Пальці обережно з’їхали з моєї талії, він відступив на крок — і тільки тоді я змогла вдихнути. Глибоко. Хоча, чесно кажучи, дихати не хотілося — хотілося повернутись у його обійми. Але замість цього він простягнув руку, вказуючи на сходи:
— Тепер ходімо. Твої покої на другому поверсі. Думаю, тобі сподобається. Я старався… ну, як умів.

— Як ти встиг? — вирвалось у мене. 

— Дракони швидко працюють, коли справа стосується гнізда, — усміхнувся він одним кутиком рота. — Іноді навіть заздалегідь.

Я відповіла посмішкою.

Піднялися по старих сходах — трохи поскрипували, але виглядали надійно. Я здивувалась, коли він зупинився перед масивними дубовими дверима з витонченим різьбленням.

— Готова? — запитав з ледь помітною усмішкою.— Ну, або принаймні психологічно.

— Тільки якщо там є дзеркало, ліжко і щось, що не зелене, — пробурмотіла я, згадавши свою шкіру після невдалого купання. — Бо в мене тепер  травма водойм 

Він засміявся, щиро, з полегшенням.
— Дзеркало є. Ліжко — величезне. А щодо кольору… гм, на жаль, фіранки трохи віддають м’ятою, але обіцяю: ніякої зеленої води.

Двері прочинилися. І я застигла.

Світло м’яко розливалося по кімнаті, освітлюючи тканини, виткані вручну, мереживні накидки, подушки кольору сонця і лавандовий аромат у повітрі. Шовкові гардини, дерев’яна різьба, плетені килими. Місце… було красиве. Затишне. Наче хтось справді хотів, щоб я тут почувалась вдома.

— Це… — слова застрягли в горлі. — Це для мене?

— Тільки для тебе, — відповів тихо. — І більше ні для кого.

Він підійшов, легенько торкнувся мого плеча.
— Тут ти в безпеці. Якщо щось не сподобається — змінимо. А зараз... відпочинь. Хоч трішки.

Я лише кивнула. Бо сказати щось осмислене — вже не могла. Лише глянула на нього через плече — і вперше з моменту прибуття в цей дивний світ… усміхнулась. По-справжньому. З радістю в душі. Ось мій спокій. Ось моє місце .
 

Я закохалась з першої ж миті цей світ.
З першого подиху, першого погляду.
І від того було ще страшніше — бо почуття таке велике, що, здавалося, якщо не стримаю його зараз — воно розірве мене зсередини. Я згорю. Замерзну. Розсиплюся на дрібний пил. А ще-він. В нього я теж закохалась з першого погляду.
Це не кохання з книжок, де все повільно. Це — як буревій, який зриває дах, не попередивши.

Я глибоко вдихнула й зціпила зуби.
Досить.
З мене вистачить тієї Лоли, що плаче і чекає порятунку.Досить бути безвольною і м’якою.Я не лялька. Не рабиня чужих рішень.

Я знову глянула на нього, вже з іншим вогнем в очах — глибоким, внутрішнім, нестримним.
Можливо, я налякана — але тепер я ще й сильна.

Перша ж кімната, до якої я зайшла, була напрочуд теплою.
Не від печі й не від сонця, яке пробивалося крізь старовинні вітражі.
Вона була теплою… як дім.
Немов хтось чекав мене тут усе життя. Немов усе, що я пережила, привело сюди — в це місце, до нього.

І що б там не було завтра, сьогодні я зроблю перший крок.
Не як полонянка. Не як жертва.
А як жінка, що вперше дозволила собі жити — по-справжньому.

 

— До речі, — озвався він, коли я вже відвернулась до вікна, вдихаючи лаванду, — здається, тобі може знадобитись… ще дещо.

Я обернулась і побачила, як Ровальд відхиляє одну з дерев’яних панелей стіни. За нею відкрився прохід у ще одне приміщення. Звідти тягнуло вологим теплом каменю й чимось солодким.

— Це що? — обережно ступила ближче.
— Твоя ванна кімната. — Він ледь усміхнувся. — Вибач, що не запропонував одразу, але подумав… можеш не хотіти знову бачити воду після того озера,-пожартував.

— Зелене пекло… — пробурмотіла я і здригнулась.— У мене травма на рівні ДНК. Мені ще насниться, як я хлюпаюсь у жаб’ячому супі.

Ровальд засміявся — щиро, голосно, з тим самим теплом, що було в його очах.
— Тут усе трохи інакше. Ходімо, покажу.

Ванна кімната вразила одразу: стіни — з темного полірованого каменю, підлога — гладенька, тепла. Все просторе. У центрі — величезна кам'яна овальна ванна. Біля стіни — полиці з десятками маленьких скляночок, флаконів, баночок. Вони виблискували, мов самоцвіти.

— Це не просто ванна, — пояснив Ровальд, ступаючи всередину й показуючи на край. — Вона слухається думок. Варто ступити всередину й побажати води — і вона наповниться. Точно так, як тобі потрібно: тепло, температура, аромати…

— Як… чарівна калюжа за запитом?

— Дуже делікатна чарівна калюжа, — всміхнувся він. — Без жаб.

Я не втрималась і розсміялась .
— Добре. Умовив. Якщо ця ванна справді вимиє з мене залишки болота — я готова вступити з нею в офіційні стосунки.

Я ступила за край — і камінь під ногами ледь тремтів, мов живий. Варто було лише подумати: «Тепла вода. Без водоростей. Без зелені. З запахом лавандового мила…» — як ванна наповнилася майже миттєво. Вода була прозора, а пара, що здіймалась, пахла спокоєм.

— Як… ти все це зробив? — спитала я вже тихо.
— Не я.  Попереду ще багато ,що варто тобі показати ,але пізніше.

Я зробила крок до води.
— Тоді дозволь мені зробити перший крок назустріч. Почну… з очищення.

Я ступила у воду — і вперше відчула, що змиваю не лише болотяну зелень. З себе змивалась тривога. Страх. Сумніви. Лола, яка тікала. Лола, яка мовчала.

І в повітрі ледь чутно дзвінко промовилось:
— Справжня ти. Ласкаво просимо.

— Хто ж знав, що після зеленого болота я так цінуватиму гарячу ванну без водоростей…

— О, повір, я попереджав, що то не курорт, — відгукнувся Ровальд з-за спини. Він стояв біля дверей, не надто близько, але й не поспішав тікати.
— У твоїх «озерах» напевно купаються тільки самогубці або дуже відчайдушні туристи, — буркнула я, заплющуючи очі. — Або дурні жінки з амнезією.

— Ти не дурна, — серйозно відповів він. — Просто… трохи цікава.

— «Цікава» — це що, ввічливий синонім до «непередбачувана й проблемна»?

Я розсміялась.
— Так і запишемо: богиня жаб’ячого царства. Повелителька м’якої шкіри та стійкого психозу.

— Я б зробив таке гравіювання на дверях, — усміхнувся він. — Але боюсь, що прислуга злякається й звільниться.

— То звільни всіх й найми мені особистого психотерапевта.

— Як скажеш.

Я заплющила очі, ховаючи погляд.
— Мені поки що досить ванни. І... тебе.

— Добре. — Його голос змінився, став трохи м’якшим. — Я дам тобі час. Але якщо щось — поклич. Навіть якщо просто треба буде витягти водяного змія з труби.

— Як романтично, — пробурмотіла я. — Що може бути еротичніше за фразу: "Дозволь, я витягну змія з твоєї ванни".

Ровальд розсміявся. Щиро, не стримуючись.
— Відпочивай , богине жаб.

Я лишилась наодинці з водою, парою… і собою. І вперше за довгий час — мені це не здавалося страшним.

Вода охолола ,але  я ще трохи посиділа. Потім обережно підвелась, ступила босими ногами на теплий камінь і потягнулась до м’якого, пухнастого рушника.Він був товстий, білосніжний і пахнув свіжістю .

Я загорнулась у нього з головою, витираючи шкіру, яка більше не мала ні сліду зеленої плями, ні сліду болота. Я — знову я. Можливо, навіть трохи краща версія.

Коли я зайшла назад у свою кімнату на ліжку лежала сукня.
Легка, блакитна, з ледь вловимим сріблястим блиском, тонкими шлейками, м’якими складками. Вона ніби сама дихала — така жива була тканина. На подолі — вишивка, майже непомітна.

Я застигла, не наважуючись торкнутись.

— Це… для мене?

Ніхто не відповів. Але хтось знав мій розмір. 

Я одягла сукню — й вона лягла на тіло, мов створена спеціально для мене. Я підійшла до великого дзеркала — і вперше за довгий час… сіяла.  Від себе самої.

— Ласкаво просимо, нова я, — прошепотіла я до відображення. — Тільки спробуй більше не тонути в болоті.

Я вийшла з кімнати босоніж — бо не хотілось порушувати легкість цього моменту. Коридор був спокійним, тихим.  Кам’яні плити були теплі, ніби зберігали сонячне проміння з дня.

Я йшла повільно, ковзаючи поглядом по деталях: старовинні фрески на стінах, різьба на дверях, бронзові тримачі для свічок у формі драконячих лап. Усе було продумане.

— Це замок чи музей? — усміхнулась я, торкнувшись різьбленої колони.

Але в глибині душі розуміла: це не музей. Це — чиясь мрія. А тепер, можливо, і моя.

Я спустилася сходами, повільно, роздивляючись кожну тріщинку в камені, кожен візерунок, і з кожним кроком мені хотілось знайти Ровальда все більше. Не щоб сказати щось важливе. Просто… побачити його.
Спустилася… а може, й злетіла по шарі пилюки  вниз по сходах . 

— Ну що ж… — зітхнула я. — Пограємо в хованки?

Яскраве сонце затулила чиясь… туша.
Я аж мимоволі видала: — Ух, великий хлопчик.

Придивилася уважніше — і от вона, некерована птаха розміру з добрий такий літак.
Так от що за «пташки» над нами літали. Якщо вірити усьому цьому , я в світі драконів. Значить і мій… друг — дракон. З яким треба обов’язково подружитися. Ну або дресирувати.

— Це ж ти, правда? — прошепотіла , наче боялася злякати чи зневажити істоту, що зависла над подвір’ям, змахуючи крилами.

Дракон, масивний, із золотавим переливом на крилах, нахилив голову, і очі… ці очі…
Я впізнала  їх. Могла б заприсягтися. Вогонь у них був той самий, що палав у погляді Ровальда. 

— Ровальде, — усміхнулась йому щиро, як до старого друга. — Я тебе впізнала.

Він не відповів — лише злегка нахилив голову.

Я  розсміялась, легко, навіть з полегшенням.

— А я ще думала, чому від тебе тхне димом, — пожартувала  . 

Дракон — а точніше, Ровальд — ледве помітно випустив струмінь теплого повітря з ніздрів, мовби зітхнув. Може, то й була відповідь. А може, йому просто подобалось, що я не тікаю.

 

— Я не знаю, як це працює… — тихо сказала . — Але якщо ти — це ти, то, здається, ми з тобою маємо поговорити.

Вітер розвіяв її волосся, крила дракона тремтіли в повітрі, наче він стримував себе. Я зробила ще крок.  Мені  не було страшно.

— А ну, спускайся зараз же! — ткнула пальцем у землю з максимальною серйозністю.
— Є розмова!

Ця перната махала крилами, крутилася в повітрі, але на команду не реагувала.
— Не дресирований, значить?! Ну, почекай!

Я вскинула руки, театрально зітхнула: — А знаєш що? Твій господар втік, залишив мене тут одну. У страшному замку. Саму. Голодну. Злу. Думаю, виправлю це з кимось сміливішим. Наприклад, з конюхом? З ним, думаю, розмова піде веселіше! Піду пошукаю. А ти — літа-а-ай, дихай свіжим повітрям. Кажуть, корисно!

Останню фразу крикнула вже від душі — і оце було помилкою.
Дракон розізлився. Заволав по-драконськи й вивергнув у небо струмінь синього полум’я.
Окей. Теорію про «другу сутність» чоловіка можна вважати офіційно підтвердженою. Дякую, прийомні батьки, що замість казок про курочку Рябу розповідали мені міфи про драконів — сприйняла усе це, як щось навіть… знайоме. Майже романтично. Як у казці.

— Добре, добре, — пробурмотіла я, — все одно я тебе виманю…

Дракон знову змахнув крилами і — шух! — полетів на мене, як орел на нещасну мишу.
Ну ні, дякую! Я рвонула в бік сараю. Там йому вже точно не протиснутись. А от людині — "Welcome". Саме те, що треба. Бо ми з ним не закінчили розмову. 

Забігла всередину, зачинила двері на засув. Ох, нехай помучиться!

Тут усе було занедбане: стружка, павутина, якісь покручені верстати. І звісно ж — пауки. Бррр…
Обійняла себе за плечі. Навіщо я поперлась сюди без плану?
Емоції, спасибі вам, як завжди, за спонтанність і тотальну відсутність розуму. Тепер у мене трясеться не лише коліна, а й душа, серце та навіть вії.

БАХ!
Ого. Він приземлився. Судячи зі звуку — серйозно.
Оглянутися не встигла, як бах повторився. Двері здригнулися. Зі стелі посипалося ще більше пилюки й павутиння. Я пискнула. Несерйозно, звісно. Просто так, від несподіванки. Не злякалася, ні!

Третій удар виніс двері разом із косяком.
Я скрикнула вже серйозніше. Над головою пролетіла дверцяка, як пінг-понг. У проєм просунулася полуморда — око, ніздря і півроги. Обстеживши кімнату, «звірятко» вирішило втиснутися далі. І знову бах — вже рилом.

— Та блін! — вигукнула я. — Тільки не пауки! Не провокуй їх падати на мене!

І от скажіть — це я його дратую, чи це він мене?


Я застрибала на місці, в істериці здираючи з себе мікродомівки павуків.
Дракон знову заглянув у дверний проєм. Задоволений, як кіт у сметані.
— Гратись надумав, так?Думаєш, злякалася? Та зараз я тобі ще покажу, хто тут головний!

Схопила перше, що трапилося — мотузку. Швидко накрутила її на лікоть, озирнулася в пошуках «чорного виходу». Очі зупинилися на вікні.

Мій «звірятко» не відставав — почав жартома постукувати носом у  отвір, не забуваючи при цьому косити оком на мої нерви. Дивиться, як я трушуся, й пихтить, наче паротяг. Мальчишка, одним словом.

Не гаючи ані секунди, підставила під вікно старенький, розхитаний стілець і почала дертися вгору. Той ледь не зламався під моїм ентузіазмом — іще трохи, й я б зробила кульбіт назад із гепанням. Але стілець дивом витримав, виконав свій службовий обов’язок востаннє.

— Хто взагалі вигадав вікно, яке не відкривається?! — пробурмотіла я, серйозно розлютившись.

Ударила по склу канатом — хрусь! — пішло трісками, і осипалося шклом у всі боки. Вчасно відвернулась — не зачепило.

Схопила якусь мішкувату ганчірку й накинула її на осколки. Далі — тільки вперед! Почала вибиратись через вікно.

Щось стало надто тихо. Озирнулась десь на півдорозі — і зустрілася поглядом із цим нахабним створінням. У його очах світилася цікавість, а з ніздрів ішов пар, як у розпеченого чайника. Ну ще б пак — тут перед ним із вікна стирчать дві цікаві «булочки».

Не втрималась — вигнулася й помахала стегнами, як кішка, що дражнить собаку.
Тільки от трохи не вирахувала траєкторію — з’їхала з підвіконня і гепнулась на землю.

— Ай! — тихо видихнула.

Порізалась об осколок ,з ноги проступила тоненька цівка крові . Але не час звертати на це увагу. Зараз головне — не стати «легким сніданком» для цього літаючого хижака. Треба тримати фокус. І дражнити далі, якщо треба.

— Ох! — простогнала, підіймаючись на ноги, зціпивши зуби.

Схопила канат і, шкутильгаючи, помчала через двір. Ну хоч крихту логіки ще зберігаю — навіть ідіоту ясно: цьому драконячому хулігану подобається ця гра. Якби хотів, давно б підсмажив мене з ароматом спецій. Але ні, грається. Садист.

Він терпляче чекав, поки я не перебіжу весь двір і не почну дертися нагору, на ту, кляту найвищу площадку замку. Сходи були крута, кожен камінь — то зрада. Задихаюсь, злюсь, але лізу. Спіткнулась — як бонус, розбила палець об гострий край. Кров заструменіла тонким болючим струмком, а я лиш глухо вила і хрипко лаялась собі під ніс.

— Ай, ай, ой! Пальчик мій! — застрибала на одній нозі.

І тут цей дракоша підкинув ще сюрприз: випустив струмінь полум’я, який лагідно лизнув сходи під моїми ногами. Мені обпекло п’яти до теплоти, як у лазні. Внизу він бив хвостом об землю, як скажений, і посилав мені в спину маленькі язики вогню, підганяючи. Поглянула вниз — той сміється очима! Хитрюга, ну просто артист.

Заледве добравшись до вершини, навіть не подумала про страх — просто вистрибнула у повітря, наче в дитинстві з сараю. А там уже — як буде.

Дракон різко змахнув крилами й рвонув угору. Побачивши мій політ, заклекотав щось на свій драконячий, що перекладалось як: «Ти що, дурна?!». Та вже було пізно — я плюхнулась йому на спину, відчувши щось дуже неприємне в пораненій нозі. Хруснуло.

— От чорт! — просичала я, кусаючи губу.

На хвилі адреналіну біль здався чимось далеким і нечітким. Головне — я жива і на спині в живого, теплого, дихаючого дракона! Влаштувалася на грубій, шершавій чешуйчатій спині — ідеальний масаж для п’ятої точки. Розмотала мотузку, зробила оберт і, з розмаху закинула — вийшло з першого разу! Кінець перелетів через його шию і знову потрапив мені в руки.

— Ха! Попалась, рибонько! — задоволено прошепотіла я, затягуючи вузол. — Тепер ти мій летючий таксі.

Почувся низький, глухий рик — між здивуванням і роздратуванням. Він нахилив голову, косо дивлячись на мене, і випустив крихітне полум’я перед собою. Образився? Ну вже ж, хто почав!

— Полетимо чи як? — ляснула його по шиї. — Поки я тобі хвоста не обмотала, хуліган крилатий.

Мій великий «птах» знову закричав — хрипло, важко, ніби щось боролось усередині нього. Але крила не здригнулись. Він летів рівно, впевнено, турботливо — щоб я, його вперта дика вершниця, не зірвалась у безодню.

Вітер завивав у вухах, а серце било барабани в грудях. Я ще міцніше вчепилася в канат, обмотавши ним руки й талію. Кожен виток — як обіцянка не здаватися. Як виклик самому небу. Як крик у відповідь страху.

І раптом він підняв голову... і випустив у небо синє полум’я. Не вогонь — пісню. Красу, від якої хотілося плакати. Воно не пекло. Воно пестило погляд, огортало, вабило.

Я затамувала подих, і все всередині завмерло. Лише полум’я. Лише він.

— А тепер покажи мені хмари! — закричала я. — Неси мене вгору, голубчику! Навчи мене літати!


Це був наказ.
Дракон ще раз завив, але підкорився. Підіймався все вище й вище. Якби не мотузка — полетіла б не вгору, а вниз.
Сил триматися майже не лишилося. Мотузка розмотувалася з ліктя, вислизала з рук. Талію стягнуло до болю. Нога палала. Кисню ставало все менше. Безперечно, приручати звіра таким способом було... не наймудрішим рішенням. Але часу на жаль і жаль вже не було.
Не скаржся! Не зупиняйся! Терпи! — наказала собі, а дракону дала волю. Дала можливість звикнути, відчути мене.
Коли повітря стало зовсім мало — від висоти і натягнутої мотузки на талії — я майже відпустила вуздечки. Великий «хлопчик» повернув голову — і, здається, зрозумів, що переборщив.
Він хвилюється?
Я небайдужа?.. Не така вже й чужа.

Свідомість майже зникла. Дракон перестав набирати висоту й вирівнявся. Хапаючи повітря жадібно, я ослабла й упала на спину велетня.
Трохи вдалося розпустити мотузку, дати тілу більше свободи.
Занепокоєний дракон метляв головою, поглядаючи на мене кожні кілька секунд.


— Все добре, здоровила, — поплескала по шорсткій лусці. — Все прекрасно. Ти — прекрасний. Я тебе осідлала, друже, — видихаючи останні ковтки повітря, — тепер ти просто зобов’язаний зі мною подружитися.

І поринула у світ безтями.


---

— Ой... Голова болить... — масажувала скроні.
— Можу зробити так, щоб і п’ята точка боліла.
— Ем... Грубо якось. "Попа" — звучить м’якше.
— Найпрекрасніша попа, але дурна.
— Отак уже краще. Ой, моя голівонька бідна...
— Цікаво, знає ця прекрасна попа, що її власниця — несповна розуму?
— Здається, ти питаєш у самої власниці? Бо я лежу саме на тій самій красуні, і вона відповісти ніяк не може — придавлена до ліжка.
— Це легко виправити.
— Можна спершу водички? А вже потім займемося виправними роботами.

Так і лишилася лежати з заплющеними очима, поки хазяїн щось шарудів, ставив, переставляв — усе дзвеніло та бряжчало. Який невчасний звук. Але вибору не було. Довелося лише легенько масажувати скроні й мовчки чекати на диво.

— Дозволь допоможу?
Ровальд підняв мені голову, і я ледь розплющила очі. Темрява. Суцільна темрява.
— Що за гидота? Чому темно? Я осліпла від краси твого полум’я?
— Це відвар від головного болю. І не тільки. Забагато запитань. Пий. Думаю, варто поговорити про твою витівку. Але спершу вилікуємо твою ногу.
— Проведеш своєю чарівною рукою? З неї проллється сяйво, і нога сама загоїться? — з глузуванням сказала я.
— Вгадала. Спершу мені потрібно доторкнутись до тебе й твого внутрішнього «я». Ще трохи — й сама благатимеш позбутись болю.Твоя дурість призвела до перелому зі зміщенням. І не в одному місці — у двох.Ти завдала собі шкоди більше, ніж це можливо за одну хвилину. В нозі — десятки дрібних уламків. Порізи ,зарапини ,зсадини ...

-Тшшш. Мою голову зараз розірве твоє бубоніння .

Мовчанка затягнулась на вічність.

— Пробач, що не відчув одразу... Але й ти — чим ти думала?!Стрибнути на дракона?! Швидкої смерті забажала? Всі тікають при його вигляді, а ти — осідлати вирішила! У перший же день!

У голосі чоловіка чулись гнів і роздратованість. Що? Боже, дурніше не запитаєш .
— Чому я тоді не відчуваю болю?
— Відвар заблокував усе. Тимчасово. Але зловживати ним не можна.
— Що потрібно зробити?
— Нам... — Він зволікав. — Мені...
Сумнівається?

— Що?

Його вагання збентежили мене. Такий сильний, могутній чоловік — і не може перебороти себе, щоб... сказати що?

— Мені потрібно увійти в твою свідомість і з’єднатись, щоби моя сила змогла зцілити тебе. Оскільки ми пара — зволікати сенсу немає. І чекати відповідного моменту часу теж.

— Прекрасно. Роби, що потрібно. Я згодна.

— Не все так просто. Після цього ми будемо остаточно нерозривні. Зможемо відчувати одне одного на відстані, і...

— І?

— Ти вже не зможеш позбутися мене, якщо захочеш.

— А я захочу?

— Я б захотів на твоєму місці.

— Тоді сиди на своєму, а я побуду на своєму. Що від мене потрібно?

Чоловік переді мною вже не злився. Щось інше...
Сум? Біль? Страх? Торжество?
Усе водночас.


— Якщо ти не проти, я розділю твої спогади про тебе.
— А я — твої?
— Ні. Жінки цим не володіють. Та й ти не успадкувала силу драконів, раз твоє тіло не зцілило тебе. І в тобі я не відчуваю дракониці.
— Я вважаюся гібридом? Недостойна тебе?

Чому мені сумно через таку дурість? Невже мене це зачепило? Або… щось справді змінилось у мені? Наче я — відбракована. І в цьому світі. І в усіх інших.

— Ти достойна більшого, ніж я, повір. І я б хотів для тебе кращої кандидатури, ніж я сам. Якби знав тебе раніше і нас не зв’язало закляття, порадив би тобі іншого чоловіка. Але все інакше. І тепер я не хочу тебе втратити.

 Я відчувала його пильний погляд — і не могла сказати нічого, окрім:

— Я згодна. Пообіцяй лише, що наступного разу не з’їси мене, — усміхнулась у темряву, певна, що він бачить. — І завтра, будь ласка, приберіть весь пил і павуків у замку. Бр-р-р.

Мій драконище голосно розсміявся. Я не стала зараз питати, що означають ці «пара», «закляття» — потім.
Зараз я найбільше хотіла тільки одного — злиття з ним.

— Тобі потрібно впустити мене в себе. Я візьму лише ті спогади, які ти сама захочеш віддати. Якщо почнеш пручатись чи злякаєшся — я відступлю. Достатньо й частинки, щоби зцілити.
— Гаразд. Мені не шкода. Бери все, що потрібно.
 

Чоловік вагався, але згодом ніжно взяв мої руки у свої. Я відчула приємне тепло, яке розлилося по всьому тілу. Воно зігрівало, розслабляло.

— Подумай, чим готова поділитися. Зосередься на цьому.

Із міцних пальців прорвалося яскраво-блакитне сяйво — нарешті я його побачила. Мабуть, ця темрява справді вже почала пригнічувати. Сяйво обвило мої долоні і повільно поповзло вгору по руках, до шиї. Тепер я була впевнена — не осліпла. Просто чомусь у кімнаті не було жодного джерела світла.

Дотик сили був схожий на ніжний лоскіт. Варто було мені трохи напружитись — сяйво одразу злякано відступило. Воно чекало… запрошення. Ровальд чекав запрошення. І я дозволила.

Спокійне, ніжне, зігріваюче сяйво продовжило свій шлях, досліджуючи кожну клітинку мого тіла. У кімнаті була непроглядна темрява, а довкола нас — світло. Яскраве, живе. Блакитне сяйво дісталося до голови — і в одну мить увібралося в тіло. Я відчула, як Ровальд ніби сам увірвався всередину мене. Відчувала його напругу, його страх за мене.

— Мені не боляче. Продовжуй, — прошепотіла я блаженно, заплющивши очі.

Я хотіла показати, як милувалася морем у відпустці, як люблю воду. Як уперше побачила його. Хотіла передати свої почуття, які Ровальд пробудив у мені поцілунком у тому будиночку. Я не розраховувала, що все піде не за планом.

Вибирати спогади далі не довелося. Вони самі почали з'являтись, як вихор, поспішаючи проскочити один за одним, щоби показати все, що зі мною сталося за всі роки мого життя. Зупинити це було неможливо. Я втратила контроль і почала пручатися, злякавшись, що налякаю його своїм минулим.

Дракон теж намагався припинити контакт, але якась невідома сила лише ще міцніше зв’язала нас, не залишаючи жодного шансу на відступ.

Коли Ровальд побачив моє життя з Ентоні, він сильно стиснув мої долоні. Я не могла повідомити, що мені боляче — слова, звуки... усе оніміло. Було огидно згадувати. Тим паче, коли поруч був Ровальд. Знову з’явився той гидкий голос... Я змушена знову дивитися ці кадри.

На це огидне видовище потрібно неабияк зібратися з силами, щоб прожити все знову. Серце почало калатати ще швидше від відчуття ярості, яка в ньому наростала. Лють Ровальда була такою яскравою, такою пекучою, що змусила мене стиснутися. Я не знала, як встояти перед цим руйнівним потоком.
Відчуваю не лише лють чоловіка, а й гнів дракона. Він хоче захистити мене. Роздерти Ентоні на шматки. Знищити кожного, хто коли-небудь заподіяв мені біль. І саме в цю мить я вирішую — остаточно. Поставити крапку. Розірвати ланцюги минулого. Пора рухатися вперед. І дати зрозуміти цьому чоловікові — я лише його.

Він злиться. Дуже сильно.
Але хіба я можу змінити минуле?
Повернути кадри назад, вирізати найболючіше?
Ні. Це неможливо.
Занадто пізно усвідомила, що не швидкість спогадів мене тривожить. А страх.
Страх, що Ровальд не прийме мене такою, яка я є. Тепер він знає про мене все. Кожну подробицю. Кожну тінь.

Його сила рветься назовні. Він хоче зупинити те, що вже сталося. Зламати, стерти, помститися. Його лють пульсує в мені, наче моя власна. Але я — беззахисна перед цими спогадами. Тепер у мене більше немає таємниць. Уся моя біль... похована.

І — нарешті — вона перестала мене ранити.
Це — минуле. Воно більше не владарює наді мною.
Тільки зараз я зрозуміла: я вільна.
Усі кайдани впали. Все, що тримало — розсипалося на порох.

Я хочу впустити Ровальда у своє життя. З його драконом. Зі всім, що він собою являє. Я хочу розпочати нове життя — тут і тепер. І я готова прийняти його. У всій силі. У всій темряві. У всій пристрасті.

Наші погляди зустрілися.

Мені здається, він ось-ось втратить контроль.
Чи маю я його боятися?

Ні.

Скільки триває наш зоровий контакт?
Не знаю.
У голові — вакуум. Жодної тверезої думки.
А він… він не відводить погляду. Тому що щось відбувається. Щось дивне. Щось — глибше, ніж просто погляд.

— Я не знаю, як так вийшло… — намагаюсь виправдатися. І раптом розумію: я можу говорити.

Ровальд напружує щелепи, намагаючись опанувати себе.
Минає мить — чи вічність? — і його долоні лягають на мою потилицю.
Наші губи зустрічаються.
Ми видихаємо одне в одного всі сумніви, всі страхи.
Я не можу поворухнутись. І не хочу.
Тіло перетворилось на желе.
Усе — в ньому. У цьому поцілунку.

— Ти мені потрібна, Лолі.
Пробач, що не знайшов тебе раніше. Пробач, що допустив… таке.

Його рука опустилась до мого передпліччя, а потім знову торкнулась обличчя.
Стер мої холодні сльози.

А в душі — ураган.
Біль. Гнів. Безсилля.
Ці сліди на тілі…
Я хочу закричати: Сотри їх!

І сила — почула.
Зашипіла, стрепенулась, рвонула назад до свого володаря. Але…
Сяйво не відпустило мене.
Навпаки — схопило ще сильніше. І вже проти волі самого Ровальда вдерлось у його пам’ять.
Не так, як у мене — не сюжетно. А рвано. Болісно.
Образи, як леза. Короткі, але страшні.

Його дитинство.
Його батько.
Вбивство, приниження, жорстокість.
Наказ убити молодших братів.
І Ровальд… який сховав їх. Залишив живими. Замість цього — приніс у жертву безвинних, бездомних.
Він спалив до тла тіла, щоб замінити трупи братів.
Цим самим прирік себе на вічне прокляття — залишитись без нащадка.
І бути колись у майбутньому вбитим власними братами за трон.
Рано чи пізно кров менших братів зажадає своє. В ще,в нього є брат близнюк - надто слабкий для клану золотих . Його мати  заховала ,щоб врятувати ,жертвуя своєю душею. Вона  навчила, щоб не  допустити кровопролиття серед близьких. Вона б ніколи  йому не простила.
Вічний бунт за зміни на краще і справедливість.
Це  приводило до жорстокого покарання.

Із-за цього батько доводив хлопця до напівсмерті, виховуючи з нього тирана.
Коли той не ламався— батько карав найближчих — його матір.
Його не хвилювало, що це була і дружина вождя Золотого Дракона.
Коли жінка заступалась за сина, батько жорстоко бив її на площі — на очах у сотень жадібних до крові мешканців.

Не витримавши такої тиранії, Ровальд ще в юному віці проколов серце батька прутом під час тренування.
Це була смертельна рана. Умисна.

— Тепер я горджуся своїм сином, — прошепотів той у останні миті. —
Але накладаю на тебе прокляття драконячої луски:
Не бачити тобі нащадка в цьому світі.

Останні слова, прокляття того, чия кров текла в жилах хлопця, залишили відбиток на його шиї у вигляді колючого прута.
З посмішкою на обличчі тіло впало на землю.

Через кілька місяців померла мати.
Батько багато років знущався над дружиною, а вона мовчала й молилася, щоб зберегти життя синів.Вона була єдиною, хто знав, що старший син виконав свою обіцянку. І вмерла з посмішкою і гордістю за Ровальда.Вона пишалася ним. Любила його.
Вона використала останню краплю драконячої магії. Після такого не виживають ,щоб прокляття батька не збулося . Взяла на себе тяжку ношу .

З усвідомленням самотності у жорстокому світі, лють і сила зростали в тілі молодого дракона .
Образи, біль, злість — і це було нездоланним.

Він ставав копією свого батька.
Виріс швидко. Непереможний. Страшний для всіх — від дитини до старого.
Завойовував і не втрачав.
Що вважав своїм — брав .

Жоден ворог не насмілився переступити поріг земель Золотого Дракона.
Жоден дракон не мав права перечити найсильнішому. У війні він був сталевим звіром. Смерчем. Його міць вселяла такий страх, що навіть погляд змушував тремтіти й схилятися в пошані.

Та як же цей монстр втомився від усього.
З часом про нього почали складати легенди: нібито пожирав жінок, навіть служниць, які подавали воду.
Знищував поглядом, якщо щось не до вподоби. Безсмертний, наділений таким даром від самої богині Рейхе.

Ровальд залишився самотнім вождем.
Навіть стара годувальниця, що колись гойдала його на руках, тепер ховалася по закутках замку.

Він став сильнішим за свого предка, могутнім і безстрашним. Диким. Тим, ким хотів його бачити батько.
Минали роки. Минало століття.

У землі прийшла темрява, а з нею — чудовиська, що винищували все живе.
Ворог був сильним і нападав раптово, залишаючи по собі лише мертву землю.

Було ухвалене рішення, про яке він мріяв ще з матір’ю в дитинстві: розділити народи на раси.
Щоб кожен міг жити за своїми законами.
Ось навіщо йому  землі  — не заради панування над світом . Щоб не було рабства.
Щоб кожен клан мав свої звичаї, свою частину світу, свою територію, захищену й освячену.

Щоб ніхто більше не жив за наказом одного.
Щоб ніхто не був змушений втрачати себе.

Було багато втрат серед рас. Коли сили стали нерівними, багато сутностей пішли в тінь.
І майже все залишилось на крилах драконів.

Але коли всі об’єднувались, саме він знищував тисячі тварюк, перевіряючи межі, утримуючи світ на плаву.

Чи думав цей дракон, що коли почне божеволіти від самотності… зустріне жінку, яку захоче привласнити?
Доля не питала в нього дозволу.
Він би й не дав.

Так і не питаючи дозволу в родини, він просто забрав її. Присвоїв, щойно побачив жінку ,яка вперше сподобалась .
 Вона його не прийняла.
Боялась. Боялась дракона. Боялась чоловіка.
Тремтіла при кожній зустрічі з ним.

Не впустила в себе його силу, хоч і була його "парою"
Була готова вмерти, аби тільки не бути поруч.

Завагітніла від іншого дракона, і він це знав.
Прийняв. Не торкнувся.
Страждав.

Страждав від того, що його половинка зрадила — хай і без злоби, хай із жаху.
Страждав від того, що хотів кохати — і не міг навіть доторкнутися до неї з першої зустрічі.
Це було банально і жорстоко.
Самотність в’їлась у нього до кісток. Стала частиною.

Він любив її очима. Серцем.
І ця любов діяла, мов отрута.

Від безвиході він трощив усе на шляху. Розривав. Йшов туди, де на нього чекала смерть — і випалював все.
Боявся себе. Боявся не витриматись і зірватися.

Боявся торкнутись до дружини . Образити.
Щодня повторював собі:
«Я не батько. Я не підніму на неї й пальця. Ніколи. Я не повторю його шляху».

Повертався додому і повільно вмирав.
Бачив її. Відчував на ній чужий запах.
Дивився, як у її тілі міг рости його син — але не ріс.

І мовчав.

Не хотів убивати її коханого. Навіщо?
Хай хоч хтось буде щасливий.

Бо ВОНА кохала батька своєї дитини.
А він боявся її ненависті — й тримався за неї, мов за соломинку.
Повільно тоне в муках. І не відпускає.

Так довго шукають дракони свою половинку — і так швидко можуть її втратити. А деякі — навіть ніколи не пізнати солодощів сімейного життя. Як він.

Дружина не змогла народити. Померла разом із ненародженим сином.

Під час бою з темрявою біль розпанахав тіло такою хвилею втрати, що воїн на мить утратив пильність. І ворогу вистачило цієї миті, щоб завдати смертельного удару.

І тільки сліпий випадок подарував йому другий шанс.

Обіцянка — необачна, вимовлена вагітною цілителькою, дружиною Чорного Дракона — привела до всієї цієї історії. Вона так розпачливо намагалася його врятувати…
А потім — сама того не розуміючи — виголосила древні слова поклику до життя.
Зв’язала душу ще ненародженої дитини з ним.

Воскресила чудовисько, віддавши взамін найцінніше, що має жінка.

І з того часу дружина Чорного Дракона ховала обіцяного дитя — всупереч величі Золотого.
Навіть сам Чорний Дракон — другий за силою серед усіх — піднявся проти нього.
Ворожнеча між кланами за життя дівчинки стала однією з найстрашніших сторінок в історії драконів.

Дитину сховали дуже надійно.
Жоден маг не міг її відчути.
Навіть він — Золотий Дракон — не міг.

Ровальд не знав, як саме помститися за зраду сім’ї Чорного Дракона.
Він був зобов’язаний життям його людській дружині — і тому вбити когось із клану пари було б… надто ...

Він хотів справжньої помсти за власне воскресіння.

Обшукав усе можливе й неможливе — й здогадався. Інший світ. Так, вона там.
Він одразу відчув, що цілителька — не з цього світу.
У кожної людини — свій запах. Але в неї… не було жодного.

Ровальд ще більше озвірів. Присягнув убити її, щойно вона з’явиться на його шляху .

І про це знали всі — навіть миші й комарі.

Йому не була потрібна пара людського роду. Недородок. Слабке створіння. Без сили. Без спадку. Обуза. Прив'язка 

Прожите довело: такому монстру як він не дано мати сім’ю.

Гнів рвався назовні, і чим більше днів минав, тим сильнішим ставав дракон.
Усіх, хто насмілювався стати йому на шляху, він випалював дотла.
Спогади розпалювали лють, особливо тоді, коли він не міг ступити на землі Чорного Дракона й помститися за обман після свого відродження.
 

Коли ж він прибув за  новонародженою  — дитя зникло… таємниче. Без сліду.

Ще однієї зради чоловік би не пережив.
А тому — він був зобов’язаний мене вбити, аби я не встигла увійти у вік нареченої.

Він так ненавидів мене, що був готовий укласти угоду з самою богинею Рейхе — й віддати надто багато взамін.
Раз не вдалося знищити при народженні, то хоч зараз виправити… усе.
Ох, скільки ж сил він витратив, аби знищити мене при першій же зустрічі…

І зустріч відбулась. На морі.
Бажання втопити мене зросло в сто разів, щойно побачив у воді.
Та варто було наблизитись… доторкнутись — і все змінилося.

Розум ніби затягнула темрява.
А тоді — різкий спалах у серці. Потужний. Несамовитий.

Наказ: захищати,оберігати ,не нашкодити .

Він ніколи такого не відчував. Не чекав.
Така сила власницького інстинкту — вперше. 

…Мене вибило з його свідомості.

Було боляче.
Боляче усвідомлювати, що тебе ненавидять, жадають смерті — навіть не знаючи по-справжньому.

Від вибуху сяйва вся кімната залилася сліпучим світлом.

І я побачила… налякані очі тирана.
Він дивився на мене з осторогою, ніби перед ним стояло щось невідоме й страшне.
Вигляд мав не найкращий: ніби за одну мить постарів, обличчя бліде, виснажене.
Очі метушились, ховаючись від мого погляду — ніби шукав у мені страх чи відразу.

Він був розгублений. Приголомшений.
Що сталося? Він не очікував.

Не думав, що ця сила покаже не лише мене, а й його самого.
Він хотів приховати від мене істину.

Та мені було все одно, ким він був. І що робив.
Я його вже люблю.

По грудях ковзнув крижаний подих.

— Коли ти мене вб’єш? — спитала я. Тихо. Просто. Без страху.
У моїх словах не було страху перед чоловіком.
Мені було байдуже до власного життя.
Я не раз намагалась покінчити з усіма муками. Але кожного разу — невдало.
Що зміниться, якщо цього разу мені «допоможуть»?Все життя — суцільна рулетка.

— Те, що ти побачила… ти не повинна була бачити. Ти не все побачила… до кінця… — озвався він.

— Було боляче. Але що було — те минуло. Це — минуле.

— Хіба це не викликає у тебе відразу? Ненависть?

Він хотів встати й піти.
Глупець.

Я встигла зупинити, схопивши за руку — поки не пізно.

— Ти досі хочеш моєї смерті?

Ровальд стиснув кулаки.
Мовчав.
Вишукував у моїх словах сумнів? Фальш? Страх?
Не знайде.
Хай і не старається.

Я сильніша, ніж він думає.
І буду сильною — заради нас.
Я цього хочу, вперше у житті.

— Ніколи, чуєш? Ніколи не піддам тебе небезпеці. За жодних обставин не скривджу. Повір мені.

— Вірю.

Зависла тягуча тиша.

— …Нога, — наважилась порушити мовчання. — Біль стає нестерпним. Можеш щось зробити?

— Пробач…

Його наче скувало. Стояв, мов скеля, ніби боявся дихнути.

Я мусила вивести його з цього заціпеніння.

— Ти дозволиш мені тебе зцілити? — спитав він здивовано.

— Якщо ти дозволиш зцілити тебе,-посміхнулась.

Його сильні руки здригались, нависаючи над моєю щиколоткою.
Такий уразливий. Навіть не зводить на мене погляду.
 

— Ти можеш сміливо торкнутись мене … якщо це потрібно для лікування.