Усе відбувалося так повільно, що я встигла побачити, як куля летить просто біля моєї голови. Різко відвела голову — і вона пролетіла повз. Удар. Ще один — збоку, по машині, іншою автівкою. І ще! А потім — новий постріл. На цей раз — у водія таксі. Він… мертвий.

Від жаху я не встигла навіть пискнути. Автомобіль заглух, а закривавлений водій повільно похилився до мене. Струмінь крові торкнувся моїх штанів. Я завмерла.

Попереду нас, перегородивши дорогу, зупинилася чорна іномарка. Та сама, що нас таранила. І всі в ній — хотіли моєї смерті. Але чому? Я ж нікому не потрібна, ніхто й не помітить мого зникнення. Це якась фатальна помилка? Я — просто сіра миша без кредитів, зв’язків, минулого. За що?

Може, це справа рук Ентоні? Він дізнався. Він завжди погрожував, що в разі зради я помру — жорстоко. Я вірила йому.

Чоловіки в чорній формі синхронно навели на мене пістолети. Усі — в голову. Я заклякла.

І саме в цей момент, наче грім із неба, між ними на величезній швидкості з’явився ще один мотоцикліст. На залізному коні він врізався в одного з нападників колесом, піднявши моцик  на заднє колесо. Потім — зістрибнув у повітрі, готуючись до атаки на іншого. Та не встиг: озвірілий "поганий хлопець " з розмаху вдарив його  ногою вплечем, від чого той з глухим гупанням впав на землю. Другий одразу вдарив його по голові.

У паніці я вискочила з машини, міцно притискаючи сумку до грудей, і кинулася бігти — у напрямку  поля. Бігла недовго: помітила невеликий обрив, кинула туди сумку і сама стрибнула слідом. Ледь не зламала ноги.

Після падіння я закашлялась — земля заповнила рот і ніс. Дихати було важко. Минуло, мабуть, п’ять хвилин, коли стукіт зубів у тиші раптом заглушив звук:

— Мяу.

— Що це ще таке?.. — прошепотіла я собі під ніс, завмерши.

Звук повторився. Ще раз. І ще. Нерви не витримали. Я, все ще у темряві, опустилася на коліна й почала обмацувати землю навколо себе в пошуках пухнастого джерела цього "мяу".

Пальці нарешті натрапили на щось м’яке й тепле. Це було невелике створіння — вкрите короткою, шовковистою шерстю. Воно мовчки притулилося до моїх долонь.

— Ти ж… справжня? — прошепотіла я, гладячи кота, а сама не розуміла, чому мені так тривожно.

Маленьке тільце в моїх руках завібрувало, і знову пролунало «мяу». 



— Це якийсь бред, — прошепотіла собі. — Я помру в ямі з повним ротом землі... І останнього, кого триматиму, буде це кошеня.

Раптом, ніби з нізвідки, пролунав тихий, але впевнений голос:
— Тільки від кохання в старості.  Будь у цьому впевнена, красуне.

Серце застогнало, холод пробіг по шкірі. Хто це? Чи то марення? Чи він?
Від почутого баса я завила так голосно, що сама оглухла. Підстрибнувши, вдарилася головою об щось гостре й сіла на землю.
— Ай! Яй! Що це?
— Це корінь дерева. Вилазь.
— Мені й тут зручно, — панічно затараторила я. — Нікуди не полізу.

Усілася зручніше султанчиком і почала гладити кошеня. Страх розвіявся, щойно ця людина з’явилася знову. Хоча, може, навпаки — варто боятися? Адже наші зустрічі ставали дедалі частішими. Для мене небезпеки він, здається, не ніс. А його запах заспокоював. Чи то мозок так реагував на неминучу смерть? Адже його я не забуду ніколи — запах свіжого повітря, свободи.

Тож я впевнено вмикала смілу дурненьку і тихо сиділа, дивлячись у темряву.
— Зручно? — чоловік посміявся.
— Дуже. Я люблю природу.
— Бачу. Земля смачна?

Серйозно? Він ще й жартує? Голос, правда, такий веселий… Міг би й руку подати.
— Все бачиш?

Я показала язика у темряву.
— Чудовий язичок.
— Як ти…? Та ні, не важливо. Ви йдіть собі, я вас не затримаю. Тут подихаю свіжим польовим повітрям і піду по своїм справах.
— Добре бачу. І без тебе не піду. Давай руку. Поганих тут нема, запевняю.

О, джентльмен прокинувся? Чи він думки читає?
— Ей, а що там у тебе шурхотить?
Незрозумілий звук змусив напружитись. Якось моторошно залишатися в невідомості, особливо якщо кілька хвилин тому тебе намагалися вбити. А може, ще й досі планують?

— До речі, як там у тебе з тими… як їх… поганими пацанами?
— Вони мертві.
— О! Ти їх?..
— Тут справді красива природа. І повітря свіже, не те що в місті. Але нам пора додому.
— Ага… — сумно зітхнула я.

— Тобі призначено вилізти звідти самій. Подивитися страху в очі. Я поки постою, почекаю. Не бійся мене — просто лізь.
— Це зараз серйозно було сказано? Це такий сарказм, так? А руку подати? Чи джентльмени вже вимерли? Ей, як тебе там?.. — тиша.

Сиділа… Сиділа… Поки не замерзла. То чи від страху цієї тиші, чи просто справді холодно стало ?

— Так, ти, невезуче кошеня, таке саме, як і я… Лізь у сумку — будемо разом дертись нагору. Самі, то самі. Не вперше.От же ж зараза, нічого не видно.
Твою ж дивізію… Ааа! Це що — гадюка?!
— Це корінь.
— Та спи, спи! Ми тут і без тебе впораємось! — пробурмотіла я, намагаючись не панікувати. — Я ж уже зрозуміла, що корінь… Якщо ти все бачиш, то мені куди? Вправо чи вліво?

— Просто прямо лізь. . Не дуже ти, до речі, й сховалася.
— А я й не ховалась! Я котика витягувала!
— А павучків ти теж  збирала?
— АААААА!!! ДЕ?! ТУТ?! ВНОЧІ ПАВУКИ???!!! — заволала я, підстрибуючи й хаотично розмахуючи руками, змахуючи уявних комах.
— Ненавиджу павуків… 
—  Я вже втомився тебе чекати. Пауки вночі сплять. Каоабкайся скоріше. 
— Ах ти ж! Ще б пацюками налякав, Містере Лякало!

— Можу. Тут, до речі, під коренем — стара нора. Хто знає, хто там спить.
— Замовкни, будь ласка! У мене й так серце зараз виїде на пікнік без мене!

Я видерлась з ями, тримаючи кота, як реліквію. Вся в багнюці, з перепуганими очима та диким поглядом.

— Красуня. Як з календаря: «Лісові божевільні сезону»,-сміявся .
— Дякую, фотосесію ще не замовляла, але раптом у вас є талон на знущання?

— О, я з цим не жартую. Можу оформити тебе на щоденні сеанси — від стресу, нічних нападів і... 

— Взагалі, може, ти псих?
— Не може, а точно. Але я привабливий псих.
— І самовпевнений, як чайник, що кипить на суху.
— А ти смілива. Ну або зовсім божевільна.
— Уяви собі коктейль із обох. Смакуй на здоров’я.

Через хвилину ми йшли через поле. Точніше, я йшла, а він ішов поруч — мовчазний, темний, з цією своєю поганською аурою спокою. Я зупинилась.

— Слухай. А ти взагалі хто? Я не вірю в збіг обставин. Спершу в залі, потім на мотоциклі, тепер в ямі. Ти що, сталкер?
— Я той, кого ти чекала все життя.
— Ха! Я шукала спокій!
— І знайшла мене.

— О, Господи.
— Не клич Його. Я тут.

— Ти завжди такий?
— Я ще м’якший став, з того моменту, як ти намагалась мене уникати.
— Я не уникала, я... стратегічно ухилялась!
— Ага. І впала в яму з котом. Стратег року.

— Може, я впала туди спеціально.
— Щоб що?
— Щоб отримати психотерапію в полі. 

Він усміхнувся. 

— Ну і куди ми тепер?
— Додому.
— Угу. 

— Крокуй за мною. Час вибиратись із цієї глушини. Я охоронятиму тебе.

— Розумнику, ти на мою голову звалився, як метеорит і що далі?  От тільки виберуся — й бачила тебе в одному… гнусному місці, ясно?

— Хто ще на чию голову, а?

Дорогу тепер освітлювали ліхтарі. Судячи з відстані від нещодавніх подій, я втекла  з кілометра два не менше. В темряві. Через поле.  Неслась, мабуть, як антилопа — щонайменше сорок кілометрів на годину. Я тепер або лань, або коза в істериці.

— Я… — зупинилась. Вдихнула. Видихнула. — Мені страшно туди йти. Не люблю дивитися на… ну, сам розумієш. На трупи. Коктейль із жаху й нудоти вже підкотив до горла.

Він завмер. І я — теж. Прямо приросла до землі, втупившись у його спину. Широку. Міцну. Гарну. Ту саму, яку добре запам’ятала ще на морі, коли ми випадково зустрілись .

Стоп! Не зараз!

Він повільно розвернувся й підійшов майже впритул.

— Коли підійдемо ближче — не дивись. Просто сядемо в машину й поїдемо.

— А як же моє святе право на цікавість?

— Ти ненормальна? Тобі ж страшно.

— Може, я тебе більше боюся?

Він хмикнув. Хитро, глибоко. Щось він точно приховує за тим голосом.

— А ти там… Що ти з ними зробив?

— Відкрутив голови.

— Фу, блін, прям так і бачу. Дуже заспокійливо. А мене чого не прикопав, як свідка?

— Бо ти не свідок.

Я застигла.

— Тобто... я?

— Твоє право на спадок оскаржили. Тепер ти маєш повне право володіти величезною сумою. Твій... співмешканець... вирішив, що бути вдівцем вигідніше. Він підкупив співробітників РАГСу і ти офіційно в законному шлюбі. Багата дружина . Тому  найняв людей,щоб зачистити тебе без підозр. Він дізнався про твій план і вирішив «підграти». Просто йди і не дивись туди.

Сказав це вже з ледь стриманим роздратуванням у голосі. Ми пішли далі мовчки. Десь у грудях закололо — гостро, до болю. Як так? Вартувало лише глянути на те таксі, яким я їхала додому, — одна-єдина сльоза проклала собі шлях до підборіддя. Невже я справді причина всього цього жаху? Невже мене й справді варто було стерти з лиця землі?

— Я ж сказав — не дивись!

Майже врізалась чолом у справжнісіньку кам’яну брилу… тобто його грудні м’язи. Цей... хто він там? Рятівник? Качок? Вбивця з ангельським голосом? Змушує мене стрибати, пищати, як перелякана дівчинка, і стискати плечі, коли гримить басом. Я всередині себе завила, як щеня перед ватажком зграї. Але послухалась. Повільно пішла за ним, головного у цьому безладі. Надула губки для повного образу страждальної.

— Пробач. Я не хотів кричати на тебе… Просто коли ти плачеш — мене ніби всередині ламає. Не витримую.

Опустивши голову, я пішла слідом. Ледве чутно прошепотіла:

— Мені не звикати...

— Дівчинко моя… — проричав він, — ніколи більше не порівнюй мене з ним.

Його слова «не витримую» я зрозуміла по-своєму. Звичним способом. Злякалась, що й він мене вдарить — як мій чоловік колись, теж «не витримував». Мовчки, як собачка, поплелась слідом за чоловіком, поки той бурчав собі під ніс. Намагалась не дратувати його більше, крадькома ступала за ним по сліду.

Бічним зором усе ж глянула на тих двох у формі. Таки — зі скрученими головами. Приказ наказом, але мою цікавість не відібрати. Страх за власне життя ще жеврів, навіть після побаченого. Але жалості до них не було. Моє життя — дорожче.

Я була впевнена, що зараз у безпеці. Та чи надовго? Чоловік тихо гарчав, стискав кулаки так, що аж пальці хрустіли. Я напружилась, була готова до насильства і хотіла чинити опір… Хоча глибоко всередині відчувала — він швидше захистить, ніж нашкодить.

Ми сіли до машини другого з нападників. Він — за кермо, я — поруч. Авто рушило з місця, залишаючи позаду ціле минуле життя. Я тільки сподівалась, що ми їдемо не до мене додому. Куди завгодно, тільки не туди. Бо там — точно кінець.

— Можеш покласти сумку на заднє сидіння. Твоє звірятко мило спить, не хвилюйся.

— Ага… — відповіла й зробила, як просив.


Але я спершу переконалась у словах водія, перш ніж послухатись. У мені прокинулась тривога за тварину .
Стало сумно. Навіть не так — болісно порожньо. Минуло, мабуть, хвилин двадцять у гнітючій тиші. Жарти закінчились. Я притулилася до прохолодного скла й просто дивилася в темну далечінь. Щоб хоч якось заспокоїтись. Подумати.

Думала про те, що зі мною сталося за останню добу — і підсвідомо чекала чогось ще гіршого. Спитати, що зі мною буде далі, — боялась. Боялась навіть дихнути голосніше.
Я б з радістю віддала всі ці мільйони, які тепер нібито мої… тільки б мене не чіпали.
Іноді, краєчком ока, ловила віконне відображення чоловіка. Помічала, як і він крадькома зиркав на мене. То спостерігав, то вивчав? З цікавістю чи з підозрою?

Хоч би на дорогу дивився! Як він узагалі керує, якщо весь час пильнує мене?

Думки скакали, мов вітер. З’являлися — зникали. У голові суцільна каша. Їду з якимось здорованем, невідомо куди. Потрапила у нісенітницю, а хотіла ж просто втекти — тихо, спокійно, без драми.

Тепер стає зрозуміло, чому мене так легко відпустили у відпустку. Продумали ж усе до дрібниць…
Машина м’яко поглинала ями, фари розрізали темряву, а я — мовчала. Дивилась у вікно, ніби там був хтось ближчий за того, хто поряд. Чоловік не говорив. Не питав, не тиснув. І саме це було лячніше.

— Ти завжди така мовчазна? — несподівано порушив тишу.

— Ні, зазвичай я ще й бурчу, коли мені страшно. Але зараз я... економлю сили, — стиха буркнула і опустила очі.

— Сили на що?

— На випадок, якщо ти вирішиш мене продати, вбити, здати чи перевиховати. Ну, за великим рахунком, щоб вистрибнути з машини на повороті й бігти в кукурудзу.

Він засміявся. Чесно. Глибоко й трохи втомлено.

— Кукурудзи тут немає, але вистрибнути можеш. У тебе ж характер бойовий.

— Та ну, — усміхнулась я, хоча серце стискалося. — Просто я не люблю, коли мною керують. Навіть якщо рятують.

— Добре. Вважай, що ти сама себе врятувала. А я був фоном. 

— І самовпевненістю розміром з континент.

— Мені подобається твоя злість. Вона тримає тебе живою. — Він кинув на мене короткий, але пильний погляд. — Але ти більше не одна. Запам’ятай це. 

Я мимоволі здригнулась. То був не погрозливий тон. Навпаки — у ньому щось защемило всередині, щось тепле і неприродне в його голосі.

— А ти хто такий? Реально. Не "спаситель", не "м'язи в шкіряній куртці", не "котячий месник"... Хто?

Він змовчав. І тільки за кілька хвилин спокійно мовив:

— Той, кому ти тепер винна життя. Але не спіши віддавати. Я не поспішаю.
— Як тебе звати?
Він дивився не на дорогу, а прямо на мене. Серйозно, хмуро. І водночас — уважно, зосереджено, і... щось у цьому погляді було. Наче... гіпноз. Його очі мовби вп’ялись у мою свідомість. Пульс забився швидше, дихання збилось, у скронях запульсувало.

Повернуло мене до тями писк кошеняти в сумці. Схаменувшись, я дістала його й пригорнула ближче до себе — скоріше заради самозаспокоєння, а не пухнастика.
І звідки він взявся в тій глушині ?

— Я, взагалі-то, заміжня... І мені треба... бігти! А куди, власне? Сидіти з незнайомцями — точно не варіант. Здається, у мене панічна атака...

— Ровальд, — промовив він. — І тепер тобі справді час додому. Досить гратися в ігри. От і познайомились. 

Ровальд узяв мене за руку — і світ навколо поплив.
Земля заколихалась , небо захиталось, усе змішалось, мов при землетрусі.
Шлунок скрутило в тугий вузол, і коктейль усе ж таки вилетів.
Сильні руки підтримували мене за плечі, поки мене корчило просто на зелену траву.

Здавалося, цей біль і сором триватимуть вічно. Аж раптом усе вщухло.

…Стоп. Зелена трава? І ромашки? І день?!

— Що ж мені підмішали в той коктейль, якщо мене так розносить?

Подув вітер, із таким звуком, ніби над головою пролетів гелікоптер. Я задерла голову — і побачила у небі гігантську зграю птахів. Вони кружляли над нами, утворюючи коло.

— Оце халепа... — вилаялася пошепки.


На жаль, свідомість мене не покинула . Я ще тямила, як мене несуть на руках — і бурмочуть під ніс із незадоволеним тоном:

— Легка, як пір’їнка. Що, не доїдала? На неї подмухай — й зламається. І як вона свої дві соломини не зламала в тій ямі? Ще й мої, вирішили влаштувати теплу зустріч із поверненням. Не вчасно,  на психіку цієї крихітки.

— Це була не яма, а ямище,— пробурмотіла я. — Ти бурчиш, як стара бабця. Чоловіку не личить так обурюватися. Та ще й несеш мене, як мішок з борошном. І котика мого придавив!

— То йди сама.

Мене поставили на землю. Просто поставили. Неподалік від «не зрозумій чого».
Ноги підкосилися — і я, природньо, гепнулась. Ну, майже. Бо сильні руки знову встигли схопити й врятувати мою п’яту точку від  знайомства з твердою поверхнею.

— Така слабка, що ледь пережила перехід. Як ти збираєшся витримати тут хоч один сезон? І це ще й з кров’ю Чорного Дракона? Магія що — глюканула? Ти ж виглядаєш, як звичайна людина.

— У мене психоз? Я потрапила в аварію й зараз під наркозом? Це все — божевільний сценарій, придуманий моїми батьками?! Як узагалі такий красивий ідіот може бути таким грубим?

— Дякую за комплімент,— буркнув він. — Але тобі ще вчитися й вчитися виживати. Інакше тебе тут здує раніше, ніж закінчиться сезон.
Він відпустив мою руку й пішов уперед. А я, не маючи сил, повільно опустилась на траву, нарешті випустивши мовчазного котика з сумки.
Місцевість приголомшила своєю красою. Навколо — дерева, квіти… мої улюблені ромашки. Підняла голову трохи вище колін — а там...
Пагорби, водоспади, справжній ліс і все це — у неймовірно яскравих кольорах.
І просто перед нами — величезний замок. Не будинок, не дача — а саме замок! Мрії. З казок. З тих самих, дитячих.

— Реальність така оманлива… Гарна, видно, наркота, раз така багата уява. Я точно сплю.

— Ти вдома. — кинув Ровальд, не обертаючись.

— Я все ж таки сплю. — я зажмурилась, потім різко відкрила очі. І ще раз. І ще. — Або це дуже сильнодіючі препарати… Або ґрунт у тій ямі був на добриві з ЛСД. Хоча... мені подобається. Точно — земля хімічна, з ефектом вах!

Проігнорувавши його «ти вдома», я продовжила з благоговінням розглядати краєвид. Всередині щось розквітало, як пуп’янок. Квітка життя.
Кинула погляд на Ровальда, вдихнула свіже повітря на повні груди. Він стояв за двадцять кроків, серйозно вивчаючи якийсь лист. Звідки він узявся? Хто йому його передав, якщо ми тут одні?

Мене переповнювали захват, радість, щастя. Але чому?

- Звідки це все?
Я сіла на коліна, потім стала, як собачка, прогнулась — уже як кішечка. Потім завалилась на спину в траву, махала руками, ніби янгол у снігу, й мружилась від яскравого сонця.
Назбирала оберемок ромашок, закинула їх угору, сама закрутилась навколо себе — мов дитина, що щойно втекла з уроків життя.
Було так добре. Так легко. Так щасливо.



Тільки зараз на моєму обличчі вперше з’явилася справжня, широка усмішка. Сяюча. Вперше.
Вічно похмура Лола -зникла. 
Раніше Лола не усміхалася навіть тоді, коли було справді смішно.
А зараз  раділа кожній іскринці, кожній порошинці.
Я відчувала, як сила землі проходить крізь долоні, як тіло наповнюється енергією. Від істеричного сміху — до сліз щастя.

Мені було байдуже, що за мною хтось спостерігає.

Можливо, я таки померла… і потрапила в той світ фантазій, про який так часто говорили мої прийомні батьки?

— Неймовірно. Мені так добре… Я не хочу повертатися до колишнього життя.

— І не доведеться, кішечко. Твоя нова реальність — тут. Щоправда, сумніваюся, що я зможу принести тобі стільки радості, скільки бачу зараз... Але я принаймні спробую. Тож насолоджуйся на повну, красуне.

— Жартуй, жартуй! Поки я ще під дурманом — я навіть підіграю. А зараз… дожени мене, громило! Хто перший до водоспаду — той і правитель замку!

Бігати я вміла прекрасно. Я зірвалася з місця, ніби ракета, і побігла в бік водоспаду.
Ровальд рушив слідом — швидко, мов буря. Ми сміялися й гралися, як діти, в доганялки.

Раптом він щось гукнув грізно, забороняючи наближатися до води.
Ха! Та хто ж слухаєтьсь?
Нехай спробує наздогнати мене, бігунку!

З усією дурнуватою відчайдушністю я стрибнула в крижану воду.
Голосно ойкнула і заверещала від холоду. Але незабаром холод відступив, і мене накрила солодка ейфорія.

Ровальд стояв на березі, навіть не думав лізти у воду, скільки я його не кликала.

— Тут глибоко, допоможи вибратись! — жалібно благала. — Я вже накупалась!

З серйозним обличчям подала руку. І він — таки подав свою.
Я щосили смикнула його на себе — і Ровальд з шумом гепнувся у воду!
Винирнув з недобрим поглядом і зеленкуватим відтінком обличчя.
Я реготала так, що аж живіт заболів. А коли побачила себе у воді — таку ж зелену — ще голосніше!
Бризкала у нього водою, пустувала, як дитина.
Навіть спробувала «топити» качка — стрибала на нього, дуріла.
Він зрештою здався — і включився в гру.
Почалася справжня війна бризок!


Весела й задоволена, я насилу вибралася на сушу й повалилася на траву. Мені було байдуже, що я зелена, мов жаба.
З усмішкою на обличчі й заплющеними очима я грілася під теплими сонячними променями.

Та сонечко сховалося всього за кілька секунд. І явно не випадково.
Ровальд, наче гора м’язів, став між мною і сонцем, закривши мені доступ до тепла.
Я відкрила очі — і зустрілася з його поглядом. Стало важко дихати: жадібний, хижий, голодний погляд.
На мене ще ніхто так не дивився. Пристрасно. Бажаюче. Неначе я — останній шматочок у світі.
Чи, може, мені це тільки здається?

— Ти закрив мені сонце, — прошепотіла, ковтаючи клубок у горлі.

— А ти привертаєш увагу… своїм виглядом, — буркнув, ніби виправдовуючись. — І ти маєш знати, ти тепер МОЯ ! Належиш мені. І ніхто не посміє тебе в мене забрати. Я вб’ю кожного, хто гляне на тебе, як на самку.

— Я не твоя ! — різко перебила його. — І точно не черниця, щоб ховати себе. Та й окрім тебе й тих птахів тут нікого немає. Хіба що птахи вирішать поласувати кісточками? А ти…

— Гррр… — тихо, але загрозливо проричав він. — Ходімо, зелене страховисько. Поки я не з’їв і тебе, і тих пташок. Але кожного — по-різному.
 

— Що?! Який хам! Ні! Нікуди не піду. Хочу грітись. Хочу купатись. Відчепись! Іди геть, водяник! Геть, кажу! — відмахнулася я, коли він простягнув до мене руку. У відповідь грізно погрозила йому вказівним пальцем.

— Ти насмілилась відмовити? — прищурився він із посмішкою.

— І навіть не мрій про згоду!

Ровальд хотів ігрово схопити мене за руку, але я в останню мить вислизнула, прокотилася по траві кубарем, спритно підхопилась і побігла далі, сміючись. Мокрі кросівки неприємно чвакали, і я скинула їх, різко зупинившись.

Здивувалася своїм відчуттям — земля під ногами була така приємна! М’яка, свіжа, прохолодна. Я відчувала кожен камінчик, ніжність трави... Як мала дитина, почала кружляти, стрибати, танцювати, мов метелик. При цьому ще встигала вчасно ухилятися від Ровальда, який намагався мене зловити.

Мій сміх був настільки щирим, що навіть його заразив. Він сміявся разом зі мною, і видно було — теж ловить кожну мить.

Коли набігались досхочу, я запропонувала взяти «тайм-аут». Ми повільно рушили до замку, усміхаючись один одному. Він постійно поглядав на мене — щоб не впала, не спіткнулась.
Пропонував взутися, але я відмовилась:

— Я ж знайомлюсь з красою природи!

— Тобі подобається?

— Жартуєш? Дуже! Скільки ще триватиме цей дурман? Не хочу, щоб він швидко минув… Може, ще трохи прийняти? У тебе є?

— Це не дурман, Лоло. Це реальність. Ти в іншому світі. Там, де твоє місце. Вдома! А ми з тобою — істинна пара. Завдяки твоїй… Ну, розповім потім. Не хочу псувати цей день. І ця ейфорія не мине.

— Аха-ха, ага, дуже смішно. Але надовго цього не вистачить. Тож давай закінчуй зі своїми жартами й показуй той замок!Я не можу це пропустити. Хочу побачити все й запам’ятати кожну деталь!

— Що ж, як побажає моя господиня, — с усмішкою промовив Ровальд.
Актор! Ще й уклін мені зробив.

Я не йшла — летіла. Було цікаво, весело, кумедно. Забігла у величезні дерев’яні ворота й завмерла.

— Краса неймовірна! Але чого все закинуте? Ти в своєму глузді? Такі хороми закинути?

— Жінко, прикуси язика. Я тебе шукав, а не за порядком стежив! Твої любі предки добре постаралися — запхали тебе в інший світ. І мені довелося не один десяток років витратити на пошуки. Але від мене не сховаєшся, еге ж? — підморгнув.

— Гей, — тицяю пальцем у його кам’яні груди, — не жартуй так. Тема з предками — не для сміху. Першого разу я це проковтнула, але більше не смій!

Дивлюся в його очі — й душа перекидається. Так дивиться… а я не можу відірватися, чекаю... Чого він зволікає? Чому не поцілує? Він же так дивиться на мої губи! І момент ідеальний. Чому моя уява не дописує ту саму главу, яку я мрію пережити з першого погляду?

Я не маю права на помилку. І не хочу втратити цю мить.Цілую. Жадібно. Він закам’янів на секунду. Лише мить. І здався. Ми цілувалися просто посеред двору, аж задихались від браку повітря. Це було в сто разів краще, ніж у доміку на березі моря. Бо цього разу я сама ініціювала, дозволила, відкрилась.

— Може, продовжимо?.. Поки ти мене назад у мій світ не загнав? — підморгнула. 
Після наших гарячих поцілунків, які, здавалося, могли запалити камінь, Ровальд на мить завагався. Потім акуратно — навіть занадто — зняв мої руки  з себе, обережно, ніби боявся зламати. Його погляд був вже інший — не палкий, а напружено зосереджений.

Він звів очі до неба.

Там, високо між хмарами, плавно кружляли гігантські птахи з розмахом крил не менше десяти метрів. Їхній крик прорізав повітря так, що відгук луною пробіг замковими мурами. Вони були красиві й грізні водночас.

— Мені треба відійти, — коротко сказав він, не зводячи погляду з небесних створінь. — Не заходь поки в замок сама. Почекай. Я скоро.

І пішов.

Без пояснень.  Його широка спина зникла .

А я? Я стояла посеред покинутого двору, зелена, як мохова жаба, і намагалася осмислити, що тільки-но сталося.

Минуло, мабуть, більше години. Спочатку я намагалася злетіти — як у дитинстві. Потім щипала себе, ойкала, перевіряючи, чи сон. Потім — сиділа. Просто сиділа на землі й дивилася навколо.

Цей двір… був колись гарним. Тепер — купа старого листя, розбиті доріжки, зарослі алеї, статуї без облич, дерева, що просяться під сокиру. А головне — мовчання. І самотність.

Коли я випадково поглянула у віконне скло старого сараю й побачила себе — мало не втратила дар мови. Я була вся зелена. Не трошки. Уся. Навіть вії. Сміх і сльози обіймалися, змагаючись за право залишитись.

— Він же казав… не лізь у воду, окрасишся… — прошепотіла я й знову засміялася. — А хто ж слухав?..

Пальцем торкнула щоку. Шкіра — прохолодна й бархатиста. А колір… ну, це точно не бронзовий загар.

— Тепер я як водяна. Хотіла б знати… хоч змивається?

Трохи заспокоївшись, я повільно блукала подвір’ям, наче привид. Шукала… ну… щось. Кажуть, біль повертає до реальності. А мені терміново треба було туди — в ту реальність, де все логічно, без зеленої шкіри, гігантських птахів і поцілунків, від яких в голові паморочиться.

І тут — осколок. Блиснув між гіллям, наче каже: «Ну, давай. Перевір, дурненька».

Довго не думаючи, провела ним по долоні.

— ААА! — ойкнула. Спочатку пекло, а потім — справжня люта болячка. Очі на мокрому місці, ревіла, як дитина:
— Болить! Жах як болить! Чому я досі не прокидаюсь? Що за казка жахів?!

— Переконалась? — почувся знайомий голос. Глибокий, суворий, трохи сердитий. — Дурненька… Дай руку!

Я аж підскочила. Він. Ровальд. Знову тут. Та звідки він узявся?

З руки хльостала кров, пульсуючи в такт моїй істеричній паніці. А він уже поряд. Обережно, мов я кришталева, притис тканину до рани. Обмотав. Торкнувся — і ніби тепло ледь пішло по пальцях.

— Синтихея, — пробурмотів щось незрозуміле, і — бац! — біль кудись поділася. Мабуть, разом з глуздом.

— Ти… як ти так швидко з’явився? — запитую, кліпаючи.

— У твоїй голові стільки дурниць, що я вже починаю хвилюватись, — бурчить. — Що далі? Політ з даху? Перевірити, чи виросли крила?

— Ти за мною стежив?! — підозріло примружилась. Він лише стиха всміхнувся, не відпускаючи моєї руки.

— І що смішного?! — обурено питаю.

— Ти… як мала дитина. Хоча, за нашими мірками, ще й справді дитина. Але ж по людських — уже  доросла ?

Я висмикую руку і ховаю за спину, гордо піднявши підборіддя:

— Слухай, якщо я вже в іншому світі, то виходить — це твоя територія? Ну от. А значить — тепер і моя! І замок, між іншим, теж мій!

Ровальд підняв одну брову, як справжній дракон, що не може повірити в таку зухвалість.

— Отже, вимагаю від тебе… нічого від мене не вимагати! І одразу попереджаю: готувати не вмію, шити — тим більше, прати — ні-ні, забудь.

Тиша .

— Аж саму себе розізлила, — додала я, сердито схрестивши руки.

Злість і лють просто залили мене з голови до п’ят. Хотілося вжалити — так, щоб запам’ятав!

Ровальд зірвався з місця — очі палають, щелепа стискається… Я — крок назад, ще один… і бац! — спиною в холодну стіну. Притиснулась до неї, ніби зараз зллюсь із камінням, зажмурилась і руками закрила обличчя. Бо воно поки що єдине, що в мені ціле — і хочеться, щоб так залишилось.

Дихати забула.

— Ти… боїшся мене? — нарешті пролунав його голос. Уже не грізний — м’який, трохи розгублений.

Я, як загнаний зайчик, не відводжу від нього очей, хоча вся тремчу, як осиковий лист. Він бачить це. І замість гаркнути — підходить ближче. Тихо. Обережно.

Обіймає.

Міцно, але ніжно. Притискає до себе, цілує в маківку. А я вже не тримаюсь — сльози самі ллються, бо напруга, страх, сором і… щось дивне, тепле — все в одну мить прорвалося.

— Пробач, — шепоче він. — Я налякав тебе. Мила моя… я ніколи, чуєш, ніколи не підніму на тебе руку. Ні пальцем, ні словом не ображу. Будь у цьому певна.Ти… моя. І я сходжу з розуму від думки, що хтось інший хоча б гляне на тебе. Я — той дурень, що за одну твою усмішку готовий ще сотню років чекати.Дозволь мені допомогти тобі забути все, що було. І почати заново. Зі мною.

Я розтанула в його обіймах. І плакала далі — тихо, схлипуючи в його плече. Але вже не від страху. Від того, що хтось, здається, вперше насправді мене тримає, а не силкується втримати.

— Більше такого не повториться. Пробач…Чому я взагалі тут опинилася?

Його риси обличчя миттєво пом’якшали. Обережно відкинув з мого обличчя прядку — білу, з зеленуватим відтінком, мов натяк на водяний фокус.

— Ти дуже красива. І я ніколи не завдам тобі болю. Чуєш? Ніколи. В усупереч усьому…

— Ти великий і грізний. Я тебе боюсь. — Визнала чесно, дивлячись кудись в район його ключиці.

— Пробач… Просто я не звик до таких, як ти. Моя… попередня дружина — вона була м’якою, тихою, ніколи не перечила. А ти… ти — як вихор! Не замовкаєш, ні секунди на місці не сидиш. І цей твій наряд… — він ковтнув повітря. — Зводить з розуму. Я мрію побачити тебе в нашому одязі. І чесно, дуже важко себе стримувати, щоб не… ну… — кашлянув і відвів погляд.

— Не накинутись? — підказала я з піднятою бровою.
Він кивнув із натягнутою посмішкою.
— Ти ще така юна… І тепер у моїх ворогів нарешті з'явиться ричаг . Бо ти — моя слабкість. І я повинен буду тебе захищати. Але ти можеш бути впевнена: я це зроблю.

— Ти як той Синя Борода. Дружину свою вбив?

— Можна й так сказати.
— І мене чекає така ж доля? — зиркнула на нього знизу вгору.

Його губи були вже надто близько. Небезпечно близько. Він легенько підняв мені підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.

— Можливо… якщо тільки бодай раз згадаєш про іншого чоловіка.

Усміхнувся. Тією своєю… фірмовою, небезпечною, чарівною усмішкою.
— В усіх інших випадках — ти в безпеці.

Ще міліметр… Його подих вже обпікає. А аромат — змушує забути, як звати мене і чого я сюди прийшла. Хочу доторкнутись до його сильного тіла. Зараз. Хочу відчути вагу його обіймів. Просто зараз. А де, власне, написано, що чоловік має робити перший крок?

— Ти мене поцілуєш? — випалила, як є.
— Я… цього разу не зможу зупинитися, — прошепотів він. — Ти така близька, така гаряча… Така крихка і маленька. Моя. Я шалено хочу тебе — відчути під собою, торкатися твоєї ніжної шкіри, пестити твоє сніжно-біле волосся… вдихати твій аромат на власному тілі. Дарувати тобі радість… Життя. Але я не хочу тебе налякати. Тобі ще потрібен час.

Його лоб торкнувся мого — і ми дихали в унісон. Горіли, як одне полум’я. Його біль читався в очах, просочувався в слова — і став моїм болем. Ми більше не були самотні.

— Мій дракон всередині… сильніший за мене. Він спалює всі почуття своїм крижаним полум’ям. Такий могутній, що не залишає мені права відчувати. Він живиться моїм болем. Він його любить. Через це росте. І йому потрібно звикнути до тебе. Інакше — наслідки… можуть бути страшні. Він пообіцяв убити тебе. А я — пообіцяв захистити. Я не можу тебе втратити. Навіть якщо всі пророцтва кричать про інше.

Він вирішив відкритися. І я знала: лише мені. Тільки мені одній він довірив свою таємницю. І я… повірила. Вперше по-справжньому. Відчула це всім серцем. Хотіла вірити. Йому. Єдиному.
Я тремтіла від хвилювання. Від його голосу, від того, як обережно він торкався мене не руками — поглядом, словами, диханням. Як хтось, хто боїться розбити щось безцінне.

Я поклала долоню на його щоку. Він завмер, ніби боявся, що це сон. Повільно нахилився до мене ближче. Його губи обережно торкнулися моїх — не як володар чи звір, а як чоловік, який усе життя чекав саме на цей дотик. Поцілунок був несміливим, теплим, і в ньому — тривога, ніжність, благоговіння.

Його рука обійняла мене за талію, притискаючи ближче, обережно, з дозволом. Як запрошення, а не вимога. Я схилилась до нього, поклала голову на його груди — прислухаючись ,як б’ється серце. Швидко. Шалено. Як і моє.

— Я не відпущу тебе, — прошепотів він у моє волосся. — Хоч би що сталося.

Я заплющила очі. Уперше за весь час я відчула себе в безпеці. Не в полоні, не в чужому світі, не в чужих руках — а в обіймах того, хто боїться мене втратити. І, здається, я… теж боюся його втратити.

Я торкнулася кінчиками пальців його грудей, відчула тепло і силу під шкірою. Він був вогнем і льодом водночас, бурею, яка навчилася шепотіти. Я підвела погляд і, не стримуючи більше бажання, прошепотіла:

— Поцілуй мене ще.

І він поцілував. Без поспіху, ніжно, глибоко. Ми губили час, губили себе у дотику, як дві частини одного цілого, що нарешті з’єдналися. Там, у напівтемряві старого двору, серед порослих алей і розбитих статуй, зароджувалося щось справжнє. Те, що не знищити вогнем дракона. Те, що сильніше за пророцтва.

— Ходімо, я покажу тобі твої покої, — обірвав він наші погляди. — Іди попереду.

Я пішла до замку, чітко знаючи — він піде за мною, хоч би куди я подалася. І дійсно — йшов.
Щойно ступила за поріг, зупинилась. Ніби щось має трапитися. Відчувала, як його погляд свердлить мені спину. Від самої лише думки, що я — бажана, заплющила очі.

Тильна сторона його теплої, сильної руки несподівано й повільно пройшлась по моїй спині. І відразу слідом за нею — ціла хвиля мурах.
Я повірила йому. Його словам, його обіцянкам. У животі затріпотіли метелики — чи то від ніжності, чи то від адреналіну.

Гарячі губи торкнулись нижче шиї — одна, друга, третя ланка поцілунків, ніби хтось малював на шкірі доріжку вогню. Жадібно. Впевнено. Ноги самі підкошувалися, а розум… перетворився на тепле солодке желе. Я здалась. Закинула голову на його плече, даючи більше доступу його ласкам. Не стрималась — обійняла його за голову, іншою рукою несміливо погладила міцну, тверду руку. Як у казці: небезпечний, дикий — і мій.

Мої речі зараз здавались зайвими.  Але яка різниця? Плювати. Плювати, що я в іншому світі. Плювати, що нічого не розумію. Хотілося стерти весь біль, заповнити душу теплом. Між нами — не лише бажання, а щось інше, глибше. Якись зв’язок… дивна, таємнича, незнана.

І знов він завмер. Знов мовчить, знов тягне час. Чому? Нащо?

— Пробач, — прошепотів, ледве торкаючись моїх губ. — Не втримався… Побачив тебе у нашому домі й не зміг встояти перед твоєю енергією. Але нам треба зупинитись.