Синтія не переставала розповідати про цього Раєна. Я зберіг візитку, про всяк випадок. Його офіс знаходився далеченько від мене, але, в принципі, я в це місто хочу переїхати, тож і звичайні поїздки туди мають однаково відбутися, щоб дослідити його.

Ми вже їхали до мене додому, щоб похвалитися один одному книжками, які придбали. Я зміг знайти кілька книжок, і одна з них фентезі. Сам того не очікував, але мені вона сподобалася. Решта, як я й планував - детективи та жахи.

- Тобі він сподобався, га?

- Кхм, - я прокашлявся, адже не знав, що на це відповісти. Якої відповіді вона очікує від мене?

- Я так і зрозуміла. Чесно, мені здається, що такі як він недосяжні, інакше він би не був таким одинаком, правда? Навіщо йому сидіти від нудьги на роботі читати книжки, якщо він міг би розважатися з якимось молодим хлопцем, як...

- Синтія! Досить демонструвати тут свою мерзенну фантазію. Гидота!

Вона засміялася, все так само міцно тримаючись за кермо. Я й гадки не маю, що він за людина, і слабо вірю описам Синтії, що ґрунтуються на симпатії публіки. І я сумніваюся, що в мене буде шанс познайомиться з ним ближче, тому насрати, мені він потрібен для продажу цього сраного будинку.

***

Тоні... Тоні? О котрій він мав прийти? Він мав прийти сьогодні? Чому я не записав, за що мені це! Я взявся за коробку з таблетками, вони притупляли мою пам'ять, через що провали відбувалися рідше, але божеволіти я починаю після них набагато більше. Одна... Друга... З половинкою. Чудово.

Я обійшов усю квартиру разів десять, чи двадцять. Загалом я не стежив за кількістю, але був в очікуванні того, що пігулки подіють скоріше. Світ трохи хитнувся, або це був я... Кумедно.

Нарешті викинувши той клятий блістер, я покрокував на кухню, щоб повернути на місце решту таблеток. Коробка була порожня, ось же... Пиздець. Мені потрібно сходити за препаратами, але за кілька хвилин мене накриє ще сильніше. Однак якщо я не сходжу, то до вечора збожеволію, а я не хочу... не хочу збожеволіти... Мені таке не потрібно, зовсім не потрібно, ані краплі.

Я накинув на себе свою вітровку і вийшов. У ній знайшовся якийсь затверділий батончик, я навіть забув, що залишив його тут. Я дістав кілька доларів і переклав їх у штани, в той час намагаючись зловити попутне таксі. Мені потрібно доїхати туди скоріше, щоб я встиг повернутися назад до настання ночі. У чому, звісно ж, я дуже сумніваюся.

Попереду їхала невелика чорна машина, щось схоже на Renault. Вона зупинилася біля мене, і я швидко заскочив на заднє сидіння.

- Доброго дня, довезете до Вегаса?

- А ти впевнений, що потягнеш суму такого проїзду? - відгукнувся водій.

Він мене дратував, але діалог довелося продовжити. Ми домовилися на двісті доларів, яких у мене немає. Я написав Синтії з проханням позичити їх мені, і боявся, що вона не прочитає моє повідомлення до моменту, коли ми приїдемо. Я спостерігав за дорогою до Вегаса, поступово засинаючи. Ось-ось і я б звалився б у країну сновидінь, якби не різкий звук надісланого повідомлення.

- Ура! - тихо зрадів я, щоб не привернути увагу цього нудьгуна. Синтія переказала мені чотириста доларів... Удвічі більше, ніж я просив, і як мені потім їх повертати...

"Можеш не повертати"

І чого я очікував побачити в чаті з нею. Пам'ятається мені, що вона ніколи не приймала від мене повернення грошей, скільки б я не намагався. Я вже готовий з голоду вмирати, але не просити грошей, але вона сама переказує їх щотижня... Я радий, що нас із нею звела доля. Вона чудова людина.

- Вас вітає радіо-рієлтор! Сьогодні в топ рієлторів увійшли наступні: Патрік Лі, Фестер Г'юз і Раєн Вілкерсон! - ведучий не встиг договорити, але огидно жирні руки водія вже встигли перемкнути на наступну хвилю. Може він таку суму взяв, щоб собі мило купити?

Стоп, Раєн, от чорт.

- Можете будь ласка повернути попередню хвилю?

Цей ідіот почав сміятися, не припиняючи, мало не задихаючись. Який же він огидний.

- За такі послуги доведеться доплатити.

- Та пішов ти!

Машина почала притискатися до узбіччя, поступово знижуючи швидкість. Попереду був поворот у якусь лісову зону. Я не розумів скільки ми годин уже їдемо, але якщо ми доїхали до лісів, то значить досить далеко від Сакраменто. Сонце вже було на горизонті, а швидкість ставала дедалі меншою і меншою. Моє чуття прокинулося і нагадало мені, що у Вегас навряд чи їздять через ліси з убогою дорогою. Він що зібрався мене вбити? Я не стримав сміх і побачив, як він подивився на мене в дзеркало, паніка потроху тиснула в мені ту веселість, що була раніше. Бляха...

Я глянув на двері, вони обидві були зачинені, а тут навіть рукою не підколупаєш... Якщо я буду витрачати час на безглузді колупання, то мені по голові прилетить щось важке. Я взявся за телефон, щоб написати Синтії, але повідомлення не відправлялися. Чудово, тут навіть зв'язку немає!

Я підірвався і вдарив його по голові тим забутим батончиком, хоч десь згодився. Машина завиляла, поки її власник намагався зловити мої руки, що продовжували бити його по голові. Попереду було дерево, і я швидко сів назад, він встиг помітити його і викрутив кермо. Чудово, спрацювало. Я негайно схопився за підголівник і вирвав його з крісла. Його бридка рука знову спробувала схопити мене, але не тут-то було. Кінчики підголівника були гострі, я відбивався м'якою частиною, поки гострою намагався розбити вікно.

- Блядь, спрацюй вже! - лаявся я собі під ніс, поки це чудовисько намагалося вхопитися хоч за щось. Господи, скільки ж я буду випирати речі від цих жирних плям, трясця.

Тріск! Пішли тріщини! Я не переставав бити по склу, додаючи ще по кілька ударів ногою по обличчю водія. Машину хитало у всі можливі боки, мені здається, якби це хтось побачив, то був би не лише в шоці...

О, так! Скло розлетілося на всі боки, залишивши на моїх руках безліч подряпин. Я жбурнув підголівник у цього мудилу і якнайшвидше вискочив у вікно. Я худорлявий, тому труднощів мені це не принесло. Машина їхала повільно, але кілька забоїв я собі все ж подарував.

Автівка проїхала ще кілька метрів і потім зупинилася. Він ще й побігати сьогодні збирається? Ну гаразд.

Я підскочив на ноги і побіг у бік ферми, що виднілася десь за лісом. Бігти було не далеко, але якщо там нікого не буде, то це найтупіша втеча. 

Пролунав постріл, що потривожив усіх птахів. У нього є пістолет?! Гучні крики воронів збивали мене з пантелику. Земля знову закрутилася, весь світ став таким нестійким. Я біг з останніх сил, перебігаючи з одного дерева за інше. Пролунало ще близько трьох пострілів, цього разу ворони мовчали, напевно, вони покинули ліс.

Я помітив, що біля ферми стоїть біла машина, у салоні хтось був. Я почав стукати по склу ліктем, бо не хотів заляпати кровавими руками скло. Двері неспішно відчинилися, і я помітив там чоловіка в костюмі. На його руках були різні сріблясті персні.

- Ти що мене переслідуєш? От лайно.

В очах потемніло від різкого болю, що розійшовся моєю головою. Ноги обм'якли. Я відчув обличчям тверду гальку. Теплі цівки, що, мабуть були моєю кров’ю, швидко стікали та збиралися в калюжки, переймаючи прохолодність каміння…