Повітря… повітря… повітря…
Вдих… трясця його матері, Семі, роби вдих… вдих…
…
…
…
Вдих, трясця! Ледве роз’єднавши губи, я зміг вдихнути трохи прохолодного повітря. Я відчув весь шлях, який воно пройшло від рота до легень.
Жахливий біль тримався по всьому тілу, проте найбільш мерзотний був у районі шиї. Щось сковувало мене, не даючи нормально дихати. Залізо натирало кадик при кожному ковтку.
Навкруги було темно, і я не знав чому: можливо, то мої очі ніяк не могли розплющитися, або ж тут просто не було освітлення. Я намагався кричати, хоча мені боліло, дуже боліло. Крики виходили хрипкими та ледь чутними. Це не мало сенсу. Бляха.
У приміщенні було холодно, здавалося, що я вже й не пам’ятаю, як це – жити без щохвилинних дрижаків. Я майже не відчував рук, лише розумів, що їх також прикували ланцюгами. Мені кортіло впертися в щось спиною, але позаду була лише сира шорстка стіна. Спина й так боліла, а додавати туди ще подряпин я не хотів.
Навколо так темно… Навіть розгледіти немає чого, трясця. Я спробував здійнятися на ноги і знову впав, розбивши свої коліна втретє. Коли я тільки прокинувся, то піді мною було сухо… Зараз же там зібралася калюжа крові, яка тхнула металом на все приміщення.
- Важко? – запитав голос в темряві. Я мовчав, намагався удати ніби мене тут не існує.
- Не ігноруй мене.
Але я продовжував, хай мене краще приріжуть, ніж я продовжу тут стирчати. Я мовчав, і той мовчав… Ми мовчали, поки цю тишу не розвіяло буркотіння в моєму животі, прокляття!
- Сучий покидьок, — загарчала постать у темряві. По щоці ковзнуло лезо, зробивши неглибокий і болісний надріз.
Я застогнав, бажаючи зірвати з себе ті кайдани та кинутися геть звідси. У рани затікали сльози, погіршуючи ситуацію. Пекучий біль не встигав зникати, як з’являвся вже в абсолютно нових місцях.
- Важко? – прошепотіли мені не вухо. — Тобі важко?
- Т-т-ак, — ледве виплюнув з себе я. В роті був їдкий металічний присмак, від якого мене вже нудило. Цівка крові потекла по підборіддю.
- Отож, слухняний хлопчику, — прошепотіла постать в інше вухо. По підборіддю пройшлося щось гаряче і слизьке, витерши мою кров.
Губи зімкнулися з іншими, більш вологими та здоровими. Мені було бридко, але я продовжував чіплятися за них, наче це був шматок м’яса, яким мене дражнять.
Губи зникли натомість прилетів свіжий ляпас. Я хитнувся вперед майже без сил, лише ті коротенькі ланцюги продовжували тримати мене. Було страшно уявити як я зараз виглядаю, і взагалі де знаходжуся. Тіло швидко замерзало, проте це відчуття зникало з кожним новим ударом або порізом.
Я був зовсім без одягу, як мінімум, не відчував його на собі. Моє втомлене тіло вже було не проти ляпнутися в ту калюжу, що зібралася піді мною. Холод огортав мене, наче я став його…
Наче став його… от трясця…
Вдих…
…
Став його частинкою…
По тілу пройшлися дрижаки від порухів біля мого коліна. Таке відчуття, ніби хтось створює в калюжі хвилі, від яких вона ставала гарячішою. Звідкись лилася вода. Я хотів пити, дуже хотів, тому намагався знайти те джерело.
Нахилившись трішки вперед, я відчув на собі гарячий потік води. Я відкрив рота, висунувши язик вперед, намагаючись забрати якомога більше води. Коли вона зникла, я засумував. У роті було все так само сухо, і мені хотілося випити більше. Попереду прозвучав різкий звук, наче з комара видушили останнє дзижчання.
- Не дякуй, — той голос був десь вище за мене, і я відчував як на обличчі незнайомця зараз проявляється усмішка.
Він грав зі мною безжалісно, і це… навіть не знаю…
Коли з тобою грає невідома постать у темряві, то це неабияк лякає… і… збуджує? Ні, трясця, я вже їду глуздом. Як таке може збуджувати? Невідома особа нівечить моє тіло, намагаючись так підкорити мене, і продовжує… прокляття…
Вона продовжує збуджувати мене… Прутень пульсував, не в змозі терпіти подібні ігри. Мені стало тепліше лише в тому місці, поки інші частини тіла продовжували захлинатися дрижаками. І от що справді лякало – моя незрозуміла одержимість тим, хто ховався у темряві.
- Чому ти ховаєшся? – прохрипів я.
- Ти б хотів побачити мене? – тихо промовила постать. Вона пересувалась достатньо тихо, що я навіть не помічав цього.
- Звісно, бляха! – гаркнув я, забувши про нашийник. Я захрипів, намагаючись знову повернути повітря. По спині щось вдарило, курва…
Я швидко зробив глибокий… дуже глибокий вдих, намагаючись ігнорувати метал, який давить на мій кадик. Прохолодна рука взялася за мій лікоть міцно, давлячи майже до кісток, і підняла мою руку вище. Замок цокнув, і задзвенів ланцюг.
Я відчув легкість у руці, і бажав відчути те саме на шиї, але розумів, що про таке можу тільки мріяти.
- То ж побач мене, — промовила постать, все ще тримаючи мою руку. Зашурхотів одяг, поступово падаючи в ту кроваву калюжу. Мене накрило хвилею прохолоди.
Постать опустилася переді мною на коліна. Я відчував її подих на собі… Він був… досить гарячий, як для цього приміщення. Мені кортіло дізнатися як виглядає той, хто зараз стоїть переді мною. Від нього віяло свіжим парфумом - щось морське, можливо, я вже зустрічав цей запах десь в дитинстві…
Моєю рукою продовжували керувати, бо в мене не було сил навіть підняти її. Я відчув теплу шкіру, напружену і таку звабливу… Можливо ця рельєфність була пресом, можливо і ні… Мені було важко уявити що то було, але це приносило мені більше насолоди, завдякі я поступово зігрівався.
Рука продовжувала повільне дослідження, підіймаючись все вище. До губ доторкнулися, змусивши мене знову здригнутися. Солодка слина, що була в роті того незнайомця, нагадувала мені про ранок вдома, коли батько готував нам десерти після кожного прийому їжі. Вранці вони були не сильно солодкі, бо він старався піклуватися про наше з Прескоттом здоров’я, однак тієї солодкості вистачало на весь день.
І зараз я відчував знайому з дитинства солодкість в його слині. Я продовжував досліджувати язиком його рот, плавно переплітаючись з ним. Його губи ставали вологішими, змочуючи всі ті тріщини, які з’явилися, коли я тільки вирішив відкрити рота. Моя рука дійшла до видовженої шиї, в яку я різко встромив нігті.
Постать загарчала, кусаючи мене за роздерті губи. Він поступово зривав полущену шкіру, з’їдаючи її, та залишав по собі кроваві сліди. Наш поцілунок набув противного смаку, що поступово змішувався із солодкістю. Я хотів їсти, й інколи розум нагадував мені про свіже м’ясо, яке ще має в собі трішки крові, та тхне на всю кухню.
Щойно я відпустив його шию, губи відсторонилися. Вони спустилися нижче, десь під мій нашийник, продовжуючи цілувати мої порізи. Язик ковзав по ним, забираючи всю засохлу кров. Ту, що продовжувала текти, він всмоктував в себе, наче пив коктейль, бляха.
Італія! Трясця, я чув цей парфум в Італії, коли ми їздили туди з матусею. Я знову покинув свої думки, зрозумівши, що рука спускається нижче, як і губи, що вже були біля моїх сосків. Від холоду вони були напруженні, як і все моє тіло нижче.
- Ти такий солоний, мерзотно, — прошепотів він.
Біль розходився спиною, але це не заважало мені виробляти фантастичні вигини. Ми ніби переплелись один з одним, і я здогадувався куди спускається рука, а куди губи. Чи то в приміщенні ставало тепліше, чи то в тілі. Було важко зрозуміти, що саме зараз відбувається зі мною, тому нехай…
Стогін, що вирвався з мене, коли до прутня доторкнулися губи, забрав з мене ще більше повітря. Мене лякало, що в будь-яку мить я можу просто забути прокляте дихання і віддатися йому вже мерцем. То було б не так цікаво, як зараз.
Моя рука також доторкнулась до розпаленого прутня, він був чимось схожий на мій. І нехай буде дивно порівнювати свій прутень з незнайомим, але вони справді схожі… Можливо, той був трішки більшим, або ширшим, бо в руці він сидів доволі тісно.
Мені кортіло спробувати його на смак, але кайдани заважали, примушуючи мене задовольнятися лише синхронним тертям. Я відчув на собі зуби: він повільно водив ними то вгору, то вниз, радіючи моєму тремтінню. Потворний збоченець. Він вилизав верхівку мого прутня, потрохи занурюючи її у рот. Стегна зблизилися, в намаганнях стерпіти подібну розкіш.
Руки незнайомця поповзли за мене, поки рот продовжував смоктати. Він володів всім моїм тілом, володів мною. Хоч він більше і не тримав мою вільну руку, я не бажав робити нею щось інше, крім тих рухів. А, ні, бажав.
Я швидко сунув руку вверх, взявши його за голову, та повністю увійшов у нього. Він захрипів, намагаючись набрати повітря, але я сунувся все глибше. По сідницях пройшовся гучний хлист, я здригнувся, ввігнавши прутень в стінку його рота. Незнайомець загарав, встромивши зуби у прутень, смикнувшись вверх.
- Сука, ще раз вдовбаєшся в мене, відгризу нахрін! – прогарчав він, кинувши на мене погляд, який я все одно не бачив. По сідницях знову прилетіла долонь, розвіявши напружену тишу ще одним хлистом. Я зойкнув від пекучого болю, що пройшовся сідницями.
Він повільно встав, взявши мене за масне волосся – вже котрий день я не приймав душ, а лише стікав кров’ю. Проте я знав, що йому начхати. Я відчув його прутень біля свого носа. Він почав тертися ним о моє обличчя, видаючи тихі стогони. Я дістав язика, намагаючись пройтися по його шкірі, щоб завести його ще більше.
Мою голову відвели назад так, що кадик болісно вбився у метал, і його прутень занурився в мене, миттю вдарившись у стінку. Слина швидко почала витікати з рота, поки він продовжував швидко і глибоко входити у мене, тримаючи двома руками за голову. Я стогнав, в намаганнях вхопити ще трішки повітря, але не встигав - його прутень занадто швидко заповнював мене.
Я задихався, продовжував крехтіти, сподіваючись, що він висуне його з мене, проте він не зупинявся… допоки не звільнився в мене. Речовина заполонила горло і почала лізти назовні. Він зробив ще декілька поштовхів, пропихаючи все глибше, і лише тоді висунув прутень.
Повіки стали важкими, а тіло знову загубило сили, віддавшись ланцюгам. Його прохолодні пальці взяли мене за підборіддя, піднявши вверх. По підборіддю пройшовся язик, злизуючи зайву речовину. Палець перебрався на нижню губу, повільно відкриваючи мій рот.
- Ти загубив, — прошипів він, випльовуючи залишки речовини мені до рота.
Рука зникла, а моя голова хутко нахилилась, вдарившись о металевий нашийник. Постать знову розчинилася у глибині темряви, залишивши мене на самоті. Я намагався нормалізувати своє дихання, проте…
Проте… чи було це того варто?
Вдихнути не міг… А серце почало пришвидшуватися, кидаючи мені дрижаки. Мені важко… я…
Я…
Хочу додому… матуся.