5
Відірвавшись від красеня , я легкою ходою попрямувала до замку. Хотілося усміхатися — і я не приховувала цього бажання.
Я ввійшла всередину, окрилена, щаслива. Хол і сама сходова клітка вже сяяли чистотою. Значить, поки нас не було, хтось усе ж почав наводити лад. Прекрасно. Завтра обов’язково візьмемося за це серйозніше.
Я влетіла до кімнати й одразу впала на ліжко, скрутившись клубочком. Так і заснула.
Приблизно через годину в двері постукали. Я повернула голову, думаючи, що це Ровальд. Але на порозі стояла жінка, схиливши голову. Та сама, що раніше приносила мені сукню.
— Вас чекають унизу.
— Як вас звати?
Вона щиро здивувалась моєму питанню, хоча голови так і не підняла.
— Тіба, пані.
— Прошу, не називай мене "пані". Просто Лола.
— Я не можу собі цього дозволити.
— Тіба, подивися на мене, — я підійшла до неї й простягнула руку. — Я Лола.
Вона підвела до мене сірі очі.
— Я не знаю ваших правил, але хочу, щоб ти знала: я тут — не господиня. Я друг.
— Ви — дружина володаря і мати майбутньої дитини. Я не можу ставитися до вас інакше. Пробачте. Мене чекають справи.
Вона вийшла, залишивши мене наодинці. Але вже за хвилину знову з’явилася, швидко поклала на ліжко лілову сукню — і втекла.
Сукня. Я їх терпіти не можу. Ще в дитбудинку в мені виховали хлопчачий характер — і відповідний стиль. Спідниці, сукні — тільки на свята. Та й то за наказом Ентона. А щодня наряджатися? Ні, це точно не про мене. Але одягла ,обіцяючи собі ,що змушу тут змінити стиль. Тим паче він бачив мій спортивний на Землі.
— Треба терміново щось вирішувати з одягом. Застібнула всі ґудзики до самого горла. Вона була трохи нижче колін. Вільна, зручна, але цього середньовіччя мені не нав’язати.
Зібрала волосся в акуратний хвіст і рушила назустріч долі.
У животі тремтіли метелики, стискаючись у тугий клубок у передчутті зустрічі з господарем. А в грудях — не просто калатало, а гупало, як грім у бурю.
Коли наближалась до сходів, забула, як правильно дихати. Щойно ступила на першу сходинку, Ровальд, який стояв біля вікна, повернувся до мене — і завмер.
Крок. Удар. Вдих. Удар. А як там — видихати треба?
Моя рука повільно ковзала по перилах. Погляд — тільки в нього. У найпрекрасніші очі. Лише б не злетіти вниз. Лише б не впасти. Я тремтіла й водночас світилась від передчуття. Він дивився на мене... ніби бачив щось неможливе. Нереальне.
Я втопилася в його погляді, оступилась — і впала на передостанній сходинці.
Чорт. Залишалося всього дві сходинки до граціозного сходження... І ось тобі маєш. Господи, спочатку навчилася літати, тепер би ще навчитись ходити. Ну й невдаха ж я!
І все зіпсував якийсь дрібний камінчик.
Впасти мені, щоправда, не дали. Міцні руки підхопили, і я опинилась у надійних обіймах.
— Оце ганьба…
Я ніяковіла, ховала обличчя в долонях.
— Чудове падіння, — усміхнувся Ровальд.
Він не відпустив. Тримав на руках — міцно, впевнено, як скеля. Пригорнув до себе. Його груди — наче стіна сили й захисту. А його аромат... боже, цей запах зводив з розуму. Хотілося втиснутися в нього, вчепитися, лишитися так назавжди. І просто дихати. Його.
Я згадала сьогоднішній політ і почервоніла. Мовчання порушило бурчання мого живота.
— Пробач… Зараз тебе нагодуємо.
Чоловік ніжно підняв мене й поніс до столу. Обережно поставив на ноги — й завмер. Його сильні руки ковзнули по моїх оголених ногах до самих сідниць. У цю мить ми жадібно вдивлялися одне в одного.
Підлога раптом здалася колючою, холодною, як крижаний камінь. Я переступила з ноги на ногу, розриваючи цю дивну напругу.
— Тіба… вона не подбала про твоє взуття?
Ми одночасно поглянули на мої босі ноги. Ровальд з низьким гарчанням скреготнув зубами:
— Тіба! Десять ударів — за те, що не подбала про пані!
Перед нами з’явилась служниця. Та сама, що нещодавно заходила. Вона винувато опустилась на четвереньки.
До неї підбіг незнайомий охоронець із плеткою в руках.
Зрозумівши, що все це через мене, я кинулася вперед і в останній момент підставила свою спину під удар. Усе відбувалося, ніби в уповільненій зйомці. Взмах. Свист повітря. Звук. Удар. Біль.
Я стисла щелепу до хрускоту.
Цього всього можна було уникнути. Але я — не захотіла. Час, ніби знову сповільнився. Як тоді, у тій машині, що летіла назустріч кулі.
Удар був таким сильним, що шкіра лопнула, і гаряча цівка крові потекла по спині. Я не видала жодного звуку. Навіть не сіпнулася. Привчена терпіти. Старий досвід… дав про себе знати. Я зціпила зуби ще сильніше й гнівно глянула на господаря замку.
— Ти що витворяєш, жінко?! — гаркнув він і рвонув мене до себе.
— А що ТИ робиш?! — гаркнула я у відповідь. — Ти щойно наказав людину ні за що!
Я вже кричала, виривалася з його рук.
— Бо я сама не захотіла взуватися? І що далі — ти відрубаєш голову охоронцю за удар, який я прийняла на себе?!
Його погляд став холодним. Відчуженим. Я зрозуміла — так, саме це він і зробить. Стражник опустився на коліно, чекаючи вироку.
— Не смій! — пригрозила я, обертаючись до Ровальда. — Якщо не хочеш, щоб я накоїла дурниць — не смій! Не карай їх!
Він спробував наблизитися.
— Ні! — Я зупинила його поглядом. Ще один крок — і я знищу тебе подумки.
Усередині мене все палахкотіло від люті, болю й злості. Він схопив мене за руку — всупереч моїй волі. Я вислизнула з його обіймів, як від небезпеки. Це було морально важко. Але ще важче — дивитися, як хтось страждає через тебе. Я не дозволю.
Ровальд наблизився знову й поглянув на рану. Його погляд був незадоволений. Він махнув рукою — і всі вийшли.
— Дозволь мені зцілити твою рану?
— Пообіцяй.
Я подивилась на нього з надією. У ці янтарно-зелені очі.
Він кивнув, але опустив очі, вдивляючись у пошкоджену шкіру. Іншого вибору не було. Я повірила. І пройшла до столу.
Ровальд повернув стілець так, щоб я змушена була сісти, розставивши ноги по обидва боки. Було незручно, але по-іншому — ніяк. Сукня задерлася, оголивши худі ноги, вкриті шрамами. Я не соромилась. Не зараз. Біль з'єднався з болем. У грудях щось різко защеміло. А в усьому тілі — пульсували злість і гнів.
— Поклади руки на спинку, Лоло.
Я слухняно виконала наказ, поклавши руки на спинку стільця. Шкіра на спині натяглася — біль посилився. Пульсуюча, гаряча, вона виїдала тіло зсередини. А потім його пальці — обережні, ледь відчутні — торкнулися моєї рани. І з кожним дотиком біль розгорався дужче… але я мовчала.Але… думати про неї було неможливо. Його пальці малювали по моїй спині свої невидимі візерунки. Я трохи повернула голову і заплющила очі, задихаючись у короткому стогоні. То була не лише біль. То було щось заборонене… щось, від чого хотілося здригнутися й здатися.
— Як ж ти прекрасна…
Його подих торкнувся мого плеча, повільно ковзаючи до основи шиї. Ровальд з трепетом доторкнувся до рубців, які щойно з’явилися. По шкірі пробігли мурахи. В голові сплелося все — біль, сором, туга, збудження.
Я забула про все: і про те, що було хвилину тому, і про те, що місяцями ховала під тканиною.
Ентоні … він завдавав мені рани. Його збуджувала кров. Щоб не залишити слідів на обличчі, він спотворив мою спину, трохи руки , ноги . Всі ці шрами — жорстокі, страшні, свідки знущань. І страх. Страх, яким він змушував мовчати. «Якщо розкажеш, це зроблю з дочкою,сестрою ...» — казав. Маніяк, у якого були зв’язки, вплив, нитки до кожного.
Я стискаю губу до крові. Мені соромно. Бридко. Що я така.
Але Ровальд… він нічого не каже. Його руки — ніжні. Його пальці торкаються кожного шраму. Навіть через сукню я відчуваю, як дбайливо він обводить їх. І раптом… я помічаю, що тихо стогну. Від… того, що ніколи раніше не знала.
Холодний подих обпікає шию. А потім — поцілунок. Теплий, ніжний. Він цілує мої шрами. Один за одним. Через тканину. Пестить їх, ніби вони святиня. Його губи ковзають донизу, залишаючи за собою палаючу доріжку. Я не можу повірити — повелитель стоїть на колінах перед жінкою з понівеченою спиною. Це не приниження — це шана. Це… зцілення.
Його язик м’яко торкається рани. І біль відступає. Зникає. Танe.
Я вигинаюся дугою, притискаючись до нього спиною. У тілі спалахує вогонь. Дихати важко, повітря не вистачає. Я жадібно хапаю його відкритим ротом. Тіло здригається в конвульсіях.
Потрібно або зупинитися зараз. Або — віддатися повністю.
Нижче живота палає. Як буря. Розум уже не керує. Все, що залишилось — бажання. І... він.
Цей вогонь потрібно гасити. Негайно.
Він відступив за кілька кроків, важко дихаючи, стиснувши кулаки до хрусту. Ніби секунду тому не бажав мене кожною клітинкою свого тіла.
Ще мить тому… я відчувала, як сильно він хотів мене. Як шалено прагнув. А тепер — спокій.
— Сідай за стіл, нам слід поїсти, — просто сказав він, віддихавшись.
— Я тобі огидна?-Я не дивлюсь на нього.
— Лолі… чорт…
— Я жахлива, я знаю. Пробач…
— Що ти мелеш, дурна?
Він підлетів до мене, розвернув стілець різким рухом і… впився в мої губи з такою пристрастю, що все в мені вибухнуло. Його поцілунок був безсоромний, вимогливий, справжній — без тіні сумніву.
Потім — різкий рух, і я вже сиджу на столі. Він підняв мене, наче я пір’їнка. Його рот знову знаходить мій. Він входить у мене язиком так глибоко, так наполегливо, наче доводить — я його. Тільки його. Його поцілунок не просто жадібний — він упевнений, жагучий.Він смакує. Випиває до останньої краплі. І в цьому поцілунку — не просто бажання. Там спрага. Там потреба.
А я… я як залежна. Як наркоманка, яка отримала ковток забороненого зілля. І вже не можу без нього.
Я тягнуся за ним знову. Мені мало. Занадто мало.
Його руки обпалюють. Вони хапають мене за талію, втягують ближче, сильніше, глибше. Мої ноги самі обіймають його .Я тану.
Він притискає мене до себе, немов хоче зламати відстань між нашими тілами. Пальці тремтять, коли торкаються мого тіла , ковзають під тканину. Його рот шаленіє на моїй шиї — пестить, цілує з такою пристрастю, наче кожна секунда без мене була мукою.
Я шепочу щось нерозбірливе — слова вже не мають значення. Залишилися лише дотики, лише биття серця, лише він і я. Ні, не так — ми. Ми — єдине тіло, одне пульсування. Дихаємо в унісон, вмираємо від кожного дотику і народжуємось заново.
Його долоня різко притискає мою спину, якраз там, де ще болить, але біль стає частиною насолоди. Я вигинаюсь до нього — жадібно, безсоромно. Він гарчить, як звір, втрачаючи контроль. Його руки ковзають по моєму тілу — рішуче, без вагань. У його пальцях вогонь, у подиху — буря.
Моя сукня більше не одяг — вона лише перешкода. Злітає з мене легко, мов аркуш паперу. Він дивиться на мої шрами… і не відвертається. Навпаки — встає навколішки переді мною, прикладає вуста до кожного рубця, до кожної подряпини. Не від жалості — з пошаною. З жадобою. З визнанням.
— Я бачу тебе. Всю. І не дозволю більше нікому тебе торкатися, — його голос низький, хрипкий, майже тваринний.
Я не відповідаю — мені більше не потрібно слів. Відповідь у моїх очах, у пальцях, які заплутались у його волоссі. У тілі, що пульсує під ним у ритмі бажання.
Межа стерта. Стриманість — зруйнована.
Ми — як дві стихії, що зливаються в ураган.
Сьогоднішня пристрасть — не про ніжність.Вона про виживання.Про те, як врятувати себе одне в одному.
І не згоріти. Кожен дотик — мов обітниця, кожен поцілунок — як вибачення за те, чого я зазнала до нього. І в цих рухах немає поспіху. Є бажання...
Його руки наче говорять мовчки: «Я триматиму тебе. Навіть коли ти боїшся власного тіла — я любитиму його кожен міліметр.»
Руки обіймають мене — міцно, як безпечна гавань. Тіла зливаються. Ніжно. Повільно. Наче ми не кохаємось, а відроджуємось одне через одного.
Його рухи не про прийняття. Про глибину. Про приналежність.
Я розриваюсь на тисячу пелюсток і злітаю.
Вибухаю світлом. І в той момент — я знову живу.
Коли наші подихи нарешті стихають, я лежу в його обіймах. Голова на його грудях. Слухаю, як б’ється його серце — сильно, рівно, спокійно.
Він дивився на мене закохано — з якоюсь надією і водночас невпевненістю.
Ровальд провів рукою по моїй голові, по мокрому волоссю — трепетно, ніжно.
Не знаю, скільки ще ми залишались у цій незграбній, незручній позі, але мені хотілося прожити так вічність, не відриваючись одне від одного.
Його пальці лагідно торкалися мого обличчя, вивчаючи кожну рису. Мої ноги й досі міцно обвивали його, не дозволяючи зруйнувати цю мить. Я не хотіла його відпускати.
Маленька, солона, самотня сльоза скотилася по щоці. Я не дивилась на нього — боялася. Сльози текли одна за одною, прокладаючи доріжку до невидимого озера на грудях. Ровальд обережно повернув моє обличчя до себе. Витер сльози — і те, чого я зовсім не очікувала, це його усмішка. Ясна, щира, така світла, що, здавалося, осяяла душу. Він дивився на мене закоханими очима… і захоплювався мною.
— Голодна? — його голос знову став трохи хрипким, але спокійним.
Я кивнула. У мені ще палав вогонь, але тіло вже просило простого — тепла, затишку, їжі.
Ровальд відсторонився дістав свою рубаху, яка валялась на підлозі, і… замість того, щоб одягнути її сам, накинув на мене.
— Ходімо. Тепер час для інших задоволень, — його усмішка була не менш пекуча, ніж поцілунки.
Ми пройшли до краю стола ,який стояв уже накритий . Золоті тарелі, гаряча їжа, що парувала, наповнюючи повітря пряними ароматами.
— Ти що, це заздалегідь планував? — я примружилась, підозріло.
— Я вмію передбачати деякі речі, — його очі блиснули, і я знову відчула, як у животі щось трепетнуло. — Або ж просто в мене добра інтуїція на твій апетит.
Ми їли мовчки, але це мовчання не тисло. Воно було… спокійним. Природним. І лише коли залишилось по шматку хліба, я обережно спитала:
— А твій світ… розкажи про нього.
Ровальд поклав ніж і повільно витер пальці серветкою.
— Дракони — не всі однакові, — його голос став нижчим, твердішим. — Одні жадають влади, інші крові. А деякі — просто хочуть спокою. Але таких, як я, — меншість. У нашому світі панує Золото. І Морок.
— Морок?
— Темна нечість. Вона приходить звідти, де колись було життя. Там тепер — порожнеча. Вони не просто вбивають… Вони висмоктують душі, перетворюють усе живе в порох. У ніщо.
Мені стало холодно, попри тепло .
— Вони пожерли частину моєї зграї. Частину мого минулого. Вони проривають бар'єр і ми боремося з ними. Це як чорна субстанція з лапами,але вмирає від звичайних завданих їм ран. Не хвилюйся, поки я тут — ти в небезпеці.
— Я довіряю тобі.
Він потягнувся, узяв мою долоню і приклав до свого серця.
— Я не боюся. Якщо це твоя війна — вона й моя тепер.
Ровальд зітхнув, і я помітила, як куточки його очей м’яко сіпнулись .
— Тоді ти маєш знати, що іноді я можу зникати раптово і вдень,і вночі.
— А як із цим боротися?
— Світлом, — відповів він просто. — Справжнім. Не тим, що від лампи. А тим, що живе всередині нас -драконів .
Мої пальці стисли його руку.
— А вас багато як ти? Драконів?
— Є. Але більшість поодинокі,тому і слабші . Я мав брата… — він замовк. — Він народився першим ,але без сили зайняти трон ,батько наказав вбити слабого ,але він зник. Його змусили зникнути. Воз'єднавшись разом ,є надія створити міцніший бар'єр. Але поки він не на моїй стороні ,потрібен час для відновлення сімейного родства.
— Ти шукаєш його?
— Шукав. Довго. Та знайшов ,коли ти вирішила з'явитись на світ,-посміхнувся.-Але коли зустрів його— дещо змінилося.
Я підвелась зі свого місця, обійшла стіл і стала за його спиною. Провела пальцями по його плечах, по шиї, схилилась і прошепотіла:
— Якщо ти знову почав вірити — значить, ще не все втрачено.
Він узяв мою руку, притиснув до свого обличчя. Потім підвівся. Наші обійми стали тихим укриттям.
— Вони відчують тебе. Твою силу. Твоє світло. І прийдуть за тобою . Твої батьки .
— То хай приходять, — я посміхнулась, піднімаючи голову. — Але цього разу — ми будемо разом.
Ровальд нахилився до мого чола, торкнувся його губами — ніжно, мов обітницею.
— Разом, — повторив він. — До самого кінця. Або — до нового початку.
Вранці він поцілував мене ніжно… і залишив відпочити.
Сну не було зовсім. Та, попри це, я почувалася бадьорою й щасливою після божевільної ночі. Захотілося вдихнути свіжого повітря. Укутана в простирадло, підійшла до вікна. З зусиллям розчинила цю важку громаду і жадібно вдихнула на повні груди ранкове повітря.
У небі з'явилася загрозлива тінь. Вона стрімко наближалась. Інша б давно втекла зі страху, а я не зрушила з місця.
Могутній, страшний, той, хто сіє жах, летів прямо на мене. Ще трохи — і це чудовисько схопить мене своїми гострими зубами й відірве мою біляву голівку.
Але за мить траєкторія польоту змінилась. Монстр злетів угору.
— Дуже страшно, — посміхаюся.
Цей звір намагався налякати… а вийшло, що розсмішив. На веселій ноті махнула йому рукою, трохи визираючи з вікна. Демонстративно скинула простирадло, оголивши тіло, й крикнула в небо:
— У тебе десять хвилин, щоб твій хазяїн повторив те, що було вночі.
Дракон змахнув потужними крилами й випустив у небо вогняний стовп, рикнувши так, що здригнулися стіни.
— Прекрасний, чорт забирай.
І я пішла у ванну. Десять хвилин? Ні, дві!
Двері з гуркотом відлетіли вбік, а за ними — мій Повелитель.
— Жінко, ще нікому не вдавалося так керувати нами, як це вмієш ти! Як ти це робиш? Тебе варто добряче покарати.
— О, я вже зачекалась, — прошепотіла я, ледве стримуючи посмішку.
Ровальд підлетів до мене, різко нахилився, схопив за волосся на потилиці й впився в мої губи. Пристрасно. Голодно. Несамовито.
Інша рука лагідно обійняла мене за талію, витягла з води й пригорнула до себе. Для нього я була пушинкою. А для мене він — дикий варвар, солодка стихія. Ми віддавалися одне одному до останку. І це було неймовірно.
Минуло три дні — ми не виходили з кімнати. Кожен куточок цього простору був відданий нашій пристрасті. Ці шалені, чарівні три дні залишилися в мені кожною клітиною.
Почуття щастя переповнювало нас обох. Ми світилися, мов два божевільні закохані. Під двері нам залишали їжу та чисту білизну — і нам цього було досить.
На четвертий день, не зраджуючи традиції, я знову вдихала свіже повітря, насолоджувалась ранком.
Позаду — сильні, люблячі руки ніжно обійняли мене за талію. І голос, такий рідний, прошепотів:
— Кохаю тебе, моя маленька . І не знав, що здатен на це. Дякую, що ти є в моєму житті. Пробач мені, що колись шукав тебе, щоб позбавити життя. А тепер усе моє життя — у твоїх руках. Ти — моя слабкість. Моя загибель.
Я відповіла йому тим же. Любов’ю.
Щастя переповнювало нас так, що здавалося — ми не заслуговуємо на таку удачу.
Але тепер… я знайшла своє місце в житті.
— Я хочу, щоб ти почала тренуватись. Я навчу тебе захищати себе. Те, що з тобою зробили...
Він ледве стримував емоції, стискаючи кулаки й видавлюючи з себе кожне слово.
— Після пробіжки я покажу, як не боятися й дати відсіч.
Йому було важко говорити це. Я опустила погляд, розуміючи, що мав на увазі Ровальд. Не стала розвивати болісну тему, просто кивнула в знак згоди.
Після ранкової пробіжки ми вирушили до залу. Він виявився великим і просторим. Всередині — безліч різного спорядження: щось схоже на наші штанги, мечі, ножі, стріли, арбалети. Стільки всього незнайомого й небезпечного.
Було складно зосередитися, коли поруч такий тренер. Варто було йому доторкнутись чи обійняти — і все, увага летіла кудись зовсім не на тренування.
— Лолі! Припини зітхати . Інакше тренування завершиться… зовсім не як треба.
— Що? Я?.. Та ні… Тобто так… Тобто… що ти сказав? Так не можна?
— Лолі! Ти зводиш мене з розуму!
Поцілунок — ніжний і небезпечний. Відірватись від нього було неможливо.
— Але запам’ятай: тут, у залі, немає місця для любові.
— Немає місця для любові… Зрозуміла.
— Моя дівчинка…
Тренування пройшло, як по маслу. Вся мокра, спітніла, але сповнена сил. Була готова повторити ще не раз, а може й не зупинятись зовсім — отак тренуватись…
— Якщо продовжимо в тому ж дусі, — він поцілував мене в маківку, — ми натренуємо зовсім інші навички.
— Я тільки за.
— Кохана, це місце трохи для інших цілей…
Його усмішка й найщиріші, найміцніші обійми змивали з мене весь бруд минулого, стирали тінь болю, страху, сумнівів. Тільки в його обіймах я відчувала себе живою. Коли він дивився на мене — так, наче я єдине, що тримає його на цьому світі — зникали і втрати, і шрами, і кошмари.
— Почнемо все з початку, життя моє, — прошепотів Ровальд, торкаючись чола губами.
Цього разу все було серйозно. Без поблажок, без гри,без пристрасті. Протягом кількох годин ми відпрацьовували захоплення, відштовхування, блоки. Його дії були точними, навіть суворими, але жодного разу не завдали мені болю. Лише чіткість, контроль і сила.
Я падала, вставала, знову билася. Кожного разу — сильніше. Він учив не боятися удару, а приймати його як частину шляху. І мені це подобалося. Щодня я ставала витривалішою, впевненішою.
Так минув тиждень.
Ми прокидалися з першими променями сонця. Пробіжка, яка змушувала тіло горіти й дихати на повні груди. Потім — тренування. Зал, мечі, спаринг. Його руки — міцні, уважні. Його погляд — вимогливий, але сповнений гордості, коли я починала влучати і відповідати ударом.
Після цього — обід. Наш маленький ритуал тиші й ніжності. Він іноді приносив щось особливе: фрукти ,хліб із золотистою скоринкою, який ніхто, крім нього, не вмів пекти.
А після — бібліотека.
Те місце стало для мене святинею. Стелажі — вище мого зросту втричі, полиці — старі, потемнілі від часу. Книги, загорнуті в шкіру, припорошені пилом, пахли старовиною і силою. Я торкалась до них з обережністю, ніби до живих створінь. І читала. Жадібно, мов голодна.
Вивчала традиції їхнього народу, свята, пісні, молитви, прокляття, магічні коди. Ровальд підказував мені старі легенди, ділився знаннями, які сам колись викрав у часу.
— Якщо ти хочеш бути частиною цього світу, ти повинна розуміти його зсередини, — сказав якось, подаючи мені стародавній манускрипт із витонченим золотим драконом на палітурці.
— А якщо я хочу більше? — прошепотіла я. — Не просто бути частиною... а залишити в ньому слід?
Він посміхнувся.
— Тоді нам треба пришвидшитись.
Так почався новий етап. Сила, знання, воля — я гартувала все це день за днем.
І вперше за довгий час у моїх очах з’явився вогонь не болю, а мети.
— Мені потрібні нові речі. І ще — нам потрібно вже сьогодні поповнити кількість помічників у домі. Але не як слуг, як заведено тут, а як працівників. Ти будеш платити їм за роботу. І я сама їх оберу.
— Лолі, думай про захоплення, — буркнув Ровальд.
— Думаю. І прекрасно поєдную це з іншими справами. Запроси кравчиню — ваші вбрання мені зовсім не до душі. А твої, здається, й закінчилися. Наймімо кухаря. І садівника — двір величезний, але запущений. Якщо ти не проти, я хотіла б особисто провести співбесіди вже сьогодні. І ще... нам потрібні нові меблі.
Я говорила й говорила. Це не заважало мені час від часу відволікатися — перше правило, якого мене навчив Ровальд: ніколи не втрачати пильності.
У голові крутились плани: що купити, як облаштувати замок, як змінити простір навколо. Пальці ковзали по його шкірі — і я згадувала, як кілька годин тому залишала на ній сліди нігтями.
— Ти моя ненаситна... Люблю тебе, моя Лолі. Завтра продовжимо. Відпочинь, люба.
І так щоразу — він уникав теми працівників.
Служниця, наважившись заговорити, несміливо прошепотіла:
— Ніхто... навіть за гроші не хоче працювати в цьому домі. Всі бояться пана. Дехто вважає, що він став ще страшнішим, ніж раніше. Люди тікають при одному його вигляді. Замок століттями залишався майже порожнім. Лише кілька вірних друзів та брат Нітон тримали державу у залізному кулаці, очікуючи повернення володаря. Їх я жодного разу не бачила.
Я насилу вмовила Ровальда дозволити мені піти туди без нього. Мене супроводжували Тіба й стражник на ім’я Ґован.
Тіба не раз падала переді мною навколішки, благаючи пробачення за колишню зневагу. Вона — дракониця. І спершу не могла прийняти те, що така слабка людська істота, як я, опинилася поруч із сильним володарем. В її очах я не заслуговувала навіть на погляд. Вона ніколи не подумала б, що людина здатна пожертвувати собою заради слуг, пролити свою кров, захистивши їх. Що я зможу вплинути на самого володаря… і його дракона.
Тепер вона віддана мені навіки. І вперше я побачила в її очах повагу. А це — багато. Хай у мене більше прав, я все одно вважала її рівною.
А Ґован, виявилось, був парою Тіби. Він ледь не знепритомнів, почувши наказ господаря наказати кохану.Відмовити не міг. І не мав права захистити кохану, коли все йшло проти них.
Тепер я бачила в чоловічих очах не тільки страх, а відданість і шану. Це мало значення.
Я попросила їх одягнутися простіше, щоб не привертати зайвої уваги. Не хотіла, щоб люди дізналися, в чий дім потрібні нові робітники. Тіба позичила мені свою сукню — на диво, воно сіла ідеально.
Ровальд був похмурим, мов сама смерть. Але все ж дав мені мішок із золотими монетами.
— Я буду в тіні, поруч. Без мого захисту ти туди не підеш, — сказав тоном, що не допускав заперечень. Жодні вмовляння не діяли.
Ринок виявився ще гіршим, ніж описувала Тіба.
Брудні, смердючі вулиці викликали блювотний рефлекс. Запах гнилі, сечі, поту, розбитої плоті — усе змішалося в суцільну хмару жаху. Ґован, оглядаючи натовп, обережно прошепотів:
— Вам ще пощастило. Сьогодні день активної торгівлі, трохи прибрали. Це ще… «краще», ніж зазвичай.
Я ковтнула клубок у горлі. Людей — брудних, виснажених, заляканих — було більше, ніж я могла собі уявити. Діти, жінки, старі. Деякі прив’язані ланцюгами, інші — з ранами, на які ніхто не звертав уваги.
Зібравши волю в кулак, я підійшла ближче, намагаючись дихати ротом. Ставила питання Ґовану — рішуче, але з внутрішнім тремтінням. Він спершу розгубився. Не звик, що з ним радяться — тим паче господиня.
А я не могла інакше. Я розмовляла з ним, як з рівним. Бо в цьому пеклі рівність — єдине, що лишилося справжнім.
— Беріть не тих, хто гарно виглядає, — пояснив Ґован. — А тих, хто тримається. Хто зціпив зуби й досі не зламався. З них можна ліпити. Слугу, воїна, людину…
Без нього я б не впоралась.
В якому ж я столітті? — раз у раз питала себе. Як можна продавати людей?
Ми ступали по землі, де валялися кістки. І я не хотіла знати, кому вони належали. Кожен крок хотілося зупинитись і закричати. Але я трималась.
Тіба, помітивши моє обличчя, весь час шепотіла:
— Обережно… обійди… не дивись туди… ще трохи…
Вибрати людей далося з величезними зусиллями. Серце рвалося забрати всіх. Звільнити. Вигукнути в небо про справедливість. Але друзі мене втримали. Навіть вони — дракони — розуміли, що добрі наміри не замінять тверезих рішень.
Коли ми вже поверталися, обтяжені морально й фізично, раптом хтось схопив мене за ногу.
— Пані... прошу... купіть мене… не залишайте… не залишайте мене тут помирати…
Худа, виснажена дівчина. Ледь не дитина. Продавець стиснув її за шию й відкинув, як брудного пса.
— Не чіпляйся, щуриха!
Я не встигла й зреагувати, як він наніс їй такий удар в обличчя, що вона відлетіла й головою вдарилася об камінь. Легкий стогін — і тиша. Вона впала непритомною. Я завмерла.
— Зупинись! Що ти за звір такий?! — вихопилось з мене.
— Пані… — Тіба з Ґованом схопили мене за руки.
— Я забираю її! Скільки? — виговорила крізь стислий зуби.
— Та ти що, благородна знайшлася? — продавець зареготав. — Вона того не варта. Подивись на неї — труп. Дві години — і здохне. Навіть на розвагу не згодиться.
— Я заберу її як подарунок моєму повелителю. Хай... позабавиться малечою, — виплюнула слова з огидою, вигадуючи на ходу. Лице горіло.
Чолов’яга засміявся:
— Та бери, не жаль. Два золотих. Від неї вже ні користі, ні шкури. Ото ще пхати її комусь у ліжко…
— Не тягни час, і не зли мене, — проричала я.
— А ти хто така?! Взяла своє — і забирайся. Де твоя хоробрість? Де твоя зухвалість, пані велика?
Я стояла над тілом дівчини. Подих рвав груди, кулаки тремтіли.
Вона буде жити. Я змушу її жити. І вона не буде більше рабинею.
Сильний вітер сповістив про повернення мого коханого.
Темна тінь закрила сонце. Небо розітнуло синє полум’я — воно зойкнуло в висоті, відбившись у хмарах, немов відлуння сили, яку не зупинити.
— Повелитель повернувся!
— Він тут! Ви бачили?!
Люди почали метушитись. Хтось закричав, хтось у паніці кинувся тікати, інші — нашіптували прокляття, ніби сама смерть спустилася з небес.
— Це до лиха! Він ніколи не з’являється тут без причини!
Работорговці й покупці заметушилися, як щури.
Мої супутники зімкнули щит навколо мене , утворивши живий захисний круг. Серед натовпу — переляк, шепіт, гриміли ланцюги. А мені… мені стало по-справжньому страшно.
— Забирай! Забирай просто так!
Работорговець почав кричати, бігати колами, витираючи піт. Він вже відчув, що його життя добігає кінця.
Я прорвалась через кільце захисту й кинулась до дівчини. Її худеньке, скривавлене тіло лежало, наче зламана лялька. Я присіла, зняла з неї кайдани та пригорнула, як дитину, до грудей. Краєм сукні витерла кров на її щічці.
— Все добре... Ти вже не сама...
Ґован обережно взяв дівчину на руки й поніс до карети. А я, вже в ній, через віконце побачила, як синє полум’я охоплює торгівця, що кілька хвилин тому вдарив дитину по обличчю. Він кричав, корчився — та я не відчувала жалю. Ні крихти. Навпаки. Він отримав по заслузі. Можливо, я жорстока, але в цьому світі співчуття мають межі.
В кареті їхало багато людей. І кожен з них — уже не раб. Кожен — починає нову історію.
Риже волосся дівчини, мов полум’я, лежало на моїх колінах. Я гладила його, притримувала тонке тіло, щоб її не струсило , не зламало нічого ще. Її обличчя — спокійне. І в ньому — якась наївна довіра, яку мені хотілося виправдати до останнього подиху.
Всі в кареті мовчали. Але погляди… я бачила. Вони мене вивчали. Оцінювали.
--
У замок я повернулась виснажена. Усе тіло тремтіло від втоми. І це — ще лише пів дня. Попереду вечір. І я вже ледве тримаюсь на ногах.
— Прийміть водні процедури. Я чекатиму вас у залі. — промовила я, зібравши залишки сили.. Вам доведеться купатись у ставку. Він зовсім поруч. Ґован, подбай про наших гостей. І про їхні речі. Дівчину — в кімнату для лікування.
— Пані, вам не можна ...
— Залиш. Ніхто не дізнається.
Ми з Тібою зварили бульйон і якусь просту кашу. Хотілося дати цим людям хоч щось тепле. І ще — хоч якусь надію.
Я зайшла в кімнату до рудої. Вона лежала на старенькому ліжку, нерухома, закутана в ковдру.
Її тіло… страшенно худе. Це не просто виснаження — це боротьба за життя. Ребра випинаються, синці на ногах, на руках — кістлявих, мов гілки. Обличчя ще зовсім юне, мов дитяче. А шкіра — бліда, прозора, з подряпинами.
Я стояла, не в змозі ворухнутись. Як вона вижила? Де взяла сили? Я й у своїх світах бачила багато горя, але таке — вперше.
Я врятую тебе. Я зроблю все, щоб ти знову була людиною.
Поки я оглядала поранену, Тіба тихо ввійшла до кімнати з дерев’яною чашею бульйону в руках.
— Я сама її нагодую. Дуже дякую, Тібо.
— Але ж вам не можна…
— Все добре. Не турбуйся. Краще подбай про інших, будь ласка.
Служниця зітхнула й вийшла, ображено хитаючи головою.
Я сіла поруч, обережно підняла голову дівчини. Та розплющила очі й злякано втупилася в мене — очі величезні, насторожені, в них — шок і тваринний страх.
— Тихо… тихо. Тепер усе добре. Обіцяю. Я допоможу. Лише кілька ковтків гарячого бульйону, добре?
Вона ковтнула. Потім ще раз. Їла мовчки, повільно, довірливо.
— Ти довго нічого не їла. Не поспішай. Лише трохи, інакше тобі стане гірше. Ти в безпеці. Я з тобою.
— Дя...куююю...
На більше в неї просто не вистачило сил. Та й не потрібно було слів.
Коли вона трохи звикла до тепла в животі, я принесла миску з гарячою водою, обрізала лахміття, яким вона була закутана, й обережно почала обтирати її тіло мокрою ганчіркою. Вона мовчала й пильно спостерігала за мною — ніби не вірила, що все це насправді. Спину ломило, але я працювала дбайливо, не поспішаючи. Потім вимила й розчесала густе руде волосся, заплела в товсту косу — вона вийшла завтовшки з моє зап’ястя. Волосся було напрочуд гарне.
— Ось так. Інша справа. Я ще зайду до тебе пізніше. Відпочивай. І ні про що не думай. Тепер усе буде добре.
Коли я вставала, її очі все ще стежили за мною. Великі, сповнені тиші.
Гован невдоволено вручив кожному по кілька монет.
— Я не хочу, щоб мені служили. Я хочу, щоб ви працювали й були вірними. Це не насмішка, а нова реальність. І мені справді потрібна ваша допомога.
— Ми назавжди з вами, пані.
— Мене звуть Лола. І я прошу вас не називати мене "пані ",принаймі коли митна одинці.
Я посміхнулася так щиро, як тільки могла. Потім підійшла до кожного й простягнула руку — для рукостискання. Як це заведено на Землі.
Вони трохи здивувалися, але не відмовились. Хтось невпевнено подав долоню, хтось — із пошаною. Це був теплий момент.
— Розкажіть, будь ласка, що ви вмієте найкраще? Що до душі?
Дівчина на ім’я Вітанія зніяковіло посміхнулась:
— Я швачка. Вмію шити все — від сорочок до корсетів…
— Це просто манна з неба, — вигукнула я.
Чоловік, кремезний і загорілий, повагом сказав:
— Мене звати Єніс. Люблю землю. Все, що можна посадити, доглянути, зібрати — моє.
— Цінний дар. Особливо тут.
Інші двоє теж назвали себе:
— Рон. Усе, що треба зробити руками — роблю. Тягати, носити, будувати — не боюся нічого.
— А я Дев. Люблю готувати. І дуже люблю смачно поїсти, — сказав останній із посмішкою.
— О! Знайдемо тобі і поле для фантазії, і пательню! — засміялась я.
Цього дня я дала їм відпочити. Вони мали набратися сил, бо завтра на них чекала перша велика пригода — знайомство з маєтком і майбутньою справою. Я була впевнена: краще дати людині робити те, що вона любить, ніж примушувати до того, в чому не розбирається.
Ровальд увійшов до замку похмурий і невдоволений. Мій вчинок — нові люди в домі, "куплені" мною раби — явно йому не до вподоби. Це читалося на обличчі, хоча він не сказав ані слова.
— Що це за дикість — продавати людей? — запитала я, коли ми залишилися вдвох.
— Це звичай, що тягнеться ще з часів моїх предків. — Його голос був спокійний, але відсторонений. Він стояв біля вікна.
Я підійшла і обійняла його за талію. Він розслабився. Та все ж його сильні, великі руки, у порівнянні з моїми, охопили мене і притягнули ближче.
— А це можна змінити?
— Можна ,та це — закон сильних.
Я голосно вдихнула повітря.
— Значить, настав час все змінювати…
Цілу ніч я крутилася в ліжку, розмірковуючи про події дня. Сон не йшов зовсім.
— Лолі, спи вже! — прошепотів Ровальд у напівсні.
— Не можу…
Сіла на ліжко, легенько потрясла його за плече:
— Може, поговоримо?
Він розплющив одне око. Потім інше.
— Ти — катастрофа,-посміхнувся.
— А ти — буркотун, — я сіла ближче, схрестивши ноги під собою. — Але мені треба зрозуміти. Ти кажеш: "закон сильних", але ж ти сам їх зневажаєш.
— Я з ними виріс, — Ровальд нарешті піднявся й сперся на лікть, глянув на мене. — Розумієш, коли ти народжуєшся драконом — ти вже приречений на боротьбу. Або жорстокість, або смерть. Або сила, або рабство. Третього не дають.
— І ти вибрав третє.
— Я — не герой, Лоло.
Я простягнула руку і торкнулась його плеча.
— Це і є героїзм, Ровальде. Залишитись людиною… навіть якщо ти — дракон.
Він мовчав. Я бачила, як у його погляді боролися два світи — той, що був, і той, що міг бути.
— А ці люди… — продовжила я. — Вони не просто раби. Вони — живі. З мріями. З болем. І з надією. Ти не уявляєш, що для них означає можливість вибору.
— Я бачив їхні обличчя, — відповів він тихо.
— То нехай вони бачать небо частіше.
— Якщо ти зміниш цей світ … я допоможу .
Ровальд трохи посміхнувся і сягнув до мене, торкнувся пальцями моєї щоки.
— Може, не все ще втрачено.
Я нахилилася до нього, поклала голову на його груди. Серце билося повільно, але потужно. Це був його спосіб мовчки казати: «Я тут. Я з тобою.»
— Тоді пообіцяй… що якщо буде важко — ми не здамося.
— Ми не здамося, — прошепотів він у моє волосся. — Але ти маєш знати: битви будуть не тільки зовні. Найстрашніші — всередині.
Я заплющила очі, дослухаючись до темряви за вікном. Я не була сама.І не боялась.
Стільки ще треба зробити! Ознайомити людей із замком, організувати тренування, розпорядитися побутом…
На ранок, скрутила гульку на голові, натягнула свою улюблену сорочку та завеликі штани й помчала в хол.
Його в замку не було — тож і пробіжка скасовувалась. Я скликала всіх мешканців дому й роздала доручення.
Першочергово — прибрати павутину, пил, винести старі меблі, позбутися мотлоху. Замок давно потребував оновлення.
Робота закипіла. Я, як і всі, стояла на колінах, мила підлогу, витирала вікна, вишкребала темні кути. Люди мовчали. Витягти з них бодай слово було непросто. Але часом коротке «дякую» чи погляд означали більше, ніж довга розмова.
До вечора я відчула, що сил зовсім не лишилось. Швидко прийнявши ванну, спустилась у хол чекати Ровальда.
Тіба накрила на стіл — страви були нові, цікаві, з ароматом спецій. Решту людей я відпустила відпочити. Так, вони сприйняли це як м’який наказ. Але нехай. Звикнуть. Я не збираюся змушувати їх жити страхом.
Коли Ровальд переступив поріг, я аж підскочила. Зі сходів, на яких куняла, кинулася до нього.
Так, я чекала на реакцію. Коментар. Оцінку. Хоч щось.
Він зупинився, не ступивши й кроку далі, оглянув увесь простір. Його погляд ковзав по свіжо вичищеній підлозі, порожніх кутах, де раніше стояли трухляві меблі… Лоб нахмурився.
Я затамувала подих.
— Тобі не подобається? — тихо спитала я, сподіваючись на хоч якусь м’якість у його очах. — Ми ж старалися…
— От саме — ми, Лолі! Ми! — Ровальд зупинився, його голос був глухий, але різкий. — Ти не служниця. І не рабиня. Ти — моя половинка. І не повинна махати ганчіркою по підлозі. Ти ж сама купила цих людей…
Болюче. Грубо. Наче ляпас.
— То й що? Моє місце — лише в ліжку?-розізлилась.- Це справжня справа пари, так? — Та хіба між нами не інакше? І хіба твій дракон — усе ще той самий?
Тиша.
— Ти голодний? — спробувала зняти напругу, вдаючи, що не помітила, як його очі стали ще темнішими.
Ровальд наблизився впритул, обійняв, втиснувши в себе — з напругою. Вдихнув повітря біля мого волосся, ніби сам собі доводив, що я — тут, поруч.
Повів до столу. Галантно відсунув стілець, запрошуючи сісти. У його жестах — ніжність, стримана турбота, яка боліла ще більше, ніж відверта жорсткість.
— Щось трапилося? Ти хмурий… — запитала, спостерігаючи, як він відсуває тарілку, навіть не торкнувшись їжі.
— До наших земель… — він замовк, ковзнув поглядом по мені, — прорвалися Темні. Мені доведеться залишити тебе на кілька днів.
Не свої землі — наші. Він щойно це сказав. Мов ненароком. Але я помітила.
— Кілька кланів… відмовились стати на мій бік. У боротьбі з ними. Прийдеться більшість брати на себе.
— Чому? — слова самі вирвалися.
Було в його голосі щось — приховане, непроговорене. Він щось утаював. І я це відчула.
— Чутки про твоє прибуття поширюються швидко… — почав обережно.
— Що не так? — подих перехопило.
Тиша.
Тиша, від якої хотілося кричати.
Але я вдячна йому — хоч би за цю чесність.
— Вони хочуть наблизитися до тебе,щоб забрати .Наївні, якщо думають, що зможуть прорватися через мій кордон.
— Навіщо мене забирати ?
Він стиснув щелепи.
Знову тиша.
І тоді — він видихнув:
— Вони йдуть за тобою, Лоло. Твої… батьки.
Я мовчала. Бо за весь цей час ні разу не згадала про них . І раптом — ця правда.Батьки… шукають мене. Вони прийшли.
Ровальд взяв мене за руки. Його долоні — теплі, великі. Його голос — тихий:
— Ти не зобов’язана до них повертатись.
— Вони нічого не знають про нас , — твердо відповіла.
— Я не дозволю їм торкнутися тебе, — сказав Ровальд.
І в його очах спалахнула справжня драконяча лють. Захисна, глибока, гаряча.
Я поглянула на нього. І тільки тепер усвідомила: він — мій дім. Уперше в житті я хочу залишитись. Не тікати. Не захищатися. Просто бути.
— Ми разом. Завжди,- шепотіла.
Він схилився до мене, торкнувся чола. Його шепіт ковзнув шкірою:
— Значить, ми з тобою — війна і мир? Вогонь і вода. І ніхто не зламає те, що вже стало долею.
Я ввійшла всередину, окрилена, щаслива. Хол і сама сходова клітка вже сяяли чистотою. Значить, поки нас не було, хтось усе ж почав наводити лад. Прекрасно. Завтра обов’язково візьмемося за це серйозніше.
Я влетіла до кімнати й одразу впала на ліжко, скрутившись клубочком. Так і заснула.
Приблизно через годину в двері постукали. Я повернула голову, думаючи, що це Ровальд. Але на порозі стояла жінка, схиливши голову. Та сама, що раніше приносила мені сукню.
— Вас чекають унизу.
— Як вас звати?
Вона щиро здивувалась моєму питанню, хоча голови так і не підняла.
— Тіба, пані.
— Прошу, не називай мене "пані". Просто Лола.
— Я не можу собі цього дозволити.
— Тіба, подивися на мене, — я підійшла до неї й простягнула руку. — Я Лола.
Вона підвела до мене сірі очі.
— Я не знаю ваших правил, але хочу, щоб ти знала: я тут — не господиня. Я друг.
— Ви — дружина володаря і мати майбутньої дитини. Я не можу ставитися до вас інакше. Пробачте. Мене чекають справи.
Вона вийшла, залишивши мене наодинці. Але вже за хвилину знову з’явилася, швидко поклала на ліжко лілову сукню — і втекла.
Сукня. Я їх терпіти не можу. Ще в дитбудинку в мені виховали хлопчачий характер — і відповідний стиль. Спідниці, сукні — тільки на свята. Та й то за наказом Ентона. А щодня наряджатися? Ні, це точно не про мене. Але одягла ,обіцяючи собі ,що змушу тут змінити стиль. Тим паче він бачив мій спортивний на Землі.
— Треба терміново щось вирішувати з одягом. Застібнула всі ґудзики до самого горла. Вона була трохи нижче колін. Вільна, зручна, але цього середньовіччя мені не нав’язати.
Зібрала волосся в акуратний хвіст і рушила назустріч долі.
У животі тремтіли метелики, стискаючись у тугий клубок у передчутті зустрічі з господарем. А в грудях — не просто калатало, а гупало, як грім у бурю.
Коли наближалась до сходів, забула, як правильно дихати. Щойно ступила на першу сходинку, Ровальд, який стояв біля вікна, повернувся до мене — і завмер.
Крок. Удар. Вдих. Удар. А як там — видихати треба?
Моя рука повільно ковзала по перилах. Погляд — тільки в нього. У найпрекрасніші очі. Лише б не злетіти вниз. Лише б не впасти. Я тремтіла й водночас світилась від передчуття. Він дивився на мене... ніби бачив щось неможливе. Нереальне.
Я втопилася в його погляді, оступилась — і впала на передостанній сходинці.
Чорт. Залишалося всього дві сходинки до граціозного сходження... І ось тобі маєш. Господи, спочатку навчилася літати, тепер би ще навчитись ходити. Ну й невдаха ж я!
І все зіпсував якийсь дрібний камінчик.
Впасти мені, щоправда, не дали. Міцні руки підхопили, і я опинилась у надійних обіймах.
— Оце ганьба…
Я ніяковіла, ховала обличчя в долонях.
— Чудове падіння, — усміхнувся Ровальд.
Він не відпустив. Тримав на руках — міцно, впевнено, як скеля. Пригорнув до себе. Його груди — наче стіна сили й захисту. А його аромат... боже, цей запах зводив з розуму. Хотілося втиснутися в нього, вчепитися, лишитися так назавжди. І просто дихати. Його.
Я згадала сьогоднішній політ і почервоніла. Мовчання порушило бурчання мого живота.
— Пробач… Зараз тебе нагодуємо.
Чоловік ніжно підняв мене й поніс до столу. Обережно поставив на ноги — й завмер. Його сильні руки ковзнули по моїх оголених ногах до самих сідниць. У цю мить ми жадібно вдивлялися одне в одного.
Підлога раптом здалася колючою, холодною, як крижаний камінь. Я переступила з ноги на ногу, розриваючи цю дивну напругу.
— Тіба… вона не подбала про твоє взуття?
Ми одночасно поглянули на мої босі ноги. Ровальд з низьким гарчанням скреготнув зубами:
— Тіба! Десять ударів — за те, що не подбала про пані!
Перед нами з’явилась служниця. Та сама, що нещодавно заходила. Вона винувато опустилась на четвереньки.
До неї підбіг незнайомий охоронець із плеткою в руках.
Зрозумівши, що все це через мене, я кинулася вперед і в останній момент підставила свою спину під удар. Усе відбувалося, ніби в уповільненій зйомці. Взмах. Свист повітря. Звук. Удар. Біль.
Я стисла щелепу до хрускоту.
Цього всього можна було уникнути. Але я — не захотіла. Час, ніби знову сповільнився. Як тоді, у тій машині, що летіла назустріч кулі.
Удар був таким сильним, що шкіра лопнула, і гаряча цівка крові потекла по спині. Я не видала жодного звуку. Навіть не сіпнулася. Привчена терпіти. Старий досвід… дав про себе знати. Я зціпила зуби ще сильніше й гнівно глянула на господаря замку.
— Ти що витворяєш, жінко?! — гаркнув він і рвонув мене до себе.
— А що ТИ робиш?! — гаркнула я у відповідь. — Ти щойно наказав людину ні за що!
Я вже кричала, виривалася з його рук.
— Бо я сама не захотіла взуватися? І що далі — ти відрубаєш голову охоронцю за удар, який я прийняла на себе?!
Його погляд став холодним. Відчуженим. Я зрозуміла — так, саме це він і зробить. Стражник опустився на коліно, чекаючи вироку.
— Не смій! — пригрозила я, обертаючись до Ровальда. — Якщо не хочеш, щоб я накоїла дурниць — не смій! Не карай їх!
Він спробував наблизитися.
— Ні! — Я зупинила його поглядом. Ще один крок — і я знищу тебе подумки.
Усередині мене все палахкотіло від люті, болю й злості. Він схопив мене за руку — всупереч моїй волі. Я вислизнула з його обіймів, як від небезпеки. Це було морально важко. Але ще важче — дивитися, як хтось страждає через тебе. Я не дозволю.
Ровальд наблизився знову й поглянув на рану. Його погляд був незадоволений. Він махнув рукою — і всі вийшли.
— Дозволь мені зцілити твою рану?
— Пообіцяй.
Я подивилась на нього з надією. У ці янтарно-зелені очі.
Він кивнув, але опустив очі, вдивляючись у пошкоджену шкіру. Іншого вибору не було. Я повірила. І пройшла до столу.
Ровальд повернув стілець так, щоб я змушена була сісти, розставивши ноги по обидва боки. Було незручно, але по-іншому — ніяк. Сукня задерлася, оголивши худі ноги, вкриті шрамами. Я не соромилась. Не зараз. Біль з'єднався з болем. У грудях щось різко защеміло. А в усьому тілі — пульсували злість і гнів.
— Поклади руки на спинку, Лоло.
Я слухняно виконала наказ, поклавши руки на спинку стільця. Шкіра на спині натяглася — біль посилився. Пульсуюча, гаряча, вона виїдала тіло зсередини. А потім його пальці — обережні, ледь відчутні — торкнулися моєї рани. І з кожним дотиком біль розгорався дужче… але я мовчала.Але… думати про неї було неможливо. Його пальці малювали по моїй спині свої невидимі візерунки. Я трохи повернула голову і заплющила очі, задихаючись у короткому стогоні. То була не лише біль. То було щось заборонене… щось, від чого хотілося здригнутися й здатися.
— Як ж ти прекрасна…
Його подих торкнувся мого плеча, повільно ковзаючи до основи шиї. Ровальд з трепетом доторкнувся до рубців, які щойно з’явилися. По шкірі пробігли мурахи. В голові сплелося все — біль, сором, туга, збудження.
Я забула про все: і про те, що було хвилину тому, і про те, що місяцями ховала під тканиною.
Ентоні … він завдавав мені рани. Його збуджувала кров. Щоб не залишити слідів на обличчі, він спотворив мою спину, трохи руки , ноги . Всі ці шрами — жорстокі, страшні, свідки знущань. І страх. Страх, яким він змушував мовчати. «Якщо розкажеш, це зроблю з дочкою,сестрою ...» — казав. Маніяк, у якого були зв’язки, вплив, нитки до кожного.
Я стискаю губу до крові. Мені соромно. Бридко. Що я така.
Але Ровальд… він нічого не каже. Його руки — ніжні. Його пальці торкаються кожного шраму. Навіть через сукню я відчуваю, як дбайливо він обводить їх. І раптом… я помічаю, що тихо стогну. Від… того, що ніколи раніше не знала.
Холодний подих обпікає шию. А потім — поцілунок. Теплий, ніжний. Він цілує мої шрами. Один за одним. Через тканину. Пестить їх, ніби вони святиня. Його губи ковзають донизу, залишаючи за собою палаючу доріжку. Я не можу повірити — повелитель стоїть на колінах перед жінкою з понівеченою спиною. Це не приниження — це шана. Це… зцілення.
Його язик м’яко торкається рани. І біль відступає. Зникає. Танe.
Я вигинаюся дугою, притискаючись до нього спиною. У тілі спалахує вогонь. Дихати важко, повітря не вистачає. Я жадібно хапаю його відкритим ротом. Тіло здригається в конвульсіях.
Потрібно або зупинитися зараз. Або — віддатися повністю.
Нижче живота палає. Як буря. Розум уже не керує. Все, що залишилось — бажання. І... він.
Цей вогонь потрібно гасити. Негайно.
Він відступив за кілька кроків, важко дихаючи, стиснувши кулаки до хрусту. Ніби секунду тому не бажав мене кожною клітинкою свого тіла.
Ще мить тому… я відчувала, як сильно він хотів мене. Як шалено прагнув. А тепер — спокій.
— Сідай за стіл, нам слід поїсти, — просто сказав він, віддихавшись.
— Я тобі огидна?-Я не дивлюсь на нього.
— Лолі… чорт…
— Я жахлива, я знаю. Пробач…
— Що ти мелеш, дурна?
Він підлетів до мене, розвернув стілець різким рухом і… впився в мої губи з такою пристрастю, що все в мені вибухнуло. Його поцілунок був безсоромний, вимогливий, справжній — без тіні сумніву.
Потім — різкий рух, і я вже сиджу на столі. Він підняв мене, наче я пір’їнка. Його рот знову знаходить мій. Він входить у мене язиком так глибоко, так наполегливо, наче доводить — я його. Тільки його. Його поцілунок не просто жадібний — він упевнений, жагучий.Він смакує. Випиває до останньої краплі. І в цьому поцілунку — не просто бажання. Там спрага. Там потреба.
А я… я як залежна. Як наркоманка, яка отримала ковток забороненого зілля. І вже не можу без нього.
Я тягнуся за ним знову. Мені мало. Занадто мало.
Його руки обпалюють. Вони хапають мене за талію, втягують ближче, сильніше, глибше. Мої ноги самі обіймають його .Я тану.
Він притискає мене до себе, немов хоче зламати відстань між нашими тілами. Пальці тремтять, коли торкаються мого тіла , ковзають під тканину. Його рот шаленіє на моїй шиї — пестить, цілує з такою пристрастю, наче кожна секунда без мене була мукою.
Я шепочу щось нерозбірливе — слова вже не мають значення. Залишилися лише дотики, лише биття серця, лише він і я. Ні, не так — ми. Ми — єдине тіло, одне пульсування. Дихаємо в унісон, вмираємо від кожного дотику і народжуємось заново.
Його долоня різко притискає мою спину, якраз там, де ще болить, але біль стає частиною насолоди. Я вигинаюсь до нього — жадібно, безсоромно. Він гарчить, як звір, втрачаючи контроль. Його руки ковзають по моєму тілу — рішуче, без вагань. У його пальцях вогонь, у подиху — буря.
Моя сукня більше не одяг — вона лише перешкода. Злітає з мене легко, мов аркуш паперу. Він дивиться на мої шрами… і не відвертається. Навпаки — встає навколішки переді мною, прикладає вуста до кожного рубця, до кожної подряпини. Не від жалості — з пошаною. З жадобою. З визнанням.
— Я бачу тебе. Всю. І не дозволю більше нікому тебе торкатися, — його голос низький, хрипкий, майже тваринний.
Я не відповідаю — мені більше не потрібно слів. Відповідь у моїх очах, у пальцях, які заплутались у його волоссі. У тілі, що пульсує під ним у ритмі бажання.
Межа стерта. Стриманість — зруйнована.
Ми — як дві стихії, що зливаються в ураган.
Сьогоднішня пристрасть — не про ніжність.Вона про виживання.Про те, як врятувати себе одне в одному.
І не згоріти. Кожен дотик — мов обітниця, кожен поцілунок — як вибачення за те, чого я зазнала до нього. І в цих рухах немає поспіху. Є бажання...
Його руки наче говорять мовчки: «Я триматиму тебе. Навіть коли ти боїшся власного тіла — я любитиму його кожен міліметр.»
Руки обіймають мене — міцно, як безпечна гавань. Тіла зливаються. Ніжно. Повільно. Наче ми не кохаємось, а відроджуємось одне через одного.
Його рухи не про прийняття. Про глибину. Про приналежність.
Я розриваюсь на тисячу пелюсток і злітаю.
Вибухаю світлом. І в той момент — я знову живу.
Коли наші подихи нарешті стихають, я лежу в його обіймах. Голова на його грудях. Слухаю, як б’ється його серце — сильно, рівно, спокійно.
Він дивився на мене закохано — з якоюсь надією і водночас невпевненістю.
Ровальд провів рукою по моїй голові, по мокрому волоссю — трепетно, ніжно.
Не знаю, скільки ще ми залишались у цій незграбній, незручній позі, але мені хотілося прожити так вічність, не відриваючись одне від одного.
Його пальці лагідно торкалися мого обличчя, вивчаючи кожну рису. Мої ноги й досі міцно обвивали його, не дозволяючи зруйнувати цю мить. Я не хотіла його відпускати.
Маленька, солона, самотня сльоза скотилася по щоці. Я не дивилась на нього — боялася. Сльози текли одна за одною, прокладаючи доріжку до невидимого озера на грудях. Ровальд обережно повернув моє обличчя до себе. Витер сльози — і те, чого я зовсім не очікувала, це його усмішка. Ясна, щира, така світла, що, здавалося, осяяла душу. Він дивився на мене закоханими очима… і захоплювався мною.
— Голодна? — його голос знову став трохи хрипким, але спокійним.
Я кивнула. У мені ще палав вогонь, але тіло вже просило простого — тепла, затишку, їжі.
Ровальд відсторонився дістав свою рубаху, яка валялась на підлозі, і… замість того, щоб одягнути її сам, накинув на мене.
— Ходімо. Тепер час для інших задоволень, — його усмішка була не менш пекуча, ніж поцілунки.
Ми пройшли до краю стола ,який стояв уже накритий . Золоті тарелі, гаряча їжа, що парувала, наповнюючи повітря пряними ароматами.
— Ти що, це заздалегідь планував? — я примружилась, підозріло.
— Я вмію передбачати деякі речі, — його очі блиснули, і я знову відчула, як у животі щось трепетнуло. — Або ж просто в мене добра інтуїція на твій апетит.
Ми їли мовчки, але це мовчання не тисло. Воно було… спокійним. Природним. І лише коли залишилось по шматку хліба, я обережно спитала:
— А твій світ… розкажи про нього.
Ровальд поклав ніж і повільно витер пальці серветкою.
— Дракони — не всі однакові, — його голос став нижчим, твердішим. — Одні жадають влади, інші крові. А деякі — просто хочуть спокою. Але таких, як я, — меншість. У нашому світі панує Золото. І Морок.
— Морок?
— Темна нечість. Вона приходить звідти, де колись було життя. Там тепер — порожнеча. Вони не просто вбивають… Вони висмоктують душі, перетворюють усе живе в порох. У ніщо.
Мені стало холодно, попри тепло .
— Вони пожерли частину моєї зграї. Частину мого минулого. Вони проривають бар'єр і ми боремося з ними. Це як чорна субстанція з лапами,але вмирає від звичайних завданих їм ран. Не хвилюйся, поки я тут — ти в небезпеці.
— Я довіряю тобі.
Він потягнувся, узяв мою долоню і приклав до свого серця.
— Я не боюся. Якщо це твоя війна — вона й моя тепер.
Ровальд зітхнув, і я помітила, як куточки його очей м’яко сіпнулись .
— Тоді ти маєш знати, що іноді я можу зникати раптово і вдень,і вночі.
— А як із цим боротися?
— Світлом, — відповів він просто. — Справжнім. Не тим, що від лампи. А тим, що живе всередині нас -драконів .
Мої пальці стисли його руку.
— А вас багато як ти? Драконів?
— Є. Але більшість поодинокі,тому і слабші . Я мав брата… — він замовк. — Він народився першим ,але без сили зайняти трон ,батько наказав вбити слабого ,але він зник. Його змусили зникнути. Воз'єднавшись разом ,є надія створити міцніший бар'єр. Але поки він не на моїй стороні ,потрібен час для відновлення сімейного родства.
— Ти шукаєш його?
— Шукав. Довго. Та знайшов ,коли ти вирішила з'явитись на світ,-посміхнувся.-Але коли зустрів його— дещо змінилося.
Я підвелась зі свого місця, обійшла стіл і стала за його спиною. Провела пальцями по його плечах, по шиї, схилилась і прошепотіла:
— Якщо ти знову почав вірити — значить, ще не все втрачено.
Він узяв мою руку, притиснув до свого обличчя. Потім підвівся. Наші обійми стали тихим укриттям.
— Вони відчують тебе. Твою силу. Твоє світло. І прийдуть за тобою . Твої батьки .
— То хай приходять, — я посміхнулась, піднімаючи голову. — Але цього разу — ми будемо разом.
Ровальд нахилився до мого чола, торкнувся його губами — ніжно, мов обітницею.
— Разом, — повторив він. — До самого кінця. Або — до нового початку.
Вранці він поцілував мене ніжно… і залишив відпочити.
Сну не було зовсім. Та, попри це, я почувалася бадьорою й щасливою після божевільної ночі. Захотілося вдихнути свіжого повітря. Укутана в простирадло, підійшла до вікна. З зусиллям розчинила цю важку громаду і жадібно вдихнула на повні груди ранкове повітря.
У небі з'явилася загрозлива тінь. Вона стрімко наближалась. Інша б давно втекла зі страху, а я не зрушила з місця.
Могутній, страшний, той, хто сіє жах, летів прямо на мене. Ще трохи — і це чудовисько схопить мене своїми гострими зубами й відірве мою біляву голівку.
Але за мить траєкторія польоту змінилась. Монстр злетів угору.
— Дуже страшно, — посміхаюся.
Цей звір намагався налякати… а вийшло, що розсмішив. На веселій ноті махнула йому рукою, трохи визираючи з вікна. Демонстративно скинула простирадло, оголивши тіло, й крикнула в небо:
— У тебе десять хвилин, щоб твій хазяїн повторив те, що було вночі.
Дракон змахнув потужними крилами й випустив у небо вогняний стовп, рикнувши так, що здригнулися стіни.
— Прекрасний, чорт забирай.
І я пішла у ванну. Десять хвилин? Ні, дві!
Двері з гуркотом відлетіли вбік, а за ними — мій Повелитель.
— Жінко, ще нікому не вдавалося так керувати нами, як це вмієш ти! Як ти це робиш? Тебе варто добряче покарати.
— О, я вже зачекалась, — прошепотіла я, ледве стримуючи посмішку.
Ровальд підлетів до мене, різко нахилився, схопив за волосся на потилиці й впився в мої губи. Пристрасно. Голодно. Несамовито.
Інша рука лагідно обійняла мене за талію, витягла з води й пригорнула до себе. Для нього я була пушинкою. А для мене він — дикий варвар, солодка стихія. Ми віддавалися одне одному до останку. І це було неймовірно.
Минуло три дні — ми не виходили з кімнати. Кожен куточок цього простору був відданий нашій пристрасті. Ці шалені, чарівні три дні залишилися в мені кожною клітиною.
Почуття щастя переповнювало нас обох. Ми світилися, мов два божевільні закохані. Під двері нам залишали їжу та чисту білизну — і нам цього було досить.
На четвертий день, не зраджуючи традиції, я знову вдихала свіже повітря, насолоджувалась ранком.
Позаду — сильні, люблячі руки ніжно обійняли мене за талію. І голос, такий рідний, прошепотів:
— Кохаю тебе, моя маленька . І не знав, що здатен на це. Дякую, що ти є в моєму житті. Пробач мені, що колись шукав тебе, щоб позбавити життя. А тепер усе моє життя — у твоїх руках. Ти — моя слабкість. Моя загибель.
Я відповіла йому тим же. Любов’ю.
Щастя переповнювало нас так, що здавалося — ми не заслуговуємо на таку удачу.
Але тепер… я знайшла своє місце в житті.
— Я хочу, щоб ти почала тренуватись. Я навчу тебе захищати себе. Те, що з тобою зробили...
Він ледве стримував емоції, стискаючи кулаки й видавлюючи з себе кожне слово.
— Після пробіжки я покажу, як не боятися й дати відсіч.
Йому було важко говорити це. Я опустила погляд, розуміючи, що мав на увазі Ровальд. Не стала розвивати болісну тему, просто кивнула в знак згоди.
Після ранкової пробіжки ми вирушили до залу. Він виявився великим і просторим. Всередині — безліч різного спорядження: щось схоже на наші штанги, мечі, ножі, стріли, арбалети. Стільки всього незнайомого й небезпечного.
Було складно зосередитися, коли поруч такий тренер. Варто було йому доторкнутись чи обійняти — і все, увага летіла кудись зовсім не на тренування.
— Лолі! Припини зітхати . Інакше тренування завершиться… зовсім не як треба.
— Що? Я?.. Та ні… Тобто так… Тобто… що ти сказав? Так не можна?
— Лолі! Ти зводиш мене з розуму!
Поцілунок — ніжний і небезпечний. Відірватись від нього було неможливо.
— Але запам’ятай: тут, у залі, немає місця для любові.
— Немає місця для любові… Зрозуміла.
— Моя дівчинка…
Тренування пройшло, як по маслу. Вся мокра, спітніла, але сповнена сил. Була готова повторити ще не раз, а може й не зупинятись зовсім — отак тренуватись…
— Якщо продовжимо в тому ж дусі, — він поцілував мене в маківку, — ми натренуємо зовсім інші навички.
— Я тільки за.
— Кохана, це місце трохи для інших цілей…
Його усмішка й найщиріші, найміцніші обійми змивали з мене весь бруд минулого, стирали тінь болю, страху, сумнівів. Тільки в його обіймах я відчувала себе живою. Коли він дивився на мене — так, наче я єдине, що тримає його на цьому світі — зникали і втрати, і шрами, і кошмари.
— Почнемо все з початку, життя моє, — прошепотів Ровальд, торкаючись чола губами.
Цього разу все було серйозно. Без поблажок, без гри,без пристрасті. Протягом кількох годин ми відпрацьовували захоплення, відштовхування, блоки. Його дії були точними, навіть суворими, але жодного разу не завдали мені болю. Лише чіткість, контроль і сила.
Я падала, вставала, знову билася. Кожного разу — сильніше. Він учив не боятися удару, а приймати його як частину шляху. І мені це подобалося. Щодня я ставала витривалішою, впевненішою.
Так минув тиждень.
Ми прокидалися з першими променями сонця. Пробіжка, яка змушувала тіло горіти й дихати на повні груди. Потім — тренування. Зал, мечі, спаринг. Його руки — міцні, уважні. Його погляд — вимогливий, але сповнений гордості, коли я починала влучати і відповідати ударом.
Після цього — обід. Наш маленький ритуал тиші й ніжності. Він іноді приносив щось особливе: фрукти ,хліб із золотистою скоринкою, який ніхто, крім нього, не вмів пекти.
А після — бібліотека.
Те місце стало для мене святинею. Стелажі — вище мого зросту втричі, полиці — старі, потемнілі від часу. Книги, загорнуті в шкіру, припорошені пилом, пахли старовиною і силою. Я торкалась до них з обережністю, ніби до живих створінь. І читала. Жадібно, мов голодна.
Вивчала традиції їхнього народу, свята, пісні, молитви, прокляття, магічні коди. Ровальд підказував мені старі легенди, ділився знаннями, які сам колись викрав у часу.
— Якщо ти хочеш бути частиною цього світу, ти повинна розуміти його зсередини, — сказав якось, подаючи мені стародавній манускрипт із витонченим золотим драконом на палітурці.
— А якщо я хочу більше? — прошепотіла я. — Не просто бути частиною... а залишити в ньому слід?
Він посміхнувся.
— Тоді нам треба пришвидшитись.
Так почався новий етап. Сила, знання, воля — я гартувала все це день за днем.
І вперше за довгий час у моїх очах з’явився вогонь не болю, а мети.
— Мені потрібні нові речі. І ще — нам потрібно вже сьогодні поповнити кількість помічників у домі. Але не як слуг, як заведено тут, а як працівників. Ти будеш платити їм за роботу. І я сама їх оберу.
— Лолі, думай про захоплення, — буркнув Ровальд.
— Думаю. І прекрасно поєдную це з іншими справами. Запроси кравчиню — ваші вбрання мені зовсім не до душі. А твої, здається, й закінчилися. Наймімо кухаря. І садівника — двір величезний, але запущений. Якщо ти не проти, я хотіла б особисто провести співбесіди вже сьогодні. І ще... нам потрібні нові меблі.
Я говорила й говорила. Це не заважало мені час від часу відволікатися — перше правило, якого мене навчив Ровальд: ніколи не втрачати пильності.
У голові крутились плани: що купити, як облаштувати замок, як змінити простір навколо. Пальці ковзали по його шкірі — і я згадувала, як кілька годин тому залишала на ній сліди нігтями.
— Ти моя ненаситна... Люблю тебе, моя Лолі. Завтра продовжимо. Відпочинь, люба.
І так щоразу — він уникав теми працівників.
Служниця, наважившись заговорити, несміливо прошепотіла:
— Ніхто... навіть за гроші не хоче працювати в цьому домі. Всі бояться пана. Дехто вважає, що він став ще страшнішим, ніж раніше. Люди тікають при одному його вигляді. Замок століттями залишався майже порожнім. Лише кілька вірних друзів та брат Нітон тримали державу у залізному кулаці, очікуючи повернення володаря. Їх я жодного разу не бачила.
Я насилу вмовила Ровальда дозволити мені піти туди без нього. Мене супроводжували Тіба й стражник на ім’я Ґован.
Тіба не раз падала переді мною навколішки, благаючи пробачення за колишню зневагу. Вона — дракониця. І спершу не могла прийняти те, що така слабка людська істота, як я, опинилася поруч із сильним володарем. В її очах я не заслуговувала навіть на погляд. Вона ніколи не подумала б, що людина здатна пожертвувати собою заради слуг, пролити свою кров, захистивши їх. Що я зможу вплинути на самого володаря… і його дракона.
Тепер вона віддана мені навіки. І вперше я побачила в її очах повагу. А це — багато. Хай у мене більше прав, я все одно вважала її рівною.
А Ґован, виявилось, був парою Тіби. Він ледь не знепритомнів, почувши наказ господаря наказати кохану.Відмовити не міг. І не мав права захистити кохану, коли все йшло проти них.
Тепер я бачила в чоловічих очах не тільки страх, а відданість і шану. Це мало значення.
Я попросила їх одягнутися простіше, щоб не привертати зайвої уваги. Не хотіла, щоб люди дізналися, в чий дім потрібні нові робітники. Тіба позичила мені свою сукню — на диво, воно сіла ідеально.
Ровальд був похмурим, мов сама смерть. Але все ж дав мені мішок із золотими монетами.
— Я буду в тіні, поруч. Без мого захисту ти туди не підеш, — сказав тоном, що не допускав заперечень. Жодні вмовляння не діяли.
Ринок виявився ще гіршим, ніж описувала Тіба.
Брудні, смердючі вулиці викликали блювотний рефлекс. Запах гнилі, сечі, поту, розбитої плоті — усе змішалося в суцільну хмару жаху. Ґован, оглядаючи натовп, обережно прошепотів:
— Вам ще пощастило. Сьогодні день активної торгівлі, трохи прибрали. Це ще… «краще», ніж зазвичай.
Я ковтнула клубок у горлі. Людей — брудних, виснажених, заляканих — було більше, ніж я могла собі уявити. Діти, жінки, старі. Деякі прив’язані ланцюгами, інші — з ранами, на які ніхто не звертав уваги.
Зібравши волю в кулак, я підійшла ближче, намагаючись дихати ротом. Ставила питання Ґовану — рішуче, але з внутрішнім тремтінням. Він спершу розгубився. Не звик, що з ним радяться — тим паче господиня.
А я не могла інакше. Я розмовляла з ним, як з рівним. Бо в цьому пеклі рівність — єдине, що лишилося справжнім.
— Беріть не тих, хто гарно виглядає, — пояснив Ґован. — А тих, хто тримається. Хто зціпив зуби й досі не зламався. З них можна ліпити. Слугу, воїна, людину…
Без нього я б не впоралась.
В якому ж я столітті? — раз у раз питала себе. Як можна продавати людей?
Ми ступали по землі, де валялися кістки. І я не хотіла знати, кому вони належали. Кожен крок хотілося зупинитись і закричати. Але я трималась.
Тіба, помітивши моє обличчя, весь час шепотіла:
— Обережно… обійди… не дивись туди… ще трохи…
Вибрати людей далося з величезними зусиллями. Серце рвалося забрати всіх. Звільнити. Вигукнути в небо про справедливість. Але друзі мене втримали. Навіть вони — дракони — розуміли, що добрі наміри не замінять тверезих рішень.
Коли ми вже поверталися, обтяжені морально й фізично, раптом хтось схопив мене за ногу.
— Пані... прошу... купіть мене… не залишайте… не залишайте мене тут помирати…
Худа, виснажена дівчина. Ледь не дитина. Продавець стиснув її за шию й відкинув, як брудного пса.
— Не чіпляйся, щуриха!
Я не встигла й зреагувати, як він наніс їй такий удар в обличчя, що вона відлетіла й головою вдарилася об камінь. Легкий стогін — і тиша. Вона впала непритомною. Я завмерла.
— Зупинись! Що ти за звір такий?! — вихопилось з мене.
— Пані… — Тіба з Ґованом схопили мене за руки.
— Я забираю її! Скільки? — виговорила крізь стислий зуби.
— Та ти що, благородна знайшлася? — продавець зареготав. — Вона того не варта. Подивись на неї — труп. Дві години — і здохне. Навіть на розвагу не згодиться.
— Я заберу її як подарунок моєму повелителю. Хай... позабавиться малечою, — виплюнула слова з огидою, вигадуючи на ходу. Лице горіло.
Чолов’яга засміявся:
— Та бери, не жаль. Два золотих. Від неї вже ні користі, ні шкури. Ото ще пхати її комусь у ліжко…
— Не тягни час, і не зли мене, — проричала я.
— А ти хто така?! Взяла своє — і забирайся. Де твоя хоробрість? Де твоя зухвалість, пані велика?
Я стояла над тілом дівчини. Подих рвав груди, кулаки тремтіли.
Вона буде жити. Я змушу її жити. І вона не буде більше рабинею.
Сильний вітер сповістив про повернення мого коханого.
Темна тінь закрила сонце. Небо розітнуло синє полум’я — воно зойкнуло в висоті, відбившись у хмарах, немов відлуння сили, яку не зупинити.
— Повелитель повернувся!
— Він тут! Ви бачили?!
Люди почали метушитись. Хтось закричав, хтось у паніці кинувся тікати, інші — нашіптували прокляття, ніби сама смерть спустилася з небес.
— Це до лиха! Він ніколи не з’являється тут без причини!
Работорговці й покупці заметушилися, як щури.
Мої супутники зімкнули щит навколо мене , утворивши живий захисний круг. Серед натовпу — переляк, шепіт, гриміли ланцюги. А мені… мені стало по-справжньому страшно.
— Забирай! Забирай просто так!
Работорговець почав кричати, бігати колами, витираючи піт. Він вже відчув, що його життя добігає кінця.
Я прорвалась через кільце захисту й кинулась до дівчини. Її худеньке, скривавлене тіло лежало, наче зламана лялька. Я присіла, зняла з неї кайдани та пригорнула, як дитину, до грудей. Краєм сукні витерла кров на її щічці.
— Все добре... Ти вже не сама...
Ґован обережно взяв дівчину на руки й поніс до карети. А я, вже в ній, через віконце побачила, як синє полум’я охоплює торгівця, що кілька хвилин тому вдарив дитину по обличчю. Він кричав, корчився — та я не відчувала жалю. Ні крихти. Навпаки. Він отримав по заслузі. Можливо, я жорстока, але в цьому світі співчуття мають межі.
В кареті їхало багато людей. І кожен з них — уже не раб. Кожен — починає нову історію.
Риже волосся дівчини, мов полум’я, лежало на моїх колінах. Я гладила його, притримувала тонке тіло, щоб її не струсило , не зламало нічого ще. Її обличчя — спокійне. І в ньому — якась наївна довіра, яку мені хотілося виправдати до останнього подиху.
Всі в кареті мовчали. Але погляди… я бачила. Вони мене вивчали. Оцінювали.
--
У замок я повернулась виснажена. Усе тіло тремтіло від втоми. І це — ще лише пів дня. Попереду вечір. І я вже ледве тримаюсь на ногах.
— Прийміть водні процедури. Я чекатиму вас у залі. — промовила я, зібравши залишки сили.. Вам доведеться купатись у ставку. Він зовсім поруч. Ґован, подбай про наших гостей. І про їхні речі. Дівчину — в кімнату для лікування.
— Пані, вам не можна ...
— Залиш. Ніхто не дізнається.
Ми з Тібою зварили бульйон і якусь просту кашу. Хотілося дати цим людям хоч щось тепле. І ще — хоч якусь надію.
Я зайшла в кімнату до рудої. Вона лежала на старенькому ліжку, нерухома, закутана в ковдру.
Її тіло… страшенно худе. Це не просто виснаження — це боротьба за життя. Ребра випинаються, синці на ногах, на руках — кістлявих, мов гілки. Обличчя ще зовсім юне, мов дитяче. А шкіра — бліда, прозора, з подряпинами.
Я стояла, не в змозі ворухнутись. Як вона вижила? Де взяла сили? Я й у своїх світах бачила багато горя, але таке — вперше.
Я врятую тебе. Я зроблю все, щоб ти знову була людиною.
Поки я оглядала поранену, Тіба тихо ввійшла до кімнати з дерев’яною чашею бульйону в руках.
— Я сама її нагодую. Дуже дякую, Тібо.
— Але ж вам не можна…
— Все добре. Не турбуйся. Краще подбай про інших, будь ласка.
Служниця зітхнула й вийшла, ображено хитаючи головою.
Я сіла поруч, обережно підняла голову дівчини. Та розплющила очі й злякано втупилася в мене — очі величезні, насторожені, в них — шок і тваринний страх.
— Тихо… тихо. Тепер усе добре. Обіцяю. Я допоможу. Лише кілька ковтків гарячого бульйону, добре?
Вона ковтнула. Потім ще раз. Їла мовчки, повільно, довірливо.
— Ти довго нічого не їла. Не поспішай. Лише трохи, інакше тобі стане гірше. Ти в безпеці. Я з тобою.
— Дя...куююю...
На більше в неї просто не вистачило сил. Та й не потрібно було слів.
Коли вона трохи звикла до тепла в животі, я принесла миску з гарячою водою, обрізала лахміття, яким вона була закутана, й обережно почала обтирати її тіло мокрою ганчіркою. Вона мовчала й пильно спостерігала за мною — ніби не вірила, що все це насправді. Спину ломило, але я працювала дбайливо, не поспішаючи. Потім вимила й розчесала густе руде волосся, заплела в товсту косу — вона вийшла завтовшки з моє зап’ястя. Волосся було напрочуд гарне.
— Ось так. Інша справа. Я ще зайду до тебе пізніше. Відпочивай. І ні про що не думай. Тепер усе буде добре.
Коли я вставала, її очі все ще стежили за мною. Великі, сповнені тиші.
Гован невдоволено вручив кожному по кілька монет.
— Я не хочу, щоб мені служили. Я хочу, щоб ви працювали й були вірними. Це не насмішка, а нова реальність. І мені справді потрібна ваша допомога.
— Ми назавжди з вами, пані.
— Мене звуть Лола. І я прошу вас не називати мене "пані ",принаймі коли митна одинці.
Я посміхнулася так щиро, як тільки могла. Потім підійшла до кожного й простягнула руку — для рукостискання. Як це заведено на Землі.
Вони трохи здивувалися, але не відмовились. Хтось невпевнено подав долоню, хтось — із пошаною. Це був теплий момент.
— Розкажіть, будь ласка, що ви вмієте найкраще? Що до душі?
Дівчина на ім’я Вітанія зніяковіло посміхнулась:
— Я швачка. Вмію шити все — від сорочок до корсетів…
— Це просто манна з неба, — вигукнула я.
Чоловік, кремезний і загорілий, повагом сказав:
— Мене звати Єніс. Люблю землю. Все, що можна посадити, доглянути, зібрати — моє.
— Цінний дар. Особливо тут.
Інші двоє теж назвали себе:
— Рон. Усе, що треба зробити руками — роблю. Тягати, носити, будувати — не боюся нічого.
— А я Дев. Люблю готувати. І дуже люблю смачно поїсти, — сказав останній із посмішкою.
— О! Знайдемо тобі і поле для фантазії, і пательню! — засміялась я.
Цього дня я дала їм відпочити. Вони мали набратися сил, бо завтра на них чекала перша велика пригода — знайомство з маєтком і майбутньою справою. Я була впевнена: краще дати людині робити те, що вона любить, ніж примушувати до того, в чому не розбирається.
Ровальд увійшов до замку похмурий і невдоволений. Мій вчинок — нові люди в домі, "куплені" мною раби — явно йому не до вподоби. Це читалося на обличчі, хоча він не сказав ані слова.
— Що це за дикість — продавати людей? — запитала я, коли ми залишилися вдвох.
— Це звичай, що тягнеться ще з часів моїх предків. — Його голос був спокійний, але відсторонений. Він стояв біля вікна.
Я підійшла і обійняла його за талію. Він розслабився. Та все ж його сильні, великі руки, у порівнянні з моїми, охопили мене і притягнули ближче.
— А це можна змінити?
— Можна ,та це — закон сильних.
Я голосно вдихнула повітря.
— Значить, настав час все змінювати…
Цілу ніч я крутилася в ліжку, розмірковуючи про події дня. Сон не йшов зовсім.
— Лолі, спи вже! — прошепотів Ровальд у напівсні.
— Не можу…
Сіла на ліжко, легенько потрясла його за плече:
— Може, поговоримо?
Він розплющив одне око. Потім інше.
— Ти — катастрофа,-посміхнувся.
— А ти — буркотун, — я сіла ближче, схрестивши ноги під собою. — Але мені треба зрозуміти. Ти кажеш: "закон сильних", але ж ти сам їх зневажаєш.
— Я з ними виріс, — Ровальд нарешті піднявся й сперся на лікть, глянув на мене. — Розумієш, коли ти народжуєшся драконом — ти вже приречений на боротьбу. Або жорстокість, або смерть. Або сила, або рабство. Третього не дають.
— І ти вибрав третє.
— Я — не герой, Лоло.
Я простягнула руку і торкнулась його плеча.
— Це і є героїзм, Ровальде. Залишитись людиною… навіть якщо ти — дракон.
Він мовчав. Я бачила, як у його погляді боролися два світи — той, що був, і той, що міг бути.
— А ці люди… — продовжила я. — Вони не просто раби. Вони — живі. З мріями. З болем. І з надією. Ти не уявляєш, що для них означає можливість вибору.
— Я бачив їхні обличчя, — відповів він тихо.
— То нехай вони бачать небо частіше.
— Якщо ти зміниш цей світ … я допоможу .
Ровальд трохи посміхнувся і сягнув до мене, торкнувся пальцями моєї щоки.
— Може, не все ще втрачено.
Я нахилилася до нього, поклала голову на його груди. Серце билося повільно, але потужно. Це був його спосіб мовчки казати: «Я тут. Я з тобою.»
— Тоді пообіцяй… що якщо буде важко — ми не здамося.
— Ми не здамося, — прошепотів він у моє волосся. — Але ти маєш знати: битви будуть не тільки зовні. Найстрашніші — всередині.
Я заплющила очі, дослухаючись до темряви за вікном. Я не була сама.І не боялась.
Стільки ще треба зробити! Ознайомити людей із замком, організувати тренування, розпорядитися побутом…
На ранок, скрутила гульку на голові, натягнула свою улюблену сорочку та завеликі штани й помчала в хол.
Його в замку не було — тож і пробіжка скасовувалась. Я скликала всіх мешканців дому й роздала доручення.
Першочергово — прибрати павутину, пил, винести старі меблі, позбутися мотлоху. Замок давно потребував оновлення.
Робота закипіла. Я, як і всі, стояла на колінах, мила підлогу, витирала вікна, вишкребала темні кути. Люди мовчали. Витягти з них бодай слово було непросто. Але часом коротке «дякую» чи погляд означали більше, ніж довга розмова.
До вечора я відчула, що сил зовсім не лишилось. Швидко прийнявши ванну, спустилась у хол чекати Ровальда.
Тіба накрила на стіл — страви були нові, цікаві, з ароматом спецій. Решту людей я відпустила відпочити. Так, вони сприйняли це як м’який наказ. Але нехай. Звикнуть. Я не збираюся змушувати їх жити страхом.
Коли Ровальд переступив поріг, я аж підскочила. Зі сходів, на яких куняла, кинулася до нього.
Так, я чекала на реакцію. Коментар. Оцінку. Хоч щось.
Він зупинився, не ступивши й кроку далі, оглянув увесь простір. Його погляд ковзав по свіжо вичищеній підлозі, порожніх кутах, де раніше стояли трухляві меблі… Лоб нахмурився.
Я затамувала подих.
— Тобі не подобається? — тихо спитала я, сподіваючись на хоч якусь м’якість у його очах. — Ми ж старалися…
— От саме — ми, Лолі! Ми! — Ровальд зупинився, його голос був глухий, але різкий. — Ти не служниця. І не рабиня. Ти — моя половинка. І не повинна махати ганчіркою по підлозі. Ти ж сама купила цих людей…
Болюче. Грубо. Наче ляпас.
— То й що? Моє місце — лише в ліжку?-розізлилась.- Це справжня справа пари, так? — Та хіба між нами не інакше? І хіба твій дракон — усе ще той самий?
Тиша.
— Ти голодний? — спробувала зняти напругу, вдаючи, що не помітила, як його очі стали ще темнішими.
Ровальд наблизився впритул, обійняв, втиснувши в себе — з напругою. Вдихнув повітря біля мого волосся, ніби сам собі доводив, що я — тут, поруч.
Повів до столу. Галантно відсунув стілець, запрошуючи сісти. У його жестах — ніжність, стримана турбота, яка боліла ще більше, ніж відверта жорсткість.
— Щось трапилося? Ти хмурий… — запитала, спостерігаючи, як він відсуває тарілку, навіть не торкнувшись їжі.
— До наших земель… — він замовк, ковзнув поглядом по мені, — прорвалися Темні. Мені доведеться залишити тебе на кілька днів.
Не свої землі — наші. Він щойно це сказав. Мов ненароком. Але я помітила.
— Кілька кланів… відмовились стати на мій бік. У боротьбі з ними. Прийдеться більшість брати на себе.
— Чому? — слова самі вирвалися.
Було в його голосі щось — приховане, непроговорене. Він щось утаював. І я це відчула.
— Чутки про твоє прибуття поширюються швидко… — почав обережно.
— Що не так? — подих перехопило.
Тиша.
Тиша, від якої хотілося кричати.
Але я вдячна йому — хоч би за цю чесність.
— Вони хочуть наблизитися до тебе,щоб забрати .Наївні, якщо думають, що зможуть прорватися через мій кордон.
— Навіщо мене забирати ?
Він стиснув щелепи.
Знову тиша.
І тоді — він видихнув:
— Вони йдуть за тобою, Лоло. Твої… батьки.
Я мовчала. Бо за весь цей час ні разу не згадала про них . І раптом — ця правда.Батьки… шукають мене. Вони прийшли.
Ровальд взяв мене за руки. Його долоні — теплі, великі. Його голос — тихий:
— Ти не зобов’язана до них повертатись.
— Вони нічого не знають про нас , — твердо відповіла.
— Я не дозволю їм торкнутися тебе, — сказав Ровальд.
І в його очах спалахнула справжня драконяча лють. Захисна, глибока, гаряча.
Я поглянула на нього. І тільки тепер усвідомила: він — мій дім. Уперше в житті я хочу залишитись. Не тікати. Не захищатися. Просто бути.
— Ми разом. Завжди,- шепотіла.
Він схилився до мене, торкнувся чола. Його шепіт ковзнув шкірою:
— Значить, ми з тобою — війна і мир? Вогонь і вода. І ніхто не зламає те, що вже стало долею.
Коментарі