— Після всього, що ти побачила?.. Ти досі дозволяєш мені до тебе доторкнутись?..
Ти — безумна і прекрасна жінка з усіх, кого я зустрічав.Якщо не хочеш, я… я можу не торкатись.

— Після всього, що ти побачив… Ти ще хочеш до мене торкнутись? —
Колюче питання — у відповідь на його.

Він глянув мені прямо в очі. Серйозно.І я побачила — його страх зовсім не пасував його силі.Навіть наймогутніший воїн — може бути вразливим, як дитя.Навіть він.

Він був розбитий. Розчавлений. Але побачу це лише я.Я — і тільки я.
Нікому не дозволю бачити його таким.Ніхто не посміє сумніватися в його силі, його могутності.
Все, що сталось у цій кімнаті — залишиться між нами.Все, що він показав мені — залишиться тут.

У кістках тріщало — суглоби зростались.Усю біль забирав мій цілитель. До краплі.І те, як дбайливо він це робив, водночас зворушувало… і тривожило.Я відчувала: усе, що мала б пережити я — переживав він.Ніхто ніколи так про мене не дбав.Ніхто не розділяв мого болю… як це зробив Ровальд.

— Я б хотів стерти твої шрами… Але вони…-
Він заплющив очі, стримуючи емоції.

Якби Ентоні був у цьому світі — довго б не затримався.
З огляду на вираз обличчя мого дракона — зовсім недовго.

Його сильні руки напружились, кулаки — до білого стискались.
По щелепах бігали спазми гніву.

Все закінчилось.Нога — як нова. Ціла. Здорова. Моя.

— Полеж зі мною, — прошепотіла я.

Чоловік напружився.

— Мені холодно… І я боюся темряви, — збрехала.

— Я розпалю камін.

— Та облиш. Просто полежи поруч і… розкажи щось?Хочу знати, що мене чекає.
Чому я одразу відчула, як від тебе лине біль — така схожа на мою
Які мої батьки?..Як їм взагалі вдалося мене сховати?..

Він послухався.
Ліг. Поруч.
На самому краєчку ліжка — мовчазний солдатик.
Боги… Що це за театр абсурду?

— Якщо гора не йде до Магомета — Магомет йде до гори, —
промовила я і пересунулась ближче до власника цього розкішного, м’язистого тіла.

Вмостилась на його плечі,
взяла його руку і обняла нею свою талію.

Напруження між нами відчувалося майже фізично.
Дихання обох стало важким.

— Ти боїшся мене торкатись?

— Не хочу завдати тобі болю.

— Якщо буде боляче — я повідомлю, —
усміхнулась і притиснулась ще ближче.

— Так само, як із канатом?Це був необдуманий і дурний вчинок.Ти могла серйозно постраждати.
На що ти розраховувала?

— Ти просто неймовірно пахнеш… Ммм…

— Лола!
Це я повинен тебе спокушати, а не навпаки.
Не ухиляйся від розмови!

— Тоді чого ж ти зволікаєш?.. —
позіхнула й утислась у нього ще сильніше.
Куди вже ближче — невідомо, але я примудрилась.

Вже майже вросла в тіло цього велетня, вдихаючи його солодкий запах.
Цей запах… захоплював, п’янкий.

— Треба боятися втратити, а не боятися мати те, чого хочеш… Спати хоочу…
Ти спеціально мене обпоїв, щоб я не приистааавала?..

— Це просто перевантаження . Відпочинь, МОЯ ЛОЛО. Ти виснажена.

— Тільки не йди… Залишся… Я боюся самотності… і пааавуків…

 

Тепло. Добре. Приємно.
А десь унизу живота почав туго скручуватись вузлик —
тільки-но починав розкручувати свої пружинки.
Гарячка лише набирала обертів…
Але ми ще не знали, що вона з собою принесе.

Я крутилась у ліжку,
на самоті.Мене розривали  відчуття нестерпного болю по всьому тілу.Це було… недобре.Дурний знак. Мені хотілося здерти з себе шкіру,
просто вирватись із власного тіла.Зрештою, не витримала.Закричала:

— ДОПОМОЖИ!

Двері, здається, просто зірвало з петель.

— Чорт забирай! У тебе жар!

— Я… помираю…

Я мовчала — більше не могла говорити.Пекло все. Все всередині горіло.Скільки часу мене тримали, поки я билася у судомах — не знаю.Усе злилось у туман і біль.

— Мені боляче… Що це? Зроби щось… Будь ласка… — я плакала.

— Тссс… Спокійно. Не рухайся…

Його холодні долоні обійняли мою голову,
і біль трохи відступив.
Зціпивши зуби, я не вимовила ні звуку —
не хотіла показати, наскільки слабка .
І, ще більше — не хотіла злякати ці руки.Нехай залишаться.Хай торкається.Хоч щось — тільки не пішов від мене .Ніколи.

— О, чорт… Це неможливо…
Ти пахнеш… запаморочливо…
Я ще ніколи не відчував такого запаху…
Що це з тобою?..


Минув лише момент —
і чоловік сам відповів на свої ж питання,
вдихаючи мій запах, як справжній хижак,
насторожено й голодно.

— Як еліксир життя… Боги…
Ти — моя пара. І навіть не  прив’язці справа .Таке… неможливо.Це… неймовірно…
Пари зустрічаються лише один раз. Один!Яка це магія? Як це взагалі можливо? Щоб саме ти нею була.

Його рука ковзнула по моїй шиї, грудях.
Я вигнулась назустріч,
як кішка, що тягнеться до улюбленого тепла.
Біль, жар — зникали від його дотиків.
А щойно він віднімав руку — усе поверталось.

Але тепер залишилась інша проблема —
палке, невгамовне бажання.
Тіло стогнало не від болю —
від голоду.

Ровальд продовжував рух,
досліджуючи кожен міліметр моєї шкіри,
дивлячись лише в очі.У його погляді — пошук доказів.Щось шукав…А очі? Золотисто-зелені,
тепер потемніли,вкрились бурею. Чому?

— Це неможливо…— шепотів, ніби самому собі. —
Що ж мені тепер робити?Як витримати це?

Я не боялась його. Я не була "вона".Я дивилась прямо в очі — не тікаючи.Не ховаючись.

— О боги… Пробач… Я не можу…
Це надто… надто важко стримуватися.
Я повинен хоча б трошки… відчути тебе.
Ти… занадто маниш…

Він накрив мене собою.
Тисячі поцілунків обсипали моє обличчя, шию, плечі… Його пальці торкнулись моєї шкіри без перешкод.

А потім тиша.

— Не ховайся від мене… Прошу.
Для мене ти — найпрекрасніша. Ідеальна…

— Я…

Він не дав мені договорити.Поцілунок —
гарячий, глибокий.Стер у мені всі сумніви, всі страхи…
Моє тіло вигнулось,спина стала дугою —
я сама, не помічаючи,
притиснулась до нього ще тісніше.

Секунда — і він знову заволодів моїми губами,
наче востаннє в житті,жадібно, гаряче.Я задихалась,зливаючи свої стогнучі звуки просто в його рот.
Кусаю його нижню губу —
шукаючи хоч трохи повітря. Перепочинок.
Перший поцілунок був тільки квіткою у полі.
Справжній шторм — ось він, зараз.
Він цілує так, що втрачаю розум.Мої стогони зриваються з губ, а він — ловить їх, мов нектар,
мов еліксир,мов єдину правду.

— Ти робиш із мене голодного звіра…

Я посміхаюсь — у відповідь.Ще один поцілунок —
короткий, п’янкий —і він спускається далі: шия, груди, живіт…Усе змішалося.Думки. Мрії.
Його легкі покуси — і в мені вибухає грім.Свідомість зникає,залишається лише тіло й дотик.Вже не залишилось сумнівів.

Мої пальці залишають сліди на його спині —
як пам’ять про цей момент,як мітка,як обітниця.Я забула, як мене звати.Забула, де я.Світ зупинився. 
— Здається, я закохалась в  тебе.

Тиша нависає над нами. Я сказала це… А він мовчить.
Я ніколи не казала таких слів нікому. А тепер — готова співати їх уголос.

— Ти робиш мене живим, Лол. Моя дівчинка .
Його губи торкаються щік, вкриваючи їх поцілунками.
— Тепер я точно знаю, заради чого варто боротись. Я ніколи не був таким щасливим. З тобою минуле забувається. З’являється шанс… на майбутнє. Я хочу, щоб наш зв’язок зростав. Мені тепер важливе тільки теперішнє. Поруч із тобою. З тобою я знаходжу дивне умиротворення. Спокій. Немов перероджуюсь.

Його губи наближаються до мого вуха —
мене проймає хвиля блаженства, я тихо хихотію.

—  Моя крихітко , моя маленька.
Голова йде обертом від щастя.
Його неймовірний запах — зводить із розуму.

— А я тобі казала, яка в тебе чудова посмішка?
— Ні, — муркоче, цілуючи у вушко.
— Правда. Вона — прекрасна.

Ровальд відкидає голову назад і голосно сміється.
— Що смішного? — питаю.
— Бути кимось іншим — важко. А з тобою бути собою — дуже легко.

— Я хочу бачити тебе справжнього не лише тоді, коли ми наодинці, а й коли навколо інші.
— У мене багато масок. Я реагую по-різному. Але не з тобою… Не проси цього поки що. Для багатьох я — чудовисько. Але для тебе… я буду янголом.

Ми кілька секунд мовчимо, усміхаючись одне одному.Я різко  схопила його зап’ястя, важко дихаючи, й заглянула прямо в очі — з викликом, з тремтінням, з потребою.Ровальд не відвів погляду. Лише перехопив мої руки, м’яко, але впевнено, і підтягнув ближче. Ми опинились навпроти одне одного, як два світи, що ось-ось зіткнуться.

— Мені здається, я брежу, — прошепотів він у мої губи, ледве торкаючись диханням. Його голос змішався з пульсом, що гупав у скронях.

Його погляд палав бажанням і здивуванням, наче він не вірив у власну реальність. Відстань між нами зникла, все перейшло в дію, в дотик, у мовчазну згоду, що не потребувала слів.

Його руки ковзнули по моїх плечах, ніби хотіли запам’ятати кожен вигин тіла. Я відповіла так само, вивчаючи його, як таємну мапу, якою досі ніхто не йшов. Ровальд не ховався — він дозволив мені побачити справжнього себе, оголеного емоційно .

Ми зливалися поглядами, рухами, подихами — як буря з вогнем. І хоч наші тіла говорили мовою бажання, усе було сповнене ніжності, якої не очікуєш від воїна чи дракона.

— Ти прекрасна, — прошепотів він, не відводячи очей.

Я торкнулася його обличчя, ледь усміхаючись крізь сльози, що самі котилися — не від болю, ні. Вперше в житті я відчувала, що мене не лише хочуть — мене приймають.

Наші рухи ставали глибшими, сміливішими, але водночас — зворушливо обережними. Ми відкривали одне одного з трепетом, як відкривають давню книгу, де кожна сторінка — подих.

І в ту мить ,світ зупинився — він не просто був поряд. Він був моїм всесвітом.
 

— Спи, — глухо, хрипко,  сказав він.

І я... підкорилася. Без запитань. Немов  було  заклинання, що обрубало нитку свідомості.

 

Пробудження було самотнім .Може, піти шукати того самого поганого дракона ? Так і зроблю. Лишив одну тут ...

На першому поверсі, у півтемряві залу, я побачила його.

Він сидів за довгим обіднім столом опустивши погляд. Сам. Один. Могутній господар замку, неприступний Ровальд . Я спостерігала за ним — наче привид, якого він ще не помічав.

Його обличчя було втомлене, наче після довгого бою з незримим ворогом. Пальці втомлено потерли очі.

Ровальд виглядав так, ніби в ньому боролися два світи — звір і чоловік, бажання і страх, кохання й обов'язок.

Його плечі були згорблені не від слабкості, а від важкості рішень.

Він був прекрасним у своїй втомі.

— Ти не боїшся? — його голос був хрипкий, низький. 


— Я боюся лише одного. Що ти знову підеш, коли я спатиму. 

Куточки його вуст ледь сіпнулися, наче це зачепило щось глибоке в ньому. Але він не відповів одразу. 

 

— Ти навіть не уявляєш ,яким щасливим ти мене робиш .

 Спустилась по сходах вниз ,обережно торкнулася його руки, відчуваючи силу, приховану в напруженій тиші.

 — Покажи мені себе. Повністю. Без залишку. 

Мить застигла між нами, мов крапля перед падінням. 

Заплющив очі. І коли знову відкрив — вони вже були не зовсім людськими.

Пішло тепло. Тяжке, густе. Шкіра на його руках потемніла, проступили лусочки. Повітря задрижало. Він ніби став вищим, потужнішим — і не фізично, а енергетично. Хвиля древньої сили розлилася по залу.

— Ти  просила...— голос став глибоким, ніби говорив не він, а хтось з-за межі.

Простирадло ковзнуло з тіла, оголивши плечі. Але тепер не було ні сорому, ні страху. Лише трепет і дивна впевненість.
— От ти який… Мій дракон.

Він завмер. Його погляд біг по моєму обличчю ,тілу — у пошуках . 
— Я не хочу приручати тебе. Я хочу — йти поруч.

І тоді він опустив голову, легко — майже недовірливо — притулив лоб до моїх грудей.
— Тоді бережи себе, Лолі. Бо поруч зі мною ти житимеш на межі.

Я провела рукою по його волоссю, по гарячій  шкірі.
— Я завжди мріяла жити не як усі.
Минула мить тиші .
— Де всі слуги? Ти їх звільнив?
— Завтра найму.  Їх і не було .

— Тут завжди так похмуро?
— З перших днів існування замку.

— Можна внести зміни?
— Це тепер твій дім. Я буду радий цьому .

— Покажеш мені ще свого дракона? — сказала я невинним тоном, але з чітким підтекстом.

— Ти впевнена? — запитав майже пошепки.

— Нам із ним треба подружитися, раз вже живемо під одним дахом.

 Боже, яка це мука — дивитися, як у нього грають м’язи .

— Тобі потрібен гардероб.

— Мені цілком підійде твій, — посміхнулася я. — А особливо — без нічого.

Ми обмінялися короткими усмішками, і це був найкращий подарунок на цю мить.

Я закохана в його усмішку. В ці ідеально рівні зуби, в ці грішні пухкі губи.

— Ще ніхто не просив мене показати ЙОГО.

— І правильно. Для цього в тебе є я. От мені й показуй. Іншим — нехай навіть не мріють глянути на мого драконяку!

Він хмикнув, а потім замовк.Я вдивлялася в нього. Зараз мені хотілося спитати не про драконів, не про замок. 

Та натомість я пожартувала:
— А твій дракон, бува, не ревнивий? Бо я відчуваю, що ще трохи — і мене випалять просто на цьому місці. 

Він тихо розсміявся.
— Якщо він колись і ревнуватиме, то тільки до себе. Ми один і той самий. Хоч і сваримося часом.

— О, чудово. Значить, у мене офіційно з’явився коханий з внутрішніми суперечками. З двома темпераментами й, підозрюю, трьома режимами злості.

— А ти з характером і самозбереженням. Думаю, це буде цікаво.

Нарешті ми сміялись. Але кортіло дізнатись із далека ,що мене хвилює після з'єднання...

— Розкажи мені про свою дружину .Ти її любив настільки, що хотів померти? — сумно запитала я, ніжно погладжуючи волосся коханого.
— Намагався, — відповів він коротко,уникаючи розмови .

Задум мій провалився. 

Обережно взяв мене на руки і поніс до кімнати. Час працював на нас ,ми не виходили з кімнати добу.У мене була ціла ніч, щоби гарненько подумати: як тепер жити далі? Одне знала напевно — мій дім тепер тут. І за майбутнє варто поборотися, навіть якщо воно веде через минуле.

Рано-вранці в двері постукали. А за мить увійшла жінка. Вклонилася, не зводячи погляду з підлоги, й поклала сукню на край ліжка.

— Внизу вас чекає господар на сніданок, — сухо повідомила.

Не чекаючи відповіді, розвернулась і мов блискавка вислизнула з кімнати. Я навіть не встигла з нею привітатися. Дівчина, певно, обігнала вітер на виході.

Сукня... І що мені з нею робити? Ще й до підлоги. Ні, для ранкової пробіжки точно не годиться.

Я зайшла до його кімнати, про яку розповідав мій коханий. Залізла у ванну закортіло прохолодної водички , але варто було мені прошепотіти «тепліше», як вона стала саме такою, як треба.

 Задоволена, я попрямувала ритися в шафі. І — та-дам! — знайшла  чорну сорочку.

Повернулась у пошуках ножиць — і, о диво, пощастило! Вкоротила половину рукава, з іншої сторони зробила щось на кшталт пояса й зав’язала його на талії. Вуаля — готово. Такий образ чудово підкреслив мою тонку талію. Я залишилась цілком задоволеною. Рубаха і вільна і прикривала ,що треба .З передчуттям спустилась вниз. 

Ровальд стояв до мене спиною, стиснувши руки за спиною.

— Мені потрібен гардероб, який відповідатиме моїм… потребам, — заявила я серйозно.

Він озирнувся — і розсміявся.

— Що? — перепитала я, зробивши оборот навколо себе, як маленька дівчинка.

— Ти виглядаєш… непристойно, — хитро примружився він. — Але мені подобається, що мій запах на тобі. Хоч би й таким способом. Поснідаємо?

— Вимушена відмовити, — з посмішкою заявила я. — Не можу розділити собі з тобою цю трапезу.

— Я розумію… Тобі неприємно бути поруч зі мною?

— Якраз навпаки. Просто кожен мій ранок починається з пробіжки. А з повним шлунком — ну, зовсім нереально.

Я усміхнулась, спостерігаючи за його щирим здивуванням.

— Чекаю дракона у дворі. Через п’ять хвилин. Не баріться… обидва, — підморгнула я і вибігла з замку.

Я знала, що здивувала його. Навіть шокувала. Але саме в такі моменти він виглядає найсмішніше — і найсексуальніше. Божевільно сексуально. Як згадаю його усмішку — аж сама світлюсь, мов дурненька. У Ровальда вона прекрасна. Добра. І я щоразу в цьому переконуюсь.

Вийшла за ворота й почала оглядати місцевість, прикидаючи, скільки кілометрів можна пробігти.

Дракон довго себе чекати не змусив. І слава небесам!

Спустився з даху замку прямо до мене, приземлившись метрів за двадцять.

Такі дракони на дорозі не валяються. Велетенський, могутній, грізний — і до болю красивий. Вперше, я не розглядала його так  уважно, а зараз — не могла відірвати погляду. Зробила крок уперед.

Дракон невдоволено вдарив хвостом — земля під ногами здригнулась. Ну от, не впускає у своє особистий драконячий  простір? Ще крок — знову демонструє характер.

— Не подобається моя близькість? — підняла брову. — Я теж уперта. Нічого, якось уживемося.

Дивлюсь прямо в очі — і тану. Яскраві янтарно-зелені, величезні — два глибокі вирви. І ні краплі страху. Навпаки, впевненість: не скривдить. Відчуваю це кожною клітинкою. Смиренно йду далі, навіть не задумуючись.

У відповідь дракон випускає мені під ноги безпечне полум’я. Ну просто наївний! Хоче налякати? Та бабу, якщо вона вже вирішила — не зупинять ані вогонь, ані сокира!

Ігноруючи цей демонстративний феєрверк, скорочую відстань між нами до мінімуму.

Ми стоїмо навпроти одне одного, як два воїни. Спостерігаємо. Погляд в погляд. Мовчазне, напружене змагання — хто зламається першим?

А тоді мені різко закортіло… обійти його. Просто так.

Красень-дракон, здається, все зрозумів і теж почав рух. Захотів роздивитися мене. Підняв крила напівзігнуто, неначе готувався до польоту, і ми почали кружляти одне навколо одного. Як двоє учасників стародавнього ритуалу — хто переможе, той і ватажок.

Коли накрутили вже три повних кола, я помітила, як під променями сонця його луска сяє всіма відтінками золота — від ніжного медового до дзеркально-бронзового.

Могутнє, довге тіло — наче жива статуя. Справжній витвір природи. Чудовисько?.. Та яке там. Це було щось величніше, ніж просто дракон. І я знала: ми з ним ще станемо справжньою командою.
 

Безліч гострих шипів — від самої голови до хвоста. І кожен — різної довжини. Як я  цікаво, не поранилася об них? Чи їх тоді просто не було? Може, зараз дракон показує себе у всій своїй красі? Мовляв, дивися, яка я краля — на всі сто лускових відтінків!

— Ти неймовірний, — милуюся й захоплююся. — Хочеш погратись?

У відповідь — гучне фиркання.

— Умови прості. Дивись, — показую пальцем, — біжимо, тільки біжимо! Не летимо! Он до того самотнього дерева, а потім — до водоспаду. Хто перший добіжить до обох цілей — той переміг. А переможцю — бажання.

Дивлюсь з хитрою усмішкою:

— Слухай, це що, до нас  Дракон летить?!

Дракон миттю розвернувся, з бойовим ревом почав шукати в повітрі незваного гостя, а я — стартувала! Вклала в ноги все, що мала. Бігла й сміялася так голосно, що сама себе глушила. Сміх заважав бігти швидше, але… воно того вартувало.

Коли ж дракон зрозумів, що його надурили — рикнув обурено й кинувся навздогін. Тут мені вже стало не до жартів — відчувала, як він майже дихає в потилицю.

— А-а-а! Перша! Я перша! — закричала щасливо, добігаючи до дерева.

Дракон догнав, оббіг дерево, як справжній спринтер, і луснув хвостом по стовбуру — на мене градом посипались яблука! Справжня фруктова атака.

Поки я відмахувалась від несподіваного "вітамінного дощу", це лускате хитрюще вже помчало до водоспаду. У цьому світі, здається, ще й не таке побачу.

— Ей! Так нечесно! Тут за правилами — хвилина на передих! Стій! Стій, кажу! От чортів шипастик!

Ай! Одне яблуко зловила прямо в лоба.

Догнати це чуда не вдалося. Його тушка вже впевнено обігнала мене й летіла до перемоги.


— Ну що ж… — намагаючись перевести подих, докрокувала до водоспаду. — Один — один. А ти, виявляється, ще той жартівник.

Озирнулась і… завмерла. Природа тут просто вражала. Захопила мене з першого погляду й більше не відпускала. Немов зачарувала. Я закохалася — у небо, у скелі, в химерну тишу, навіть у хрускіт трави під ногами.

З роздумів мене вирвав несподіваний рух хвостатого — дракон спокійно пройшов крізь водоспад… і зник. Просто взяв і розчинився у струменях.

— Гей! А я? — ображено пробурмотіла, сідаючи на землю.

Без особливої надії на поблажливість лускатого, вмостилася на м’якій травичці. Ну, принаймні краєвид гарний. Посиджу, помилуюсь.

І раптом з-за водоспаду виглянуло… крило. Дракон простягнув його так, щоб я могла пройти крізь водоспад, не промокнувши. Захищаючи мене, як куполом. Уперта, але не дурна — зірвалася на ноги й прожогом кинулась уперед. Та, звісно, вигляд зробила вальяжний — наче не дуже й зраділа.

— Вау…

Печера освітлювалась зеленим світлом. Джерело цього світла — кришталево чистий родник. Він світився зсередини, мерехтів, грав відтінками смарагду й бірюзи. Усе довкола здавалося казкою.

Дракон легенько штовхнув мене хвостом до води.

— Можна?.. Справді? Ого, та вона ж такого самого кольору, як твої очі… Неймовірно.

У відповідь — знайоме фиркання: "Та давай вже".

Сіла на край каменя, опустила руку в воду. Вона обволікла мене теплом, приємним поколюванням. Сяйво пішло по шкірі — рука засяяла, як драконяча луска. Я зрозуміла: він привів мене сюди не просто так. Він хотів поділитися чимось важливим. Своїм. Таємним. Драконячим.

А потім стало страшно.

Рідина, мов жива, обплела мою руку й різко потягла в глибину. Я не встигла навіть зойкнути — легені наповнились сяйвом. Тіло обімліло, не слухалося, і я почала тонути. Безпорадно. Повільно.

Крізь каламуть води побачила, як дракон злякано кидається з боку в бік. Він бив хвостом по застиглій поверхні джерела, що наче закрилась над моєю головою. Бив і ревів, не знаходячи виходу. І навіть вогонь не допоміг. Його полум’я не брало цю дивну рідину.

Він ревів від безсилля. А я… я заплющила очі й занурилась у темряву.

І в цій темряві з’явилось… видіння.

Справжня, жива картина бою. Мого дракона атакували. Двоє чорних — величних, зловісно гарних — драконів, мов тіні на тлі неба, шматували золотого. Його шкіру розривали пазурі, і кров блищала, наче рідке золото. А він… не бився. Тільки ухилявся. Відмахувався. Чекав.

Чекав на чийсь наказ…


Ще мить — і він загине. Чому ж він зволікає? Чого чекає?

Погляд… він шукає мій погляд.

А я… я окутана чорним димом. Стою осторонь, дивлюсь.  Мені лячно від самої себе. Я — наче в своєму тілі, та не можу ним керувати. Все відчуваю, все бачу, але не можу зупинити. І мій голос… мій голос каже страшне:

— Вбити!

Поруч із нами стоїть неймовірно красива жінка. Вона ридає, кричить, молить мене не робити цього. Її голос — наче удар у груди.

Але я не слухаю. Я хочу смерті. Хочу перемоги.

Золотий дракон, що дотепер тільки захищався, наче почув команду — і на останньому подиху розриває чорних супротивників. В одну мить. Грізно, блискавично. Але… вже надто пізно. Усі троє падають на землю, важко дихаючи. І з останнім подихом — тиша.

— Що ти накоїла, доню? Що ж ти накоїла?! — ридає жінка.

Доню?..

Моє тіло повільно розвертається. Чорне сяйво огортає мене з голови до п’ят, мов плащ. Я йду з поля бою, залишаючи за собою слід — чорну, тягучу багнюку замість землі.

А душа… душа кричить. Не вистачає повітря. Я задихаюсь. Всередині щось рветься, палає, кричить від жаху. Це я все зіпсувала. Вбила… тих, хто був мені дорогий. І все… через…Біль. Мрак. 

Нічого не видно. Лише морок. Ні світла, ні образів. Лише голос. Грубий, низький. Старечий, але сильний:

— Якщо не хочеш такого кінця, тобі доведеться прийняти рішення, яке суперечить суті твого драконячого роду.
Я покличу того, хто буде поруч. Не бійся його суворості — в душі він надійний. Його зовнішність обманлива.
І коли прийде час, ти маєш переконати свого чоловіка, що це необхідно.
Кожна сторона буде пручатись об’єднанню. Два вороги… мають навчитись жити разом. Навчитись прощати свої поразки.Будь вперта.І слухай не лише серце. Довірся також розуму.

— Хто ти?.. — прошепотіла я.

 - Той, хто хоче врятувати своїх дітей…

Його голос став м’якшим, та водночас безнадійним.

— На жаль, мої діти зайшли занадто далеко. Їхні помилки вже не виправити.

— Які діти? Де вони? І до чого тут ми?.. — мій голос тремтів.

Та у відповідь — лише тиша. Лише темрява.

Я розплющила очі й, ніби прокинувшись з кошмару, з жадібним вдихом впала навколішки. Повітря запекло в легенях, у голові дзвеніло. Дракон у замішанні тупцював поруч, не зводячи з мене занепокоєного погляду. І тоді до мене дійшло: це було лише видіння. Я так і не впала в  джерело.

Обхопивши себе руками, розвернулась на четвереньках і повзком подалася геть від оманливого сяйва родника. Той, що здався чарівним, став моторошним.

Дракон обережно штовхнув мене мордою, ніби закликаючи знову торкнутись води.

— Ні, ні, дякую. Не горю бажанням. Вона мені зовсім не подобається, — заторохтіла, озираючись на джерело, наче на ворога.

Два великих ока дивилися на мене з подивом. Із щирим нерозумінням.

— Дякую, що показав мені це місце. Воно справді особливе… Але давай повернемося. На сьогодні досить.

Мовчки, але з певним сумом, дракон схилився, підставив крило — наче дах від водоспаду — і допоміг мені вибратись. Моє тіло не слухалось, руки й ноги підгинались. Та все ж я змогла вибратись назовні.

Дорогою назад я йшла без звичного запалу. Увесь ентузіазм згас у видінні. Поруч, крок у крок, ішов крилатий велетень. Він не відводив погляду, а коли бачив камінці на дорозі, акуратно відгортав їх хвостом, щоб я не зачепилася. Мило. Дуже мило.

— Я, мабуть, трохи відпочину… — прошепотіла, коли замок уже виднівся за деревами. — Прогулянка була чудова… до того, як ми дійшли до джерела.

Дракон фиркнув. Я не збрехала. Прогулянка й справді була насиченою — і прекрасною.
— Завтра повторимо, але без того місця, — втомлено пробурмотіла, кидаючи погляд у бік водоспаду. Мене знову охопив холод. Обійнявши плечі, згорбилася, розвернулась і залишила дракона біля воріт — самого, наодинці з думками.

Щойно переступила поріг кімнати, коліна підломилися. Я впала… і вирвала на підлогу. У зеленій рідині залишались дрібні шматочки — та сама сяюча жижа, що змусила мене бачити кошмари.

— Лолі?! — пролунав голос збоку.

— Обожнюю гарячу каву зранку… після пробіжки, — пробубніла, витираючи тремтячою рукою рот. 

Біля дверей стояв стривожений Ровальд.

—  Що там сталося?

— Коли я тонула… я чула крик дракона. Він казав, що я маю народити йому сина — і тільки тоді він буде вільний. 

— Це було видіння? 

— Це правда? Ми, жінки, для вас — просто інкубатори?

Ровальд не відповідав одразу. В його погляді промайнула тінь болю.

— І так, і ні. Нам справді потрібен спадкоємець. Кожен дракон… приречений зійти з розуму, якщо не знайде пару. І не народиться син. Але це бажання дракона, не моє. Я ж тобі казав… Якби я дозволив йому володарювати наді мною, моя дружина вже давно завагітніла від мене, в не...

Він зробив крок до мене, простягнув руку, щоби підняти. 

— У тебе ж була пара… Що з нею сталося? Чому вона померла при пологах? Я не побачила цього у видінні…

— Вона… померла при пологах, — нарешті мовив він. Його голос був хрипкий, ніби кожне слово дряпало горло. — Хлопчик... надто рано захотів побачити світ. І не був готовим до нього. Плід виявився великим. Її тіло не витримало болю, не витримало мук. Вона… пішла.

Я стишила дихання, намагаючись не перебивати. Він продовжив, не дивлячись мені в очі:

— Того дня вона відійшла надто далеко від замку. Прогулянка, яка стала фатальною.

— А що трапляється з драконом, якщо його пара… — мій голос ледь зірвався, та я змусила себе закінчити, — …помирає?

Ровальд  мовчав. Лише вітер шепотів за вікном.

— Він більше не бачить сенсу. І недовго чекає, аби піти за нею.

— Але ти… живий?

— Мій дракон… один із найсильніших. Але той біль… він стиснув нас, як спазм. Ворог скористався цим. Йому вистачило миті, щоб завдати удару. Усіх поранених тоді звозили до замку Чорного Дракона. Там його дружина… твоя мати, якимось дивом зцілювала смертельно поранених. Я потрапив туди. І саме вона, рятуючи мене… обручила нас. Я не хотів жити, — прошепотів він. — Я втомився. Від болю. Від самого себе.

— Але ти живеш.

— Бо мене пов’язали з тобою. І ти… нагадуєш, як це — хотіти дихати.
…Цей шлюб, як ти кажеш, і є інкубатором, — тихо закінчив Ровальд, ніби з жалем, ніби визнаючи власне безсилля перед долею. — Обручення, накладене до народження, — це не кохання. Це вирок. З’єднані без вибору, без почуттів… приречені на виснаження. Душа гасне, тіло слабне, барви світу втрачають сенс.

Я мовчала, не в силі вимовити й слова. В горлі стояв клубок. 

— Але ти вижила. І брат твій вижив. І ти… змінила щось у цьому світі вже самим своїм існуванням, — його голос став м’якшим, глибшим. — Я багато разів казав собі, що не маю права тебе торкатися. Що не маю права надіятися. Але коли побачив тебе живу… справжню… коли ти поглянула на мене — мій дракон замовк. Він уперше в житті не сказав нічого.

— Бо ти мене впізнав? — запитала я пошепки.

— Бо я тебе покохав.  Дитя з полум’я. Ти була у моїх видіннях задовго до цього. Я думав, це марево болю, фантом… а виявилось — майбутнє. І тепер я не хочу, щоб воно повторило долю моїх батьків. 

— Розкажи про мою родину? 

— Твоя мати … не мала бути нічиєю парою. Вона прийшла сюди випадково. І залишилась — задля тебе. Але ціною стала її воля, її сила… і частково — твоє майбутнє.

Вона була чужинкою. І не мала права ступати на землю мого роду.Так казали всі. Але твій батько бачив інакше,він боровся за місце твоєї мами в нашому світі. Її очі — як дощ після спеки. Спокійні, але глибокі.Міра не схилялась навіть перед драконом. Вона дивилась йому просто в очі. І не просила нічого — просто діяла.Вона лікувала, коли всі казали — вбий. Вона залишалась, коли всі тікали. Вона вибрала біль, щоб урятувати іншого. В той момент порятунку ,я  міг спалити її. Лише думкою. Але не зробив цього. Бо саме в цю мить я побачив — вона сильніша, ніж будь-який із нас.Її дотик був м'яким. Та її вибір — твердим, як камінь.
Вона прийняла кару. Не за себе. А за того, кого врятувала. І за ту, кого ще не народила.

Я мовчала. Відчувалося: він ще не все сказав.

— Врятувавши мене, твоя мати зв’язала тебе з цілим родом. І з болем цього роду.

— Головне ,що з тобою, — додала я, тихо.

-Батько твій - Чорний Дракон  з  велетенською постаттю, створеною з ночі, з попелу згаслих зірок. Його очі не світяттся — вони поглинають світло. Його дихання пускає тріщини в землі, а крила закривають небо. Але коли він дивився на Міру, смертну, але горду — небо ставало нижчим, а час сповільнювався. І це бачили всі .Разом з Аерданом і моїм братом Ральфом, вони створили бар'єр трьох — древню магічну печатку, що мала відгородити мене від замку ,коли ти народжувалась . Міцна, складна, плетена з закляття крові, вогню й жертовної волі. Але я  не звичайний Золотий. Я первородний. Син Сяйва. І бар’єр для мене був радше завісою, а не стіною.Та я  не прорвав його одразу.Я стояв на межі, стискаючи кігті в скелю, стиха ревучи від люті й... болю. Я  відчував тебе , її — людину. Її біль. Її кров. Її потуги. Я  не хотів шкодити. Адже не прийшов вбивати. Я прийшов... за тобою.Тільки коли її крик — той фінальний, що супроводжує народження — пронизав усе, я  рушив і зупинився одночасно . Міра — виснажена, бліда, але жива. В її руках ти, новонароджена дівчинка. Маленьке дихання, ріденьке волоссячко… і очі. Я відчував твій  запах шкіри. В потім  погляд затримався на крихітній долоньці. Уперше за віки — я  зупинився і не стримав обіцянку,-він зітхнув.- А потім ти зникла. 

 

Ровальд лише опустив голову. Його долоня знайшла мою — обережно, ніби боявся знову втратити.

— Але тепер усе залежить від тебе. Не від дракона. Не від обрядів. Ти можеш піти… або залишитись. Обрати любов… або зруйнувати все до останнього каменя.

Я глянула йому в очі. Там не було сили дракона. Лише втомлена надія чоловіка, що нарешті дозволив собі знову мріяти.

— А якщо я залишусь?

Він затамував подих.

— Тоді я кожним ранком показуватиму тобі, що таке — любити. Не тому, що треба. А тому, що я цього хочу.

Стільки болю — у цих прекрасних очах… Мов уся самотність світу й моя порожнеча сплелися в один погляд. Ми схожі. Так дивно схожі. Наче один подих на двох. Одна душа, розділена навпіл. І тільки зараз я розумію — він заповнював мене ще тоді, коли я вважала, що просто сумую. Я думала, це самотність. А це було прокляття…

Мій перехід із одного світу в інший лише розбурхав тишу, що ховалась у глибинах.

-Я не хочу ,щоб ти вбивав моїх рідних .

-Як накажеш. Я не допущу ,щоб ти за мене страждала . Якщо потрібно буде вмерти ради тебе,я це зроблю .

 

Я прокинулась рано, разом із першим промінням сонця. Надягла легку сорочку, як завжди, й безшумно спустилася сходами вниз.

— Доброго ранку, — усміхнулася, відчуваючи незбагненну радість від самого факту, що можу це сказати.

Я побігла до столу й сіла  поряд, праворуч від Ровальда. Він мовчав, дивлячись на мене. Його погляд був повен закоханого хлопчиська.

— Сьогодні ми обов'язково поснідаємо  після пробіжки , а спочатку  ти зобов’язаний показати мені свій світ. Усе. Землі, ліси, озера, хмари над ними. Я хочу бачити все. І ще… потрібно найняти людей — кухаря, двірника, дворецького. Цей замок повинен жити. 

Я розповідала про свої мрії, про дрібниці, а він просто слухав. І посміхався. Так тепло, що всередині щось м’якло.

Я підвелася й, уже виходячи, лукаво підморгнула:

— Зустрічаємось за п’ять хвилин!

Цього ранку ми бігли без цілі. Просто вперед. Просто разом.

Набігавшись, я впала на духмяну траву. Лежала, прикривши очі, підставляючи обличчя теплу.

— Гей… Ти знову затулив мені сонце, — прошепотіла я, відчувши, як щось велике й мовчазне нависло наді мною.

І коли розплющила очі — побачила ті самі очі. Глибокі, пронизливі, такі знайомі й водночас незбагненні. Простягнула руку й доторкнулася до шкіри дракона. Він дозволив. 

Я ковзнула пальцями по його лусці, відчуваючи, як він мовчки приймає мою ніжність. А я — його тепло. І щоразу, торкаючись його, я не могла насититися цим відчуттям. Бо він був не чудовиськом. Він був… чимось більшим, прекрасним.

Він пирхнув, мотнув головою. Я розсміялася — щиро, беззахисно. А він зробив кілька кроків убік і присів.

— Ти зараз серйозно? — видихнула я. — Хочеш, щоб я сіла на тебе?

І він підставив крило.

Не вагаючись, я всілася йому на спину, міцно вчепившись за найближчий шип.

— Тільки не впусти мене… Я без страховки, — прошепотіла.

І в цю мить мені здалося, що він усміхнувся. Так, як уміють усміхатись лише дракони. 

Легкий змах — і ми здійнялись у повітря. Вітер обдув моє обличчя, розвіюючи волосся у всі боки. Усе було саме так, як мені мріялося.

Ми піднялися так високо, що в животі защеміло від захоплення, а всередині закружляли метелики. Я була вільна! Наче птах, ширяла над хмарами — з розпростертими руками й серцем, повним радості.

Я сміялася, кричала від щастя, вдихала на повні груди, ловлячи кожну мить польоту. Адреналін гойдався в жилах, розганяв кров до гарячого трепету.

Ми літали до самого вечора, поки не оглянули всі навколишні землі. Села — великі й малі — розсипались по голих рівнинах, дивно порожніх: без дерев, без квітів, без барв. Це здивувало. Сумні, наче покинуті, поселення. Я обов’язково мала дізнатися, чому їхні мешканці так знехтували своїм домом. На жаль, і замок не став винятком.

Коли ми вже поверталися, дракон несподівано чхнув. Його велике тіло здригнулося, а хвиля вібрації пройшла крізь мене. Вона торкнулась найчутливіших частин тіла, і я, не стримавшись, видихнула стогін, притискаючись щокою до його спини.

Він усе зрозумів. І, здається, йому це сподобалось.
Дракон навмисне послав ще одну вібрацію. Потім ще. І ще.

— О Боже… — я здригнулася від нової хвилі задоволення. — Зупинись... негайно…

Та він не поспішав. І кожна наступна хвиля підіймала мене вище — аж до самих зірок. Я затамувала подих і злетіла у захмарну височінь… забувши, як спуститися.

Це було надто. Надто яскраво, надто гостро. Я знітилася, сховала обличчя в долонях, тремтячи від емоцій.

Дракон пішов на посадку просто у дворі замку. Ейфорія ще не вивітрилася — я просто не змогла злізти сама. Ноги тремтіли, низ живота стиснувся тугим вузлом, а глибоко всередині ще тліла пульсуюча хвиля. Моє тіло відгукувалося на все це несподівано палко.

Занепокоєний, дракон обережно допоміг мені злізти — підставив крило й підтримав мордою моє хитке тіло. Я ледь не впала.

Все ще на тремтячих ногах, я підійшла до нього ближче, доторкнулась до теплої морди, поцілувала в щоку й схилила лоб до його лоба.

Тиха вдячність. Без слів. Лише серце й подих.