Повнісіньке “пригод”, Випробувань, лічби годин до сну, І сподівань на завтра, яке не стане добувать Мене з шухляди більше. Розтовче небуття моє ганчір'я, Закриє очі забуття, Затулить уші вічна тиша, Не буде мученицьких снів, В які я засинаю, з яких я прокидаюсь, Не пригадаю я пригод, випробувань, І цупку руку, жорстку, міцну буття. 141. А все ж, ти тут, Memento igni, І це значить, що поміж снів, По-зрадницьки які зумовились зі злобою життя: Тебе не відпускати від звичности страхіть, Що тінню хижою стерв'ятників ковзають: Пустелею недружнього буття, Були й такі, що руку простягали дружньо, І, вочевидь, ти прийняв те вітання, Погодився сюди прийти, Розгледів поміж будяків свій гіацинт, Зернятко золоте в грязі, Між брязкалець перлину справжню. Авжеж, то Бог тобі вказав правдивий шлях, І та рука, подумай, чи не тому була жорсткою, Щоб втримати тебе у плині часу, Щоб мав ти змогу місця рандеву дістатись, Щоб передчасна смерть не приховала, Скарбів прийдешніх серця? 142. Можебно що й мою історію твої слова наповнять сенсом. Я був прокляттям оповитий — Від ніг до голови. Як мрець закутаний у саван, Як в'язень закува́ний в ланцюги, Як олень закільцьований удавом. Я був сліпий і брів у темноті, Я був глухий і йшов на звук — У сво́їй голові. Убоге видиво склалося з мене, На сміх усім: опудало з круками на плеча́х. Мої старання всі на попіл обертались, Мої труди намарні бу́ли, Всі сили танули мої, як тане сніг, В спекотний літній день на сонці, Всі мої пляни розладнались, Всі мої мрії розлетілись, Обвуглились усі мої думки, Я був собі не свій, і кожен удар серця: Бив мені по серцю, страхом, Злістю, жалем, сумом, Соромом, ганьбою, Дратував мене життям. Легше було вірити у смерть, Буцім вмер я вже давно, а це — Просто сон, як той хамелеон, Що у вітті невидимий, позирає на тебе, І допоки ти там блукаєш, Не помітиш ті очі мари, того фальшу сну не розгледиш, Зупинитися потрібно, усвідомити себе, Як актор приймає роль, а опісля грим знімає, Так і маска сну у сні бува спадає, Щойно погляд стрітить инший погляд, Той, що лучить на всі боки півпрозорий звір. Але скіль я не старався, зпам'ятатися не міг. І нарешті щось відбулось, проясніння Прохромило темряву прокляття, Промінь тонкий, злитий, кольоровий, Виявив мене в мені. Нарешті. Божа ласка, як ти кажеш, Зблиснула у темноті́. 143. Комусь потрібно жити, щоб мрії досягти. Комусь померти. 144. Усе поставив я на мрію, пішов ва-банк, Що тимчасовість ця? Її принади? Для мене то є порох, луна в полі. Мій час у моїй ставці, Зусилля всі — також всі там, Цей вибір — мій, нікого не суджу я. 145. Прокляття не буває чоловіку заважке, Хребет воно не зломить, Хоч і здається иноді, що гнуться плечі, Ось-ось, і хрусне шия, розплющить тіло, Но є й зворотна дія — всередині тебе, Як два магніти відштовхують себе, Як тиск води глибоководну рибу не вбиває, Як атоми не зходяться в колапс, Так чоловік витримує марноту цьогосвітню. Та й треба пам'ятать про вправи із вагою: Чи не на користь м'язам такий спорт? 146. Це все не моє і не для мене. Не моє це місце і не мої люде, Не моє місто, будинок сей — не мій, І край цей мні байдужий, Не моя земля, і те, що на ній. Що чую — теж не моє, і те не моє Що бачу. Не свого торкаюсь, відчуваю чуже, Голос мій — не мій, і говорю не те, Що я б хотів сказати. Роблю не те, не так вдається, І не роблю коли, роблю не так. Усе не те, і все не так. Так втомлює все це! Я так втомився... 147. Послухай, що я розповім, хоч ти й втомився. Я йшов пустелею п'ять літ і ледве дихав, Дивився вдень на перше сонце, В ночі на друге. Їх рух обдмухував мене осяйним вітром, Від руху їхнього в ушах мені дзвеніло. П'ять років я не спав, но бачив сновидіння. В тих снах я йшов пустелею, безцільно, Протуберанці випалили мні по шкірі смуги, Довкола них звивались авагонські змії, Під ними маяли поля смарагду, Колосся ним тяжіли, хилились долу, А по землі стелились хмари: чорні, Рожеві, сині, білі, по часу і червоні, Та зрідка бірюзові, аквамаринові, перлові, Корона сонця променіла в них, Перетворивши все в примарне скло, Із гранями, в яких відображались мої сни, Але не всі, а тільки ці, в яких я у пустелі. Я б міг іти ще років п'ять, а може й більше, Коли б не осягнув картини загалом, Тоді я встав, я зупинився: довкола мряка, Густа, широка тінь сковзнула низом, Імла заслала очі, посів околицю туман, Затихли древа, не шелестіло листя, Не стукотіло віття. Тоді підвів я голову й побачив жирафа силует, Навпроти стояв він, побачив ме́не, Дивився я на нього, а він на мене... Куди, питався я у себе, поділася пустеля? Розпечений пісок де дівся? Куди поділось теє сонце, одне і друге? Куди завіялась омана снів? Де грані сновидінь? Куди поділися роки моїх блукань? Куди подівся дзвін та змії, Чому ті смуги на руках вже не болять? О, тепер, нарешті, заплющити я вмію очі, Тепер, нарешті, ніщо мене іззовні не турбує, І не хвилює мене більш, ніщо зсередини, Тепер я можу, скільки хочу, стояти у тумані, Дивитися на нього, і відчувати його погляд на собі. 148. Усе набридло остаточно: Я проти всіх, і всі супроти мене. Усім я заважаю, псую життя, Ілюзії руйную, привношу дисонанс — В наладнану мельодію буття. Я всім набрид, усі набридли ме́ні, Ніхто не хоче слухати мене, І я не хочу слухати нікого, Взаємне неприйня́ття поміж нами. Я ненавиджу́ те, що любо їм, і навпаки. А щоб терпіти, байду́же що, Теж сили треба. Уся вона (та сила) здається мні, Увібрана в очікуванні відбуття. 149. Memento igni. Вітання це мні гріє душу, Хай і тебе розважить, як те сяйво, Що вибивається з-за небокраю кожен такий день: Коли к причалу сходи йдуть, Коли заходить в бухту корабель, Коли прийшов час відбуття. І ти один, ніщо не стримує тебе, Все зібрано та все готове, Позаду — все старе, попереду — усе нове, На тебе там чекає друг, а тут Лиш гавкіт псів довкруг. 150. На тій планеті було мільярдів вісім людий, Глобалізоване поспільство — усі шляхи відкрито: Літаки, мов ті зґраї зтри́жів, Шугають між хмарами, ловлять жуків, Автівок безлік на землі, Як тих мурах серед трави, По морю ходять кораблі, Як оселедців косяки, Один за одним поїзди підземні йдуть, Людей з одного місця в инше возять, Як соми ті у роті своїх мальків носять, А люди всі властиво дві особи мають: Одна реальна, а друга віртуальна. Усіх єднає інфополе, Усі на спинах плавають по ньому, Неначе у басейні з коктейлем у руці. А той коктейль, то пристрій спеціяльний, Через який доповнена реальність лине, Через який у змозі кожен бачити прибічних, Їх чути, розмовляти з ними, І попри все те, уявіть собі, Нема із ким поговорить мені. 151. Твоє подивування, я розділяю, друже, Memento igni, айвез хо деф. У світі то́му я мав лиш втому, У власності моїй не було анічого, Я жив очікуванням вмерти, Проклятий світ щодня мене гнобив, Страшив убити в дикім полі, На вулиці безлюдній, в чужім домі, Залякував свободу відібрати, Голодну смерть мні перед очі пхав, На нього як на акулу я дивився, Що ки́дається в акваріюмі з боку в бік, Щелепи грізно роззявляє, Але між нами — товсте скло. 152. Я жив у світі тотальної брехні, Нападника за жертву там вважали, Чорне як біле сприймали, Добро злом називали, Брехливі промови звучали так гучно повсюди, Що луна їх обходила їх та поверталась до них — І це підтвердженням було для них, Їхньої лжі. Брехали з трибун і помостів, Брехали на площах, на перехрестях, Брехали на вулицях та по дворах, Брехали в хатах, Брехали в собі. Брехня у брехні, брехня брехні. 153. Радію за людей, що стоятимуть в світлі, У білих шатах, обранці Бога. Радію за тих, кого Господь за руку витягне з води, Кого врятує з полум'я, дістане з глибини, Виведе з темноти, звільнить із тісноти, Радію за людей, чиє життя не обірветься смертю, Чий день зіллється з вічністю назавжди раптом, Здійсняться їхні мрії всі, засяють щастям їхні душі, Любов наповнить їх серця. Це буде — сумнівів нема. Єдиний сумнів що я маю — чи буду я. 154. Бачу, як і всі ви, що я передостанній, Ця мить повинна зосередить нас на тому, Що скаже сто п'ятдесят п'ятий, Його слова правдиві, в них є життя. Скажи, будь ласка, брате, що маєш ти сказать. Хай будуть одкровенням твої слова для тих, Хто їх не чув ніколи, А ті хто чув, радітимуть як вперше. Надією твої слова хай стануть тим, Хто в чомусь сумнів має. Збадьоряться нехай усі від твоїх слів, Прокинуться від сну і почнуть жить. Скажи, що маєш ти сказати, про́шу. Скажи впівголосу чи гучно, однаково: Усі, усі почують правду. 155. Один Господь — Ісус Христос.