Обожнюю вологе повітря і шум прибою.
М’який пісок під ногами, що просочується між пальцями.
Особливо — тиха морська гладь вночі.

Лише місячна доріжка кличе й манить — пройтися по чорному дзеркалу хвиль.
Відчуваєш, як вода ніжно торкається тіла,
і покірно віддаєшся їй.А потім сидиш на теплому піску —і просто слухаєш тишу.
Насолоджуєшся спокоєм.

Нічне небо, всипане яскравими зірками. 
Вдивляєшся у далечінь —рахуєш зірки,
а може, намагаєшся там щось побачити?Магія нічного неба дарує тишу. Навіть якщо коротку.

Так я просиділа всю ніч у день приїзду.
Ніч — немов вічність.

Першого ж ранку свого відпочинку я вирішила прогулятись з Дотті вздовж пляжу.
Було ще дуже рано, темно.Але хіба це заважає ,
щоб зустріти світанок і залишити на піску сліди?
Сліди пам’яті. Сліди минулого. А може — просто сліди.

Такий світанок не повториться.
Палаючий ранок, від якого хочеться починати кожен день.Неможливо ним насититись.Ідеальний. 

На березі відпочивала подружня пара з собакою.
Пес німецької вівчарки підбіг до мене і почав проситись пограти.Це було зворушливо.Арчі — так його звали —не відходив від мене, хоч і боявся води.Ніколи б не подумала, що собака може бути такою грайливою.

— Ви його зачарували. Він просто закохався у вас, — усміхнено сказала жінка, струшуючи рушник.
— Дивно, Арчі ніколи не заходив у воду до цього моменту, — підтвердив сивий чоловік, задумливо поглядаючи на собаку.

Я мимоволі усміхнулась. Це було приємно.
Ми з Арчі купались, ніби знали одне одного сто років. Він плескався поруч, радісно гавкав і, здавалось, навіть сміявся.Я теж сміялась. Ми насолоджувались моментом, забувши про все.

Вперше за довгий час я відчувала життя. Без фільтрів болю.Просто — сонце, вода і пісок.

І раптом… тінь.

До берега підійшли троє чоловіків.
Брутальні, широкоплечі, гучні — вони зламали ранкову магію, мов дитячу іграшку.
Арчі насторожився, в його погляді майнула тривога. Він поплив до берега, струшуючи воду з вух і пильно спостерігаючи.
Я відчула те саме — тривожне стискання під ребрами. По шкірі пробігли мурашки.

Чомусь здалося, що їхня поява — не випадкова.

Пляж був пустельний, цілий горизонт свободи —
а вони зупинились майже впритул до нас.
Наче навмисно. Наче перевіряють межі дозволеного.

Один — світловолосий, з татуюванням на ключиці — заговорив із Дотті,
а вона поплила... в усіх сенсах.

Ось дурепа — за кожним побіжить, як дай волю.

Стояти по коліно у воді й спостерігати за новоприбулими — не найкраща ідея. Треба приборкати свою злість і просто поплавати для себе, адже часу у мене так мало. Різко розвернулася спиною до небажаних гостей і пірнула під воду. Вийшла на поверхню, коли ноги вже не діставали до дна. Плавати я люблю і можу довго затримувати подих під водою. Цьому мене навчив батько у величезному басейні за будинком. Він часто хвалив мене за успіхи. Тепер розумію, що той час і зусилля були не марні.

Щойно я сплила, поруч почувся чоловічий голос:
— Ви природжена плавчиня. Вас не бентежить моя присутність? Може, поплаваємо разом?

Я мало не втонула, ковтнувши солоної води від несподіванки. Дихання збилося, руки машинально почали плескати у воді, ніби собачим стилем. Як він так швидко опинився так близько? Здається, за логікою він не міг мене наздогнати — треба було зняти шорти, пірнути, допливти, а це час.

Поглянула на берег — бачу, Дотті не гає часу дарма, кокетливо плаває з двома чоловіками. Ось вона — та, що скаржилася на холодну воду і всяко відмовлялася навіть ноги мочити. Ну, отримає вона від мене.

Та, чесно кажучи, яка мені різниця? Не відповідаючи чоловікові, я лихоманково попливла до берега.

— Ви дуже скромні і зовсім невиховані. Гордо пливете, забувши про глибину. А раптом я псих і зараз вас потоплю? З психами треба розмовляти, а не ігнорувати, — чоловік говорив нахабно.

Я сердито кинула на нього пильно косий погляд і недовірливо фиркнула. Він усміхався. Не смішні  жарти, занадто близько і зухвало. Добре! Не панікувати, ще трішки — і ноги дотягнуться до дна.

Чоловік перекрив мені шлях своїм міцним тілом. Я запанікувала, різко розвернулася і попливла назад у глибину. Але не тут було — він схопив мене за руку і потягнув до берега. Я запищала і стала протестувати. Цей нахабний красень раптово підтягнув мене до себе, немов у пастку. Дуже близько. Відчула тепло його тіла, хоч вода була крижана. Але навколо нього ніби кипіла гаряча вода. Ще трохи — і вона б закипіла! Мої зуби застукотіли, а тіло затремтіло.

Від навали істерики я спробувала вирватися, але безуспішно. Він був настільки сильний, що руки не віддерти. Побачивши мою паніку, він трохи відступив, але не відпустив. Увесь час пильно дивився на мої губи. Справжній маніяк. Та й так нахабно розглядав мою фігуру навіть під водою.

— Нахабо, я зараз натравлю на тебе Арчі і подзвоню чоловікові, він тебе... — не встигла закінчити, як величезний нахаба схопив мене за руку і вже цинічно потягнув до берега.

Хотіла кликати на допомогу Дотті, але вона була зайнята. Її обіймали два Аполлони: один пристрасно цілував, інший гладив по спині. Мені здалося, що там, у воді, відбувалося щось інше, але роздивитися не вдалося.

Раптово, різко смикнувши за руку, чоловік потягнув мене ще швидше до рятувальної станції.
Озирнувшись навколо, я з жахом помітила: ні пари з Арчі, ні їхніх слідів. Серце застукало скажено — паніка накрила з головою. Я почала задихатися. Мене різко штовхнули в кімнату, завалену дошками. Ніхто не зважав на мене. Повернутися навіть не встигла — чоловік притис мене до стіни, змушуючи підкоритися. Руки притис до боків так сильно, що зрушити їх було неможливо. Такий тиск я ще ніколи не відчувала. Він не завдавав болю — лише міцно тримав.

— Жодного слова про іншого чоловіка. Ти тепер МОЯ!

Я не встигла й зойкнути, як відчула — його губи накрили мої. Пристрасть, жадібність, шепіт вітру на шкірі... Його поцілунки були п’янкі, змушували забути реальність. Не пам’ятаю, скільки боролася з собою, перш ніж піддатися. Та щойно я втратила контроль — захотіла цього всім єством. Мої руки самі прокладали шлях уздовж його м’язів, торкались шиї. Я обвила його плечі, відчуваючи, як його пальці ковзають по моїй талії. Його дотики були несподівано ніжними, навіть боязкими. Пальці повільно піднімалися вгору, але зупинилися біля основи грудей. Він не дозволяв собі зайвого. Можливо, теж вагався?

Та ні, чоловіки як він не вагаються. Вони беруть і йдуть.

Але його дотик... Він був водночас легким, як крила метелика, і сильним, як вітер бурі. І мені вже не хотілося тікати. Цей поцілунок затягував, мов гіпноз. Не знаю, скільки це тривало — мить чи вічність. Він був так близько… Я відчувала, як щось тверде й пульсуюче впирається в живіт, ніби він бажав більшого, ніж просто поцілунок.

Він ніби вловив мій настрій — і раптом зупинився.

— Пробач... не стримався.

— Добре, що не стримався... Тобто! Негайно зупинись! — вирвалося в мене.

Я дивилася йому в очі, намагаючись зрозуміти, чи щиро він вибачився? Чи насміхається? Але його усмішка… Вона була надто гарна, і це бентежило. Він відпустив мене і зробив крок назад. Дивився мовчки, уважно, з затуманеним поглядом і важким диханням, ніби стримував щось більше.
 

Я не розуміла себе. Моє тіло досі пам’ятало його дотики, губи, тепло. У голові шуміло: що ти робиш? А серце стискалося від тривожного передчуття. Що це було? Просто пристрасть? Імпульс? Небезпека?

Він мовчав. Його груди піднімалися й опускалися повільно, але погляд… погляд палив.
— Ти не розумієш, — нарешті мовив він хрипким голосом. — Я тебе побачив — і вже не можу дихати інакше.

Я зробила крок у бік, щоб вивільнитися з цього погляду, цього магнетизму. Але він не наближався — не торкався більше. Словно дав мені вибір.

— Я не твоя. І не чиєсь "дихання", — відповіла я тихо, але впевнено, хоч голос трохи тремтів.

Він усміхнувся — не зухвало, а сумно. Майже болісно. І все одно — усмішка його була небезпечно красивою.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав він. — Але мені досить і того, що ти була поруч. Навіть якщо зараз підеш.

Я дивилася на нього довго. Усередині змішалося все: бажання, страх, гнів, цікавість. Я не пішла. Просто присіла на підлогу, обійнявши себе руками. Мовчки.

Він присів навпроти, не наближаючись. І ми сиділи так, у тиші, серед запаху солоної води, дерева й гарячого повітря, поки сонце не торкнулося даху рятувальної будки.
А що мені залишається? Затиснутися і чекати моменту, аби втекти?
Опустила голову — не могла дивитися на нього. Соромно. За свою слабкість, за те, що піддалася, за мить... 

— Цікавий купальник, — вирішив він раптом змінити тему.

— Новинка, — буркнула я.
Так, купальник для серфінгу. Новий. Принаймні для мене. Інакше себе не оголиш — хвалитися, якщо чесно, нічим.

— Цікаво… Ладно, потім розкажеш, чому такий… сучасний. Ходімо.

— Куди?

— У номер. За речами. Я тебе забираю.

— Я... Я сама! Не підходь до мене, зрозумів?! Псих! Ненормальний! Інакше викличу поліцію!  — крикнула різко, на межі істерики.

Стислася, наче від холоду, і кулею вилетіла з будки. Бігла не озираючись. І шукати Дотті зовсім не хотілося. Вона доросла — розбереться. А мені б самій розібратись. І сховатись.

Залетівши в номер, упала обличчям у подушки, згорівши від сорому. Несподівано для себе нахлинула втома і просто впала на ліжко засинаючи  миттєво, провалившись у глибокий сон аж до вечора.

Прокинулася від того, що мене хтось трясе. Дотті. Вона схопила мене за руку й потягла у ванну.

— Та скільки вже можна?! У всіх це що, звичка — тягати мене за руку?

— Швидко мий голову, наводи марафет і пішли! — щебетала вона в чудовому настрої.
— Дотті, зупинись… — ледве вирвалася з її хватки й опинилась на порозі ванної. — Поясни мені по-людськи. Що за метушня?

— Та все просто! У барі за рогом через пів години почнуться конкурси. Там такі чоловіки — просто вау…

Чоловіки. Знову.

— Мені це не цікаво, — кричу з ванни, хоч сил переконувати вже майже не лишилось. — У мене є чоловік. І… хіба тобі не вистачило «знайомств» на сьогодні?

— Чоловік… — презирливо пирхає. — Та нехай спершу навчиться бути людиною, тоді й поговоримо, хто кому хто.

— Ти ж зараз про власного брата говориш… — шепочу, ледве стримуючи себе.

— Він удома, а тут його нема — і слава Богу. Бо ще трохи — і ти або зникнеш, або в лікарні опинишся. Ми просто трохи посидимо, потанцюємо — і все. Він нічого не дізнається, клянусь!

Я мовчала. Сиділа у ванній, мила голову і не могла відірватись від думки: а раптом вона має рацію?

— Дотті, я… я хочу спати. Ніяких барів. Не для цього я сюди приїхала.

— Лолочка, ну один раз, я тебе благаю! Просто виграємо приз — і спати. Я хоч на людей подивлюсь…

На людей.

Вона просить, мов дівчинка. А я мовчу. Бо знаю: якщо відмовлюсь, вона все одно піде. І буде, як завжди: я — у ліжку, а вона — десь у світанковому тумані, з незнайомцем. І тоді Ентоні буде скаженіти, лупцювати все, що рухається. І мене — за компанію.

Насправді ми з Дотті часто бачилися. Вона недолюблювала Ентоні, тому допомагала — з хатніми справами, з племінницею, іноді навіть… із моїм страхом. Тоді, коли…

Коли він здіймав на мене руку. Коли його очі ставали темні, а щелепа стискалась так, ніби я була не жінкою — річчю.

Племінниця, Нют, жила з нами по вихідних. Її мати втекла після пологів — подейкують, із байкером. Але сусіди казали інше: що Ентоні вбив її.

І я… я вірила. І боялась його.

Зі мною він не одружувався, уникав обіцянок, прикривався дитиною. А я мовчала. Терпіла. Раділа, коли не кричав. 

Завжди питав:
— Тобі подобається в нас жити?
І я, ледь чутно, відповідала:
— Так. Дуже.

А потім дивилась в одну точку на стелі й мовчки плакала.
Бо нікуди йти.
Бо нікому розповісти.
Бо соромно.
Бо страшно…


І, певно, ще й пощастило — що в ліжко не тягнув. Поки. Чекав, що виповниться вісімнадцять. Бо тоді вже ніхто не зможе притягти до відповідальності.

А от бити — можна. "У виховних цілях". Щоб знала своє місце. Щоб слухалась. Щоб боялась.

Інколи домагання проривались — раптово, брудно, огидно ,але без дорослих наслідків . Міг примусити роздягтись — «щоб подивитись, як виросла». Стояти оголеною, мов річ, виставлена на продаж. А сам дивився з таким холодом у очах, що мороз ішов по шкірі. Мовчала. Бо кожне слово могло обернутись ударом. А кожен спротив — ще гіршим.

Якось прошепотів мені, наче змову:

— От коли вісімнадцять виповниться — тоді зроблю тобі найкращу ніч у твоєму житті…

Я не питала, що саме він мав на увазі. Я лише знала: до вісімнадцяти ще рік. І кожен день — як на мінному полі.
І ось нарешті я вирвалася. Утекла від своєї «люблячої» родини.
Це  я Дотті запропонувала поїхати на море — трохи відпочити. Вона, як завжди, бездумно пішла на поводу. Легка на підйом, не надто розумна, зате з радістю погодилась на відпочинок за чужий рахунок. Це в неї в крові.

Мені ж уже байдуже кого використовувати — аби тільки не бачити того обличчя, яке я просто фізично і морально не переношу. Все набридло до нудоти. Все сплановувала ретельно. Влаштувалася на роботу помічником в ветеринарній клініці. Там я вмовила начальника оформити фальшиву путівку — як прикриття перед чоловіком. Бос мій — не надто скромний тип, ще з першого робочого дня проявляв до мене «особливий» інтерес. Тож довго вмовляти на цю авантюру не довелось. Більше того — він сам запропонував усе оплатити. Звісно, за умови, що я проведу з ним ті ж самі два дні… у його «відпустковому форматі».

Викрутитися з того всього — це було ще те акторство.

О, як хочеться просто вдихнути повітря на повні груди, злетіти високо за хмари — і більше ніколи, нікому не брехати.
Парити над містом, відчувати, як вітер тріпає моє білосніжне волосся, як обличчя без страху підставляєш пекучому сонцю. Відчувати колюче дихання небесного вітру й не думати ні про що. Просто слухати шум повітря, плавати в хмарах, мов птах. Мріяти. Бути вільною.

Адже , коли мені виповнилося п’ять, я вже тоді зрозуміла: цей світ — не мій.
Усе навколо стало сірим. Барви радості згасли, висохли — назавжди.
Разом із ними зникли й бажання, і потреби. І тільки тепер вони почали прокидатися знову — разом із мріями.

Я ніколи не просила того, чого не мала. Хоч інші діти отримували це просто так, від народження.
Уже тоді я розуміла — мені тут не місце. Нічого тут не миле. Ніде не затишно.

Я вірила, що десь мене чекають. Що десь люблять. Але не тут. Не в цьому світі.

Наївна дитяча фантазія?
Можливо. Але й жагуче бажання чогось більшого.

Ох, як згадаю — скільки проблем я створювала новим батькам протягом десяти років…
Доводила: цей світ — не мій.
Мені часто  снилися образи знайомих людей ,але без облич ,я відчувала, що не належу нікому. І кожного разу мене повертали назад до дитячого будинку — не витримували. Мого характеру. Моєї впертості. Моєї мовчазної люті.

Не минав і пів року — і знову новий дім. Нова родина. Нові домашні улюбленці. І знову все з нуля. І знову — все не моє.
Коли мене обирали, я здавалася всім милою дівчинкою — тихою, наївною.
І щойно щасливі обличчя підписували документи, а директорка опіки знову зітхала з полегшенням — я змінювалась. Рівно за місяць.

Я не розуміла їхньої любові й старань — і тому шкодила.
Вилазила на дах і погрожувала з нього стрибнути. Переляканим сусідам розповідала, що вмію літати. Вмикала газову плиту й чекала, коли з неї вирветься полум’я дракона.
Бігала по клумбах, уявляючи себе всемогутньою спадкоємицею . Видиралася на верхівки дерев — виглядала справжніх маму й тата, тих, хто от-от мав прилетіти й забрати мене.

Хіба ж не диявольське створіння?
Почуття порожнечі не полишало мене ніколи. Я шукала, чим її заповнити. І мабуть мені не була потрібна чужа любов чи турбота.
Мені потрібні були справжні батьки. Я завжди цього прагнула.

Зі мною щось забрали — я відчувала це всім єством.
Але що саме?
Що?
Я шукала — в нових родинах, нових пригодах.
Поки одного дня мене не взяла до себе одна дивакувата сімейка. Мені тоді було тринадцять. Складний характер, перехідний вік — усе, як годиться. Вони були письменниками. Писали фантастичні історії.

Саме це мене зупинило. І заспокоїло.
Я жила їхніми історіями. Поринала в кожну з головою й проживала її — так, ніби це була моя власна реальність. Уявляла кожну фразу, кожен сюжетний поворот. І щоразу бачила себе — головною героїнею.

Їхні розповіді наче вдихали в мене життя. Давали душевний політ. Спокій.
Іноді я так занурювалася в вигаданий світ, що не бачила межі між ним і реальністю — поки не дочитувала історію до кінця.

Через це сусідські діти знущалися з мене.
Називали дивною, божевільною — такою ж, як і мої прийомні "чудернацькі" батьки. Але мені було байдуже. Їхня думка мене не зачіпала.

На жаль, ця гармонія тривала недовго. Але ці чотири  роки стали найщасливішими в моєму житті. Найживішими. Найсправжнішими.

Ми каталися на атракціонах, веселилися — майже як справжня родина. Влаштовували пікніки. Дорослі поводилися, як діти — і це тільки додавало їм чарівності.
Мені здавалося: я нарешті знайшла те, що так довго шукала. Так, вони були дивакуваті — але майже рідні.

Ми часто ходили в лісові походи й вигадували на ходу нові історії. А батьки потім оживлювали персонажів за допомогою комп’ютерної графіки.

Потім вони продавали свої історії за великі гроші. Їхні роботи були справді унікальні.
Шкода лише, що не могли мати власних дітей і не мали кому передати свої знання. Тож одного разу вирішили взяти дитину з дитячого будинку.

Хотіли хлопчика — маленького, слухняного. А взяли мене.
Як пояснили згодом, їх зачарувало моє волосся — біле, мов у альбіноса.
Побачивши мене, в їхній уяві одразу народилася нова історія — про дівчинку з Землі  й дракона іншого виміру.

Я стала для них своєрідною музою.

А подорослішати довелося раптово — в той день, коли вони не повернулися додому.

Я простояла біля вікна майже добу, нерухомо, вловлюючи кожен звук. Відчувала — сталося щось лихе.
Увесь цей час я вдивлялася в вузеньку вуличку, залиту нічним світлом ліхтаря. Чекала на звістку. А її все не було.

Я дивилася на сусідів, які вранці метушилися, поспішали на роботу. І чекала.
Дивилася на автомобілі, що проїжджали повз, на істеричних матусь, які тягнули за руки дітей у садочок. І чекала.
Чекала на звістку.

Аж поки порожнеча не увірвалася в мою душу — з новою, нестерпною силою.
За десятибальною шкалою — це було десять.
Зранку. Разом з жахливою, страшною ЗВІСТКОЮ.


Біля нашого будинку зупинилася патрульна машина.
Поліцейські зайшли всередину й повідомили: мої прийомні батьки розбилися в автокатастрофі.

Вони поверталися з сусіднього містечка, куди їздили раз на рік — відвідати стареньку Ледіс. Але цього разу… не доїхали.

В цю поїздку не змогла поїхати з ними — захворіла і не хотіла переносити інфекцію на стареньку Ледіс. 
Опускаючись на тремтячих ногах на підлогу, я шепотіла одне й те саме:
«Чому я не поїхала з ними? Чому?!»

Світ для мене остаточно помер. Без залишку.
І  палітра життя стала брудною й самотньою.

Криваві сльози — десь глибоко, всередині — розривали останню надію на чисте повітря.
Сенс зник. Остаточно.
Тепер я точно знала: я нікому не потрібна в цьому світі.
Більше ніхто не зрозуміє мене так, як вони.

Через три дні після похорону будинок виставили на продаж.
На порозі з’явилися якісь «родичі» — звідкись, нізвідки. Ніколи їх не бачила. Їх навіть не було на похованні.
Нікого не було, крім мене.

А тут — з’явились. Як по команді.
На рахунках прийомних батьків виявилося кілька мільйонів доларів. І єдиною спадкоємицею була я.

Але мій розум уже тоді ніби вимкнувся.
Після підписання якихось паперів мене просто виставили за двері. З книжками.

І я не заперечувала.

У мене вже забрали мій маленький всесвіт. Навіщо мені той дім?
Там уже не було нікого, хто міг би мене втішити.

Мій притулок — спорожнів.
Мій світ — згас.

Я навіть не встигла зібрати свої речі.

Нові господарі одразу викинули все, що було найдорожчим у цьому світі —
унікальний том історій про драконів.
Голограму продали першого ж дня — я так і не побачила останню історію.
Ту, що була про мене.

Обійнявши міцніше записи, переплетені в потерту шкіру, я стояла, втупившись у порожнечу.
Не знаю, скільки часу минуло, поки я так застигла на порозі колишнього дому.

Поруч стояв мокрий чоловік і щось наполегливо говорив.
Просив пройти з ним до його дому.

Я не могла й губами поворухнути, щоб відповісти.
Тоді він уважно глянув на мої пальці — сині від холоду,
схоплені навколо єдиного, що в мене залишилось.

— Це твоя книга… Дощ її зіпсує.

Я опустила очі — на свої руки, на цей маленький багаж. І розгубилася.

Я пішла за ним, як робот. Без думок. Без волі.

Він завів мене у свій будинок — той, що був поруч.
Щось бурмотів собі під ніс, але я нічого не розуміла.
З ворчанням забрав у мене книгу.
Обережно витер рушником обличчя та волосся, зняв мокру кофту, укрив теплим чоловічим халатом.
Повів до кімнати і вклав у ліжко — мов дитину.

Так я й залишилася там.
Майже на  рік. 

Через три місяці  життя в тому будинку усе перетворилось на справжнє пекло.

 Інколи брала нічні підробітки — просто щоб рідше бувати вдома. Це мене частково рятувало.
Ентоні не заперечував — зайві гроші його влаштовували. Він робив вигляд, ніби щиро намагається розважити мене, побачити мою «радість, щастя або хоча б усмішку». Але я не могла.

Я не вміла більше радіти. І не було чому.
Ніщо не приносило задоволення.
Я — завжди похмура, замкнена, мовчазна. Лола-жертва.

 Він «подарував» мені два дні дозволу на  відпочинок — під наглядом сестри. Подарунок? Нехай. Але хто ж відпустить одну — так далеко? Не знаю, яким дивом він погодився на поїздку з Дотті. Але дякую богам за таку можливість. 

Усі виявились задоволені — і він, і вона ,і я. Ось ми й тут.
Дотті мала б мене наглядати, бо я «належу» її брату. Але іноді мені здається, що вона таки по-справжньому до мене ставиться по-людськи. І, навіть співчуває.

Хоча й тут, у перший же день, мені не дали побути самій.

— Лоло, ти зануда! — заявила вона, усміхаючись. — Сама не тішишся, дай хоч іншим розважитися!

— Іди, розважайся, — буркнула я ще похмуріше.

Їй було двадцять два. Кров у ній грала. Гарна, молода, безтурботна. А мені... Мені лиш хотілося бути подалі від людей і втілити задумане.


— Я не можу сама, я ж обіцяла братові — ані кроку від тебе. Потім ще перевірить мене на детекторі брехні. А от тобі нічого не забороняли — значить, я обіцянку не порушую. І трохи відпочину. А то ж то за тим доглянь, тій допоможи — а на особисте життя й хвилини нема. Образливо!
— Гаразд, гаразд. Виграємо приз — і додому.
— Уіііі! — пискнула Дотті від радості.
— Тільки без каблуків і коротких спідниць.

Я не встигла й рота розкрити, як Дотті вже порпалася в сумці, бурмочучи собі під ніс і розкидаючи речі, як сорока. З горем навпіл натягнула чорну обтислу спідницю вище колін і бежеву майку на тоненьких бретельках. Світилася вся — задоволена, як кішка біля миски з теплим молоком.

Я ж обрала лосини і простору футболку до середини стегна. У цьому вбранні я почувалася вільно, зручно й не зухвало.

За такий вигляд, у якому зараз вийшла Дотті, Ентоні міг би завезти її просто до реанімації. Але, на щастя, він цього не бачив.

Дотті нафарбувалася, підморгнула собі в дзеркалі — і витягла мене надвір. За пригодами. Радше — мене нагло за ними потягла.

Ми зайшли у просторе приміщення. Бар, схожий на клуб: велика зала, довгі барні стійки, високі табурети, приглушене різнокольорове світло — то миготіло, то тьмяніло, трохи різало очі.

Натовп. Гамір.
Я терпіти не могла таке. Але вже була тут.

Поки роззиралася, відчула чийсь погляд. Важкий, наполегливий. Наче шкіру пробирав. Але скільки не крутилася — не змогла знайти, звідки.

Дотті вже вовсю фліртувала з барменом, щось замовила — і за хвилину в нас у руках були бокали з чимось кольоровим, холодним і явно міцним.

— Скуштуй! — підморгнула вона.

Я зробила ковток.
Такого міксу коктейлів мені ще не доводилося пити. І я не була впевнена, чи хотіла б пити ще раз.


Манія переслідування ніяк не відпускала, навіть коли заграла музика. Танцмайданчик ожив сотнями тіл, що рухалися в ритм. Комареві ніде впасти.

— Кого ти виглядаєш?
— Мені здається, хтось на мене дивиться.
— Дурненька, — захихотіла Дотті, — на нас дивиться півзалу. Ще б пак — такі красуні. Розслабся й отримуй задоволення хоч тут.

Заграла інша мелодія, і на сцену вийшов ведучий.
Мені раптом захотілося провести пальцями по волоссю, по шиї, ковзнути вниз до грудей... Стоп! Це не мої бажання. Ей? Що за нісенітниця?
Облизала губи, трохи прикусила нижню, повільно завела світлий локон за вухо, поставивши недопитий келих на стіл.
Серце стрибнуло в груди, а щоки залилися рум’янцем.

— Що в цьому коктейлі?
— Трошки алкоголю, щоб розслабитися.
— Дотті, ти ж знаєш, я не п’ю. Я швидко п’янію. І якщо Ентоні дізнається — знову мене поб’є…
— Знаю. Але ти інакше не розслабишся, снігова королева. І навіть через мій труп він не дізнається. Все добре. У тебе лише два дні. Використай їх снігова королева.

— Я не снігова королева!
Я хотіла обуритися більше, але вона перекрила мені рот лише однією фразою:

— Тихо! Дивись, які самці… Ох, хоч би одного до себе заманити.

На сцену вийшли п’ятеро кремезних чоловіків.
Качки. Атлети. Сильні, впевнені, доглянуті. Такі, яких я ще ніколи не бачила в житті.

— Пані, зустрічайте — п’ятеро жеребців! П’ятеро сильних і самотніх офіцерів. Вони захищають нас щодня, щохвилини, але сьогодні! Вони хочуть, щоб ви захистили їх — своїм шармом, своєю жіночністю! — пролунало зі сцени.

— Тож, чарівні пані, попереду конкурси й призи. А головний приз — один із цих красенів та романтична вечеря на двох! І ще… тільки уявіть — декілька сотень доларів!
Натовп загув ще голосніше, пролунали бурхливі оплески. Пробігшись поглядом по вже сидячих «горцях», я раптом зупинилась на одному з них. Він дивився тільки на мене. Серце зробило шалений стрибок і, здається, впало десь у живіт. Неможливо було відвести очей. Сила, влада — він ніби випромінював могутність. Виглядав так, наче тримав у руках цілий всесвіт.

Очі — чорні, як смола. Широкі, акуратні брови. Повні губи, які так хотілося знову скуштувати. Коротко підстрижене волосся, акуратно укладене набік. Мужні, вузькі вилиці й… ті губи. Знову ці губи. Немов із кіно. Біла дорога сорочка натягнута до межі на м'язистих грудях, от-от лусне. Ноги розставлені, в чорних штанах — впевнена поза чоловіка, який знає, чого хоче. Цілеспрямованість. Небезпека. І щось ще.

Мені стало не по собі від його проникливого погляду — прямо в очі. Він просто дивився, не зводячи погляду. А я, як дурепа, не могла вирватися з цієї магії. Ноги підкошувалися, серце ледь не вистрибнуло з грудей. Було страшно. Це знову він. Той самий. Який дозволив собі до мене торкатися…

 А зараз, зустрічайте учасниць! Наші дівчата — найкращі! Вони не лише рятують життя, а й лікують будь-який недуг. Вони зцілюють розбиті серця й заліковують душу! Перед вами — красуні-лікарки! І сьогодні саме вони змагатимуться між собою за право обрати одного з цих красенів. А хто, як не вони, знають, як боротися до останнього?

Я зібрала рештки сил і змогла відірватися від його магнетизму. Збентежено, злегка розгублено, відвівши голову до подруги, запитала:

– Лікарки? Дотті, ти не хочеш нічого мені пояснити?

– Ну а що тут пояснювати? Ніхто ж не перевіряє, а участь взяти хочеться.
Вона смикнула мене за майку, змушуючи звернути увагу на слова ведучого.

— Не будь занудою, слухай!

— Отже, перше завдання: потрібно обрати… обрати чоловіка. І якщо між вами виникає взаємна симпатія — подарувати йому квітку. Але говорити не можна. Лише зоровий контакт. І трохи дотику — пізніше. Терпіння, дівчата, терпіння!

Зал вибухнув захопленими вигуками жіночої половини. Я металася між збудженими учасницями, як між голодними кішками, і щиро хотіла втекти з цього абсурду.

— Вам потрібно тримати один кінець квітки в роті. Потім — передати її в рот обранця. Так, щоби не поцілуватися.

У мене був шанс ускочити в останній вагон і втекти, але Дотті схопила мене за руку, всунула квітку й штовхнула вперед. Я, наче пригальмована, застигла на місці. Учасниць було вдвічі більше, ніж чоловіків, і всі кинулися обирати свого «самця». А я стояла, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

І тоді я поглянула на НЬОГО — і зрозуміла, кого вибрав погляд цього хижака. Він просто пожирав мене очима з ніг до голови. Від цього по всьому тілу розливалось тривожне тепло. Тіло обсипали мільйони мурах, залишаючи по собі приємне поколювання десь унизу живота.  Надто інтимні.

До нього підходили дівчата, але він, наче зачарований, не звертав на них уваги. Дивився лише на мене. Поглядом запросив. А я, мов бджола на мед, піддалася цій магії. Зробила крок до нього. Повільно. Впевнено. Зі стегна — попри тремтячі ноги. Наче все життя займалась дефіле. Легко, плавно, ніби в трансі. У той момент у залі не існувало нікого, окрім нас. Лише ми. І пустка навколо.

Я зупинилася поруч. Поклала йому ромашку на коліна, намагаючись не торкнутися тіла. За жодних обставин. Щось всередині кричало — не торкайся його. Не грай за правилами. Інакше зірве дах. У його погляді було щось тривожне. У ньому самому — щось небезпечне.

На ватних ногах я повернулася на своє місце. Сили зникли, щойно відійшла від нього. Таке зі мною сталося вперше.

Без настрою та будь-якого бажання брати участь далі, я ще більше захотіла піти. Але весела Дотті знову втягнула мене у друге завдання.

Потрібно було сісти чоловікові на коліна, а він мав, тримаючи дівчину, підняти себе у напівсидячому положенні, спираючись на стілець руками.

Я не могла сісти йому на коліна. Дивилась йому в очі, а він — на мене. Спокійно, впевнено. Мовляв, я впораюсь. Але... я різко пішла до іншого. Сіла на коліна першому-ліпшому культуристу, який без зусиль підняв мене в повітря. Насправді ж — я хотіла зовсім не цього. Я злякалася. Своїх бажань. Того, як сильно мене тягнуло саме до нього. І тому, зібравши всю волю в кулак, я пішла до іншого — ніби довести собі, що контролюю ситуацію.

І все одно всередині щось стислося у тугий вузол. Наче пройшла випробування, але задоволення не відчула. Усередині був справжній тайфун. Я бачила його твердий, холодний погляд — і не розуміла своїх почуттів. Не приймала їх. А він не дозволив жодній сісти до себе на коліна. Ні одній. І тільки я, мадам, без вагань сіла на чужі. Це мене розлютило. Мене саму. Я, як божевільна, відскочила від незнайомця й втекла до свого номера.

Буря, вулкан — усе розривало зсередини. Там, де сиділи справжні, живі емоції. Цей чоловік розбудив у мені щось — краплю почуттів. І це мене налякало. В грудях стислося, не вистачало повітря. Перелякана, розтріпана, я переодяглася в спортивний костюм, стягнула волосся в тугий хвіст і натягла кепку, ховаючи обличчя. Хапаючи сумку з документами, я помчала до стоянки таксі. Мені треба було тікати. Терміново. Раптово. Не так, як планувала. Просто — тікати. Далеко. Щоб не відчувати. Не накоїти дурниць. Не боліти.

Мені не потрібні ці живі емоції. Мені потрібен порядок. Хоча… який порядок? Про що я взагалі?

Попри пізню ніч, таксист уже чекав. Я замовила поїздку заздалегідь.

— В аеропорт! — скомандувала я.

Правда, втечу я планувала інакше. Але вже байдуже. Можливо, пощастить, і він не побіжить за мною. У мене буде трохи часу. Я заздалегідь обрала місця, де могла б сховатися. Там я заспокоюсь, забуду ці чорні очі — і все буде добре. Треба тільки зібратись. Я не готова до почуттів. Вони вбивають усе, що мені дороге. Я не хочу знову прожити те, що вже пережила.

Зараз я налякана кішка, міцно стискаю сумку, пригортаю її до себе. Треба дихати. І радіти миті свободи.

Минувши годину в дорозі, я трохи впорядкувала думки. Лише встигла заспокоїтись — як зненацька нас обігнав мотоцикл. І, як у фільмах, усе сповільнилося. Водій на шаленій швидкості дістав з-під чорної шкіряної куртки пістолет… і вистрілив у мене.