Завдяки моїм людям і Альбертові, ми встигли викупити будівлю за декілька годин. Дякувати Богові, що продавець виявився ледачим, тому не хотів довго возитися з паперами. Можливо, його налякало те, що кожна моя людина мала при собі пістолет, а Альберто взагалі тримав автомат. Проте, найважливіша будівля Вегасу тепер моя. Подивимося, як далі заграє наш недоумок, котрий вирішив шантажувати мене іншими двома довбнями. Скоріш за все, він дійсно викрав Рітчела та Семюеля, бо хлопці Альберто не змогли встановити те, де ті були в останній раз.

Минулий власник будівлі поїхав геть з Вегасу — мріючи підкорити Європу. Це зіграло нам на руку, бо він навряд чи має щось спільне з Крамбусами та не видасть їм нового володаря. Крамбуси далеко не тупі: впевнений, вони вже знають про продаж будівлі, а от кому — то для них загадка. І сьогодні відповідь на неї буде прямо поряд з ними. Для мене це крок у руки смерті, навіть не знаю, що б я у цьому житті мав, якби не такі кроки. На коронацію зі мною піде лише Альберто, який погодився тільки через маски, в яких будуть усі присутні. Я розумію його: показувати своє обличчя покидькам — не найкраще, однак піти туди сам я не можу.

Його люди будуть чекати нас неподалік і бачити все завдяки камерам спостереження. Не знаю, чи будуть їх намагатися відключити, проте не нервую через це, бо в нас є декілька захованих камер, які щойно під'єднали до окремої системи спостереження. До нас підійшов Гарвіс, протягуючи долоні.

- Сер, думаю, краще вдягнути їх вже зараз. До коронації залишилась година, і скоріш за все губернатори вже неподалік. Засуньте ці навушники у вухо, щоб ми змогли попередити вас про загрози.

Ми з Альберто взяли мікронавушники, вони виглядали, як сріблясті краплі. Трішки просунувши один з них у вухо, я почув тихеньке шипіння. Альберто ж скривився, бо не любив шиплячі й гучні звуки — вони завжди його до біса дратували.

- Чуєте щось? – заговорив до нього Гарвіс.

- Мерзотне шипіння. Так буде завжди?

- Ні, сер, лише зараз.

Хлопець тицьнув щось на планшеті, й звук зник. Альберто, здавалося, видихнув з полегшенням. Десь загримали двері, ми швидко покинули основну залу через чорний вихід. Нам слід перечекати у фургоні разом з іншими, бо було б занадто дивно явитися настільки рано. Я побачив, що на паркінг заїхало близько шести повністю тонованих машин. Скоріш за все, це Адам та його люди. Гадки не маю, яка кількість осіб буде присутня, проте якщо це коронація Крамбуса, то сьогодні тут будуть усі його члени. Якщо мене з Альберто не прикінчать, то я дуже здивуюся.

Ми з Альберто вирішили поїхати в іншу сторону, щоб не викликати підозр. Приїдемо і станемо десь за рогом, щоб машину не побачили раніше потрібного часу. Думаю, у будівлі можна з’явитися десь за пів години до початку, показавши наскільки ми пунктуальні та бажаємо скоріше побачити коронацію.

- Кажуть, що телефон Семюеля вийшов на зв’язок, буквально на декілька секунд, — прошепотів Альберто, коли я припаркувався біля узбіччя.

- І де він?

- Був біля Каліфорнії. Можливо, тебе зрадили, Раєне.

- Срати я на нього хотів, хай бігає, поки може, — я загарчав, вдаривши руками по керму. – Скажи своїм, щоб прочесали Каліфорнію і привезли його до мене.

- Я не впевнений, що це…

- Альберто, ти бажаєш відпрацювати вартість моєї розхріначиної автівки? Окей, тоді я відніму від твоєї зарплатні декілька лямів.

Альберто дістав телефон і взявся набирати номер. Як він, бляха, запам’ятовує всі номери? Не встигли зазвучати гудки, як хтось взяв слухавку.

- Семюель, — він зробив паузу, — Каліфорнія, червоний.

Слухавку скинули. Вперше бачу таку систему – невже Альберто знову ускладнює життя бідолашному кол-центру? Я озирнувся на нього, піднявши брову.

- Як бачиш, пошуки почалися.

- Нова система?

- Поліпшена стара. Вони чудово знають про якого Семюеля йде мова, тож, треба було просто сповістити про його останнє місце знаходження та…

- Та рівень загрози, який він несе. Ти серйозно? Червоний?

Альберто закотив очі й глянув у вікно, не бажаючи продовжувати розмову. «Червоний» дають тільки таким покидькам, як Адам, бо він дійсно величезна загроза як для моїх людей, так і для світу. А тут якийсь злиденний хлопчина, котрий вирішив сховатися якомога далі – маразм. У машині продовжувала панувати тиша, від якої вже важчали повіки. Давненько я не спав. Заплющивши очі, я молився, щоб Альберто не заснув теж, і що він розбудить мене в потрібний час.

- Раєне, гей, Раєне! – заволав білявий хлопець. Я обернувся.

- Ми знайомі? – я говорив повільно і грубо, бо сьогоднішній день міг потрапити в номінацію “Найжахливіший день мого життя”.

- Сумнівно, проте, я багато про тебе чув. Не проти познайомитися?

Хлопець виглядав жахливо. Його зовнішність дає йому шанс вибитися в люди, але одяг, який він підібрав, цю можливість знищує. Я ще раз оглянув його з голови до ніг і помітив, як він дрижить. Рюкзак був не до кінця застібнутий, і, здавалося, якщо хлопець нахилиться зав’язати шнурки затертих кросівок, то книжки поваляться йому на голову.

- Раєн, — сказав я, простягнувши руку.

- Приємно познайомитися, я…

- Раєне! Підйом, бляха, досить спати! – закричав мені на вухо Альберто.

- Трясця, — випалив я, ледве не вдаривши Альберто по обличчю.

Він всівся і мотнув головою, вказуючи на кермо. Я глянув на годинник – до початку коронації залишилося п’ятнадцять хвилин. План трішки зруйнувався, однак я все одно не хотів бачити тих мерзотників довше ніж необхідно. Цікаво, чи спав Альберто, який зараз ледве тримав свої очі розплющеними? Ми знаходилися за п'ять хвилин від будівлі, тому доволі швидко приїхали. Наші хлопці добре заховали свій фургон, і я навіть не міг уявити, де саме. Альберто тицьнув кнопку біля ручника, і номерні знаки зашурхотіли. Кожна машина нашої компанії має таку можливість — автоматична зміна номерів. Тепер, якщо нашу машину і захочуть перевірити в реєстрі, то побачать, що вона зареєстрована на Гарвіса.

Для всіх він просто працює у бухгалтерії, та ніхто навіть не уявляє, наскільки він важливий для нашого бізнесу. Тож тепер, коли номери були зовсім інші, ми спокійно заїхали у паркінг. Тут вже було приблизно п’ятнадцять машин. Мені здавалося, що цього паркінгу може не вистачити, якщо приїде ще під сотню. Хоча, чи мої це проблеми? Взагалі начхати, хай вирішують їх, як забажають. Я припаркувався на найближче вільне місце і заглушив машину. Чиїсь кроки луною заповнили приміщення. Альберто швидко одягнув золотисту маску у формі тигрячої морди. Ми вийшли з машини.

- Раєне, невже приїхав! Я думав, тебе не буде, — радісно промовив Адам. Тепер на його обличчі, окрім гримаси клоуна, була ще й срібляста маска у вигляді мавпи. Як іронічно.

- Як я міг пропустити коронацію свого чудового знайомого, — мене ледь не знудило від такої відвертої брехні, але я розтягнув посмішку і потиснув йому руку. – Це мій друг, ти ж не проти? - промовив я, вказуючи на Альберто.

- Звичайно ні! Чим більше гостей, тим веселіше. Скоро вже початок, треба повертатися до зали.

Він розвернувся і покрокував до сходів. Ми, не поспішаючи, пішли за ним.

- Раєне… Альберто… якщо ви нас чуєте, то запитайте щось в Адама, — прошепотів Гарвіс у навушнику. Альберто це застало зненацька, і він зловив дрижаки, але швидко опанував себе.

- Адаме, чи буде знайомство з гостями? – запитав я.

- Чудово, дякую. Ми будемо на зв’язку, камери все ще працюють, – відказав Гарвіс.

- Залежить, чи захочуть самі гості тобі представитися, але тебе з ними я точно познайомлю, мій друже.

Альберто напевно ледве стримується, щоб не зареготати на все приміщення. Він знає, як сильно мене дратує Адам, і знає, як виглядає моє обличчя під цією бісовою чорною маскою пантери. Ми дійшли до сходів, вже залишалося декілька хвилин до початку. Залу встигли прикрасити, наче тут святкуватимуть чийсь день народження. Хоча, для Крамбуса, це і є свого роду народження нового володаря. Я вдав зацікавленість до будівлі, наче бачу її вперше.

- Гарно, чи не так? – заговорив Адам. – Сьогодні якийсь покидьок викупив цю будівлю, хоча вона могла належати мені.

Дійсно, його люди теж вправно працюють, раз встигли дістати так швидко інформацію. На щастя, не настільки добре, щоб знати, що новий господар вже серед них. Ми нарешті вийшли до зали, і тепер я бачив не маленький клаптик, а все приміщення. Людей було настільки багато, що столиків майже не було видно. Всі кружляли біля них, як мухи над лайном. Хоча, які вони до біса мухи - чисте лайно.Трясця, виходить то я муха? З мене вирвався смішок.

- Що ж, на цьому моменті я покидаю вас на деякий час, тому, розважайтеся! – з посмішкою промовив Адам і зник десь серед натовпу.

Я тримався ближче до Альберто, щоб не загубити його. Місце біля сцени виглядало спокусливо лише для мене, бо Альберто хотів сховатися десь у тіні і не показуватися на очі всім довбням. Хай звикає – не завжди ж нам ховатися, треба й трішки розважатися. Я потягнув його за руку і ми пішли ближче до сцени. Зі здоровенних колонок заграла урочиста музика.

- Пані, — чоловік із-за лаштунків зробив паузу, — та Панове! – майже закричав Адам, що різко вискочив на сцену. – Сьогодні важливий день для нас всіх, і, для початку, я хотів би познайомити вас з моїм новим колегою!

Прожектори осліпили мене, поки сяючий від щастя Адам стояв на сцені та тягнув посмішку. Альберто залишвся поряд зі мною, навіть не поворухнувшись.

- Раєне, вийди до мене.

Люди розсунулися, утворюючи мені прохід до сходинок на сцену. Я не поспішаючи йшов, прислухаючись до шепотінь. Вони були насторожені, що якийсь незнайомець знаходиться серед них. Дехто говорив, що це не перший такий випадок, і багато з них тут так і з’явилися, а дехто дуже сердився і погрожував піти звідси, якщо такі «сюрпризи» будуть продовжуватися.

Нарешті я вийшов на сцену. Звідси людей виднілося набагато більше, ніж я собі уявляв. І як вони всі помістилися в ті автівки на паркінгу? Адам підійшов до мене, радісно обійнявши рукою мою талію. Він був нижче зростом, що грало мені на руку і давало змогу набити йому пику в будь-яку зручну мить.

- У мене є право обрати собі заступника, який проведе коронацію, і, в майбутньому, якщо доживе, — він засміявся, — займе моє місце!

Не буду брехати, це мене налякало. Якщо цей довбограй дійсно надумав зробити мене своїм пішаком, то ні до чого доброго це не призведе. Мені не кортить проводити час за мерзотними обговореннями про чергові маніпуляційні витівки. Це, звичайно, дуже допоможе мені викачувати потрібну інформацію, однак в таких угрупованнях швидко знаходять пацюка, яким би вправним він не був.

- Раєне, друже, я хочу, щоб на час мого правління ти був поряд!

Натовп в’яло поплескав, хтось взагалі спробував піти, але…

- Раєне, не думайте тікати, вони вбивають всіх, хто намагається вийти.

І, бляха, Гарвіс мав рацію. Ті недоумки, навіть не додумалися прикрутити глушники, щоб не шуміти на всю залу. Натовп заляскав гучніше, але я знав, що під усіма масками ховається страх. Я зиркнув на Альберто – кутики його рота сповзли донизу, на лобі виступили зморшки. Я б з радістю подав сигнал своїм хлопцям, щоб швидко прийшли сюди й покінчили з цим ідіотизмом, однак тоді б прийшлося вбивати кожну сволоту, яка причасна до смертей людей. Я стояв, і далі натягуючи усмішку й вдихаючи запах тютюну від Адама.

- Що ж, почнемо, — промовив Адам, махнувши руками натовпу. Той різко замовчав. Адам взяв мене за руку та потягнув за лаштунки.

- Диви, ось там знаходиться корона Бокасси. Візьми її, та, як почуєш музику, виходь на сцену. Далі все зрозумієш.

Чоловік швидко покинув залаштунки. У залі продовжувала панувати тиша.

- Сер, що вони роблять? – каже Гарвіс.

- Знав би я, бляха, — прошепотів я.

- Він ріже собі груди, що за…

Від крику на сцені я перестав чути Гарвіса. Залунала голосна музика, я швидко підхопив корону на чорній подушці, і вийшов з-за лаштунків. Адам стояв на колінах з оголеним тулубом. В руках він тримав невеличкий кинджал, яким вирізав собі «К» між грудей. Кров стікала на штани і навіть не думала зупинятися. Він махнув рукою, наказуючи стати перед ним.

- Нехай кожен з вас запам’ятає цей день, як коронацію Бокасси Першого! – натовп радісно аплодував, супроводжуючи все свистами та вигуками. Адам махнув головою, дозволяючи надягнути йому корону.

- Сер…!

Кров миттю розповзлася по всій моїй сорочці. Запах металу швидко розійшовся по сцені, а залишки мозку продовжували стікати з мене. Я швидко ступив убік, даючи тілу Адама впасти на підлогу. Очі помітили швидкі рухи зверху. Цілилися в нас обох, однак, хріново. Щойно я хотів обернутися, як з балкона щось полетіло.

Мотузка швидко опускала оголене тіло хлопця. Вона була міцно зав’язана в нього на шиї, забираючи змогу дихати. Хлопець був притомний, поки що. До мене дійшло розуміння – то висів Семюель. Він намагався зірватися з мотузки, але робив собі тільки гірше. Я швидко дістав пістолет зі своєї кишені і махнув рукою Альберто, наказуючи стріляти по мотузці.

- Швидко закрийте всі виходи! Вони, сука, нам потрібні живими! – загарчав я, сподіваючись, що Гарвіс почув мене попри гучні постріли.

Люди кричали, намагаючись швидше забратися звідси. Ми з Альберто продовжували стріляти, поки Семюель втрачав сили. Трясця. Патрони в моєму пістолеті закінчилися. Я розвернувся до Альберто, щоб взяти в нього нову обойму, коли почув позаду глухий удар. Кришталеві бокали розлетілися по підлозі, проливаючи всі напої. Семюель не рухався, стікаючи кров’ю у калюжі шампанського.

Підбігши до нього, я намагався оцінити, чи не отримав він серйозних травм. Падіння було не високе, бо мотузка спустила його до другого поверху, тож, імовірно, він просто у відключці. Його тіло було в жахливому стані – його вкривали огидні порізи різної періодичності. Десь старіші, десь свіжіші, проте всі вони виглядали жахливо. Мене оточило декілька чоловіків в повній екіпіровці – мої хлопці.

- Сер, вам треба скоріше покинути це місце, можливо нападник досі тут, — заговорив один з них, намагаючись вивести мене під руку.

- Я сам вирішу, що мені робити. Альберто!

Чоловік швидко підійшов до мене, зиркнувши на Семюеля.

- Забери мою сорочку, і залишайтеся з хлопцями тут. Я скористаюся твоєю автівкою.

Щойно я договорив, то скинув з себе закривавлену сорочку, оголивши пружні м'язи. Я підхопив Семюеля, і замастив себе шампанським з кров’ю, яка продовжувала стікати з хлопця. Притиснувши його до себе, я рушив до чорного виходу, де нікого не було. Будівля була оточена, і цим сильно привертала до себе увагу. Сподіваюся, сюди не налетять службовці.

Нарешті, спустившись у паркінг, я відчинив машину і обережно поклав Семі на заднє сидіння. Салон, на щастя, був оббитий чорною шкірою, тому плями буде не так важко вивести. Я відчув як м’язи моїх грудей напнулися, коли тілом пробігли дрижаки. Вночі ставало дедалі холодніше, цього я не врахував. Семі взагалі лежав абсолютно голий, і це, трясця, мене непокоїло. Я стягнув свої штани, і швидко одягнув їх на Семюеля. Вони майже не трималися на ньому через худорлявість, та це й не мало жодного значення, бо ходити він зараз точно не збирався. Хай лежить, головне, що не голий. В яку сраку ти знову вліз, Семюелю?

Дякувати засновнику Вегаса, що зробив це містечко таким маленьким і зручним. До лікарні було близько десяти хвилин. Я включив пічку і викрутив її на максимум. Тілом одразу пройшлося гаряче повітря, проганяючи сироти. Дихання Семі вирівнялося, незважаючи на кількість нових порізів від кришталю. Під його тілом зібралася невеличка калюжа крові, що майже перестала збільшуватися. Ми були неподалік від лікарні, доїхавши без збитих стовпів. Цю місцевість я вивчив доволі добре, що допомагає мені у якісь складні моменти, де погляд завжди відволікається на щось.

Залишивши машину біля заїзду, я вийшов і ледве зміг підняти хлопця. Він був слизький, і було складно втримати його на руках. Я закрокував швидше. Напевно, це доволі дивна картина, що посеред ночі у лікарню приперся чоловік в трусах, тримаючи у руках закривавленого хлопця. Вже бачу, як буду вигадувати дурну брехню для лікарів. Коли я зайшов, на мене розвернулося декілька осіб. Жінка в халаті крикнула у коридор, підзиваючи когось рукою. Мої ноги підкосились від втоми, і я рухнув на підлогу, розбиваючи коліна.

З-за рогу вийшло двоє чоловіків з каталкою. Вони швидко підхопили Семюеля і рушили назад. Білява жіночка підбігла до мене, в спробах допомогти підвестися.

- У Вас кров, — промовила вона.

- Це не моя, все добре, — в очах помутніло.

- Чоловіче, вона ще як Ваша.

Я опустив погляд: з тіла витікала темна рідина. Куля пронизала голову Адама і влетіла мені правіше пупка. Переживаючи за Семюеля, я навіть не помітив, як сам ледве сюди дійшов. Хотілося просто впасти та виспатися, і нічого більше. При спробі встати, я відчув на собі погляд.

- Забув телефон в автівці.

- Господи, чому саме у мою зміну такі телепні, - випалила жінка.

Я знову впав на коліна, ледве не вдарившись обличчям об білу плитку. Під ногами зібралася кров. Чоловіки з каталкою повернулися, і ледве як всадили мене на неї. Якщо я зараз залишусь без телефону, то Альберто почне панікувати. Та жіночка супроводжувала нас, оглядаючи моє тіло.

- Машина залишилася незамкненою, принесіть сюди мій телефон… Негайно! – гаркнув я, від чого бідолашна здригнулась і швидко пішла в сторону виходу.

Мене везли не у палату, а, гадаю, в операційну. Семі отримав не такі суттєві поранення, в той час, як в мені сиділа бісова куля. Якщо чортів Адам мав якісь захворювання і передав мені їх таким чином, то хай диявол його відтрахає на кожному колі пекла. А взагалі, я радий, що тепер на одну сволоту стало менше.

- Агов, чоловіче, Ви з нами? – шепотіння біля мого вуха вибило мене з думок. Я розплющив очі, й моментально про це пошкодував, засліплений навислою лампою. – Чудово, треба буде трохи потерпіти.

Я кивнув, не сильно, але цього вистачило, щоб лікар зрозумів мене і почав свою роботу. Я занурився далеко в думки, намагаючись опинитися якнайдалі від свого тіла, щоб не відчувати як витягують кулю.

- Я тобі казав, що ти красень?

- За сьогоднішній день, — я глянув на пальці, демонстративно загинаючи їх, — вже разів шість.

- Мало, — пирхнув хлопець, — дуже мало. Ти повинен чути це набагато більше. Раєне, — він підійшов до мене ближче, так, що я відчував його серцебиття як своє власне, — ти чортів красень!

Я ледве стримував себе, щоб не вчепитися в ті соковиті бліді губи. Бірюзові оченята зиркнули на мене. Він здавався таким малим порівняно зі мною. Мені кортіло віддати все, лиш би тільки він почувався захищеним поряд зі мною. Відсуваючи густе волосся, я різко притягнув його за потилицю. Наступної миті в носі заграв ніжний маковий аромат, і весь контроль, який я мав над собою випарувався - мої зуби зійшлися з його губою. Язик занурився далі, розганяючи слину. Нам було начхати хто є навколо, бо це бісове кохання.

- Раєне? – заговорив чоловік, його голос був доволі знайомий. – Як ти?

Альберто, от же спритний хлопчина. Як тільки він так швидко приїхав по мене, і невже залишив всіх покидьків позаду, разом з нашими людьми? Лампа вже не сліпила мене, а лікарі стояли поруч, знімаючи свої рукавиці.

- Ми його трохи підлатали, скоро рана загоїться. Вам пощастило, що вона не пройшла глибше, чоловіче.

Втома все ще панувала над тілом, не даючи змогу підвестися, та нехай. Зручно вмостившись, я поглянув на Альберто. Напружені кутики рота виказували в ньому втому, а червінь в очах лише доводила, що я мав слушність. Його рука погладжувала мою, нагадуючи про надійну підтримку.

- Ти був у Семі? – прошепотів я.

- Ваш знайомий вже у палаті. Лікарка Луренс його оглянула та зробила все, що було в її силах.

- Що було в її силах? Було щось, з чим вона не впоралася?

Лікар не відповів, підізвавши свого колегу, щоб разом перекласти мене на каталку. Я захрипів, коли мене простромив біль в зоні поранення. Чоловік поклав руку на клаптик пластеру, заспокоюючи біль. Колеса закрутилися, видаючи противний скриплячий звук. Мене везли до палати, поки Альберто продовжував крокувати поряд. Хотілося знову зануритися у сон, і забути це все, як нав’язливе жахіття. Проте, моє життя ще змалку не дає мені спокою. Батьки привчали мене, що цей світ занадто гнилий, і завжди треба бути готовим до будь-якої хріні. Одна з таких сьогодні застала і мене. Якщо того клятого покидька не знайдуть, то наступний раз куля увійде в мою голову, роздробивши мізки.

Щойно мене закотили у палату, я побачив Семюеля. Біля нього стояла крапельниця, і я дуже сподівався, що це найбільше, що йому знадобиться. Якщо він впаде у кому, то я у повній сраці. Альберто глянув на хлопця, напевно згадуючи всі історії, які я встиг про нього розповісти. Нас помістили в одну палату, і я сподівався, що вийдемо ми звідси разом, і як можна скоріше.

- Тобі передали мій телефон? – запитав я в Альберто, коли вже опинився на ліжку.

- Так. Я привіз тобі чисті речі, не брав щось класичне, подумавши, що тобі буде комфортніше у вільному одязі. Тож притягнув з твого гардероба оцей сірий костюм.

Він дістав його з невеличкої сумки. Спортивний костюм був все так само обережно складений, наче щойно взятий з полиці. Дякувати кмітливості Альберто, я дійсно не вдягнув би класику, і не впевнений, що вдягну найближчим часом. Ремінь буде давити на рану, а по іншому я не зможу, тому спортивки - це найкращий варіант з можливих.

- Тобі треба відпочити, — кажу я.

- Немає часу, Раєне, треба розгребти все скоєне тим…

- Довбограєм, угу. Доручи це Гарвісу, а сам йди та відпочивай, — він закотив очі. – Це наказ, Альберто.

- Хай тобі грець, — пирхнув він, від чого я засміявся.

Чоловік поклав мої речі на тумбу, і, підійшовши до дверей, кинув погляд наостанок. Тепер в палаті були лише ми з Семі. Цікаво, що з ним робили? Хто так безжалісно грався з ним? Я вперше бачу, щоб людина, маючи таку кількість порізів (причому в деяких місцях доволі глибоких), могла вижити. Вони були тонкими і рівними, але розкидані по всьому тілу – від стоп до чола. Що ж з тобою робили, Семюелю… Де тебе тримали та в яких, трясця, умовах?

Інколи мені здається, що тоді я помилився, і звернув взагалі не на той шлях. Нам було добре, ми кохали один одного… ми кохалися. Це так незвично – відчувати в собі щось. Але біль, він інколи переходив всі межі моєї витримки. З часом ми зрозуміли, що коли я контролюю ситуацію, то входжу у нього обережніше. Взагалі, обожнюю ним милуватися, коли тримаю його на руках, проштовхуючи член все глибше, сука…

Я ледве зупинив потік сліз, коли він поїхав, хоча знав, що він повернеться. Але як же болісно було дивитися на від’їжджаючу автівку, подумки прощаючись з ним. Мені боліло дуже, і не один день. Раніше ми зустрічалися кожного дня, а зараз? Що зараз? Нічого, я сиджу сам в цих клятих чотирьох стінах, списуючи всі свої зошити непотрібною інформацією. Як же я скучив.

- Раєне? – прошепотів зачарований голос. – Раєне, що з тобою сталося?

Розплющивши очі, я побачив перед собою Семюеля. Якого біса…

- Ти, трясця, чого встав?

- Бо побачив, що з тобою щось не те… - промовив він, ховаючи свій погляд.

- Прокляття, Семюелю, ти повинен лежати та насолоджуватися прохолодною рідиною у венах, а не шастати по всій палаті! – гаркнув я.

Хлопець в’яло повернувся на своє ліжко, намагаючись зрозуміти, чого в його руці голка від крапельниці. Та невже знову…

- Чому ми тут? – питання, яке мене просто вбиває, і він знову його промовляє.

- Семюелю, я от не розумію, ти вже виспався, чи що?

Я глянув на нього. На шиї розцвів яскравий фіолетовий слід від мотузки. Його тіло точно змінилося за час мого сну. Рани вже не виглядали такими червоними, а по тілу почали проявлятися синці. При першій нашій зустрічі у книгарні він сяяв, а зараз повністю збляк. Навряд чи цей недоумок заслуговує на такі страждання, хай би краще продовжував жити у своїх мріях і надіях. І навіщо я тільки вплутався в цю інтрижку?

- З тобою…

- Зі мною все добре, слідкуй за собою, Семе, — я підвів голову, встигаючи підхопити його погляд. – Де тебе носило?

Хлопець завагався, намагаючись привести свою пам’ять до ладу. За такий великий період часу він пропустив не один прийом таблеток. Якщо він щось і пригадає, то це буде чудо-чудесне, а поки залишається тільки сподіватися. Семюель доволі часто дратував мене через це, хоча я і розумів, чому саме його пам’ять так жахливо працює. Мовчання з моєї сторони у такі моменти - це величезний дарунок.

- Я… – «Я не пам’ятаю», звісно, на що я розраховував. – Не пам’ятаю.

- Ха-ха, ти, курва, серйозно? – дякувати лікарям, що так добре зашили мою рану, бо інакше вона б вже знову закровила. Мої м’язи напружились від злості, яка вирувала всередині.

- Тебе викрали, очевидно, лупцювали, хотіли повісити посеред величезної будівлі, а ти цього не пам’ятаєш? В сраку тебе, Семюелю.

Я відвернувся, сподіваючись заснути, проте натомість декілька годин без зупинки слухав схлипування і шморгання. Та за що мені це все?